ББК 67

ВСТУП

Фінанси, на думку переважної більшості вчених, як економічна категорія являють собою систему економічних відносин, в процесі яких утворюються і використовуються фонди коштів. За матеріальним змістом фінанси — це централізовані і децентралізовані фонди коштів. Для функціонування держави необхідні величезні суми фінансових ресурсів, тому держава за допомогою правових норм ретельно регламентує відносини, що виникають при зборі, розподілі і використанні фондів коштів за допомогою правових норм, сукупність яких складає фінансове право. Фінансово-правові норми дуже рухливі, оскільки в них втілюється фінансова політика держави, яка взяла незмінний курс на ринкову економіку, а перехід до неї докорінно змінює характер цих норм.

У фінансовому законодавстві знаходить своє відбиття політика, скерована на використання фінансових ресурсів в інтересах розвитку незалежної держави, змістом і направленістю діяльності якої, як визначено статтею 3 Конституції України, є права й свободи людини та їх гарантії. Значні зміни фінансове право повинно зазнати в зв’язку з прийняттям Конституції України. Конституція України встановила засади всіх галузей права, в тому числі і фінансового, тому її норми мають найвищу юридичну силу.Конституційні норми закріплюють найбільш характерні риси фінансового порядку, властивого нашій країні, яка має на меті побудувати правову державу, тому вони найбільш стабільні в порівнянні з іншими нормами права, в тому числі й фінансового, і охороняються приписами всіх галузей права та забезпечуються всіма органами держави.Конституція має глибокий правовий вплив на розвиток усіх суспільних відносин, в тому числі й фінансових, але не підміняє фінансового законодавства. Наша Конституція вказує напрям по спільному застосуванню її норм з нормами фінансового законодавства.З прийняттям Конституції нормативно-правова база фінансових відносин одержує тверду основу. Десять статей Конституції містять приписи прямого впливу на фінансово-кредитні відносини.Реалізація конституційних норм вимагає фінансового забезпечення, і тому всі вони є базою фінансового законодавства. Рівень фінансового регулювання, передбачений Конституцією України, вимагає приведення у відповідність з нею всього діючого законодавства і неухильного дотримання його приписів всіма юридичними особами і громадянами, оскільки так чи інакше всі вступають у фінансово-правові відносини з державою (через бюджет, податки, державний кредит, бюджетне фінансування, банківські кредитно-розрахункові або валютні відносини).Фінансові ресурси необхідні державі завжди для забезпечення всіх сторін її діяльності, причому чим більше розвивається держава, тим більше їй потрібно коштів і тим ретельніше вона повинна регулювати фінансові відносини за допомогою фінансово-правових норм. Це робить фінансове законодавство держави розгалуженим. Знати його необхідно як державним службовцям, які виступають від імені державного органу, що є стороною фінансових відносин і без правових приписів не можуть ні залучити, ні витратити жодної грошової одиниці, так і другій стороні відносин — юридичним особам і громадянам. Але є особлива категорія фахівців, яким знання фінансово-правових норм необхідно незалежно від того, де вони працюють і яку посаду займають, — це юристи. Юрисконсульти роз’яснюють клієнтам прийняті державою приписи, слідчі розслідують фінансові злочини, судді і адвокати беруть участь у процесі при розгляді цієї категорії справ, прокурор забезпечує нагляд за точним дотриманням фінансового законодавства.Особливе місце в фінансовому законодавстві у сучасних умовах посідає податкове. В умовах ринкової економіки податки стають основним джерелом доходів бюджету, тому держава ретельно визначає за допомогою правових норм суб’єктів, об’єкти оподаткування, строки, пільги, відповідальність за порушення податкового законодавства. В зв’язку з цим фінансове право цікавить не тільки юристів і працівників податкових адміністрацій, але і всіх господарюючих суб’єктів і громадян.

Фінансове право — складна учбова дисципліна. Воно об’єднує багато законів та нормативних актів виконавчої влади, які часто змінюються, доповнюються. Приймаються нормативні акти різної юридичної сили. Все це ускладнює вивчення як учбового, так і нормативного матеріалу. Той, хто вивчає курс фінансового права, у підручнику зможе ознайомитися з теоретичними положеннями як загальної, так і особливої частини, пізнає його закономірності і обов’язково, не заучуючи цифрового матеріалу, детально ознайомиться з актами, які вміщують фінансово-правові норми. Фінансове право необхідно знати економістам, керівникам всіх рівнів і корисно знати громадянам, які цікавляться фінансовою політикою держави.

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1 ФІНАНСОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ

§ 1. Поняття, принципи, правові методи і форми фінансової діяльності держави. Фінансова політика

Громадянське суспільство не може успішно функціонувати та розвиватись без держави. Держава, в свою чергу, як організація публічної влади, неминучою умовою реалізації притаманних їй завдань і функцій передбачає наявність державних фінансів. Державні фінанси — це цілісна система суспільних відносин, пов’язаних з формуванням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів з метою виконання завдань і функцій держави, а також забезпечення умов розширеного відтворення. Тобто фінансова діяльність держави зумовлена об’єктивною необхідністю і є процесом збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують практичне виконання функцій державою.

На різних етапах розвитку людської цивілізації зміст фінансової діяльності держави не був однаковим. У рабовласницькому та феодальному суспільствах фінансові потреби держави задовольнялись переважно шляхом встановлення різноманітних натуральних повинностей і зборів. Основними видатками докапіталістичних держав були видатки на утримання монарха та його оточення, державного апарату, будівництво громадських споруд — доріг, портів, храмів, зрошувальних систем тощо, а також видатки на ведення війн. Причому витрати на ведення війн, як правило, перевищували за своїм обсягом всі інші видатки держави, разом взяті. Головними доходами держави в цих суспільствах були: надходження від доменів (державного майна) і регалій (монопольного права монарха на окремі промисли і торгівлю певними товарами — сіллю, прянощами тощо), воєнні трофеї, данина з поневолених народів, періодичні натуральні і грошові збори всередині країни, повинності, мито, позики.

Із занепадом феодалізму та поступовим утвердженням в його надрах капіталістичного способу виробництва все більшого зна-

чення стали набувати чисто грошові доходи і видатки держави, а питома вага натуральних зборів і повинностей скорочувалась. Також в історичних рамках феодалізму на межі ХУІ-ХУІІ століть сталася ще одна епохальна подія у розвитку фінансів — повністю відділилася від власності монарха і стала самостійною державна казна. Саме тоді з’явилися власне кредит, а дещо пізніше — державний бюджет.

Державні фінанси зіграли роль потужного важеля первісного нагромадження капіталу, що мало місце головним чином у ХУІ-ХУІП століттях. З їх допомогою з колоніальних країн у метрополії перекачувались величезні багатства, які потім перетворювались у капітал. Державні податки і позики все частіше стали застосовуватись у виробничих інтересах для створення і розвитку перших капіталістичних підприємств. Важлива роль у нарощуванні первісних капіталів належала системі протекціонізму, яка давала можливість першим вітчизняним капіталістам встановлювати на товари і послуги, що вони виробляли чи надавали, особливо високі ціни, одержувати надприбутки, спрямовувати їх переважно на розширене відтворення.

В капіталістичній державі, коли товарно-грошові відносини набули всеосяжного характеру, фінанси стали виражати економічні відносини по утворенню, розподілу і використанню фондів грошових коштів в процесі розподілу і перерозподілу національного доходу. Основні засоби капіталістичних держав зосереджувались у державному бюджеті.

Для державних фінансів капіталістичних країн XIX століття було характерним дуже швидке зростання видатків, постійне перевищення їх над доходами казни, що зумовлювалось насамперед мілітаризацією економіки. Ще більше посилилась ця тенденція на рубежі ХІХ-ХХ століть, коли майже у всіх капіталістичних країнах видатки держав на воєнні потреби значно перевищили половину їх прибутків. Крупні, кошти витрачалися також на утримання державного апарату — парламенту, міністерств і відомств, поліції, тюрем і т.д. Видатки на соціальні потреби — освіту, охорону здоров’я, страхування — були мізерними. Основним джерелом доходів держави були податки, переважно непрямі на, охорону приватної власності, свободу підприємництва і правопорядок, але й безпосередньо брала участь в процесі виробництва, розподілу і використання суспільного продукту. В умовах державного монополістичного капіталізму, особливо після другої світової війни, в структурі державних видатків сталися нові глибокі зміни, їх сутність полягає в тому, що, не дивлячись на дальше швидке зростання видатків в абсолютних величинах на мілітаризацію (особливо в США), питома вага їх в порівнянні з аналогічними видатками на початку XX століття значно скоротилась і водночас істотно збільшилась питома вага та абсолютні розміри видатків на соціальні цілі — освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення. Демократизація суспільного життя в умовах розвинутої ринкової економіки привела до того, що в ряді країн Заходу державні видатки на соціальні цілі стали одними з головних. На цій підставі навіть з’явились поняття “шведський соціалізм”, “канадський соціалізм” і т.п. Значного поширення набули видатки по втручанню держави в економіку, зокрема у декілька разів збільшилися державні капітальні вкладення в електроенергетику, вугільну, газову та інші базові галузі промисловості, на підтримку сільського господарства — однієї з найбільш опікуваних галузей економіки. В найрозвинутіших капіталістичних країнах за рахунок державних коштів була створена атомна промисловість. Нині на Заході істотно зросла питома вага державного сектору економіки. Прагнучи збільшити зайнятість населення і скоротити безробіття, уряди видають підприємцям, які розширюють виробництво, субсидії для капіталовкладень. Різко зросли державні видатки на науково-технічний прогрес і в розвинутих країнах Заходу досягають нині до п’ятдесяти-сімдесяти відсотків усіх видатків на дані цілі. Держава стала активно допомагати монополіям власної країни в гострій конкурентній боротьбі на світовому ринку, надаючи фірмам, що експортують продукцію, найрізноманітніші пільги. Видатки по регулюванню процесу розширеного відтворювання у багатьох країнах до-сягли в наш час двадцяти і більше відсотків загальної суми видатків державного бюджету. З’явились якісно нові державні видатки на охорону довкілля, подолання економічної відсталості окремих районів, надання субсидій і кредитів країнам, що розвиваються.

Втручання держави в процес розширеного відтворення і сферу соціальних відносин в новітній час перейшло державні кордони. Так, країни Європейського Співтовариства створили міждержавні фонди грошових коштів, що використовуються для фінансування сільського господарства, подолання структурного безробіття, перепідготовки і передислокації робочої сили, подолання істотних диспропорцій у розвитку окремих регіонів цих країн.

Таким чином, в умовах соціальне орієнтованої економіки різко розширилась сфера фінансових відносин, у яких бере участь держава, поле фінансової діяльності держави в цілому. Значного розвитку набули регіональні і місцеві фінанси, позабюджетні спеціальні урядові фонди, фінанси державних підприємств. Проте, не дивлячись на це, фінансових ресурсів, що акумулюються з їх допомогою, не вистачає на покриття все зростаючих видатків держави. Бюджети капіталістичних країн характеризуються крупними хронічними дефіцитами, зростанням державних позик, збільшенням державного боргу.

Виключно високого розвитку набули в наш час фінанси приватних національних і транснаціональних корпорацій. За їх організаційною структурою це частіше всього акціонерні товариства. Останнє зумовлено тим, що випуск акцій — одна з най-ефективінших форм мобілізації капіталу. Вона дозволяє трансформувати грошові збереження у виробничі інвестиції. Без акцій, облігацій, кредитів і інших елементів фінансового ринку корпорації повинні були б знаходитись на самофінансуванні, що різко обмежувало б їх можливості розвитку. Фінансова сторона діяльності акціонерних товариств і підприємств інших форм власності набуває все більшого значення.

При цьому необхідно мати на увазі, що коли фінанси підприємств загальнодержавної і муніципальної форм власності належить розглядати в цілому як децентралізовані грошові фонди держави, то фінанси підприємців-приватників необхідно розглядати з точки зору державного впливу на них зовсім з інших позицій. Доцільно пригадати зауваження з цієї нагоди відомого французького юриста-фінансиста Поля Марі Годме, який писав, “що в жодному випадку не слід забувати про фундаментальні відмінності між державними і приватними фінансами.

Головна відмінність між ними зумовлена тим фактом, що стан приватних фінансів залежить від законів ринкової економіки. Так, попит і пропозиція на ринку зумовлюють визначення розміру облікового процента. Стан же і динаміка державних фінансів визначаються рішеннями держави і діями публічної влади”¹. П.Годме стисло сформулював відмінні риси приватних фінансів від державних, які можна звести до наступного:

держава може в примусовому порядку забезпечити власні доходи з допомогою системи податків та інших обов’язкових платежів, в той час як примусового виконання по відношенню до самої держави ніколи не буває. Приватні особи не можуть в примусовому порядку забезпечити власні доходи і, відповідно, можуть виявитись неспроможними виконати свої зобов’язання;

державні фінанси пов’язані з грошовою системою, яка в більшій або меншій мірі управляється державою, тоді як ця грошова система не залежить від волі приватного власника, що розпоряджається лише власними фінансами;

приватні фінанси зорієнтовані на одержання прибутку. Державні фінанси, навпаки, — це засіб здійснення загального інтересу;

розміри державних фінансів незрівняно більші, ніж розміри приватних фінансів, якими розпоряджаються окремі особи. “Цих відмінностей цілком достатньо, — резюмує П. Годме, — щоб розглядати фінансове право як самостійну науку, яка, не дивлячись на свій зв’язок з приватними фінансами, чітко відмежовується від останніх і не залишає місця для того, щоб створити єдину науку про фінанси, яка б об’єднувала як державні, так і приватні фінанси”².

Із вищенаведеного очевидно, що державні фінанси — це система грошових відносин, яка виникає разом з державою і нерозривно пов’язана з її існуванням. Проте не будь-які грошові відносини є фінансовими (наприклад, відносини купівлі-продажу є цивільно-правовими, відносини з приводу сплати адміністративного штрафу — адміністративно-правовими і т.п.).

Фінанси відрізняються від грошей як за змістом, так і за функціями, що вони виконують. Гроші — це всезагальний еквівалент, з допомогою якого насамперед вимірюються затрати праці асоційованих виробників, а фінанси — економічний інструмент розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту і національного доходу, знаряддя контролю за утво-

^{1 Поль Мари Годме. Финансовое право. — М.: Прогресе, 1978. — С. 41.

^{2 Там же. —ренням і використанням фондів грошових коштів. Ці останні є матеріальним змістом фінансів. Головне призначення фінансів полягає в тому, щоб шляхом утворення грошових доходів і фондів забезпечити не тільки потреби держави і підприємств в грошових коштах, але й контроль за витрачанням грошових ресурсів.

Фінанси виражають грошові відносини, які виникають між: підприємствами в процесі придбання товарно-матеріальних цінностей, реалізації товарів і послуг; підприємствами і вищестоящими організаціями при створенні централізованих фондів грошових коштів і їх розподілі; державою і підприємствами при сплаті ними податків до бюджету і фінансуванні видатків; державою і громадянами при внесенні ними податків і добровільних платежів; підприємствами, громадянами і позабюджетними фондами при внесенні платежів і одержанні коштів з них; окремими ланками бюджетної системи; органами страхування, підприємствами, населенням при сплаті страхових внесків і відшкодуванні шкоди при настанні страхового випадку; нарешті, грошові відносини, що опосередковують кругообіг фондів підприємств.
Без участі фінансів не може бути розподілений національний доход країни, що є за своєю суттю основним матеріальним джерелом грошових доходів і фондів. Фінанси виступають зв’язуючою ланкою між створенням і використанням національного доходу, допомагають на основі врахування потреб суспільства визначати в ньому оптимальні пропорції між фондом споживання та фондом нагромадження.
Виникаючи на другій стадії відтворювального процесу — при розподілі та перерозподілі вартості суспільного продукту — фінанси мають об’єктивний характер і відносяться до числа базисних категорій. Потрібно завжди пам’ятати, що не діяльність держави сама по собі, а об’єктивні потреби суспільного розвитку зумовлюють існування фінансів. Гіперболізація ролі держави у виникненні фінансових відносин може завдати реальної шкоди, оскільки загрожує небезпекою волюнтаристського вирішення питань господарської практики.
Іншою, не менш небезпечною крайністю є також недооцінка активної ролі держави в розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту і національного доходу з допомогою фінансів. Саме з цим фактором насамперед, а також з наявністю різних форм власності та госпрозрахунковою організацією діяльності підприємств пов’язаний розподіл державних фінансів на централізовані і децентралізовані.
Централізовані державні фінанси відображають відносини, пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням централізованих грошових фондів. Ці фонди поступають в розпорядження держави як суб’єкта публічної влади. За рахунок централізованих грошових фондів фінансуються видатки держави на капітальне будівництво, реконструкцію підприємств, структурну перебудову, конверсію, утримується вся невиробнича сфера — освіта, охорона здоров’я, фізична культура, спорт, оборонний сектор, управління, правоохоронні органи, соціальне забезпечення громадян, здійснюється багато інших програм.
Децентралізовані державні фінанси — їх нерідко називають ще децентралізованими фондами грошових коштів — є в усіх галузях народного господарства. Нині підприємства та організації усіх форм власності утворюють фонди за рахунок власного прибутку. Виняток складає лише аграрний сектор, у стабільному розвитку якого держава проявляє особливу зацікавленість. Саме тому децентралізовані фонди аграрного сектора поповнюються регулярними, хоч поки що й недостатніми асигнуваннями з державного бюджету.

Фінансова діяльність держави та органів місцеврго самоврядування базується на відповідних принципах — галузевих, а також принципах окремих інститутів даної галузі права, міжгалузевих та загальноправових принципах. Галузеві принципи фінансової діяльності держави — це основоположні правила і вимоги, які відображають її найістотніші особливості і цілеспрямованість, а основний зміст їх визначається Конституцією України та нормами права, що безпосередньо регламентують цю діяльність.
Принципи фінансової діяльності держави, як основні начала правового регулювання, виступають своєрідним камертоном всієї наступної нормотворчості у даній сфері суспільних відносин. Вони гарантують безперервність та послідовність нормотворчого процесу, забезпечують взаємозв’язок фінансового законодавства та фінансової політики. Особливо велика роль принципів права у формуванні судової та адміністративної практики, у відміні застарілих та прийнятті нових юридичних норм, тлумаченні правових актів та усуненні прогалин в законодавстві.
Стрижневий принцип фінансової діяльності держави, який пронизує всю її наскрізь та вибудовує в стрункий ряд інші принципи галузі фінансового права, зумовлений публічною суттю самих державних фінансів і полягає в публічному характері цієї діяльності.
Наступний принцип фінансової діяльності держави полягає в розподілі функцій в цій галузі між представницькими органами влади та виконавчими органами влади на основі конституційного принципу розподілу компетенцій законодавчої та виконавчої влад взагалі. Представницькі органи влади приймають необхідні рішення, а виконавчі органи влади зобов’язані виконувати їх.
З принципом розподілу функцій представницької та виконавчої влад у фінансовій діяльності держави надзвичайно тісно повязаний ще один галузевий принцип фінансового права — пріоритет в галузі фінансової діяльності держави представницьких органів влади перед виконавчими органами влади. По суті він ніби випливає з принципу розподілу функцій законодавчої і виконавчої влад у сфері фінансів, є його зворотною стороною. Обидва ці принципи нерозривні один з одним і завжди проявляються одночасно, лише кожний у своїй специфічній ролі.
Серед галузевих принципів фінансової діяльності держави ключова роль належить принципу пріоритетності публічних видатків по відношенню до прибутків казни. Це зумовлено тим, що об’єктивно здіснення державою її функцій не може ставитись у прямопропорційну залежність від величини доходу державного бюджету. Інакше в певні періоди розвитку це загрожувало б державі різким скороченням її дієздатності чи навіть загибеллю або глибокими катаклізмами в суспільстві. Саме подібну до цієї ситуацію переживає нині Україна. Тому, визначаючи в пріоритетному порядку обсяг публічних видатків, уряд вираховує у відповідності з одержаними результатами господарювання розміри необхідних для фінансової рівноваги державних доходів і подає їх Верховній Раді на узаконення.
Процедурні відступи від цього принципу, що знаходять своє відображення у затвердженій деякими парламентами процедурі схвалення спочатку доходної частини, а вже після цього — його видаткової частини по суті не порушують логіки існування публічних фінансів і пояснюються головним чином намаганням забезпечити безперервність доходів казни у випадку парламентських зволікань із затвердженням бюджету в цілому, а також до певної міри характерним парламентам популізмом та інтересами міжпартійної та міжфракційної боротьби.
У вузькому розумінні цього поняття принцип пріоритетності публічних видатків означає, що до бюджету в ході його формування необхідно включати лише ті видатки, які необхідні для виконання власне функцій держави, і ніяк не більше. Це досягається дійсним забезпеченням на практиці вільної конкуренції прав суб’єктів фінансових правовідносин на наявні в розпорядженні публічної влади фінансові ресурси, тобто “конкуренцією заявлених потреб”. У відповідності з принципом пріоритетності державних видатків недоцільне будь-яке ухилення від вимог єдності і повноти бюджету, як і цільова прив’язка конкретних доходів до певних видів видатків, оскільки при цьому неможливо перевірити в достатній мірі видатки на їх необхідність.
Серед інших принципів фінансової діяльності держави необхідно назвати принцип здорових фінансів, принцип фінансової безпеки держави, принцип єдності фінансової діяльності і грошової системи держави, принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави, принцип самостійності у встановлених чинним законодавством держави межах фінансової діяльності органів місцевого самоврядування, принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави, принцип плановості, принцип гласності та деякі інші.
Спираючись на зазначені принципи, сучасна держава своїй фінансовій діяльності надає відповідних правових форм, з допомогою правових норм наповнює її правовим змістом. Правове регулювання фінансової діяльності в країнах з розвинутими ринковими відносинами є провідною формою державного керівництва економікою. Основи правової регламентації фінансової діяльності держави даються в її Конституції, яка насамперед закріплює за вищими органами законодавчої і виконавчої влади керівництво державними фінансами. Подальший розвиток і деталізацію ці основи одержують у спеціальному фінансовому законодавстві держави.
Зокрема, в цьому законодавстві чітко розмежовуються фінансова діяльність, що здійснюється державою як знаряддям публічної влади безпосередньо від фінансової діяльності, що здійснюється державою через посередництво органів державного управління підприємствами, установами, організаціями. В сфері загальнодержавних фінансів держава в особі уповноважених фінансових і кредитних установ сама мобілізує, розподіляє і використовує фонди грошових коштів, фінансуючи народне господарство, соціально-культурну сферу, оборону, управління, створення матеріальних і фінансових резервів. Що ж стосується децентралізованих фондів грошових коштів, то держава уповноважує на їх створення і використання підприємства, об’єднання і міністерства. Ці фонди грошових коштів є фінансами галузей народного господарства. З централізованими фондами вони тісно пов’язані податковими та іншими обов’язковими платежами, а при необхідності — фінансуванням з них.
Співвідношення між фінансовою діяльністю, що здійснюється державою безпосередньо, і її фінансовою діяльністю, опосередкованою господарськими організаціями, протягом останнього часу істотно змінилось і продовжує змінюватись на користь останніх. В Україні в даний час обсяг позабюджетних фондів уже перевищив величину зведеного бюджету. Це пояснюється тим, що у нас відбуваються глибокі економічні, соціальні і політичні зміни, зумовлені поверненням країни в русло загальних процесів світового розвитку. Держава перестала бути тотальним фінансовим монстром. В країні йдуть глибинні перетворення відносин власності, здійснюється докорінна перебудова адміністративно-командного механізму управління економікою, його заміна ринковими методами господарювання. Поступово створюються умови, за яких економіка перестає бути заложницею політики, а ідеологічні догми — керівництвом до дії. На підтримку і прискорення цих процесів і спрямована фінансова діяльність молодої української держави.
Перед будь-якою державою в галузі фінансової діяльності завжди стоїть два основних завдання. Перше з них полягає в тому, щоб у повній відповідності із затвердженим фінансовим планом — бюджетом — зібрати передбачені кошти та розподілити їх у відповідності із суспільними потребами. Цей бік фінансової діяльності держави за своєю суттю є розподільним. З цим завданням нерозривно пов’язане й інше завдання — контрольна функція фінансової діяльності, тобто забезпечення законності збирання, розподілу і використання фондів грошових коштів.
Аналогічно методи фінансової діяльності держави також прийнято поділяти на відповідні групи: а) методи формування грошових фондів; б) методи розподілу грошових фондів; в) методи використання грошових фондів.

В першій групі методів фінансової діяльності держави — методів формування грошових фондів — провідна роль належить обов’язковому методу мобілізації, який полягає у примусовому і безвідплатному вилученні частини грошових коштів у їх власників на користь держави. Цей метод передбачає встановлення: 1) виду платежу; 2) точного його розміру; 3) строку платежу; 4) обов’язкової погрози за порушення строку чи розміру платежу у вигляді пені, штрафів за приховування доходів чи невнесення або неповне внесення платежів державі та ряд інших обов’язкових елементів.Найвагоміший і найпоширеніший з цього виду платежів — податок. Він є найдієвішим з усіх способів мобілізації коштів в доход держави, реалізації її економічної політики. Будучи за своєю суттю порушенням свободи і права власності платника податку, податок, за рідкими винятками, у всьому світі вводиться лише рішенням органу законодавчої влади. В даний час це уже стало чинною конституційною нормою і в Україні.
Крім податків, обов’язковий метод мобілізації грошових коштів державі включає в себе також різноманітні державні збори — митні, дорожні, за надання юридично значимих послуг і т.п., штрафи, плату за використання природніх ресурсів та інші. Держава встановила також обов’язкові платежі в централізовані спеціальні фонди коштів — пенсійний, соціального страхування, чорнобильський та ряд інших.
Метод добровільної мобілізації грошових коштів включає в себе проведення лотерей, випуск державою облігацій, інших цінних паперів, добровільні внески громадян і т.п.
Розподіл мобілізованих державою грошових коштів у її фінансові фонди також забезпечується тільки йому властивими методами. При цьому зазначимо, що традиційний для фінансової практики “розподіл” в даному випадку означає не поділ грошей між якимись особами, юридичними чи фізичними, а визначення тих умов, на яких гроші покидають свій фонд та поступають в розпорядження суб’єкта, якому їх виділила держава чи її уповноважений фінансовий орган.
Необхідно підкреслити, що у відповідності з Конституцією України та Законом України “Про бюджетну систему України”.
кошти Державного бюджету витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених Законом про Державний бюджет України. Кошти республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами. До Державного бюджету України не включаються видатки, які не передбачені закономи України. Розподіл видатків між бюджетами здійснюється відповідно до вимог Закону України “Про бюджетну систему України”. Видатки всіх бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку.
Поточні видатки — це фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, яка діє на початок бюджетного року, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів, що не належать до видатків розвитку. В складі поточних видатків окремо виділяються видатки бюджету, зумовлені зростанням мережі перелічених вище об’єктів із зазначенням всіх факторів, які вплинули на обсяг видатків.

Видатки розвитку — це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема: фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення; фінансування структурної перебудови народного господарства; субвенції та інші видатки, пов’язані з розширеним відтворенням.

Як бачимо, в практиці фінансової діяльності держави по розподілу коштів, зібраних в її централізовані фонди, насамперед в Державний бюджет, найпоширенішим є метод фінансування — безповоротного, безвідплатного, цільового, планового відпуску грошових коштів з централізованого фонду. Якщо фінансові ресурси виділяються з Державного бюджету, то це бюджетне фінансування. При виділенні грошових коштів з відомчих фондів, наприклад фондів міністерств, фінансування набуває характер відомчого. За наявності у складі фінансової системи позабюджетних фондів, як це має місце в Україні, може мати місце фінансування з позабюджетних фондів. Тобто вид фінансування визначається тим, з якого державного фонду коштів виділяються гроші.

Якщо гроші виділяються безвідплатно та безповоротно з вищестоящого бюджету нижчестоящому чи будь-яким суб’єктам ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

господарювання з метою доповнення дефіциту власних коштів, то таке виділення є дотацією. Це дуже поширений метод фінансової діяльності держави. В теорії та на практиці розрізняють два види дотацій: 1) допомога, що надається підприємствам, організаціям, установам на покриття збитків, зумовлених незалежними від них причинами; 2) бюджетна дотація — безвідплатна, безповоротна допомога вищестоячого бюджету ниж-честоячому, яка не носить цільового характеру та видається у випадку перевищення видатків над доходами. Ця дотація за своїм характером є методом бюджетного регулювання.
Бюджетні дотації особливо широко практикувались в тоталітарній державі, де практично всі грошові кошти держави були сконцентровані в її центральному фонді коштів — Державному бюджеті. Але і в нинішніх умовах переходу до ринкової економіки бюджетні дотації як один з провідних методів фінансової діяльності держави практикуються досить широко. Проте в порівнянні з бюджетними дотаціями, як переконує суспільна практика, значно прогресивнішими є такі методи бюджетного регулювання, як субвенція та субсидія.
Субвенція — це бюджетна дотація, що носить цільовий характер. Вона застосовується як метод бюджетного регулювання для збалансування нижчестоячих бюджетів. Субвенція видається нижчестоячому бюджету з чітко визначеним призначенням як часткове державна фінансова допомога на програми і заходи, спрямовані на підтримку гарантованого законодавством мінімуму соціальної забезпеченості населення регіонів, де такий мінімум не забезпечується власними бюджетними доходами з незалежних від них причин економічного розвитку. Субвенції можуть спрямовуватись на розвиток соціально-культурної, побутової сфери, вирішення проблем зайнятості та ін. В разі порушення умов їх використання субвенції підлягають поверненню до вищестоячого бюджету. Не використані протягом року субвенції повертаються до вищестоячого бюджету водночас з поданням звіту за встановленою формою про витрачені суми. Право місцевих бюджетів та субвенції закріплено в Законі України “Про бюджетну систему України”.
В практиці фінансової діяльності держави зустрічається і такий метод як субсидія — грошова допомога, що надається державою за рахунок коштів бюджету, а також спеціальних фондів юридичним особам, місцевим державним органам, іншим держа-
вам. Як метод бюджетного регулювання субсидія застосовується з метою збалансування регіональних та місцевих бюджетів, зміцнення їх доходної бази та завжди передається безповоротно і безвідплатно з вищестоячих ланок бюджетної системи ниж-честоячим ланкам. Субсидії надаються для фінансування конкретних заходів та установ, тобто мають цільовий характер. Право місцевих бюджетів на субсидії закріплено в Законі України “Про бюджетну систему України”.
Поки що субсидії ще не знайшли в Україні такого ж широкого застосування, як це має місце у розвинутих країнах світу, наприклад у США, Англії, Франції, ФРН та ряді інших країн. В цих країнах розрізняють прямі та непрямі державні субсидії. Прямі субсидії скеровуються на фінансування капітальних вкладень у галузі, розвиток яких необхідний для економіки в цілому, на фундаментальні дослідження, перепідготовку кадрів, створення нових робочих місць у найбільш відсталих регіонах, на підтримку військово-промислового комплексу.
Непряме субсидування здійснюється в основному шляхом податкової та кредитної політики.

Найпоширеіншим методом прямого субсидування в Україні нині є податковий кредит — відстрочка сплати податку на доходи, що надається підприємству податковою інспекцією на умовах зворотності, строковості, відплатності, за наявності згоди фінансового органу, який контролює виконання бюджету. Податковий кредит як форма правовідносин по суті був запроваджений ще Законом України “Про порядок дії на території Української РСР в 1991 році Закону СРСР “Про податки з підприємств, об’єднань і організацій”. Однак саме поняття “податковий кредит” в нормативних документах з’явилося дещо пізніше. Його було введено в практичний обіг Декретом Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1992 р. за № 12-92 “Про податок на прибуток підприємств і організацій”, чинним по даний час.
Якісно відмінну групу методів фінансової діяльності держави складають методи використання грошових ресурсів державних фондів. Серед них насамперед слід назвати метод встановлення цільового призначення державних фондів грошових коштів. Формуючи фінансову систему, держава одночасно визначає, які грошові фонди і для яких саме потреб їй необхідні. Створюючи, наприклад, державний Пенсійний фонд України, держава визначає цілі і завдання цього фонду, тобто встановлює його призначення. Тим самим вона визначає водночас, яким саме чином будуть витрачатись кошти цього фонду.
Зокрема, Пенсійний фонд України, який на перших порах являв собою самостійну фінансово-банківську систему і не входив до складу Державного бюджету України, декілька останніх років, навпаки, включається до складу Державного бюджету України. Він формується за рахунок коштів, які відраховуються підприємствами та організаціями на заходи соціального страхування за тарифами, диференційованими залежно від небезпечності, шкідливості, тяжкості робіт та стану інших умов праці, страхових внесків громадян, а також коштів Державного бюджету України.
Кошти Пенсійного фонду України направляються на фінансування наступних заходів: виплату пенсій за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, інших пенсій, встановлених законодавством України; виплату соціальних пенсій; виплату допомоги по догляду за дитиною і щомісячних допомог на дітей; підвищення пенсій у зв’язку зі зміною індексу вартості життя і зростанням заробітної плати; забезпечення поточної діяльності й утримання органів управління Пенсійного фонду України тощо.
Таким же поширеним методом фінансової діяльності держави по використанню грошових фондів є метод встановлення державою в особі її відповідного органу порядку використання коштів, одержаних з відповідного грошового фонду. Кошти, одержані з державного фонду, завжди мають точне призначення і можуть витрачатись лише на ті цілі, на які вони були виділені.
Як метод фінансової діяльності на завершальному етапі існування державних фінансів держава використовує також встановлення порядку та нормативів розподілу прибутку державних господарюючих суб’єктів. Встановлюючи ці нормативи, держава тим самим визначає характер використання даних прибутків, знову ж таки надає державним коштам цільове призначення.
Надзвичайно важливим методом фінансової діяльності держави на цьому етапі є також встановлення компетентними державними органами фінансових нормативів і лімітів використання грошових коштів. Шляхом фінансових нормативів і лімітів держава встановлює мінімальні та максимальні межі, а досить часто — конкретні однозначні розміри виділення та витрачання грошових коштів на ту або іншу операцію чи одиницю виміру (вартість ліжко-місця в лікарні, вартість навчання та виховання одного учня в середній загальноосвітній школі або в школі-інтернаті, мінімальна зарплата державного службовця і т.д.).
До цієї групи методів належать також метод планування, метод фінансового контролю та ряд інших.
Правовою формою відображення фінансової діяльності держави є фінансово-правові акти. Вони поділяються на дві великі групи: 1) акти органів законодавчої влади; 2) акти органів виконавчої влади, тобто на закони і підзаконні акти. Можна стверджувати, що фінансово-правові акти, у формі яких і здійснюється фінансова діяльність держави — це належним чином прийняті органами державної влади та місцевого самоврядування відповідні рішення з питань фінансової діяльності, що віднесені до їх компетенції та мають юридичні наслідки.}}

Застосування тих або інших правових форм фінансової діяльності держави не носить довільного характеру, а сповна детермінується змістом та характером суспільних відносин, що регулюються ними. Це зумовлено загальнофілософським методологічним принципом відповідності форми і змісту. Форма фінансово-правового акту насамперед залежить від того, яку галузь фінансової діяльності держави покликаний регулювати цей акт, яке значення для життя держави і суспільства ця діяльність має. Такими формами можуть виступати: Конституція України; закони України; укази Президента України; декрети Кабінету Міністрів України; накази, інструкції чи положення Мінфіну України чи Державної податкової адміністрації України; методичні вказівки, листи, телеграми Національного банку України тощо. Відповідно до статті 135 Конституції Україн нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та
рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не мо
жуть суперечити Конституції України і законам України та
приймаються відповідно до Конституції України, актів Прези
дента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Автономна Республіка Крим приймає нормативно-правові акти
в процесі розробки, затвердження і виконання власного бюд
жету на основі єдиної податкової і бюджетної політики Ук
раїни. Фінансово-правові акти видають і органи місцевого самоврядування в межах фінансових повноважень, визначених їм Конституцією України (стаття 143) і законами України.

Широке коло актів, що регламентують фінансові відносини в Україні, складають її фінансове законодавство, а сукупність правових норм, що включені в ці акти для регулювання фінансових відносин, становлять фінансове право України. Тобто фінансове право є системою правових норм, що регулюють фінансове господарство держави. Фінансове право — складова частина публічного права в цілому. З допомогою фінансово-правових норм держава мобілізує фінансові ресурси — сукупність всіх цільових фондів грошових коштів держави, необхідних для її функціонування (законодавство про доходи держави), веде облік руху зібраних фондів грошових коштів (казначейські приписи), використовує їх у відповідності з волею органів законодавчої влади (акти про бюджет), тобто здійснює фінансову політику.

Фінансова політика — це система державних заходів, спрямованих на мобілізацію фінансових ресурсів, їх розподіл і використання державою її функцій. Головним завданням фінансової політики є забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої державної програми економічного і соціального розвитку, зовнішньополітичної діяльності. Фінансова політика — це в значній мірі самостійна сфера фінансової діяльності держави в галузі фінансових відносин. Вона має самостійне значення і водночас є головною умовою реалізації волі держави в будь-якій сфері суспільного життя.

Для об’єктивної оцінки фінансової політики держави на певний момент її діяльності і вироблення рекомендацій з метою внесення у неї корективів насамперед необхідно мати чітку програму суспільного розвитку з врахуванням у ній інтересів всього суспільства, окремих прошарків та груп населення, характеристикою стратегічних і тактичних цілей, визначенням методів і термінів їх досягнення.

Ефективність фінансової політики держави тим вища, чим повніше враховує вона об’єктивні потреби суспільного розвитку, інтереси суспільства в цілому та його складових частин, конкретно-історичні умови місця дії та особливості поточного моменту. У величезній мірі успіх фінансової політики залежить від якості розробки механізму погодження і реалізації інтересів прошарків суспільства та наявності у держави можливостей задовольнити їх. Головним напрямком фінансової політики держави було у всі часи і залишається формування по можливості якнайбільшого обсягу фінансових ресурсів держави — єдиної матеріальної бази всіх державних перетворень. Фінансових ресурсів багато не буває, їх ніколи не вистачає.

В періоди еволюційного розвитку суспільства, стабільності державного устрою фінансова політика держави переслідує єдину корінну мету — зберегти і зміцнити пануючу в даному суспільстві систему суспільних відносин. В період глибоких якісних змін у суспільстві — а саме такий переживає Україна нині — політичні сили, що зацікавлені у ліквідації старого суспільного ладу, здійснюють політику, спрямовану на зруйнування чинної системи і утвердження нової системи суспільних відносин. З допомогою фінансової політики в такі критичні моменти здійснюється радикальний перерозподіл фінансових ресурсів. Це історичне явище завжди супроводжується глибокою системною кризою суспільства, в тому числі й фінансовою кризою.

Масштаби і глибина фінансової кризи в Україні багатократно посилились в порівнянні з тими, якими вони могли бути, насамперед в силу недостатнього врахування усіх складностей переходу до ринкових відносин, гіперболізацією ролі товарно-грошових відносин в саморегулюванні економіки перехідного періоду, практичною втратою управління відтворювальним процесом.

В даний час в Україні поряд з головним завданням фінансової політики держави — фінансовим забезпеченням здійснюваних перетворень в країні — не менш гостро постали завдання запобігти соціальному вибуху в суспільстві, максимально полегшити труднощі переходу від однієї системи суспільних відносин до іншої. Напруга в суспільстві у вирішальній мірі зумовлена полярністю матеріального стану окремих груп населення. Практика свідчить, що чим більша та частина суспільства, яка втрачає від соціальних змін, тим більшою є неперед-бачуваність як ходу, так і наслідків соціально-економічних і політичних перетворень. Тому, враховуючи підсумки фінансової діяльності держави у 1996 році, першочерговими завданнями її подальшої фінансової політики залишаються, як і в попередні роки, подолання спаду виробництва, підвищення зайнятості та соціальної захищеності населення.

Фінансова політика держави безпосередньо виробляється і реалізується органами управління державними фінансами. В країнах з розвинутою ринковою економікою більша частина фінансових відносин перебуває поза прямим управлінням з боку держави, оскільки частина фінансових ресурсів формується та використовується тут їх власниками у відповідності з їх же інтересами. Держава здійснює вплив на цю сферу суспільних відносин лише через податкову політику, регулювання фінансового ринку, формування амортизаційного фонду і систему державної підтримки приватного бізнесу шляхом субсидій та інших форм і методів. Тобто в дійсності відбувається не управління фінансами з боку держави, а вплив через фінанси — реалізація фінансової політики. В залежності від концептуальних передумов держава то посилює, то послаблює своє втручання в регулювання тих або інших сторін економічних і соціальних процесів.

В сферу безпосередньо державного управління входять лише державні фінанси. Це відносини по формуванню лише тієї частини фінансових ресурсів, яка мобілізується державою в державний і місцеві бюджети, спеціальні цільові державні фонди і державні підприємства. Управління цими фінансами здійснюється насамперед вищим органом законодавчої влади шляхом прийняття фінансового законодавства, прийняття державного бюджету та звіту про його виконання, коректування податкової системи, затвердження граничного розміру державного боргу та інших фінансових параметрів.

В залежності від історичних традицій, державного устрою і політичної системи такими органами публічної влади є, наприклад, Парламент у Великобританії, Національні збори у Франції, Конгрес у СІЛА, Бундестаг в Німеччині, Федеральні Збори в Російській Федерації, Верховна Рада в Україні.

У зв’язку з тим, що виконання завдань держави вимагає від кожного її органу певної роботи, пов’язаної з використанням грошових коштів, у фінансовій діяльності беруть участь всі державні органи законодавчої і виконавчої влади. Проте масштаби їх фінансової діяльності і міра участі в ній неоднакові в силу відмінностей у завданнях та правовому статусі кожного з цих органів зокрема Державні органи законодавчої влади (Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування) і державні органи виконавчої влади за-ігальної компетенції (Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів ^Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські, районні, районні в містах державні адміністрації) управляють фінансовою діяльністю поряд із здійсненням інших функцій у відповідних територіальних масштабах — України в цілому, Автономної Республіки Крим, відповідної адміністративно-територіальної одиниці. В їх компетенцію входить вирішення загальних фінансових питань, що забезпечують комплексний економічний і соціальний розвиток, формування збалансованого ринкового господарства на відповідній території, її основи закріплені в Конституції України, в Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні”.

До повноважень Верховної Ради України у відповідності зі статтею 85 Конституції України належить затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням.

Виключно законами, у відповідності зі статтею 95 Конституції України, Верховна Рада встановлює: Державний бюджет І України і бюджетну систему України; систему оподаткування, податки і збори; засади створення і функціювання фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску і обігу державних цінних паперів, їх види і типи.

Згідно зі статтею 102 Конституції України главою держави є Президент України. В силу свого особливого правового статусу в державі Президент здійснює керівництво фінансовою діяльністю, призначає міністра фінансів, представляє на затвердження Верховної Ради кандидатуру голови Національного банку України, призначає половину складу Ради Національне-то банку України. Президент України, відповідно до ст. 106 Конституції України, може скасовувати акти Кабінету Міністрів України та акти Кабінету Міністрів Автономної Республіки Крим. Він наділений правом вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України. Президент України створює в межах коштів, передбачених у державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби.

Великими повноваженнями в галузі керівництва фінансовою діяльністю в державі наділений Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України. Кабінет Міністрів України у своїй дільності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Конституція України у статті 116 відносить до повноважень Кабінету Міністрів в галузі керівництва фінансовою діяльністю наступне: 1) забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; 2) розробку проекту закону про Державний бюджет України; 3) забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України; 4) подання Верховній Раді України звіту про його виконання. Уряд України здійснює також багато інших функцій, безпосередньо чи опосередковано пов’язаних з управлінням державними фінансами.

Всі функції вищеназваних державних органів законодавчої і виконавчої влади України забезпечують стратегічне, загальне керівництво й управління державними фінансами.

Організація оперативного управління фінансами здійснюється через спеціалізовані державні органи виконавчої влади, насамперед через її фінансовий апарат, склад і структура якого також зумовлені історично у відповідності з державним устроєм країни.

В управлінні фінансами беруть участь Верховна Рада і Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування. Вони здійснюють свої повноваження у відповідності з Конституцією України та законами України.

Управління фінансами в державах з розвинутою ринковою економікою, як правило, здійснюється декількома державними

;органами. Характер фінансового апарату в них залежить від ; складу фінансової системи, її особливості у значній мірі визначають права держави в галузі фінансів та їх розмежування як між державою та окремими ланками фінансової системи, так і між останніми в цілому.

В СІЛА ця роль належить Міністерству фінансів (Казначейству). Воно є представником уряду, розробляє фінансову і податкову політику, здійснює емісію грошових знаків і чеканку монет, займається питаннями внутрішніх позик і управлінням державним боргом, здійснює контроль за виконанням фінансових законів, за збором внутрішніх доходів та грошовим обігом. Другим фінансовим відомством у СІЛА є Адміністративно-бюджетне управління при Президенті. Воно складає видаткову частину бюджету і розробляє фінансові програми, організовує оперативний контроль за управлінням бюджетом і виступає як провідний орган виконавчої влади.

Управління виконанням бюджету розділено в СЛІА між Міністерством фінансів (воно проводить збір внутрішніх доходів, таких, як платежі по індивідуальному прибутковому податку, спеціальному страхуванню, податку з корпорацій, майна та подарунків і непрямих податках, тобто біля дев’яноста відсотків усіх податкових доходів, що поступають у федеральний бюджет), Митною службою і Бюро з алкогольних напоїв, тютюнових виробів та вогнепальної зброї (вони зайняті збором відповідно митних доходів і доходів від обкладання перерахованих товарів).

У Великобританії органом державного управління є Казначейство. Воно керує розробкою, складанням і виконанням державного бюджету, визначає податкову політику, здійснює фінансово-економічне прогнозування, міжнародні фінансові відносини, контроль за витратами коштів державними підприємствами. Виконання бюджету в частині збору мит і акцизів організовують Митне і Акцизне управління.

відомство з фінансів і Федеральне управління державним боргом, підпорядковані Федеральному міністерству фінансів. Перше відомство займається податковою перевіркою підприємств, оподаткуванням іноземних капіталовкладень, проблемами усунення подвійного оподаткування; друге — операціями з випуску та погашення позик і фінансуванням бюджетного дефіциту.

У Франції управління фінансами здійснює Міністерство економіки, фінансів і бюджету. В його функції входять: розробка державного бюджету і контроль за його виконанням, касове обслуговування бюджету; збір податків, мита і інших надходжень в казну; контроль за фінансовими операціями; здійснення зв’язку держави з підприємствами як акціонера, кредитора чи гаранта; забезпечення обліку і контролю (останні функції розподілені між відповідними управліннями).

В Італії управлінням фінансами зайняті чотири державних органи: державними видатками і фінансовим контролем — Казначейство; доходами — Міністерство фінансів; складанням державного бюджету і координуванням фінансових ресурсів — Міністерство бюджету і планування; місцевими фінансами — Міністерство внутрішніх справ.

Органи виконавчої влади в Україні в залежності від міри їх участі у фінансовій діяльності можна поділити на дві групи:

органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво фінансами у зв’язку з виконанням своїх основних функцій та завдань (це насамперед міністерства, крім Міністерства фінансів, відомства й інші органи виконавчої влади, які у зв’язку з управлінням дорученими їм секторами народного господарства затверджують кошториси підвідомчих закладів, розподіляють в межах галузі фінансові ресурси, створюють фінансові резерви, виконують інші фінансові функції), їх повноваження в галузі фінансів визначають нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України або Ради Міністрів Автономної Республіки Крим (залежно від місця конкретного органу в системі виконавчої влади);
органи виконавчої влади, для яких сама фінансова діяльність є основною. Ці органи створені спеціально для здійснення управління фінансами та кредитом і складають в сукупності систему фінансово-кредитних органів.

Система фінансових органів України очолюється Міністерством фінансів України. Крім нього, в цю систему входять також Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові управління обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, фінансові відділи районних, міських і районних в містах державних адміністрацій. Вони діють на основі відповідних Положень про них.

Міністерство фінансів України є центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади по управлінню фінансами, який діє на основі Конституції України, законів України, постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, а також Положення про Міністерство фінансів України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27 лютого 1993 року.

Головними завданнями Міністерства фінансів України в галузі управління фінансами держави є: вироблення основних напрямків державної фінансової політики; складання та забезпечення виконання Державного бюджету України; концентрація фінансових ресурсів на пріоритетних напрямках розвитку економіки; фінансове забезпечення державних гарантій з питань соціального захисту населення; створення державних фінансових резервів та ряд інших.

Міністерство фінансів України, реалізуючи державну фінансову політику:

бере участь у виробленні балансу фінансових ресурсів і платіжного балансу;
організовує роботу по підготовці і складанню Державного бюджету України: за дорученням Кабінету Міністрів України визначає порядок і строки подання центральними органами виконавчої влади, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями матеріалів для підготовки проекту Державного бюджету України та прогнозних розрахунків для визначення частки загальнодержавних податків, зборів і платежів, що передаються до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя;
складає проект Державного бюджету України;

поквартальне розписує доходи і видатки державного бюджету, забезпечує його виконання, здійснює контроль за його виконанням, складає звіт про виконання Державного бюджету України;

розробляє проект Правил складання і виконання Державного і місцевих бюджетів і подає його на затвердження Кабінету Міністрів України;
розробляє пропозиції по вдосконаленню податкової політики держави, спрямованої на зміцнення державних фінансів;
спільно з Державною податковою адміністрацією України і її регіональними підрозділами розробляє методику діяльності з питань формування і виконання доходної частини бюджету;
спільно з Національним банком України і Міністерством економіки України здійснює заходи, спрямовані на зміцнення грошового обігу, контролює випуск і обіг цінних паперів, видає дозволи на здійснення діяльності, пов’язаної з випуском і обігом цінних паперів;
бере участь у роботі керівних органів фондових бірж, здійснює контроль за діяльністю інвестиційних компаній (спільно з Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку) і т.п.

Міністерство фінансів України наділене правом:

одержувати від центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних і районних державних адміністрацій матеріали для складання проекту Державного бюджету України, вироблення бюджетних нормативів і здійснення контролю за виконанням державного бюджету;
обмежувати, а в необхідних випадках призупиняти фінансування з Державного бюджету України підприємств, установ і організацій до з’ясування фактів незаконного використання ними коштів, а також за умови неподання звітів про використання раніше відпущених коштів або втрати встановленої звітності, з повідомленням про це керівників відповідних міністерств і відомств, а також в межах наданої компетенції застосовувати інші санкції, передбачені чинним законодавством.

Чинним законодавством України Міністерство фінансів України наділене також багатьма іншими повноваженнями.

Очолює Міністерство фінансів України міністр. Міністр фінансів України в межах своїх повноважень видає накази, організовує та контролює їх виконання. Наказами міністра затверджуються інструкції Міністерства фінансів. Вони відіграють велику роль в управлінні фінансами держави. Міністр несе пер-

сональну відповідальність за виконання покладених на Міністерство фінансів завдань і здійснення ним своїх функцій. Міністр фінансів вносить в Кабінет Міністрів України пропозиції про призначення його заступників, а після їх призначення встановлює коло їх обов’язків і ступінь відповідальності, а також призначає керівників підрозділів Міністерства фінансів України, встановлює межі їх компетенції і відповідальності.

Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим складає проект республіканського бюджету, розглядає звіти про його виконання, контролює роботу і стан фінансів державних підприємств, установ і організацій, що розташовані на підвідомчій території, здійснює інші функції, передбачені чинним законодавством.

Місцеві державні адміністрації в особі їх фінансових органів:

розробляють проекти відповідно обласного, Київського і Севастопольського міських, районних, районних в містах бюджетів і подають їх на затвердження відповідної ради;
організовують виконання місцевих бюджетів, забезпечують спільно з органами державної податкової адміністрації надходження визначених законом бюджетних коштів і їх цільове використання;
вносять в ході виконання бюджету зміни і уточнення по доходах і видатках, складають звіти про виконання місцевих бюджетів і подають їх на затвердження відповідної ради;
забезпечують надходження коштів у позабюджетні і валютні фонди та раціональне використання їх;
встановлюють на основі рішення ради розмір місцевих зборів та оголошують місцеві добровільні позики.

Особливим підрозділом Міністерства фінансів України, що спеціально займається виконанням Державного бюджету України, є Державне казначейство України. Воно було утворене Указом Президента України від 27 квітня 1995 р. № 335 і входить в систему органів державної виконавчої влади. Щоб уявити собі хоч приблизно обсяг роботи Казначейства, достатньо сказати, що в Україні в даний час існує понад 11,5 тисячі бюджетів різних рівнів, через які розподіляється більше половини фінансових ресурсів країни.

До складу Державного казначейства України входять Головне управління казначейства і його територіальні органи — управління Державного казначейства в Автономній Республіці

Крим, областях, містах Києві і Севастополі з відділеннями в районах, містах і в районах міст; Державне казначейство у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, указами Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, наказами Міністра фінансів та Положенням про Державне казначейство України.

Головне управління Державного казначейства очолює заступник Міністра фінансів — начальник Головного управління Державного казначейства, який призначається у відповідності з чинним законодавством. Він має заступників, яких на пропозицію міністра фінансів призначає Кабінет Міністрів України.

Начальники управлінь Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі призначаються начальником Головного управління Державного казначейства, а начальники відділень Державного казначейства в районах, містах і міських районах — начальниками ви-щестоячих органів Державного казначейства.

Для погодженого вирішення питань, що відносяться до компетенції Державного казначейства, обговорення найважливіших аспектів його діяльності в Головному управлінні Державного казначейства є колегія у складі начальника Головного управління (голова колегії), його заступників і інших керівних працівників Державного казначейства. Члени колегії державного казначейства затверджуються міністром фінансів. Рішення колегії оформляються, як правило, наказами начальника Головного управління Державного казначейства.

Головне управління Державного казначейства і його територіальні органи є юридичними особами, що мають самостійні кошториси видатків, розрахункові і інші рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного гербу України і власною назвою.

Державне казначейство здійснює такі функції:

організовує виконання Державного бюджету України та здійснює контроль за його виконанням;
здійснює управління коштами Державного бюджету України, в тому числі й в іноземній валюті, і коштами державних позабюджетних фондів в межах видатків, передбачених на відповідний період;
фінансує видатки Державного бюджету України;

веде облік виконання Державного бюджету, складає звіт про стан виконання Державного і Зведеного бюджетів;

— управляє державним внутрішнім і зовнішнім боргом;

розподіляє між Державним бюджетом і бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахування від загальнодержавних податків, зборів і обов’язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України;
контролює надходження і витрачання коштів державних позабюджетних фондів;
розробляє і затверджує нормативно-методичні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності і організації виконання бюджетів всіх рівнів.

Загальні функції Державного казначейства конкретизовані державою відповідно до їх завдань кожному рівню органів казначейства. Головне управління Державного казначейства:

організовує і здійснює виконання Державного бюджету, виходячи з принципу єдиного казначейського рахунку;
керує територіальними органами Державного казначейства;
веде зведені реєстри розпорядників коштів Державного бюджету України, державних позабюджетних фондів, рахунків територіальних органів Державного казначейства в установах банків;
здійснює управління доходами і видатками Державного бюджету, проводить операції з готівковими бюджетними коштами, в тому числі й в іноземній валюті, в межах кошторисів доходів і видатків Державного бюджету;
за дорученням Кабінету Міністрів України і Міністерства фінансів здійснює операції з іншими коштами, що перебувають у розпорядженні Уряду України;
організовує і здійснює прогнозування і касове планування коштів Державного бюджету, визначає на основі чинного законодавства розміри їх поточного використання в межах затверджених на відповідний період видатків;
доводить до відома головних розпорядників коштів і територіальних органів Казначейства обсяги асигнувань, що виділяються з бюджету;
організовує розподіл відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і обов’язкових платежів між Державним бюджетом і бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя за нормативами, затвердженими Верховною Радою України, а також перерахування місцевим бюджетам належних їм коштів від вищезазначених відрахувань;

організовує і здійснює взаємні розрахунки між державним бюджетом і бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя;
веде зведений бухгалтерський облік руху коштів Державного бюджету на рахунок Державного казначейства;
організовує і здійснює збір відомостей і аналіз фінансової звітності про стан виконання Державного і зведеного бюджетів, подає цю звітність Верховній Раді України, Уряду України і міністерству фінансів;
спільно з Міністерством фінансів України і Національним банком України здійснює управління державним внутрішнім і зовнішнім боргом та обслуговує його у відповідності з чинним законодавством;
регулює фінансові взаємовідносини між державним бюджетом і державними позабюджетними фондами, організовує і здійснює контроль за надходженням, рухом і використанням коштів цих фондів;
у разі необхідності подає міністерству фінансів пропозиції по скороченню видатків Державного бюджету;
розробляє і затверджує нормативно-методичні та інструктивні документи з питань бухгалтерського обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів;
готує проекти законодавчих і інших нормативних актів з питань, віднесених до компетенції Державного казначейства;
організовує роботу територіальних органів Державного казначейства, пов’язану з дотриманням чинного законодавства України з питань виконання Державного бюджету, надходження і використання коштів державних позабюджетних фондів;
організовує підвищення кваліфікації працівників органів Державного казначейства;
здійснює ревізії діяльності територіальних органів Державного казначейства;
встановлює зв’язки з міжнародними фінансово-банківськими установами, з казначействами інших країн, вивчає досвід організації їх діяльності та готує пропозиції про його застосування в Україні.

Управління Державного казначейства в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі в межах відповідних територій виконують, за окремими винятками, ана-

Глава І. Фінансова діяльність держави

логічні функції. У випадку, коли вищеназвані територіальні органи Державного казначейства, а також Головне управління Державного казначейства безпосередньо здійснюють операції

то виконанню Державного бюджету, вони виконують ті ж

функції, що й відділення Державного казначейства в районах,

містах, міських районах.

Первинна ланка органів Державного казначейства — його

відділення в районах, містах, міських районах — здійснюють

наступні функції:

виконують відповідні показники Державного бюджету та здійснюють контроль за надходженням, рухом і використанням державних позабюджетних фондів в частині, яка визначається Головним управлінням Державного казначейства;
забезпечують у відповідності зі встановленими розмірами асигнувань і касовим планом цільове фінансування видатків Державного бюджету;
ведуть облік розпорядників коштів, яким виділяються асигнування з Державного бюджету і державних позабюджетних фондів;
здійснюють прогнозування і касове планування коштів

Державного бюджету;

розподіляють між державним бюджетом і бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахування від загальнодержавних податків і зборів і обов’язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою України та перерахування місцевим бюджетам належних їм сум коштів від названих відрахувань;
за представленням державних податкових адміністрацій повертають за рахунок Державного бюджету понаднормове сплачені чи стягнені податки, збори чи інші обов’язкові платежі;
здійснюють бухгалтерський облік руху коштів Державного бюджету по рахунках відділень Державного казначейства;
збирають, контролюють, узагальнюють та представляють вищестоячим органам Державного казначейства фінансову звітність про стан виконання показників Державного бюджету відповідним регіонам;

контролюють дотримання суб’єктами фінансових правовідносин чинного законодавства України з питань виконання Державного бюджету, надходження та використання коштів державних позабюджетних фондів в регіоні;

передають відповідним податковим адміністраціям документи про стягнення в безспірному порядку в Державний бюджет штрафів за порушення установами банків і підприємствами зв’язку передбаченого порядку проходження і виконання платіжних доручень по доходах і видатках Державного бюджету;
при необхідності готують і подають вищестоячим органам Державного казначейства пропозиції про скорочення видатків Державного бюджету;
за дорученням вищестоячих органів Державного казначейства забезпечують виконання функцій в межах своїх повноважень;
розглядають заяви, пропозиції, скарги громадян, підприємств, установ та організацій з питань, що входять до їх компетенції.

Для практичного забезпечення цих численних і складних функцій органи Державного казначейства наділені правом:

відкривати в установах банків рахунки по доходах і видатках Державного бюджету;
одержувати в банківській системі України на договірних началах внутрішньорічний кредит в межах, встановлених законодавчим актом про Державний бюджет на відповідний рік для покриття часових касових розривів Державного бюджету;
проводити операції по розміщенню державних цінних паперів, їх погашенню і виплаті доходів по них;
перевіряти в міністерствах, інших центральних і місцевих органах виконавчої влади, на підприємствах, в установах, організаціях, банках незалежно від форм власності фінансово-бухгалтерські документи про зарахування, перерахування і використання бюджетних коштів, а також одержувати необхідні пояснення, довідки та інші відомості з питань, що виникають в ході перевірок;
одержувати від установ банків відомості про стан поточних бюджетних рахунків підприємств, установ і організацій, що використовують кошти Державного бюджету і державних позабюджетних фондів, незалежно від форми власності;
вимагати від посадових осіб міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій усунення виявлених порушень передбаченого чинним законодавством порядку виконання Державного бюджету;
призупиняти фінансування з Державного бюджету підприємств, установ і організацій у випадку з’ясування фактів

порушень чинного порядку його виконання з повідомленням про це керівників відповідних міністерств і відомств.

Необхідно зазначити, що система органів Державного казначейства України ще не сформувалась остаточно, не повністю пристосовувалась до потреб суспільної практики. Окремі завдання, функції і права органів Державного казначейства України неодмінно будуть уточнюватись, змінюватись, коректуватись в залежності від потреб держави.

До органів безпосереднього управління державними фінансами України відносяться також Державна податкова адміністрація України, створена на підставі Указу Президента України від 22 серпня 1996 року. Державна податкова адміністрація України є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує регулярне надходження коштів у державні фонди фінансових ресурсів. Вона утворена на базі Головної податкової інспекції України.

Вищеназваним Указом Президента України податкові органи держави підняті на значно вищий щабель державної ієрархічної драбини. По-перше, нині глава державної податкової адміністрації є міністром. По-друге, глави державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, не кажучи вже про главу Державної податкової адміністрації України, призначаються Президентом України. Державні податкові органи в областях, районах, містах і районах в містах не входять до складу місцевих державних адміністрацій, а глава державної податкової адміністрації в Автономній Республіці Крим не входить до складу Ради Міністрів Автономної Республіки Крим.

Глави державних податкових інспекцій в районах, містах і районах в містах призначаються на посаду та звільняються з неї відповідно главами вищестоячих податкових адміністрацій.

Головними завданнями Державної податкової адміністрації України є:

здійснення контролю за дотриманням податкового законодавства, правильністю нарахування, повнотою і своєчасністю сплати в бюджет податків, інших платежів, передбачених чинним законодавством;
прийняття рішень про застосування фінансових санкцій та адміністративних штрафів до порушників фінансового законодавства і забезпечення їх стягнення, захист інтересів держави в судових органах по справах, що стосуються сплати податків, зборів і інших обов’язкових платежів.

Глава 2 ПРЕДМЕТ, МЕТОД ТА СИСТЕМА ФІНАНСОВОГО ПРАВА
§ 1. Поняття фінансового права

Основним об’єктивним критерієм поділу права кожної держави на окремі галузі є матеріальний зміст тих суспільних відносин, які регулюються правовими нормами цих галузей, тобто предметом правового регулювання. Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають в процесі фінансової діяльності держави. Ця діяльність є об’єктивною за своєю сутністю, являє собою процес планомірного збирання, розподілу, перерозподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують виконання державою своїх завдань і функцій.

До предмету фінансового права належать державні фінанси, які відіграють провідну роль в системі суспільних відносин. Тому й велика його роль в системі права України. З іншими ланками фінансової системи ця галузь права зв’язана настільки, наскільки регулює відносини, зумовлені акумуляцією коштів в грошові фонди публічної влади, а також використанням цих коштів (наприклад, податкові платежі з фінансових ресурсів підприємств, які засновані на приватній власності).

Для усвідомлення сутності різноманітності і багатства предмету фінансового права можна класифікувати фінансові відносини за їх змістом, суб’єктним складом, методами фінансової діяльності, роллю фінансів в житті суспільства тощо. Наприклад, за матеріальним змістом фінансові відносини є суспільними відносинами, які виникають при встановленні бюджетної системи, розподілі доходів і видатків між її ланками, складанні, розгляді, затвердженні і виконанні Державного бюджету і звіту про його виконання; збиранні податків і інших обов’язкових платежів до бюджету і позабюджетних державних цільових фондів з підприємств, установ, організацій різних форм власності і населення; фінансування і кредитування; обов’язкового державного майнового і особистого страхування, державних позичках і організації ощадної справи; регулюванні грошово-кредитної і валютної системи.

Підхід з цієї сторони до розкриття змісту предмету фінансового права дозволяє побачити, що фінансовим правом регулюються тільки організаційно-майнові відносини, що випливають з владної діяльності держави в особі уповноважених її Органів з приводу створення, розподілу і використання нею фондів коштів. В цих відносинах завжди проявляється владно-організуюча роль держави в розподілі і перерозподілі внутрішнього валового продукту і національного доходу, оскільки дані відносини мають владно-майновий (грошовий) характер.

Однак не всі грошові відносини, в яких беруть участь органи держави з владними повноваженнями, є фінансовими.Час-тина з цих відносин регулюється іншими галузями права. Так, відносини Ощадного банку (фінансово-кредитної установи, що бере участь в управлінні фінансово-кредитними відносинами) з населенням щодо зберігання вільних коштів громадян регулюються цивільним правом. Установи банку, що прийняли кошти громадянина на зберігання, використовують їх для формування фонду кредитних ресурсів, тобто на основі цивільно-правових стосунків, що мають грошовий характер, виникають фінансові правовідносини.

За порушення адміністративно-правових приписів (скажімо, порушення правил дорожнього руху) стягується адміністративний штраф, тобто виникають адміністративно-правові відносини. Сума штрафу, стягнута адміністративним органом, передається для зарахування до бюджету, тобто на базі адміністративно-правових відносин, що носять грошовий характер, виникають фінансово-правові відносини, оскільки гроші, стягнені за порушення правил дорожнього руху, спрямовуються на формування централізованого фонду коштів. В об’єктивній реальності суб’єктний склад фінансових правовідносин не обмежується вищенаведеними прикладами. Він значно багатший і змінюється в часі.

Між тим, навіть наведені приклади, що входять до предмету фінансового права, засвідчують велику різноманітність і складність об’єкту правового регулювання. Це обумовлено ба-гатоланцюговістю і динамічністю самої фінансової системи, її зв’язку зі всіма структурами суспільного виробництва. У виникненні і реалізації фінансових правовідносин завжди особливу роль відіграє держава. Вона забезпечує планомірність і безперервність акумуляції фінансових ресурсів, найбільш доцільне їх застосування в інтересах суспільства, послідовний контроль за правильним використанням фінансових ресурсів.

Нормами фінансового права закріплюються загальні приципи і форми фінансової діяльності держави, методи акуму-

ляції коштів до державних грошових фондів, види обов’язкових платежів, що використовуються для формування цих фондів, порядок одержання і використання державних грошових засобів, джерела утворення фінансових ресурсів державних підприємств, організацій, установ і тд. Регулюючи дю діяльність, держава, в свою чергу, також повинна дотримуватись правил і вимог права. Інакше неминучі колізії надбудови і базису, негативні наслідки для суспільства і держави.

Таким чином, зміст предмету фінансового права в процесі корінних перетворень і будівництва української держави суттєво змінився. З одного боку, значна частина фінансових відносин відійшла від державних в сферу приватних фінансів і стала регулюватись нормами цивільного права. Причому питома вага цієї частини фінансів в Україні у зв’язку з приватизацією буде зростати. Внаслідок цього значно скоротився розмір державного бюджету. Хоч це не означає, що державні фінанси зникають. Поки залишається суспільна потреба в державі — неминуче будуть існувати і державні фінанси як неодмінна умова виконання нею свого призначення.

З другого боку, в громадянському суспільстві, яке формується в Україні, в порівнянні з тоталітарним, що йому передувало, до сфери державних фінансів за допомогою обов’язкових платежів і внесків залучаються і приватні фінанси, розширяючи таким чином сферу впливу фінансів держави. Одним із яскравих свідчень цього процесу стало виникнення в Україні всіляких централізованих і децентралізованих позабюджетних фондів, до яких спрямовуються обов’язкові відрахування. Це розширення предмету фінансового права пов’язане з динамікою фінансових відносин взагалі, але в першу чергу — з їх перехідним характером в даний час.

Другою ознакою відгалуження однієї галузі права від іншої, як відомо, є метод правового регулювання відповідного виду суспільних відносин. Основним методом фінансово-правового регулювання тут виступає метод владних приписів. За своєю структурою це органічно цілісна система безперервного впливу на учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій.

Вона уособлює в собі цілісність юридичних фактів, з якими пов’язане виникнення фінансових правовідносин, правовий статус їх суб’єктів, розподіл прав і обов’язків між ними, види аросцій за порушення приписів правової норми і порядок їх застосування. Інакше кажучи, під методом фінансово-правового регулювання мається на увазі органічна система прийомів і способів безперервного правового впливу на поведінку учасників фінансових відносин, на характер взаємозв’язків між ними.

Метод владних приписів притаманний і іншим галузям публічного права — конституційному, адміністративному, кримі-

нальному.

В них також обсяг прав і обов’язків учасників відповідних правовідносин встановлюється державою. Наприклад, стаття 160 Кодексу України про адміністративні правопорушення за торгівлю з рук у невідведеному місці передбачає попередження або штраф, який накладається особою, уповноваженою застосовувати покарання в залежності від врахування багатьох факторів. Ця особа наділена правом оперативної самостійності.

У фінансових правовідносинах їх суб’єкти таким правом не наділяються. Коло їх прав і обов’язків чітко визначене законодавцем, а санкції фінансово-правових норм завжди носять точно визначений каральний фінансовий характер. Не буває у фінансовому праві і рівності сторін правовідносин. В них держава в особі органа законодавчої або виконавчої влади приписує іншій стороні фінансових відносин однозначно визначену і абсолютно обов’язкову міру поведінки, вказуючи одночасно чіткий характер і міру покарання з боку держави у разі невиконання припису другій стороні відносин. Цей принцип нерівності сторін фінансових правовідносин, правда, не виключає можливості оскарження дій органу, наділеного владними повноваженнями, в разі перевищення ним цих повноважень, а також одержати відстрочку або розстрочку платежу, якщо з незалежних від суб’єкта фінансових правовідносин причин він не може бути внесений у визначений термін. Однак подання прохання про відстрочку, розстрочку або скарги не призупиняє стягнення аж до самого моменту прийняття уповноваженим на це органом відповідного рішення.

Специфіка методу владних приписів у фінансовому праві проявляється і в самому змісті конкретних правовідносин, в колі ‘Органів, що уповноважені державою на владні дії. За своїм Шіетом фінансово-правові владні приписи стосуються: порядку,- і розмірів стягнення податків, інших обов’язкових платежів іаиееків до бюджету, позабюджетних державних централізованих і децентралізованих фондів; напрямків використання державних коштів; порядку і розмірів їх використання і т.д. Такий метод сприяє планомірному наповненню державної казни, цільовому розподілу і використанню державних фінансових ресурсів у відповідності з визначеними державою пріоритетами, розробленими програмами і планами.

Метод владних приписів реалізується і під час формування державою своїх ресурсів за рахунок платежів добровільного характеру — державних позик, казначейських зобов’язань, лотерей тощо. Так, держава встановлює умови проведення державної внутрішньої позики, випуску державних казначейських зобов’язань, проведення лотерей, які не можуть бути змінені за угодою сторін і є обов’язковими для суб’єктів, що вступили у ці відносини.

Яскраво проявляються відмінності основного методу регулювання фінансово-правових відносин і в переліку державних органів, які уповноважені давати владні приписи суб’єктам фінансових відносин. В силу усталеного у всіх державах розподілу компетенції між державними органами основну частину таких приписів видають органи, що спеціально створені для управління державними фінансами. Учасники фінансових відносин, яким ці органи адресують свої розпорядження, в переважній більшості випадків знаходяться у взаємозв’язку з цими органами і залежні від них тільки по лінії фінансової діяльності. Це не виключає правового регулювання фінансових відносин методом владних приписів і по вертикалі (наприклад. Міністерство освіти України — університет). Але в цілому для фінансово-правового регулювання найбільш характерним є використання владних приписав саме в функціональних взаємозв’язках з органами спеціального управління фінансами держави.

Крім методу владних приписів, фінансово-правовому регулюванню властиві і інші методи: метод субординації, метод погодження, метод рекомендації і т.д. В даний час вони набувають все більшого застосування. Це обумовлено ускладненням суспільних взаємозв’язків, зростанням рівня самостійності суб’єктів фінансових відносин. Наприклад, в законодавстві України міститься перелік місцевих податків і зборів, з числа яких органи місцевого самоврядування мають право вводити платежі на своїй території. Найчастіше ці методи застосовуються не як самостійні, а в тому чи іншому поєднанні з основним методом фінансово-правового регулювання — методом владних приписів.

Таким чином, фінансове право — це самостійна галузь публічного права, що регулює суспільні відносини в сфері мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фінансових ресурсів держави з метою забезпечення виконання нею своїх завдань і функцій.

Фінансове право суверенної України ще остаточно не сформувалось. В ньому, як і в самій українській державі, українському суспільстві в цілому, є чимало залишків минулого (перш за все надмірний фіскальний ухил), основ теперішнього (внутрішня незбалансованість, суперечливість норм, що переростає часто у взаємовиключення), паростки майбутньото (рівність суб’єктів права усіх форм власності, посилення матеріальної відповідальності за правопорушення в галузі фінансів і інше). Останнє поки що проявляється переважно у формі напрямків, тенденцій у розвитку фінансового права України, що потребують всілякої їх підтримки з боку громадянського суспільства і правової держави.

§ 2. Місце фінансового права в системі права України

Різноманіття якісно відмінних між собою видів суспільних відносин є об’єктивною основою існування різноманіття видів правовідносин. Доповнювані відповідними методами правового регулювання відносин, вони створюють в суспільстві цілісну систему галузей права. Ці галузі, що є крупними самостійними блоками правової системи суспільства в цілому, тісно взаємодіють між собою, взаємодоповнюють одна одну. Останнє обумовлено тим, що якісно відмінні між собою види суспільних відносин перебувають в діалектичній єдності, їх співвідношення між собою і межі з часом змінюються. Звідси і з’являється іноді ілюзія, що предмет тієї чи іншої галузі права немов би розмивається, поглинається предметами інших, перш за все сусідніх за змістом галузей права. З огляду на все це, в силу цілої низки обставин найбільш “невезучим” є саме фінансове право.

при їх співставленій і відмежуванні від предметів і методів інших галузей права, інакше кажучи, при визначенні місця фінансового права в системі права. При цьому не треба упускати з виду те, що фінансово-правові інститути безпосередньо пов’язані з діяльністю держави по створенню, розподілу і використанню централізованих і децентралізованих грошових фондів.

Діяльність держави регламентують також конституційне і адміністративне право. Перше з них охоплює суспільні відносини, що випливають з організації держави, її устрою, а друге — суспільні відносини, пов’язані з державним управлінням в цілому.

Конституційне право регулює основи суспільного ладу і політики, державний устрій, правове положення громадян, систему і принципи організації діяльності державних органів, головні завдання і функції держави. Як і всі останні галузі права, фінансове право базується і розвивається на цих основах. Наприклад, фінансово-правові норми, що регулюють утворення фондів державних фінансових ресурсів, засновані на засадах рівноправності всіх форм власності в країні. Конституційне право містить і норми, що мають пряме відношення до фінансового права. Це, зокрема, норми, що закріплюють основи організації фінансової іяльності держави. Наприклад, стаття 85 Конституції України встановлює виняткові повноваження Верховної Ради України затверджувати Державний бюджет, вносити до нього зміни, контролювати його виконання, приймати рішення стосовно звіту про його виконання. Відповідно до статті 92 Конституції України встановлюється Державний бюджет України і бюджетна система України (система оподаткування, податки і збори і т.п.). Ці норми конкретизуються у фінансовому праві. Спираючись на них, норми фінансового права встановлюють деталізовані правила, що стосуються діяльності різних державних органів в галузі фінансів. Наприклад, група фінансово-правових норм докладно регламентує порядок складання, розгляду, затвердження і виконання Державного і місцевих бюджетів (Закон України “Про бюджетну систему

України”).

Тісно стикається фінансове право з адміністративним правом, оскільки діяльність по формуванню, розподілу і використанню фінансових ресурсів держави є за своїм характером управлінською. Між тим, предмет адміністративного права не

Ірглинає ті суспільні відносини, які відносяться до фінансового права.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління, повноваження органів виконавчої влади на вішання управлінських актів, в тому числі і органів спеціального управління фінансами держави, закріплює структуру цих органів, організаційні форми їх діяльності, порядок призначення і звільнення посадових осіб, закріплює їх права і обов’язки і т.д. Спираючись на норми і принципи адміністративного права, фінансове право регулює ті відносини, які безпосередньо пов’язані з виконанням цими органами функцій по збиранню, розподілу і використанню фінансових ресурсів держави, контролю за їх цільовим витрачанням.

Інакше кажучи, фінансове право регулює відносини, що виникають з фінансової діяльності держави. Для того щоб держава могла існувати і виконувати свої завдання і функції, в тому числі адміністративні, їй щоденно, повсякчасно потрібні величезні суми грошових коштів. Фінансове право регулює їх акумуляцію і витрачання, забезпечуючи тим самим виконання державою свого призначення.

Ще тісніший зв’язок фінансового права в умовах ринкових перетворень з цивільним правом, оскільки до предмету останнього серед багатьох майнових відносин входять і грошові відносини. Крім того, деякі органи державного управління спеціальної компетенції, наприклад, Національний банк України, водночас є господарською організацією — юридичною особою, що діє на комерційних засадах. Між цими органами, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями і громадянами — з другого, виникають відносини на основі договорів. Наприклад, на основі кредитної угоди.

Характерними для таких відносин є добровільність, рівність і відокремленість сторін, відсутність переходу права власності від одного суб’єкта до іншого тощо і тому до предмету фінансово-правового регулювання не входять. Норми фінансового права в даному випадку встановлюють джерела фінансово-кредитних ресурсів, якими оперує Національний банк, порядок утворення і розподілу створюваних ним грошових фондів; по-рядок мобілізації НБУ грошових коштів в розпорядження дер-способи здійснення контролю за фінансовою діяльністю тощо.

У всіх цих випадках Національний банк виступає як орган виконавчої влади, що наділений владними повноваженнями. Взаємозв’язане фінансове право і з іншими галузями права — з трудовим, кримінальним і т.д.

Тісно пов’язане фінансове право, як галузь права і особливо як навчальна дисципліна з загальною теорією фінансів. Зокрема, фінансове право відображає у специфічних формах ті ж явища об’єктивної реальності, що і загальна теорія фінансів — фінансові відносини. Понятійно-категоріальний апарат фінансового права також є похідним від прнятійно-категоріального апарату загальної теорії фінансів. Що стосується фінансового права як навчальної дисципліни, то його зовнішня подібність і близькість із загальною теорією фінансів іноді призводить навіть до фактичної підміни змісту предмета фінансів змістом предмета фінансового права. Раніше така підміна зустрічалась навіть в підручниках. В дійсності ж відмінності між фінансовим правом і загальною теорією фінансів не менш яскраві і промовисті, ніж подібність між ними.

Причому якщо подібність їх відноситься до чисто зовнішніх сторін, то відмінності між ними коріняться в їх змісті. Фінансове право відображає надбудовні суспільні відносини, а загальна теорія фінансів — базисні суспільні відносини. Тобто фінансове право і загальна теорія фінансів настільки подібні і різні між собою, як подібні і різні між собою форма і зміст будь-якого явища.

§ 3. Система і джерела фінансового права Визначення предмета фінансового права і його місця в системі права України в цілому є однією з необхідних умов побудови системи фінансового права. Під системою фінансового права розуміємо об’єктивно обумовлену внутрішню його побудову, об’єднання і розміщення фінансово-правових норм в певному взаємозв’язку і послідовності. Для створення такої системи необхідно знайти і вміло застосувати достатню кількість адекватних об’єктивних критеріїв. При цьому необхідно враховувати економічний зміст в цілому і особливо окремих груп фінансово-правових відносин при побудові системи фінансового права і користуватись при цьому прийнятою систематикою фінансової науки. З цим погоджуються, і небезпідставно, більшість вче-них-правників, які займаються вивченням фінансового права.

Однак критерії економічного змісту норм і відносин не можуть бути єдиними при встановленні системи фінансового права.

Фінансове право є галуззю права в цілому, і нехтування юридичними особливостями норм, що входять до нього, в такому принциповому питанні, як питання про систему права як галузі, було б підміною права економікою, відмовою від аналізу юридичної форми цих відносин.

Ось чому поряд із встановленням економічних критеріїв змісту норм і відносин фінансового права, а також використанням систематики науки про фінанси, в питанні про систему фінансового права необхідно виходити і з чисто юридичних особливостей і правових принципів цієї галузі права.^

Право не тільки відображає суспільні відносини. Його призначення — регулювати і активно впливати на них. Тому на побудову системи фінансового права, групування норм, формування інститутів мають вплив і потреби суспільної практики.

Тільки таке поєднання юридичних і економічних критеріїв, суспільного призначення права створює достатні передумови для встановлення науково обгрунтованої системи фінансового права. Групування фінансово-правових норм має дві сторони — зовнішню і внутрішню. Зовнішня сторона вказує на місце фінансового права в системі права України. Внутрішня сторона систематизації фінансово-правових норм має на увазі ‘їх групування відповідно до внутрішнього змісту і ієрархії — загаль-ногалузеві норми, норми підгалузеві, норми окремих фінансово-правових інститутів.

У зв’язку з цим, а також аналогічно з іншими галузями права України, фінансове право поділяється на два великих блоки фінансово-правових норм — Загальну і Особливу частини. Така побудова системи фінансового права дозволяє науці, що його вивчає, здійснювати дослідження загальних питань теорії цієї галузі права, і розробку питань, пов’язаних з подальшим розвитком і удосконаленням окремих фінансове- правових інститутів з урахуванням вимог практики, сприяє поліпшенню вивчення цієї галузі права студентами, полегшує користування відповідним законодавством, сприяє вирішенню актуальних завдань систематизації фінансового законодавства.

В Загальну частину фінансового права, як галузі права, входять фінансове- правові норми, що закріплюють: загальні принципи, правові форми і методи фінансової діяльності держави:

систему державних органів, що здійснюють фінансову діяльність, їх ієрархію, компетенцію, правовий статус, завдання і функції, форми і методи роботи; основні риси фінансово-правового положення інших суб’єктів, з якими ці органи вступають у фінансово-правові відносини: зміст, форми і методи фінансового контролю тощо. Загальна частина фінансового права будується в основному на аналізі правових елементів фінансових відносин.

Норми Загальної частини фінансового права конкретизуються у фінансово-правових нормах Особливої частини. Загальна і Особлива частини фінансового права перебувають в нерозривному зв’язку, оскільки в своїй основі вони є відображенням цілого і його елементів. Положення Загальної частини застосовуються до усіх розділів Особливої частини.

Особлива частина фінансового права складається з низки великих розділів (їх іноді в юридичній літературі називають підга-лузями), які в свою чергу складаються з фінансово-правових інститутів. Кожний із фінансово-правових інститутів являє собою систему фінансово-правових норм, що регулюють групу однорідних фінансових відносин. А в розділи об’єднуються групи споріднених фінансово-правових інститутів. Наприклад, розділ “Правове регулювання державних витрат” складається з інститутів “правовий режим кошторисно-бюджетного фінансування” і “правовий режим фінансування окремих галузей народного господарства”, розділ “Бюджетне право” також складається з двох фінансово-правових інститутів — “бюджетний устрій”, “бюджетний процес”.

В Особливу частину фінансового права входять розділи, що об’єднують фінансово-правові норми, які регулюють суспільні відносини в сфері: державного бюджету; позабюджетних державних і муніципальних фондів; фінансів державних підприємств, державних і місцевих податків і інших обов’язкових платежів; державного кредиту; державного страхування; державних видатків; банківського кредитування і безготівкових розрахунків; грошового обігу і валютного регулювання. Відповідно до системи фінансового права як галузі права побудована і система фінансового права як навчальної дисципліни. Досвід показав найбільш доцільне групування матеріалу за ознаками Загальної і Особливої частин.

В Загальну частину системи курсу фінансового права включаються питання, що стосуються усіх правових інститутів, які

об’єднуються в Особливій частині. Вони відображають загальні риси і закономірності внутрішнього розвитку фінансово-правових відносин: поняття, предмет і метод фінансового права; зміст фінансової системи; структура, особливості і види фінансово-правової норми і фінансово-правового відношення; ієрархія і компетенція органів держави, які управляють фінансовою сферою, їх завдання і функції, форми і методи роботи; зміст, види і методи фінансового контролю; співвідношення фінансового права і фінансово-правової науки.

В Особливій частині навчального курсу фінансового права окремо вивчаються норми кожного фінансово-правового інституту, тобто норми, які регулюють якісно однорідні фінансові відносини.

Таким чином, в системі навчального курсу “Фінансове право” немов би “фотографується”, відображається вся фінансова система України в цілому і окремі її ланки зокрема. Така побудова навчального курсу фінансового права сприяє більш глибокому усвідомленню норм, що регулюють складну єдність фінансових відносин, і спрямовує зусилля вчених і студентів одночасно на розробку загальних проблем фінансового права і його окремих фінансово-правових інститутів, зміст і межі яких в ході ринкових перетворень в Україні такі ж рухливі, як і предмет фінансового права в цілому.

Від системи фінансового права як галузі права і як предмета викладення потрібно відрізняти систему фінансового законодавства, тобто систему усіх упорядкованих відповідним чином нормативно-правових актів, що регулюють фінансові відносини в державі. Фінансове законодавство — це зовнішня форма фінансового права, що відображає його внутрішню структуру. Норми фінансового права містяться у великій кількості різноманітних правових нормативних актів, або джерелах, як загального характеру, так і спеціально присвячених регулюванню фінансово-правових відносин. До них належать акти законодавчих і виконавчих органів державної влади, місцевого самоврядування. Наприклад, фінансово-правові норми знайшли своє втілення майже у двохстах законів, прийнятих Верховною Радою Украї-

після проголошення державної незалежності, а всього вони .ні нині більше ніж у десяти тисячах нормативно-пра-акгів.

Таким чином, джерела фінансового права України — це правові акти органів законодавчої і виконавчої влади і місцевого самоврядування, в яких містяться норми фінансового права.

В будь-якій державі головним джерелом фінансового права є Конституція. В Конституції України закріплені основи правової організації фінансової діяльності держави, її суб’єктний склад в цілому і за окремими її напрямками зокрема. Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється роллю бюджету як центральної ланки фінансової системи. На відміну від інших галузей права, будь-якого зведеного джерела типу кодексу фінансове право не має. Цей факт, крім всього іншого, відображає також недостатній рівень розвитку науки фінансового права. Відсутні поки що в Україні і кодифіковані джерела з окремих разділів фінансового права. Правда, уже розробляється і буде вноситись на розгляд Верховної Ради України Податковий Кодекс України. В більш віддаленій перспективі ймовірна поява Основ фінансового законодавства. В даний час існують законодавчі акти Верховної Ради України, в яких в систематизованому вигляді викладені правові норми, що регулюють окремі сторони фінансової діяльності держави¹.

Більшість законів, що містять в собі норми фінансового права, мають комплексний характер і вміщують норми і інших галузей права — конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального і т.д. До них належить пакет законів про органи законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування, про банки і банківську діяльність, про підприємництво і підприємницьку діяльність тощо. Складається тенденція в Україні до збільшення питомої ваги фінансових відносин, що регулюються нормами законодавчих актів. Між тим поки кількісно переважають фінансово-правові норми, що містяться в Указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, актах Міністерства фінансів, Національного банку. Фінансово-правові норми нерідко містяться і в актах органів виконавчої влади — міністерств, відомств і інших, що регулюють фінансові питання в межах відповідної галузі чи сфери

^{1 Це, наприклад, Закони України “Про бюджетну систему України” від 28 квітня 1995 року (до того часу Закон діяв в редакції від 5 грудня 1990 року); “Про державну податкову службу в Україні” від 24 грудня 1992 року; “Про систему оподаткування” від 18 лютого 1997 року і деякі інші.управління. В умовах проведення ринкових реформ і посилення демократичних паростків в управлінні фінансами з’явилась нова група джерел фінансово-правових норм, таких як спільні постанови фінансово-кредитних і інших органів, угод між ними. Для значної групи фінансово-правових норм найбільш характерними рисами є те, що вони, як правило, уточнюють і конкретизують зміст більш загальних фінансово-правових норм, що містяться в законах. Ці норми також перебувають в динаміці, нерідко змінюються.

§ 4. Фінансове право і наука фінансового права
Фінансове право як галузь права і як навчальна дисципліна тісно пов’язане з наукою фінансового права. Це, по суті, сторони одного явища. Якщо фінансове право регулює суспільні відносини в сфері управління державними фінансами, визначає компетенцію, завдання і функції, форми і методи поведінки суб’єктів фінансово-правових відносин, то наука фінансового права вивчає фінансово-правові категорії і фінансово-правові норми, розвиває їх і сприяє удосконаленню фінансового законодавства шляхом вироблення рекомендацій. Якщо фінансове право як галузь права матеріалізується в фінансово-правових принципах, нормах, методах, то наука фінансового права матеріалізується в монографіях, статтях, навчальних посібниках, підручниках з фінансового права. Як і кожна наука, наука фінансового права має властиві тільки їй предмет і методи дослідження, категоріально-понятійний апарат, свій зміст. Вона — частина юридичної науки в цілому.
Предметом науки фінансового права є вся сукупність знань про фінансове право, фінансову діяльність держави. Ці знання за своїм елементним складом і структурою, за характером надзвичайно строкаті і різнорідні. Найбільшу частину цих знань за обсягом складає практичний досвід правозастосовної діяльності органів управління фінансовими відносинами, що є тільки першим наближенням до власне наукового знання, і потребує осмислення, узагальнення. Воно швидше всього “схоплює” явища у всій їх складності, багатоликості і суперечливості, але ще не відображає їх в поняттях і категоріях науки.
Наступним, якісно змістовнішим рівнем знань про фінан-право, фінансову діяльність держави є систематизовані і ьнені у формі наукових досліджень простих елементарних понять про фінансово-правові норми, відносини, інститути.
Нарешті, наука фінансового права досліджує знання про фінансове право і фінансову діяльність держави у формі складних, найбільш узагальнених фінансово-правових понять і категорій. В них відбивається головне, суттєве, що характеризує фінансово-правову дійсність.Отже, науку фінансового права можна визначити, як внутрішньо цілісну систему узагальнених специфічних знань про фінансове право і фінансову діяльність держави і закономірності розвитку цих знань. Науці фінансового права властиві особливості, що відрізняють її від інших суспільних наук. Перш за все вона була і залишається суспільствознавчою наукою, а тому завжди піддається всіляким деформаціям і політичній кон’юнктурі, її предмет складають соціальні явища — фінансово-правові відносини і норми, що їх регулюють. Жодна інша наука ці явища не досліджує.
По-друге, наука фінансового права вивчає такі фінансово-правові явища, які за своєю юридичною природою відносяться до публічно-правових, що мають місце тільки в сфері державних (публічних) фінансів. В сфері приватних фінансів, де відносини відображають рівноправність їх суб’єктів, діють норми цивільного права.
По-третє, наука фінансового права є юридичною наукою, що вивчає такі фінансово-правові явища і поняття, батато з яких двоякі за своєю природою, зіткані з правової і економічної “матерії”. Наприклад, грошові кошти є одночасно і продуктом дії економічного закону вартості, і витвором державної влади. Наука фінансового права взагалі не може обходитись без використання понятійно-категоріального апарату фінансової науки, який немов складає обов’язковий фундамент більшості фінансово-правових понять. На такий подвійний характер фінансово-правових понять звернув увагу ще в кінці минулого століття визначний російський фахівець з фінансового права В. А. Лебедєв, а в радянський час цю рису фінансово-правових явищ незмінне підкреслював родоначальник фінансового права в колишньому СРСР Ю. А. Ровінський.
Ще одна з особливостей науки фінансового права полягає в тому, що вона покликана не тільки пояснювати фінансове-правові явища, але й сприяти вирішенню практичних завданьфінансовими органами, тобто виконувати відповідні, покладені на неї функції. Якщо говорити про функції, що виконує наука фінансового права по відношенню до чинного фінансового гфава, то як на головні з поміж них слід вказати на аналітичну, критичну, конструктивну і прогнозуючу функції.Аналітична функція науки фінансового права полягає в усвідомленні “дослідного знання”, класифікації фінансово-правових норм та їх науковому коментуванні, зведенні їх у внутрішньо цілісну органічну систему.Критична функція полягає у виявленні дефектів і недоліків у чинному фінансовому законодавстві, в фіксації невідповідності правової норми вимогам суспільної практики.Конструктивна функція сприяє утворенню нових фінансово-правових норм, інститутів і розділів фінансового права. Ця функція завжди передує виданню нового закону чи іншого нормативно-правового акту і постійно використовується в процесі нормотворчої діяльності держави.
Прогнозуюча ж функція науки фінансового права, а іноді її ще називають “орієнтовною” функцією, полягає в тому, що наука фінансового права дає фінансово-правовій практиці важливі орієнтири в розвитку, вказує віхи, в напрямку яких ймовірно будуть рухатись фінансово-правові відносини. І чим вищий рівень розвитку фінансово-правової науки, тим точніші ці орієнтири, тим на більшу відстань у часі можуть визначатись такі віхи. Система знань про фінансове право і управління державними фінансами тільки тоді сама по собі починає бути наукою фінансового права, коли вона стає спроможною створити реальну концепцію розвитку фінансово-правових відносин, перетворити цю концепцію через дії публічної влади в ефективні фінансово-правові норми.
У викладених вище сутності, особливостях і функціях науки фінансового права проявляється її зміст в цілому.
Система науки фінансового права в певній мірі відповідає системі фінансового права як галузі права, однак повністю не збігається з нею. Так, наука фінансового права розробляє важливі теоретичні положення, які за своїм характером не можуть знайти пряме відображення у фінансовому праві.
Наприклад, у фінансовому законодавстві неможливо знайти визначення державних фінансів, класифікації фінансово-правових актів або фінансово-правових норм, цілісного закріплення будь-якої теоретичної концепції, що пояснює фінансово-правові явища і т.д. 3 другого боку, не всі фінансово-правові норми, що беруться із об’єктивної реальності і закріплюються в нормативно-правових актах, осмислені наукою фінансового права. Багато таких норм конструюються лише на базі “дослідного знання”, яке ще не є власне науковим. В найбільш концентрованому вигляді зміст науки фінансового права проявляється в її термінах, перш за все поняттях і категоріях. Фінансово-правова наука оперує як простими поняттями, що відображають однорідні явища фінансово-правової дійсності, так і поняттями складними, що відображають фінансово-правові явища на рівні цілих інститутів, розділів і навіть підгалузей права. Найбільш загальні фундаментальні поняття, що відображають сутністні властивості фінансово-правової дійсності і складають її постійну частину, основу науки фінансового права, називаються фінансово-правовими категоріями. Характерними рисами категорій науки фінансового права є, по-перше, те, що вони стають такими лише після закріплення їх в законі і, по-друге, що вони, на відміну від інших понять, утворюють постійну частину науки фінансового права. В категоріях наука фінансового права досягає своєї довершеності і зрілості.
Враховуючи значення науки про фінанси як науки, що вивчає економічний базис, не треба забувати про необхідність вивчення закономірностей самої надбудови, про активну творчу роль права. Ось чому в галузі науки фінансового права, використовуючи дані науки про фінанси, потрібно не підміняти правовий аналіз дійсності наведенням окремих положень науки про фінанси, не розчиняти юридичну специфіку фінансово-правових норм і відносин у вивченні їх економічного змісту.Наука фінансового права відрізняється від науки про фінанси тим, що вона, використовуючи дані науки про фінанси, вивчає правові форми фінансової діяльності держави і відносин, що виникають у зв’язку з цією діяльністю, досліджує вплив цієї правової надбудови на економічний базис.Власне українська наука фінансового права тільки починає розвиватись. Але розвивається вона не на голому місці, а сягає своїми коріннями в радянську фінансово-правову науку, а через неї в загальновідому своїми значними традиціями і досягненнями російську наукову школу фінансового права, вбирає
в себе все більше елементів науки про публічні фінанси західноєвропейської цивілізації.
В Російській імперії фінансова наука, що народила згодом науку фінансового права, з’явилась значно пізніше, ніж у Західній Європі. Хоча перші спроби аналізу фінансового стану Росії були розпочаті ще в 1663-1667 роках (Котошихін, Крижа-нич, Посошков). Помітну роль у формуванні і розвитку російської фінансово-правової думки відіграв М.М. Сперанський (1772-1839 роки), державний діяч часів Олександра І і Миколи І. В 1810 році у своїй записці “План фінансів” він першим запропонував надати державному бюджетові законодавчий характер, ввести прибутковий податок, створити центральний банк і випустити кредитні гроші. Його план був схвалений Державною Радою. Між тим це були ще тільки перші кроки до фінансової науки і науки фінансового права. У власному розумінні слова “фінансова наука” була привнесена в Росію західноєвропейськими вченими, перш за все німецькими, яких царський уряд регулярно запрошував до себе на роботу (X. Шльоцером, Т. Шторхом, А. Вагнером і іншими). Зокрема, в 1824 р. вперше було видано російською мовою підручник Християна Шльоце-ра “Початкові основи державного господарства”. Через деякий час, в 1838 році, також російською мовою була опублікована книжка першого міністра фінансів Росії Є. Канкріна “Стислий огляд російських фінансів”.

В 1841 р. з’явився по суті перший російський підручник з фінансового права І.Я. Горлова “Теорія фінансів”. Хоч в цьому підручнику саме поняття “фінансове право” ще вживається з різними смисловими навантаженнями і змістом.
Вперше в сучасному розумінні термін “фінансове право” вжив професор фінансового права, декан юридичного факультету Казанського університету Є.Г. Осокін. Серед найбільш відомих його праць слід назвати: “Внутрішні митні збори в Росії” (1850 р.), “Декілька спірних питань з історії російського фінансового права” (1855 р.), “Про підвищення промислового податку і про історичний його розвиток в Росії” (1856 р.). Праця “Декілька спірних питань з історії російського фінансового права” була першою книжкою в Росії, де було вжито термін “фінансове право”.
Період після скасування кріпосного права в Росії з 1861 р. і до 1917 р. був найбільш плідним у розвитку російської наукифінансового права. Особливо це стосується періоду з 80-х років XIX ст. до початку XX ст. В ці роки були створені три кафедри фінансового права: в Московському, Казанському і Новоросійському університетах. До цього періоду можна віднести розквіт діяльності видатного професора фінансового права Петербурзького університету В.А. Лебедєва, який опублікував в 1882 — 1883 рр. підручник “Фінансове право”. Його з повним правом сучасники називали енциклопедією фінансового права і він був перекладений на основні європейські мови. В 1883 р. була видана не менш яскрава книжка ярославського професора кафедри поліцейського і фінансового права І.Т. Тарасова “Нарис науки фінансового права”, присвячена теоретичним питанням предмету і методу науки фінансового права, історії фінансових установ, аналізу законодавства в галузі фінансового управління.

Вражає географія написання і видання підручників і навчальних курсів з фінансового права. Крім уже вищеназваних книг, в 1883-1909 роках були підготовлені і опубліковані підручники з фінансового права професорів Новоросійського університету І. Патлаєвського та С. Іловайського, Казанського університету — Д.Львова, Петербурзького Лісового інституту — В. Яроцького, Московського університету — Ф. Мільгаузена, І. Озерова, А. Нікітського, Київського університету — Г. Сидоренка, Харківського університету — М. Алексеєнка, Казанського університету — Л. Вацури. Професор Московського університету 1.1. Янжул, уродженець м. Василькова Київської губернії, був єдиним академіком зі спеціальності “фінансове право”, обраним в Академію наук Росії. Цей плідний процес був призупинений першою світовою війною, а в 1917 році взагалі обірвався.
В розвиткові радянської науки фінансового права виділяються якісно відмінні між собою два періоди. Перший включає час від захоплення більшовиками політичної влади в 1917 р. до кінця 30-х років, коли закінчився перехідний період від капіталізму до соціалізму, що на практиці означало повну заміну базисних і надбудовних суспільних відносин на принципово відмінних від попередніх основах. Це період важкого, а в окремі роки трагічного внутрішньоутробного розвитку цієї науки, часу її формування, визрівання, відмежування від інших, одним словом, період виникнення.
Головне завдання нової науки фінансового права (стару науку більшовики ліквідували, закривши кафедри фінансового права у вузах) було сформульовано у розділі V Конституції РРФСР, який називався “Бюджетне право”. В ньому були викладені принципи і сутність фінансової политики нової влади. На перше місце однозначно ставились “бюджетні інтереси” “диктатури трудящих”. Не випадково першою науковою працею в Радянській Росії з питань фінансового права стала монографія А. М. Гурвича “Бюджетне право за законодавством РРФСР” (М., 1918 р.). Майже одночасно з нею також вийшла книжка А. А. Алексеєва “Бюджетне право народного представництва” (Харків, 1918 р.).

Окрім названих вчених представниками радянської науки фінансового права в цей період були С. А. Котляревський, М. А. Гурвич, М. Д. Загряцков. Своїми дослідженнями вони підготували грунт для виникнення науки радянського фінансового права.
Формально початок другого етапу розвитку радянської науки фінансового права можна віднести до березня 1940 року, коли в журналі “Советское государство й право” була опублікована принципово важлива стаття Ю. А. Ровінського “Предмет радянського фінансового права”. Тоді ж було опубліковано перший радянський підручник “Фінансове право”. В них раніше фрагментарні, неповні, несистематизовані знання з радянського фінансового права були вишикувані в чітку, внутрішньо цілісну систему категорій і понять, з чітко окресленим предметом науки і її методами.
В 50 — 60 роки, всупереч політиці державного тоталітаризму та ідеологічного пресу було завершено розробку теорії соціалістичного фінансового права. Завдяки виділенню і всебічному обгрунтуванню таких фінансово-правових категорій і понять, як предмет і метод, сутність і зміст, система і джерела радянського фінансового права, фінансова діяльність соціалістичної держави, фінансова система соціалістичної держави, фінансово-правові акти і ряду інших концепція науки соціалістичного фінансового права набула цілісного характеру.Найкраще були розроблені в цей період питання бюджетного права, пов’язані зі змістом бюджету, бюджетним регулюванням, бюджетним процесом. Безсумнівну цінність представляють собою розробки проблем бюджетної компетенції, бюджет-них повноважень, бюджетно-правового статусу адміністративно-територіальних одиниць.Найбільший внесок у цю справу зробили відомі вчені-юри-сти професори В. В. Бесчеревних, Л. К. Воронова, М. І. Шскотін, Н. І. Хімічева, С. Д. Ципкін.
Разом з тим слід відмітити, що розробка фінансово-право-вих категорій у статтях, підручниках і дисертаціях проходила в умовах виняткового панування публічних фінансів, функціонування жорстких централізованих фінансових структур, виняткових державних повноважень центру, бюджетної системи, що спиралась на Закон про бюджетні права СРСР і союзних республик від ЗО жовтня 1959 року.
В союзних республіках підручники з фінансового права за роки радянської влади не видавались. Зрідка виходили тільки навчальні посібники. Про неувагу до науки фінансового права свідчить і те, що за всі часи радянської влади в СРСР захистили докторські дисертації з фінансового права тільки сім осіб (в Україні — тільки одна!).
В сучасних умовах, що докорінно змінились і для бюджету, виникла необхідність свого роду інвентаризації бюджетно-правових категорій і понять, їх нового прочитання, а також дослідження ряду принципово нових аспектів бюджетного права, народжених сучасними реаліями.
Науковою цілиною, по суті, залишаються інститути податкового і кредитного права, питання відповідальності у фінансовому праві, фінансового контролю і ін.
Недостатньо розроблені питання теорії фінансового права. Нерозвиненість науки фінансового права відбивається на змістові фінансово-правових актів, які повинні враховувати її досягнення.
Перехід до ринкової економіки, по суті, поставив проблему перегляду всієї системи науки фінансового права, успадкованої нами від соціалістичного суспільства, починаючи від її предмету і методу і закінчуючи окремими категоріями і поняттями. Він одночасно розширив і звузив об’єкт пізнання науки фінансового права, звільнив її методологію від ідеологічних кайданів, відкрив дорогу до нових пошуків істини. На порядку денному сьогодні постають питання уточнення і поглиблення змісту традиційних категорій і понять науки, вилучення з її числа застарілих категорій і понять, реабілітації тих категорій і понять, від
яких радянська наука фінансового права відмовилась на рубежі 20-30-х років, тобто потребує суттєвого оновлення і зміни вся система науки фінансового права.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
Що розуміють під предметом фінансового права?

Які групи відносин складають предмет фінансового права?
Як можна визначити поняття фінансового права?
Які характерні ознаки методу фінансово-правового регу

лювання і чим він відрізняється від методу регулювання інших

галузей публічного права?
З якими галузями права тісно межує фінансове право?
Яка система фінансового права як галузі права?
Яка система фінансового права як навчальної дисципліни?
Що таке джерела фінансового права?
Чому Конституція України є основним джерелом фінансового права?

Що вивчає фінансово-правова наука?
Як розвивалась наука фінансового права?

Глава З
ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ НОРМИ ТА ФІНАНСОВО-ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
§ 1. Фінансово-правові норми, їх зміст, особливості та види
Відносини, що виникають у процесі мобілізації, розподілу і витрачання централізованих і децентралізованих фондів коштів державою та її органами, регулюються фінансово-правовими нормами. Норми фінансового права, як і будь-якої іншої галузі, є загальнообов’язковими правилами поведінки, що встановлені компетентними органами і забезпечені при їх застосуванні примусовою силою держави. Норми права мають специфічні ознаки, які виділяють їх з великої кількості соціальних правил, що існують у суспільстві.
Норми права всіх галузей — це обов’язкові правила поведінки загального характеру. Приписи, що містяться в нормі і вводяться в дію офіційно, повинні виконуватися кожним суб’єктом, якщо він опиняється в умовах, що передбачені правилом.
Кожна правова норма формулюється державою, містить чітко визначені юридичні права і обов’язки. Якщо правило, предпи-сане в нормі, не виконується добровільно, держава примушує до цього, застосовуючи заходи, які передбачаються санкціями. Таким чином, норми усіх галузей права мають імперативний, тобто обов’язковий характер, забезпечений примусовою силою держави. Всі ці ознаки властиві й фінансово-правовим нормам, які регулюють відносини тільки в галузі фінансової діяльності і містять приписи і заборони, що встановлюються державою з приводу порядку мобілізації, розподілу і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів. Вони мають імперативний характер, оскільки вміщують державне веління. Але імператив виступає в формі категоричного припису, що виключає зміну умов норм за волевиявленням суб’єктів відносин.
Норма фінансового права безпосередньо визначає поведінку громадян, підприємств, організацій за певних обставин (наприклад, обов’язок сплачувати податок при наявності самостійного джерела доходів) і не ставить цю поведінку в залежність від їх згоди.
Категоричність фінансово-правової норми виявляється в усіх її видах, які визначаються характером поведінки суб’єктів фінансово-правових відносин, що регулюється цією нормою (активна чи пасивна) в зобов’язуючих, забороняючих і уповноважуючих.
Зобов’язуючі фінансово-правові норми приписують здійснити певні дії, скеровані на мобілізацію або витрачання коштів державою. Вони регулюють відносини в галузі фінансового планування (бюджетного, кредитного, касового і т.д.), встановлюють обов’язковий порядок дотримання ставок заробітної плати і т.д. Зобов’язуючі фінансово-правові норми містяться у всіх фінансових законах і нормативних актах.Забороняючі фінансово-правові норми приписують не чинити дій, які порушують або підривають фінансову дисципліну. Наприклад, правилами касових операцій забороняється видача готівки під звіт, доки особа не звітує повністю за раніше отримані під звіт суми.Зобов’язуючі і забороняючі норми схожі між собою визначеністю, категоричністю форми, точністю приписів, які містяться в них.В уповноважуючих фінансово-правових нормах держава надає учасникам фінансових правовідносин повноваження на проведення певних позитивних дій. Категоричність у цих видах норм виявляється дещо своєрідно. Суб’єкти фінансових правовідносин у межах своєї компетенції можуть конкретизувати вимоги держави. У випадках застосування уповноважуючої норми її імперативний характер сполучається з певними правомочностями, встановленими у суворих межах.
Так, законодавство дозволяє місцевим органам самоврядування надавати пільги окремим платникам податків, але тільки в межах надходжень в їх бюджети. Межі застосування уповноважуючої норми виражені в категоричній формі. Сполучення імперативності і повноважності передбачає досягнення ефективності у керівництві фінансами з урахуванням місцевих особливостей.
Категоричний вираз фінансово-правових норм стосується в основному відносин, які виникають при обов’язковому методі фінансової діяльності. При добровільному методі імперативність все одно е, але виражається дещо інакше. Наприклад, громадянин на цілком добровільних засадах купує облігації державної позики, однак він не зможе змінити умов, на яких випускається і реалізується позика. Умови позики держава встановлює в імперативному порядку, не дозволяючи змінювати їх.
Таким чином, фінансово-правова норма — це загальнообов’язкові приписи компетентних державних органів з приводу мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих та децентралізованих фондів, які виражені в категоричній формі й забезпечені примусовою силою держави. Змістом усіх фінансово-правових норм є діяльність держави щодо регулювання фінансових відносин шляхом офіційного їх закріплення у формі прав і обов’язків суб’єктів цих відносин.
Структура фінансово-правових норм, тобто їх внутрішня будова, складові частини (елементи) не відрізняється від структури норм інших галузей права, але в їх складових частинах відбиваються особливості суспільних відносин, які ними регулюються.
Гіпотеза фінансово-правових норм визначає умови, за яких можуть виникати у громадян і організацій передбачені нормою юридичні права і обов’язки у галузі фінансової діяльності. Ці умови завжди виражені конкретно.
Основою норми є диспозиція, яка вказує, якою повинна бути поведінка сторін фінансових відносин при наявності передба-
чених гіпотезою фактичних обставин. Вона містить вимоги норми, встановлює права і обов’язки суб’єктів фінансових відносин і завжди виражена в безумовно визначеній формі.
Гіпотеза норми, що міститься в статті податкового закону, визначає умови, за яких громадяни сплачують прибутковий податок: наявність самостійного джерела доходів. Диспозиція приписує означеним суб’єктам сплачувати податок.
Санкція фінансово-правової норми містить вказівки на невигідні для її порушника наслідки. За порушення фінансового законодавства застосовуються дисциплшарні, адміністративні і кримінальні заходи. Але до порушників фінансової дисципліни застосовуються і специфічні заходи — фінансові. Найпоширенішою санкцією є стягнення пені за порушення строку внесення платежів у бюджет. За недотримання фінансової дисципліни можуть застосовуватися до юридичних, фізичних і посадових осіб санкції у вигляді штрафів, до бюджетних установ — повне або часткове закриття бюджетних асигнувань.
Примусове стягнення не внесених у строк платежів застосовується в основному за судовими рішеннями, але може бути і в адміністративному у відповідності до законодавства. До порушників фінансово-кредитної дисципліни широке коло впливу застосовують кредитні установи. Вони можуть збільшувати платню за позички, позбавляти можливості одержання кредиту. У сучасний період, коли господарські органи різних форм власності, як і кредитні установи, будують свої відносини на договірних засадах, банки мають право не тільки підвищувати розмір плати за кредит, але й зменшувати й при виконанні умов, означених під час укладання кредитного договору. Це є свідченням того, що перехід до ринку істотно змінює характер фінансово-правових норм. Уповноважуюча норма дає можливість кредитним установам обирати умови надання позичок, але в певних межах. Заохочення і пільги застосовуються до клієнтів, що добре працюють, своєчасно повертають позички банкам.
За своїм змістом норми фінансового права поділяються на матеріальні і процесуальні. Матеріальні фінансово-правові норми закріплюють види і обсяг коштів, які повинні надійти у централізовані і децентралізовані фонди коштів від юридичних і фізичних осіб, і обсяги видатків, які будуть профінансовані за рахунок цих фондів, джерела утворення кредитних ресурсів,тобто вони вмішують матеріальний зміст юридичних прав і обов’язків суб’єктів фінансових правовідносин.
Процесуальні фінансово-правові норми визначають процедуру діяльності органів держави з мобілізації коштів у централізовані і децентралізовані фонди та порядок реалізації обов’язків по внесенню ‘коштів і витрачанню їх з боку другої сторони фінансових правовідносин — юридичних та фізичних осіб.
У фінансовому праві його інститути вміщують у єдності як матеріальні, так і процесуальні норми. І тільки в бюджетному праві, як розділі фінансового, матеріальні правові норми об’єднуються в інституті бюджетного устрою, а процесуальні — у бюджетному процесі. Бюджетний процес — це встановлена законом процедура проходження бюджету.
§ 2. Фінансова-правові відносини, їх зміст і особливості
У сфері впливу держави на відносини, що виникають в процесі розподілу і перерозподілу внутрішнього валового продукта національною доходу країни та утворення і використання централізованих і децентралізованих фондів коштів, виникають, змінюються і припиняються фінансові правовідносини. Учасники цих відносин виступають як конкретні носії прав і обов’язків, що встановлені фінансово-правовими нормами і забезпечені примусовою силою держави. Фінансово-правові відносини є юридичною формою вияву і закріплення фінансових відносин.

У фінансових правовідносинах виявляються суб’єктивні права їх учасників, тобто йде безпосередній вплив права на фінанси, оскільки приписи держави з приводу мобілізації, розподілу або використання коштів, що складають централізовані і децентралізовані фонди, реалізуються в поведінці людей, які беруть участь у цій діяльності.
Фінансові правовідносини в механізмі правового впливу на державні фінанси виконують три основні функції: 1) вказують на коло осіб, на яких у конкретний час розповсюджується дія фінансово-правової норми; 2) закріплюють конкретну поведінку юридичних осіб і громадян в галузі мобілізації, розподілу і використанні фондів коштів, якої вони повинні додержуватися; 3) є умовою для можливості приведення в дію юридичних зайобів забезпечення суб’єктивних прав і правових обов’язків учасників фінансових правовідносин.
Наприклад, фінансово-правові норми, що містяться в нормативному акті про податок на добавлену вартість, реалізуються в конкретних правовідносинах, що виникають між фінансових органом і підприємством будь-якої форми власності при внесенні ним нарахованих сум податку на добавлену вартість. Модель поведінки учасників цих правовідносин (правова норма) сформульована компетентним органом, який ствердив нормативний акт про податок на добавлену вартість. В цьому акті встановлені права і обов’язки учасників фінансових відносин при внесенні податку на добавлену вартість, який є одним з важливіших доходів державного бюджета. Конкретизуються ці приписи у фінансових правовідносинах, що виникають між фінансовим органом і платником, що вносить податок у бюджет. У випадках невнесення платежу в строк або неподання фінансовому органу в строк звіту за відповідний період у дію приводяться юридичні засоби забезпечення прав податкових адміністрацій, що представляють інтереси держави в цілому і обов’язків конкретного платника. Одночасно із забезпеченням юридичних прав податкових адміністрацій у правовідносинах забезпечується право другого учасника — платника податку на добавлену вартість.
В фінансових правовідносинах реалізуються всі фінансово-правові норми. Приписи держави з приводу мобілізації, розподілу або використання фондів коштів, які містяться у фінансово-правових актах, є юридичною формою, що наповнюється матеріальними засобами при здійсненні позитивних дій (внесення платежів, витрачання коштів), цим і досягається мета фінансово-правового регулювання. Фінансові відносини існують тільки у формі правовідносин.
Зрозуміло, що фактичні (матеріальні) відносини в галузі фінансів можуть відхилятися від приписів держави (наприклад, приховування доходу від податку), але це вже правопорушення, а не фінансові відносини поза правовідносинами.
Матеріальним змістом фінансових правовідносин є поведінка суб’єктів (наприклад, внесення плати), а юридичним — суб’єктивні юридичні права і обов’язки, що встановлені фінансово-правовими нормами. Суб’єктивні права — це належна фінансовому або кредитному органу для задоволення його (тобто держави, від імені якої він виступає) інтересів міра дозволеної (можливої) поведінки, забезпечена юридичними обов’язками дру-
рої сторони відносин — наприклад, платником податку. Саме обов’язки другої сторони фінансових відносин, які містяться у нормі, і є гарантією додержання прав уповноваженого державою фінансового органу. Обов’язок другої сторони фінансових правовідносин може полягати в утриманні від дій (наприклад, заборона витрачання коштів, що призначаються на оплату праці, на інші потреби), або, навпаки, виконання обов’язку (внесення платежу)¹.

Юридичний обов’язок у фінансових правовідносинах — це приписана зобов’язаному суб’єкту (платнику податків, одержувачу бюджетних асигнувань) і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якої повинний дотримуватися цей суб’єкт. Ним може бути і фінансовий орган (наприклад, за встановленими щороку Верховною Радою нормативами частина прибутку на добавлену вартість передається в бюджети областей. Фінансові органи мусять виконати приписи Верховної Ради передати в нижчестоящі бюджети визначену частину податку.

Суб’єктами фінансових правовідносин є юридичні особи і громадяни, які на підставі правових норм можуть бути учасниками фінансових правовідносин. Об’єкт фінансових правовідносин — це фонди коштів, які формуються, розподіляються і використовуються внаслідок реалізації суб’єктивних прав фінансово-кредитних органів і юридичних обов’язків другої сторони фінансових правовідносин. Об’єкт фінансових правовідносин пов’язаний з інтересом держави, яку представляє управомочений орган.
Як бачимо, фінансові правовідносини мають ті ж характерні риси, що властиві усім видам правовідносин. Але фінансові правовідносини виникають у специфічній діяльності держави, тому вони мають і свої особливості. Специфічні особливості фінансово-правових відносин полягають ось в чому. По-перше, вони виникають тільки в сфері фінансової діяльності держави і пов’язані з мобілізацією, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих фондів коштів, тобто вони завжди мають грошовий характер. По-друге, однією стороною фінансових правовідносин виступає держава в особі органів законодавчої або виконавчої влади, особливо часто в особі фінансово-кредитних органів, які наділяються владними повноваженнями по відношенню до другого учасника відносин. У фінансових правовідносинах не буває рівності сторін. Уповноважена державою сторона фінансових правовідносин наділена правом привести в дію юридичні засоби захисту, що забезпечують фінансові приписи держави, бо вона виступає в інтересах дежави в цілому. По-третє, особливістю фінансових правовідносин є також і те, що їх виникнення, зміна і припинення не відбуваються за волевиявленням сторін, а пов’язані з фінансово-правовим актом, як кажуть юристи, “ех 1е§е” (тобто вони виникають, змінюються і припиняються на підставі закону). Наприклад, податкова адміністрація, а вірніше інспектор цієї адміністрації не може за своїм розсудом не стягнути пеню з підприємства, яке повинно перерахувати в установлений нормативним актом строк податок. Однак через непостачу сировини це підприємство не виробило продукцію і через це не змогло її реалізувати, що й призвело до порушення строку внеску обов’язкового платежу. Платник буде оскаржувати дії фінансового органу, поведінку постачальника сировини, але до прийняття компетентними органами рішення по цій скарзі нарахування пені і стягнення її після реалізації продукції не припиняється.
Для виникнення фінансового правовідношення видання закону або підзаконного акту недостатньо, оскільки в них установлюють лише типові ознаки для виникнення фінансових правовідносин. Так, податкове законодавство встановлює типову ознаку податкового суб’єкту — наявність самостійного джерела доходів. Для того щоб громадянин, який займається підприємницькою діяльністю, був суб’єктом податкових правовідносин, необхідний певний юридичний факт, а саме — індивідуальний фінансовий акт — декларація про доходи, які одержав цей громадянин.
Юридичний акт — це життєві обставини, з якими правова норма пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. У фінансових правовідносинах, як і у всіх видах правовідносин, юридичні факти поділяються на дії та події¹.

Юридичні факти — дії у фінансових правовідносинах можуть поділятися на правомірні та неправомірні.

Правомірні дії як вольова поведінка, яка передбачена фінан-сово-правовою нормою, поділяються на:
1) індивідуальні акти’,

^{1 Див.: Алексеев С. С. Обшая теория права. — Т. II. — С. 168-171

.2) юридичні вчинки; 3) правомірні дії, які скеровані на підтримку фінансових інтересів держави.

Індивідуальний акт — це правомірна дія суб’єкта фінансових правовідносин, з якою зв’язані юридичні наслідки. Наприклад, подання в податкову адміністрацію індивідуального акту — податкової декларації про доходи, що підлягають оподаткуванню.

Юридичний вчинок — це правомірна дія, з якою фінансово-правова норма пов’язує юридичні наслідки в силу самого факту вольової дії. Наприклад, платник податку заявляє про приховування ним доходу, який піддягав оподаткуванню.
Правомірні дії скеровані на підтримку фінансових інтересів держави можуть бути виражені, наприклад, у спонсорських внесках на фінансування якихось необхідних для держави або органів місцевого самоврядування потреб¹.

До активних дій як юридичних фактів у фінансовому праві належать і неправомірні дії, тобто поведінка, яка не відповідає приписам фінансово-правових норм. Наприклад, нецільове використання бюджетних коштів — це неправомірні дії, що призводять до правопорушень і викликають захист державою своїх фінансових інтересів.
І нарешті, юридичні факти у вигляді юридичних подій — це обставини, що не залежать від волі людей, але тягнуть за собою виникнення, зміну або припинення фінансових правовідносин. Так, народження дитини надає одному з батьків право на щомісячне зменшення оподатковуваного доходу на один неоподатковуваний мінімум.
Зміна фінансових правовідносин, як бачимо, здійснюється на підставі нормативного акту, в якому передбачаються різні факти і події.
Припинення фінансових правовідносин відбувається також у суворо встановлених нормативними актами випадках: наприклад, погашення фінансового обов’язку, вихід на пенсію і т.п.
Держава для її безперебійного функціонування повинна постійно керувати фінансовою діяльністю, мобілізовувати, розподіляти і використовувати кошти, які є частиною внутрішнього валового продукту і національного доходу країни. В зв’язку з цим у фінансових правовідносинах держава виступає як влад-
^{1 Див.: Кечекьян С Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. — М , Щ8. - С. 176

ний суб’єкт, який за допомогою законодавства розпоряджається майном (у даному випадку це майно — кошти), а відносини, що виникають при цьому, мають владно-майновий (грошовий) характер. Держава, здійснюючи через систему своїх органів господарсько-організаторську функцію, забезпечує можливість нормальної фінансової діяльності підприємств різних форм власності.
Фінансові відносини можуть носити і переважно організаційний характер, наприклад, складання фінансових планів, їх затвердження, здійснення фінансового контролю. На основі організаційних фінансово-правових відносин виникають майнові (грошові). Наприклад, держава встановлює види і порядок внесення обов’язкових платежів, нормує видатки тощо. На цій основі виникають конкретні фінансові відносини, які за матеріальним змістом класифікуються на: бюджетні, з приводу обов’язкових сплат підприємств і організацій в бюджет; податкові: з приводу державного майнового і особистого страхування; державного кредиту; банківського кредитування і розрахунків; оперативного регулювання грошового обігу і валютних операцій; видатків державного бюджету.
Ретельна регламентація фінансових відносин за допомогою правових норм сприяє розширенню і зміцненню фінансової бази держави, впливає на рентабельність роботи підприємств і організацій, проведенню соціальних заходів.
Отже, фінансові правовідносини — це врегульовані нормами фінансового права суспільні відносини, учасники яких виступають як носії юридичних прав і обов’язків, які реалізують приписи цих норм по формуванню, розподілу і використанню державних фондів коштів.
§ 3. Суб’єкти фінансового права і фінансових правовідносин
Фінансове право регулює відносини, які включаються до його предмета, визначає права і обов’язки їх учасників, тобто юридичних і фізичних осіб, які беруть участь у фінансовій діяльності. Ось ці учасники і є суб’єктами фінансового права і, як правило, вони ж стають суб’єктами фінансових правовідносин.
Але не завжди суб’єкти фінансового права стають суб’єктами конкретних фінансових правовідносин.
Суб’єкт фінансового права — це особа, учасник фінансових відносин, яка за своїми особливостями фактично може бути носієм суб’єктивних прав і обов’язків. Так, в силу статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом. Отже, кожний громадянин є суб’єктом фінансового права і потенційно він може бути суб’єктом фінансових правовідносин. Кожний громадянин може бути носієм суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, він реально здатний брати участь у податкових бюджетних та інших фінансових правовідносинах в силу приписів Конституції України.
Властивість юридичної або фізичної особи бути носієм юридичних прав і обов’язків в силу юридичних норм називається правосуб’єктністю¹. Правосуб’єктність у фінансовому праві включає в себе два елементи: можливість мати права і нести обов’язки (правоздатність) і можливість до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність).

Так, у ч. 2 ст. 67 Конституції приписано всім громадянам щороку подавати декларацію про свій майновий стан і доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом. Подаючи декларацію про доходи, громадянин вступає у фінансові правовідносини з податковою адміністрацією.
Правосуб’єктність у фінансовому праві поняття більш широке, ніж суб’єкти фінансових правовідносин.
Суб’єкти фінансового права — це юридичні і фізичні особи, які мають Правосуб’єктність, тобто можуть потенційно бути учасниками фінансових правовідносин, а суб’єкт фінансових правовідносин — це реальний учасник даних правових відносин².

Так, у нашому прикладі, громадянин є безумовним носієм фінансових прав і обов’язків в силу дії норм Конституції України, тобто є суб’єктом фінансового права, але, подаючи декларацію в податкову адміністрацію, він вступає у конкретні фінансові правовідносини, бо реалізує надані Конституцією України права і обов’язки, стає суб’єктом фінансових правовідносин, але не губить своїх властивостей, як суб’єкт фінансового права.
Суб’єктами фінансового права є держава, адміністративно-територіальні утворення; юридичні особи — підприємства і ор-
^{1 _> Див.: Алексеев С. С. Общая теория права. — Т. II. — С. 139.

^{1 Див.: Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении. — М., 1974.— С. 115-116

галізації усіх форм власності, установи, громадські організації, тобто колективні суб’єкти і громадяни, як індивідуальні суб’єкти.

Держава виступає, як правило, в особі уповноваженого нею свого органа — Верховної Ради, Президента, Кабінета Міністрів, Міністерства фінансів, Національного банку (а в міжнародних фінансових відносинах держава виступає суб’єктом відносин). Суб’єктами фінансового права виступають адміністративно-територіальні одиниці — Автономна Республіка Крим, області, міста, райони, селища, села.

Держава і адміністративно-територіальні утворення виступають у бюджетних правовідносинах, бо вони Конституцією України наділяються правом на бюджет, а звідси витікає їх право на одержання доходів і фінансування видатків, які пов’язані із здійсненням функцій, покладених на них Конституцією.
Ці суб’єкти беруть участь і у правовідносинах, пов’язаних із державним кредитом, бо їм надане право випуску державних і місцевих позик.
До колективних суб’єктів фінансового права належать органи законодавчої і виконавчої влади — Верховна Рада, Рахункова палата, Кабінет Міністрів, Міністерство фінансів, Державне казначейство. Ці державні органи не тільки можуть, але й зобов’язані брати участь у фінансових правовідносинах, оскільки це покладається на них Конституцією.
У фінансових правовідносинах беруть участь органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. Вони збирають податки, фінансують видатки, наповнюють і витрачають позабюджетні фонди тощо.
Велике коло учасників фінансових правовідносин складають підприємства різних форм діяльності і форм власності. Господарюючі суб’єкти юридичні особи — активні учасники фінансових правовідносин, бо вони є платниками податків, користувачами банківських позичок, учасниками торгів на біржах тощо.
Некомерційні установи одержують з бюджету асигнування для своєї діяльності, але вони змушені добувати грошові засоби для свого фінансування і вступають у інші види фінансових правовідносин. Суб’єктами фінансового права виступають сімейні приватні підприємства, селянські (фермерські) господарства, які є самостійними господарюючими одиницями. Вони
сплачують податки в бюджет, придбавають облігації державних позик, одержують фінансову підтримку з бюджету.
І, нарешті, індивідуальними суб’єктами фінансового права є громадяни. Стаття 67 Конституції України покладає на всіх громадян обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, щорічно подавати декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік. Громадяни вступають у правовідносини з державою.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Дайте поняття фінансово-правової норми.
Які особливості властиві фінансово-правовим нормам?
Як класифікуються норми фінансового права за спосо

бом впливу на учасників фінансових відносин і які особливості

фінансово-правових норм виявляються в кожному виді?
Що таке матеріальні фінансово-правові норми?
Що розуміють під процесуальними фінансово-правови

ми нормами?
Яка структура фінансово-правової норми?
В чому полягає особливість санкцій фінансово-правових

норм?
Дайте поняття фінансово-правових відносин.
Які особливості властиві фінансово-правовим нормам?

Назвіть підстави виникнення, зміни і припинення фінан

сово-правових норм.
Які види фінансових правовідносин можете назвати?
Дайте поняття суб’єкта фінансового права і суб’єкта

фінансового правовідношення.

Глава 4 ПРАВОВІ ОСНОВИ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ В УКРАЇНІ

§ 1. Суть і призначення фінансового контролю
Своєрідність державних фінансів перехідного періоду їх глибока внутрішня суперечливість, незавершеність процесів переходу від економіки одного типу до економіки зовсім іншого типу найрельєфніше проявляються у фінансовому контролі. Це зумовлено його об’єктивною роллю в реалізації державної фінансової політики, його складністю і всеохоплюючим характером, своїми сторонами фінансовий контроль так чи інакше

зачіпає інтереси практично кожного громадянина і всіх без винятку юридичних осіб.
Фінансовий контроль є однією із завершальних стадій управління фінансами. Водночас він є наобхідною умовою ефективності управління фінансовими відносинами в цілому. Складність розуміння фінансового контрою зумовлена складністю самих фінансів. Так само, як фінанси є основою суспільної діяльності в будь-якій сфері і водночас відображають її матеріальну результативність, так і фінансовий контроль виступає в ролі свого роду лакмусового папірця, з допомогою якого зримо проявляється весь процес руху фінансових ресурсів, починаючи зі стадії їх формування, що необхідно для початку здійснення діяльності в будь-якій сфері публічного життя, і завершуючи одержанням фінансових результатів цієї діяльності.
Особливе місце фінансового контролю в загальній системі контролю як елемента в системі управління суспільними процесами зумовлюється його специфікою, що найяскравіше проявляється в контрольній функції самих фінансів. Об’єктивно властива фінансам здатність виражати специфічну сторону виробничо-господарської діяльності в будь-якій сфері робить фінансовий контроль всеохоплюючим і всеосяжним.
Водночас для того щоб з потенційно можливого фінансовий контроль дійсно став таким і на практиці, завжди необхідно розрізняти базисні і надбудовні елементи фінансового контролю. Якщо контрольна функція фінансів є властивістю самих фінансів і виступає базисом фінансово-контрольних правовідносин, то власне фінансовий контроль є діяльністю відповідних органів і організацій, що його здійснюють.
Формально об’єктом фінансового контролю є фінансові показники діяльності, але оскільки вони або регламентують процес формування, розподілу, перерозподілу і використання фінансових ресурсів, або відображають результативність їх кругообігу, фактичним об’єктом фінансового контролю є весь процес виробничо-господарської діяльності. Саме цим й зумовлюється виключно велика роль фінансового контролю в системі управління суспільними процесами.
Необхідною умовою ефективності фінансового контролю є система бухгалтерського обліку, що забезпечує достовірність і повноту відображення руху вартісних показників підзвітної юридичної чи фізичної особи. Лише за такої умови результати
фінансового контролю дають можливість для аналізу і об’єктивної оцінки динаміки фінансових показників і коректування процесу реалізації фінансової політики держави.
Міра і глибина реалізації суспільством контрольної функції фінансів багато в чому залежить також від стану фінансової дисципліни в народному господарстві. Фінансова дисципліна — це одна із сторін законності. Вона виражає обов’язковий для всіх юридичних і фізичних осіб порядок ведення фінансового господарства, дотримання встановлених норм і правил, виконання фінансових зобов’язань.
Вимоги фінансової дисципліни визначаються, з одного боку, загальними принципами організації фінансів, з іншого — специфічними умовами функціювання фінансів в структурних підрозділах матеріального виробництва і невиробничої сфери. Фінансова дисципліна несумісна з відомчим чи місницьким підходом до виконання фінансових зобов’язань, не допускає протиставлення індивідуальних, групових та суспільних інтересів. В умовах нинішньої нашої дійсності особливо важко домогтися цього.
Україна в своєму поступальному розвитку прямує до ринкової економіки і вже пройшла цим шляхом певний відрізок відстані. Рух України цим шляхом набув незворотнього характеру. І хоча відносинам в галузі державних фінансів України ще дуже властиві перехідні риси, проте за своєю суттю та основним змістом вони уже набули, особливо із врахуванням тенденцій та динаміки їх розвитку, класичних ринкових рис.
За нинішніх умов основна увага в державному фінансовому контролі приділяється вчасності та повноті мобілізації коштів у державні фінансові ресурси, законності надходжень та видатків у всіх ланках державної фінансової системи, дотриманню правил обліку і звітності. Державний фінансовий контроль охоплює не лише процес формування і виконання Державного бюджету, але й місцевих бюджетів, оскільки державою повинен здійснюватись контроль при: видачі регіональним і місцевим бюджетам дотацій (субсидій) і кредитів з Державному бюджету на фінансування їх поточних та капітальних видатків; санкцію-ванні випуску місцевих позик, гарантованих урядом; реалізації урядових програм.
Повністю виходить за рамки державного фінансового контролю фінансовий контроль, що здійснюється у сфері діяльності монополій і приватного підприємництва самими власни-

ками фінансового капіталу чи його окремих складових. Тут здійснюється найефективніший і найбезкомпромісніший фінансовий контроль, оскільки від його повсюдності і принциповості безпосередньо залежить фінансова результативність діяльності самих власників капіталу. Кінцевою метою підприємницької діяльності в будь-якій сфері є збагачення, тобто ніщо інше, як зростання первинного капіталу.
На цьому рівні в структурі організації фінансового контролю в ринковій економіці має місце аналогія з внутрівідомчим фінансовим контролем, що діяв в країнах з адміністративно-командною системою управління при державній (загальнонародній) формі власності. Однак якщо в ефективності внутрівідомчого контролю в нійбільшій мірі знову ж таки була зацікавлена держава (узагальнений власник), то в ринковій економіці в ефективності внутрішнього, власного фінансового контролю зацікавлені безпосередньо самі власники капіталу.
Самостійною ланкою фінансового контролю є в даний час також професійний фінансовий контроль — фінансовий контроль незалежних аудиторських служб. Він здійснюється у випадку і на умовах, передбачених законом, а також на замовлення власника фінансових ресурсів на умовах платності за надання послуг методом вільного вибору аудитора. Аудиторська перевірка спрямована на оцінку достовірності фінансової звітності, глибокий професійний економічний аналіз фінансової діяльності, оцінку фінансової надійності фірми, підприємства, банку, страхової організації чи іншої юридичної особи, що перевіряється, та підготовку відповідного заключення. Аудитор і аудиторська фірма несуть не тільки моральну, але й юридичну відповідальність за якість наданих ними послуг.
В контрольно-ревізійній роботі за адміністративно-командної системи управління фінансовий контроль за діяльністю підприємств був спрямований, насамперед, на перевірку виконання планів нагромаджень і платежів в бюджет, виявлення прихованих внутрішніх резервів, контроль за збереженням і ефективністю використання державних коштів, дотримання нормативних показників і фінансової дисципліни.
Таким чином, фінансовий контроль — це цілеспрямована діяльність законодавчих і виконавчих органів публічної влади і недержавних організацій, спрямована на забезпечення законності, фінансової дисципліни і раціональності в ході мобілізації, розпаді
лу і використання коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів держави з метою найефективнішого соціально-економічного розвитку усіх суб’єктів фінансових правовідносин.
Фінансовий контроль характерний усім фінансово-правовим інститутам. Тому поряд із загальними фінансово-правовими нормами, що регулюють організацію і порядок здійснення фінансового контролю в цілому, є норми, що враховують його специфіку в окремих фінансово-правових інститутах.

Основний зміст фінансового контролю у відносинах, що регулюються фінансовим правом, можна звести до наступного:

перевірки виконання юридичними і фізичними особами

фінансових зобов’язань перед державою і органами місцевого

самоврядування;
перевірки правильності використання державними і му

ніципальними підприємствами, установами і організаціями гро

шових ресурсів, що перебувають у їх господарському віданні чи

оперативному управлінні;
перевірки дотримання правил здійснення фінансових

операцій, розрахунків і зберігання грошових коштів підприєм

ствами, установами і організаціями на рахунках в кредитних

установах;
виявлення внутрішніх резервів виробництва — можливо

стей підвищення продуктивності праці, рентабельності, еко

номії грошових і матеріальних ресурсів і т.д.;
попередження і усунення виявлених порушень фінансо

вої дисципліни. У випадку їх виявлення у встановленому дер

жавою порядку притягаються до відповідальності організації,

посадові особи і громадяни, забезпечується відшкодування ма

теріальної шкоди державі, організаціям, громадянам.

Ця відповідальність може бути виражена в адміністративних, економічних або адміністративних і економічних одночасно заходах впливу на порушників фінансової дисципліни. Економічні засоби впливу проявляються конкретно через фінансові санкції, які є тими важелями фінансового механізму, що істотно сприяють підвищенню ефективності виробництва, його інтенсифікації, екологічному оздоровленню і т.д.
Проблеми посилення фінансової відповідальності, дієвості фінансового контролю вимагають, з одного боку, скорочення гі санкцій, що застосовуються, а з іншого — підвищен-

ня їх результативності. Цьому, зокрема, покликана сприяти здійснювана нині в Україні реформа оподаткування.
Специфіка будь-якого контролю як елемента управління — його вторинність. Контролювати можна тільки те, що уже є наяву. Фінансовий контроль сам по собі не є інструментом безпосередньої організації фінансової діяльності. Його призначення полягає в попередженні або усуненні помилок у цій діяльності, в поліпшенні її самої.
Для ефективного здійснення фінансового контролю необхідні критерії, своєрідні еталони, з якими в ході контролю порівнюється діяльність, що перевіряється. Для фінансового контролю такі критерії визначаються фінансовим законодавством і іншими нормативними актами, що регламентують фінансову діяльність. Зокрема, такі критерії містяться насамперед в Конституції України, в Законах України “Про державну податкову службу в Україні”, “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні”, “Про аудиторську діяльність” та в ряді інших, а також в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, наказах та інструкціях міністерств і відомств, у статутах і положеннях, що регламентують правове становище і компетенцію державних органів, громадських організацій, органів місцевого самоврядування і містять в собі правові норми, які регулюють контрольні повноваження компетентних органів.
Тому іншими словами фінансовий контроль можна визначити як спостереження фактичного стану показників фінансової діяльності суб’єктів фінансових правовідносин в порівнянні із заданими показниками.
§ 2. Види і методи фінансового контролю
В залежності від критеріїв, взятих за основу, фінансовий контроль поділяється на декілька видів. Найчастіше критерієм класифікації фінансового контролю на види береться фактор часу проведення контролю і на цій підставі виділяють попередній фінансовий контроль, поточний фінансовий контроль і наступний фінансовий контроль. Такі види контролю притаманні усім контролюючим органам.

Попередній фінансовий контроль здійснюється на етапі розгляду і прийняття рішень з фінансових питань. Це стосується насамперед процесу визначення обсягу фінансових ресурсів
держави на плановий період та їх основної частини, що акумулюється в Державному бюджеті, а також їх розподілу між окремими суспільними потребами та одержувачами державних фінансових ресурсів.
Попередній фінансовий контроль здійснюється на стадії розробки і прийняття законів і інших нормативних актів з фінансових питань. З цією метою здійснюється кваліфікована експертна оцінка фінансових результатів впровадження того чи іншого рішення, що може бути прийнятим. При цьому попередній фінансовий контроль на основі глибокого аналізу і розрахунків фінансових результатів забезпечує об’єктивність оцінки доцільності прийняття чи неприйняття відповідного рішення, має важливе значення для профілактики порушень фінансової дисципліни і інших фінансових правопорушень.
Попередній фінансовий контроль передує витрачанню фінансових ресурсів та прийняттю будь-яких рішень з фінансових (і не тільки фінансових!) питань. Він сприяє вибору найдоцільніших рішень, що забезпечують поряд з найбільшою ефективністю використання фінансових ресурсів в оптимальну збалансованість вартісних і натурально-речових пропорцій і показників економічного і соціального розвитку суспільства. З цією метою перевіряються документи, що повинні бути після цього затверджені і стати основою для наступної діяльності — проекти бюджетів, фінансових планів і кошторисів, кредитні і касові заявки і т.д. Як правило, попередній фінансовий контроль завжди здійснюється вищими органами законодавчої влади. Хоч об’єктивно він мав би здійснюватись постійно всіма суб’єктами фінансових правовідносин.
Поточний фінансовий контроль — це контроль за безпосередньою оперативною фінансовою діяльністю, інакше кажучи — за власне фінансовим процесом. Він полягає в систематичній перевірці дотримання фінансової дисципліни, тобто дотримання вимог фінансових норм і нормативів, насамперед — неухильного дотримання встановлених показників з обов’язкових платежів до бюджету і державних позабюджетних фондів. Цей вид фінансового контролю справляє найбільший вплив на процес формування і використання фінансових ресурсів у всіх структурах суспільного виробництва. Як правило, він здійснюється органами безпосереднього управління фінансовою діяльністю. ~~ й у цьому виді контролю задіяні усі суб’єкти фінансових відносин.

Наступний фінансовий контроль — це контроль за фінансовими результатами діяльності. Він проводиться після здійснення фінансових операцій (виконання фінансових зобов’язань перед державою, одержання і використання грошових коштів від держави на виплату заробітної плати працівникам бюджетної сфери та ін.) і, як правило, після завершення певних етапів діяльності з метою з’ясування її ефективності. Наступний фінансовий контроль — це база для аналізу й оцінки не лише ефективності використання фінансових ресурсів, але й ефективності організації фінансової роботи, застосування контрольних фінансових норм і нормативів в цілому. Однаково активну участь в цьому виді фінансового контролю беруть усі суб’єкти фінансово-правових відносин, з тією лише різницею, що кожен з них здійснює наступний фінансовий контроль на своєму рівні та в межах наданої йому державою компетенції.
Всі названі види фінансового контролю здійснюються безпосередньо фінансовими працівниками структур, що займаються виробничо-господарською та фінансовою діяльністю, а також власниками фінансових ресурсів. Значення і роль усіх видів фінансового контролю при цьому не змінюються, лише обмежується сфера застосування його — підприємством, установою, організацією, фірмою і т.д. Особливістю є й те, що головний акцент при цьому робиться не на перевірку дотримання фінансової дисципліни, хоч це не випускається з поля зору зовсім, а на оборотність фінансових ресурсів, тобто ефективність їх використання та відображення цього в обліку і звітності.
На підставі інших критеріїв виділяють обов’язковий та ініціативний фінансовий контроль. Обов’язковий здійснюється: а) в силу вимог нормативних актів (наприклад, контроль Рахункової палати Верховної Ради України за виконанням бюджету по підсумках року, що завершився) і б) за рішенням компетентних органів держави (наприклад, податкової адміністрації з метою з’ясування повноти виконання платниками податків їх фінансових обов’язків перед державою), прокуратури (з метою з’ясування дотримання законності в країні), суду (з метою встановлення істини в ході розгляду конкретної судової справи) і т.д. Ініціативний фінансовий контроль здійснюється на підставі власних рішень господарюючих суб’єктів.
Застосовуються й інші підстави класифікації видів фінансового контролю, наприклад за суб’єктним складом органів,
що здійснюють фінансовий контроль. В цьому випадку фінансовий контроль поділяється на такі види: 1) фінансовий контроль органів законодавчої влади і місцевого самоврядування; 2) фінансовий контроль Президента України; 3) фінансовий контроль органів виконавчої влади загальної компетенції; 4) фінансовий контроль органів виконавчої влади спеціальної компетенції; 5) фінансовий контроль фінансово-кредитних органів; 6) відомчий фінансовий контроль; 7) внутрішньогосподарський фінансовий контроль; 8) громадський фінансовий контроль; 9) аудиторський фінансовий контроль.
Фінансовий контроль здійснюється різними методами. Під методом фінансового контролю розуміють засоби, прийоми і способи його здійснення. Вони дуже різноманітні і обираються не довільно, а в залежності від сукупності факторів, насамперед від: 1) суб’єкта контролю. Тут особливу роль відіграє правовий статус і особливості форм діяльності органа, що здійснює контроль; 2) від об’єкта контролю, 3) від мети і завдань, що стоять перед суб’єктом контролю; 4) від підстав виникнення контрольних правовідносин та ряду інших обставин.
Найчастіше застосовуються наступні методи фінансового контролю — ревізії, перевірки (документації, стану обліку і звітності, повноти виконання фінансових зобов’язань і т.д.), заслуховування доповідей, інформацій посадових осіб про фінансову діяльність на сесіях органів місцевого самоврядування, засіданнях органів державної виконавчої влади, Інвентаризації і інші, їх проведення, як правило, планується. Також можуть здійснюватись вони і поза планом, у зв’язку з необхідністю, що об’єктивно виникла.
Всі методи фінансового контролю конкретизуються в методиках — тобто в технології (правилах) проведення контролю різними суб’єктами відповідних об’єктів. Методика вказує конкретні прийоми і засоби дій, орієнтує, як саме і в якій послідовності починати, здійснювати і закінчувати перевірку. Для всіх найчастіше вживаних методів фінансового контролю існують випробувані на практиці методики. Вони розроблені з врахуванням форм власності, організаційної структури, інших істотніх відмінностей об’єктів, що контролюються.В Україні у наш час основними методами фінансового контролю є ревізії й перевірки. Зміст цих методів визначено зако-

нодавцем. Зокрема, в статті 2Закону України “Про державну
контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26 січня 1993 року встановлено:
“Ревізія — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального розкриття недоліків, розтрат, привласнень і крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За результатами ревізії складається акт.
Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій чи їх підрозділів. Результати перевірки оформлюються довідкою чи доповідною запискою”.
Ревізія — це найглибше і найвсебічніше обстеження фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації з метою з’ясування її доцільності та законності. Ревізії здійснюють практично всі суб’єкти, що контролюють фінансову діяльність, їх підставою є, як правило, завчасно складений план заходів фінансового контролю суб’єкта, що цей контроль здійснює. Проте нерідко зустрічаються й позапланові ревізії, що здійснюються за вимогою компетентних органів у зв’язку з обставинами, що раніше не були передбачені. Позапланові ревізії відзначаються раптовим характером і здійснюються з метою з’ясування окремих питань. Найчастіше позапланові ревізії призначаються правоохоронними органами.
За змістом ревізії поділяються на фактичні і документальні. В ході фактичної ревізії перевіряється вся сукупність сторін фінансової діяльності об’єкта перевірки. Ревізори організовують інвентаризацію матеріальних цінностей, перевіряють стан матеріальних і речових складів, підраховують, зважують і виміряють товарно-матеріальні цінності, що перебувають на складах і в процесі виробництва, перевіряють наявність грошей, цінних паперів, документи тощо. Документальні ревізії включають в себе лише перевірку різних фінансових документів, в тому часлі рахунків, платіжних відомостей, ордерів, чеків, звітів, кошторисів і т.д. В ході їх здійснення з’ясовується наявність необхідних фінансових документів, якість їх оформлення, ступінь надійності їх обліку і зберігання. На підставі аналізу
фінансових документів визначається законність і доцільність витрачання коштів.
За критерієм періоду діяльності, який обслідується, ревізії поділяються на вибіркові і фронтальні. Вибіркова (часткова) ревізія є перевіркою фінансової діяльності за якийсь певний проміжок часу. При фронтальній (повній) ревізії перевіряється вся фінансова діяльність підконтрольного об’єкта за якісно цільний період часу, наприклад за період з моменту одержання до повного використання бюджетних коштів університетом в якомусь конкретному році чи за декілька років підряд.
Повні ревізії, як правило, охоплюють всі сторони фінансово-господарської діяльності об’єкта перевірки: стан зберігання грошових коштів і матеріальних цінностей; відповідність їх наявності даним бухгалтерського обліку; відповідність фактичних витрат бухгалтерським документам; своєчасність і правильність проведення інвентаризації товарно-матеріальних цінностей, розрахунків з підприємствами, установами, організаціями; правильність використання грошових коштів і матеріальних цінностей; виконання фінансових і господарських планів і т.д.
За критерієм об’єкту діяльності, що перевіряється, ревізії поділяються на комплексні, за яких перевіряється фінансова діяльність обраного об’єкта в різних сферах і, як правило, в них беруть участь ревізори одночасно декількох перевіряючих органів, а також на тематичні ревізії, які зводяться до обслідування будь-якої однієї сфери фінансової діяльності (наприклад, правильності сплати податків та інших обов’язкових платежів в бюджет та позабюджетні державні централізовані фонди).
Кожна ревізія повинна бути добре підготовлена. Для її здійснення призначається склад ревізійної комісії, виробляється програма проведення ревізії, вивчається необхідне законодавство та інші нормативні акти, члени комісії знайомляться з висновками попередньої ревізії. Про проведення ревізії інформується керівник об’єкта перевірки. Строк ревізії, як правило, не повинен перевищувати ЗО днів.
Ревізії фінансово-господарської діяльності бюджетних установ здійснюються не рідше одного разу у два роки, а в сфері матеріального виробництва— не рідше разу на рік.
Результати ревізії оформляються актом ревізії — документом, що має важливе юридичне значення. Цей акт підписується керівником ревізійної групи, а також керівником і головнимбухгалтером об’єкта перевірки. За наявності заперечень чи зауважень по акту ревізії керівник і головний бухгалтер об’єкта перевірки додають до акту ревізії свої зауваження і заперечення. В акті ревізії вказується мета ревізії, основні результати перевірки, виявлені факти порушень фінансової дисципліни, а також причини, що зумовили дані порушення та особи, які їх вчинили, пропонуються заходи по ліквідації виявлених порушень та міри відповідальності винуватих посадових осіб. В акті ревізії фіксується лише те, що фактично встановлено, при цьому кожне положення повинно бути достатньо аргументованим. Акт ревізії передається особі (юридичній чи фізичній), яка призначила ревізію, а також у відповідні — по лінії прямих функціональних зв’язків суб’єкта та об’єкта перевірки — фінансові органи.
При необхідності може бути складений проміжний акт ревізії. Він також передається керівнику, що призначив ревізію, для безвідкладного реагування. Найчастіше це здійснюється при виявленні зловживань чи інших порушень, за які передбачена кримінальна відповідальність винуватців, а також порушень, сліди яких можуть бути ліквідовані, наприклад недостача грошей в касі.
Під час здійснення ревізії ревізор має право: перевіряти всі необхідні документи, а при виявленні підробок в документах або фіктивних документів вилучати їх; проводити контрольні заміри виконуваних робіт; вимагати проведення інвентаризації фондів товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів; опечатувати каси й інші приміщення; вимагати довідки і копії документів у осіб, підприємств, установ, організацій, пов’язаних з фінансово-господарськими операціями об’єктів, що перевіряються; проводити зустрічні перевірки, тобто встановлювати відповідність документів і даних об’єкта перевірки з документами і даними, що належать тим підприємствам, установам, організаціям, від яких одержані чи яким видані грошові кошти і матеріальні цінності; залучати спеціалістів для визначення кількості і якості продукції, послуг, виконаних робіт, перевірки фактичних затрат сировини і матеріалів.
Висновки ревізії підлягають розгляду у двохтижневий строк керівником, що призначив ревізію. На їх підставі визначаються заходи по усуненню виявлених порушень фінансової дисциплі-
ни, відшкодуванню завданої матеріальної шкоди; розробляються пропозиції по попередженню в майбутньому порушень фінансової дисципліни; винуватці притягуються до відповідальності. Керівник установи, що призначила ревізію, зобов’язаний забезпечити контроль за виконанням рішень, ухвалених на підставі результатів ревізії.
Посадові особи, з вини яких допущені порушення фінансової дисципліни, про що вказується в акті ревізії, можуть бути притягнуті до матеріальної, дисциплінарної чи кримінальної відповідальності, а також до декількох видів відповідальності одночасно, наприклад, до матеріальної і дисциплінарної або до матеріальної і кримінальної.
Перевірка як метод фінансового контролю здійснюється з окремих питань фінансово-господарської діяльності на підставі звітних, балансових і розходних документів. В ході її проведення виявляються порушення фінансової дисципліни та намічаються заходи по усуненню їх негативних наслідків.
Поряд з ревізіями і перевірками до методів фінансового контролю належать за фінансовим правом України обстеження, інспекції, спостереження.

Обстеження, як і перевірка, також охопляє окремі сторони діяльності підприємств, установ, організацій, але на відміну від перевірки проводиться по значно ширшому колу показників і виявляє фінансовий стан господарюючих суб’єктів, перспективи іх розвитку, необхідність реорганізації чи переорієнтації виробництва. В ході обстежень часто здійснюються опитування, анкетування. Обстеження може здійснюватись за приписом законодавчих або виконавчих органів і також насамперед переслідує мету виявлення порушень фінансової дисципліни.
Інспекції — це перевірки стану фінансів, підприємств на місцях, що періодично здійснюються суб’єктами — представниками держави в цілому чи її окремих органів. Вони, як правило, проводяться з метою загального ознайомлення зі станом справ на місцях та надання оперативної практичної допомоги.
Спостереження — це такий метод фінансового контролю, який зводиться переважно до загального ознайомлення із станом фінансової діяльності бюджетної установи, підприємства, відомства. Спостереження буває загальним і спеціальним. Як правило, спостереженню передує в часі застосування інших методів фінансового контролю.

§ 3. Організація та органи фінансового контролю
Ефективність фінансового контролю у вирішальній мірі залежить від правильної його організації та розподілу ролей, компетенції суб’єктів фінансового контролю. В цій справі уже існує значний досвід. Він переконує, що система органів, які здійснюють фінансовий контроль, аби діяти ефективно, не може будуватись довільно, аби як. Вона неминуче зумовлюється об’єктивними причинами і суспільними традиціями.
Фінансовий контроль є логічним продовженням і завершенням державного управління фінансами. Тому в країнах з розвинутими громадянським суспільством і ринковою економікою не придумують довільно яку б то не було систему органів фінансового контролю — вона все одно виявилася б нежиттєздатною — а застосовують до завдань фінансового контролю систему органів державного управління фінансами, яка уже склалася в країні давно. Ця система лише доповнюється окремими специфічними елементами і в загальних рисах має наступний вигляд: загальнодержавний фінансовий контроль; відомчий фінансовий контроль; аудит.

Функції державного фінансового контролю, як правило, розподіляються в них між вищими органами державної влади одночасно із закладами управління фінансовою та кредитно-грошовою системою. Конкретні форми розподілу зумовлюються особливостями політичної системи держави. При цьому обов’язково враховується принцип розподілу та врівноваження влад.

На найвищому рівні державного фінансового контролю основні контролюючі функції покладаються на парламенти чи відповідні їх органи. Ними, як правило, створюються спеціальні комітети чи комісії з питань фінансів, бюджету, податків і інших питань фінансової політики, на які покладаються обов’язки контролю за дотриманням норм фінансового законодавства, за реалізацією фінансової політики органами виконавчої влади і головним інструментом її реалізації — державним бюджетом. У федеративних державах парламент здійснює контроль і за дотриманням норм фінансового законодавства всіма членами федерації. Фінансовий контроль парламенту насамперед здійснюється в ході розгляду і затвердження проекту державного бюджету на черговий рік і звіту уряду про його виконання, а також в ході спеціальних парламентських слухань найпринци-
новіших, найгостріших і найскладніших питань фінансової політики держави, в ході обговорення і прийняття фінансового законодавства, в ряді інших випадків.
Оперативний державний фінансовий контроль здійснюють міністерство фінансів і інші державні органи, наділені функціями управління фінансами, а також спеціальні відомства державного фінансового контролю.
Наприклад, в США чинна система державного фінансового контролю інкорпорована в державно-правову систему як необхідний елемент державного регулювання балансу повноважень законодавчої і виконавчої властей. Взаємодія двох віток державної влади в цій сфері здійснюється з допомогою як парламентського контролю за діяльністю міністерств і відомств, так і адміністративного й фінансового контролю президента за діяльністю його адміністрації.
Провідними фінансовими контролюючими органами США є Головне контрольно-фінансове управління, що відноситься до гілки законодавчої влади, та Адміністративно-бюджетне управління, що відноситься до складу адміністрації президента.
Головне контрольно-ревізійне управління США було створене майже 80 років тому як незалежний від федеральної адміністрації орган з метою контролю за правильністю й ефективністю використання бюджетних коштів виконавчими органами, включаючи й міністерство оборони. Закон США про Головне контрольно-фінансове управління від 1974 р. значно розширив його повноваження. Тепер до його функцій відносяться, крім усіх попередніх, ще й аналіз федеральних програм за методом “затрати-результати”.
Головне контрольно-ревізійне управління США має доступ практично до всіх фінансових документів міністерств і відомств. В його штаті — біля п’яти тисяч співробітників, більшість з яких працює у Вашингтоні і значно менша частка їх зійняті в регіональних бюро та зарубіжних представництвах. За дорученням палат і комісій Конгресу США чи навіть окремих конгресменів Головне контрольно-ревізійне управління може здійснювати оцінку результативності державних програм і діяльності федеральних відомств; проводити спеціальні обстеження і перевірки обгрунтованості цін на продукцію; фінансово-економічних аспектів контрактів міністерства оборони. Інспектори Головного контрольно-фінансового управління перевіряють

також діяльність ревізорів виконавчої влади. В окремих випадках перевірки здійснюються в координації із слідчими органами міністерства юстиції та іншими органами, наділеними відповідними повноваженнями.
У Франції виявлення і попередження бюджетно-фінансових зловживань покладено на Рахункову палату — одну з найстаріших державних установ країни. Тут Рахункова палата є по суті судовою адміністрацією. Законодавець відніс до її компетенції здійснення загального контролю за державними фінансами. Такого ж роду контроль в комунах, департаментах і регіонах за місцевими державними установами здійснюється регіональними рахунковими палатами, створеними у 1982 році. Рішення цих палат можуть бути оскаржені в Рахункову палату Франції.
Рахункова палата Франції контролює фінансову діяльність адміністративних інститутів, виявляє їх помилки і прорахунки, що завдають шкоди державним фінансам. Зокрема, вона перевіряє, як саме використовуються кредити, фонди і цінності, управління якими доручено державним службам та іншим офіційним юридичним особам, здійснює контроль за різноманітними установами в сфері соціального забезпечення, рахунками державних підприємств і їх філій, а також, в окремих випадках, за приватними юридичними особами з числа тих, що одержують фінансову допомогу держави.
Органами державного фінансового контролю у Франції є також Генеральна інспекція фінансів і Генеральна інспекція адміністрації. Перебуваючи в безпосередньому підпорядкуванні міністра економіки і фінансів, Генеральна інспекція фінансів виконує функції контролю на місцях за діяльністю служб міністерства економіки і фінансів. Вона контролює діяльність всіх призначених державою бухгалтерів та адміністративної бухгалтерії вторинних розпорядників кредитів, державних підприємств, а також тих недержавних органів і підприємств, що перебувають під фінансовим контролем держави. Ця ж установа організовує та здійснює дослідження економічних і фінансових проблем на замовлення державних міністерств і відомств, а також за власною ініціативою.
Функцією Генеральної інспекції адміністрації є здійснення вищого контролю за персоналом, службами, установами і органами, що перебувають в підпорядкуванні міністерства внутрішніх
справ або під контролем префектів, навіть якщо вони підпадають під контроль ще якогось іншого державного інспектуючого органу. Інспектори Генеральної інспекції адміністрації можуть одержувати письмові доручення від прем’єр-міністра, міністра внутрішніх справ та інших зацікавлених міністерств, що, таким чином, розширює їх компетенцію на персонал, служби, установи й органи, які перебувають в підпорядкуванні інших міністерств, крім міністерства внутрішніх справ.
У Великобританії функції контролюючого бюджетно-фінансового органу, що виступає від імені парламенту, виконує Національне контрольно-ревізійне управління. Воно було створене у 1983 році у відповідності зі спеціальним законом замість департаменту з фінансів і ревізії, що існував до цього. Названий закон зміцнив загальнофінансову і оперативно-господарську незалежність цього органу від уряду і поставив генерального контролера-ревізора, що очолює його, у більш близькі стосунки з парламентом у порівнянні з попереднім часом. В даний час генеральний контролер-ревізор є посадовою особою палати общин.
Державний фінансовий контроль в Російській Федерації здійснюють Федеральні Збори і їх дві палати — Державна дума і Рада Федерації. Вищим спеціальним органом державного фінансового контролю тут є Рахункова палата, яка у своїй діяльності підзвітна Федеральним зборам. Вона проводить експертизу федерального бюджету, федеральних позабюджетних фондів і законодавчих актів, контролює виконання державного бюджету та використання федеральної власності. Особливо слід підкреслити те, що Рахункова палата Російської Федерації в межах завдань, поставлених перед нею законодавцем, організаційно та функціонально незалежна.
Контрольні функції в галузі фінансів виконують також комітети й комісії, що утворюються Радою Федерації та Державною Думою в межах їх компетенції. Особлива роль серед них належить Комітету з бюджету, податків, банків і фінансів, що здійснює фінансовий контроль в цій галузі в цілому.
У відання Державної Ради Федеральних Зборів Російської Федерації переданий Контрольно-бюджетний комітет, що існував раніше у складі Верховної Ради Російської Федерації, на підставі Закону Російської Федерації “Про основи бюджетного устрою і бюджетного процесу”. Комітет діє як незалежний від
адміністрації Президента і Уряду Російської Федерації орган. Крім експертно-аналітичної роботи з фінансових питань, пов’язаних з доходами і видатками бюджетних коштів, до компетенції Контрольно-бюджетного комітету відноситься також проведення фінансового контролю за: виконанням федерального бюджету; дотриманням законності і підвищенням ефективності витрачання державних коштів, що виділяються на фінансування бюджетних організацій, сфери матеріального виробництва, оборони і правоохоронних органів; формуванням доходів і видатків від зовнішньоекономічної діяльності; використанням позабюджетних фондів.
Контрольно-бюджетний комітет при здійсненні своїх функцій уповноважений проводити фінансові ревізії, перевірки й обстеження в органах законодавчої іиконавчої влади, закладах, на підприємствах, в державних установах, що діють за ру-бежом; в інших організаціях, що облуговують зовнішньоекономічні зв’язки і фінансуються з державного бюджету і в Центральному банку Російської Федерації з питань організації касового виконання федерального бюджету, регулювання грошово-кредитних відносин і емісії. При цьому Контрольно-бюджетний комітет взаємодіє з іншими комітетами і комісіями Федеральних Зборів Російської Федерації, з іншими контрольними органами, з правоохоронними органами, а з питань спільного відання Російської Федерації і її суб’єктів — з їх органами влади. Таким чином, досвід інших держав в організації державного фінансового контролю свідчить про те, що цьому аспекту державної фінансової діяльності приділяється особливо велика увага. Він розглядається державами як необхідний інструмент підтримання фінансово-господарського порядку в ринкових умовах. Нашій вітчизняній практиці ще належить оволодіти багато чим з того, що вже випробувано цивілізованим світом в сфері державного фінансового контролю.
Система органів державного фінансового контролю в Україні перебуває на стадії формування. Хоч основні її елементи вже склалися і діють, вдосконалюючи свою внутрішню структуру та уточнюючи своє місце в загальнодержавній системі контролю взагалі. Як і в інших державах, фінансовий контроль в Україні здійснюється органами законодавчої влади, органами виконавчої влади, спеціальними органами державного фінансового контролю, а також недержавними спеціалізованими організаціями.
Верховна Рада України у відповідності зі статтею 85 Конституції України здійснює фінансовий контроль в ході розгляду проектів та затвердження Державного бюджету України і звітів про його виконання, на спеціальних парламентських слуханнях Кабінету Міністрів України, що іменуються “днями уряду”, в ході експертиз та заслуховувань Програм діяльності уряду, обговорення і прийняття спеціального фінансового законодавства, у значній кількості інших форм¹.

Парламентський контроль за витрачанням державних фінансових ресурсів органами і установами виконавчої влади здійснюють також всі постійні комітети Верховної Ради України, кожен в своїй сфері. Крім того, у Верховній Раді України є два спеціалізовані комітети: Комітет з питань бюджету і Комітет з питань фінансів і банківської діяльності. Вони здійснюють безперервний парламентський контроль за станом і рухом державних фінансів.
Особливими контрольними повноваженнями наділена Рахункова палата Верховної Ради України. Голова, перший заступник, заступник, головні контролери і секретар Рахункової палати обираються на сесії Верховної Ради України таємним голосуванням і вважаються обраними на сім років, якщо за це проголосувало більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Повноваження Рахункової палати поширюються на Верховну Раду України, органи виконавчої влади, Національний банк України, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна і інші органи держави, створені у відповідності з чинним законодавством України.
Рахункова палата має право контролювати місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування, підприємства, банки, господарські товариства, спілки, асоціації, незалежно від форм власності, якщо вони одержують, перераховують, використовують кошти Державного бюджету України або мають частку державної власності у їх статутному фонді чи використовують об’єкти державної власності або управляють ними.
^{1 В даному й інших випадках з метою уникнення повторень ми не подаємо розгорнутої характеристики компетенції та змісту діяльності тих органів державного фінансового контролю, чиї функції і компетенція уже викладені в § 2 глави 1 “Органи управління державними фінансами”. В цій главі дана розгорнута характеристика лише тим органам контролю за державними фінансами, чия діяльність носить переважно або тільки контролюючий характер.

В процесі реалізації завдань, покладених на Рахункову палату, вона забезпечує дану систему контролю за виконанням бюджету і позабюджетних фондів, що передбачає організацію і здійснення оперативного контролю за виконанням бюджету поточного року.
Рахункова палата має право проведення комплексних ревізій і тематичних превірок, аналізувати та з’ясовувати причини порушень бюджетної дисципліни, готувати на Верховну Раду України пропозиції по їх усуненню та вдосконаленню бюджетного законодавства. В межах регламенту Рахункової палати головні контролери — керівники департаментів самостійно вирішують усі питання організації своєї діяльності і несуть повну відповідальність за результати своєї роботи.
Контрольні функції Президента України в сфері фінансової діяльності випливають з його статусу як глави держави і глави виконавчої влади в Україні. Президент України безпосередньо здійснює свої контрольні функції, наприклад коли він підписує закони України про регулювання фінансової діяльності. Водночас необхідно відзначити, що президентська вітка державного контролю за фінансами в Україні ще остаточно не сформувалась.
Зокрема, 20 липня 1995 року Президент України підписав Указ “Про національний аудиторський комітет України”. Він створений при Президенті України. Основне призначення цього комітету полягає в аналізі ефективності, економічності і правильності використання державних фінансових ресурсів. Комітет перевіряє головним чином рух бюджетних коштів на найвищому рівні — Кабінету Міністрів України, окремих міністерств і відомств. В необхідних випадках контроль Національного аудиторського комітету України проводиться включно до первинних ланок бюджетних установ і закладів.
В організаційному плані Комітет складається з декількох функціонально незалежних один від одного департаментів. Зокрема, перший департамент Комітету створено на базі Контрольно-ревізійного управління Міністерства фінансів. Другим департаментом повинен стати департамент аналізу. До речі, нічого подібного в Україні до цього часу немає. Цей департамент покликаний займатись аналізом законів, постанов, міждержавних угод. Причому передбачено піддавати такому аналізу як уже прийняті нормативні акти, так і проекти законів і постанов. Наприклад, цей Департамент зобов’язаний робити зак-лючення, які наслідки потягне за собою укладення тих або інших міждержавних угод. Тобто, образно кажучи, Департамент аналізу є свого роду внутрішньою “фінансовою прокуратурою”.
Ще одним структурним підрозділом Національного аудиторського комітету України є департамент аудиту ^фінансових розслідувань. Він не має вертикальної структури. Його основне завдання — проведення аудиторських перевірок всіх без виключення міністерств і відомств. Це особливо важливо для парламенту і глави держави у випадку, коли виникає питання про підтвердження правильності витрачання бюджетних коштів. Адже в цивілізованих державах завжди до документа Міністерства фінансів про витрачання бюджетних коштів обов’язково додається довідка Національного аудиторського комітету країни, що підтверджує правильність чи неправильність витрачання цих коштів. Крім того, в пакеті з цими документами, як правило, іде довідка про достовірність балансових рахунків міністерств і відомств.
Кабінет Міністрів України здійснює контроль за державними фінансами в ході: безпосередньої практичної реалізації фінансової політики України, державної політики в галузі ціноутворення і оплати праці, складання і виконання Державного бюджету України і звіту про його виконання, здійснення загальнодержавних і міждержавних економічних програм, створення і керівництва діяльністю різних фондів і т.д. Вся щоденна діяльність Кабінету Міністрів України нерозривно пов’язана з управлінням державними фінансами, а, значить — і з контролем за їх найбільш раціональним витрачанням.
В межах своїх повноважень здійснюють відомчий державний контроль за фінансами міністерства і відомства загальної компетенції з точки зору управління державними фінансовими ресурсами. Наприклад, Міністерство освіти України не рідше одного разу в рік перевіряє звіт університету про витрачання виділених йому на рік бюджетних ресурсів, а також зароблених університетом в ході своєї діяльності позабюджетних коштів.
На місцях фінансовий контроль здійснюється Верховною Радою і Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, іншими регіональними і місцевими органами самоврядування при розгляді проектів і затвердженні відповідних бюджетів і звітів про їх виконання, при внесенні в ці бюджети змін і корективів
в ході їх виконання, при заслуховуванні інформацій і звітів голів постійних комісій про витрачання бюджетних ресурсів, керівників інших органів з питань фінансової діяльності.
Особлива роль в здійсненні державного фінансового контролю належить спеціалізованим органам державної виконавчої влади по управлінню фінансами, для яких сама фінансова діяльність є основною. Як уже відзначалося вище, ці органи створені спеціально для здійснення фінансового управління і складають собою внутрішньо єдину підсистему фінансово-кредитних органів.
Ця підсистема органів очолюється Міністерством фінансів України. До неї входять також Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові управління обласних. Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, фінансові відділи районних, районних в містах Києві і Севастополі державних адміністрацій. Вони діють на підставі відповідних Положень про них.
Міністерство фінансів України є центральним спеціалізованим органом державної виконавчої влади по управлінню фінансами, а значить — і по контролю за рухом та витрачанням державних фінансових ресурсів. Воно здійснює контроль за виконанням державного бюджету, за дотриманням установами Національного банку і комерційних банків правил касового виконання державного бюджету по доходах. Крім цього, Міністерство фінансів України встановлює порядок ведення бухгалтерського обліку і складення звітності про виконання Державного і місцевих бюджетів, кошторисів витрат бюджетних установ, встановлює форми обліку і звітності з касового виконання бюджетів.
Міністерство фінансів України також здійснює контроль за випуском і обігом цінних паперів, веде загальний реєстр випуску цінних паперів в Україні, видає дозволи на здійснення діяльності по випуску і обігу цінних паперів. Міністерство фінансів контролює також зберігання і ефективність використання закріпленого за підприємствами, установами і організаціями державного майна.
Регіональні і місцеві фінансові органи контролюють використання коштів, виділених з вищестоячих бюджетів, ефективність використання коштів, виділених з позабюджетних фондів місцевих органів самоуправління, контролюють дотри-
мання вимог законодавства про використання коштів, виділених на оплату праці, утримання легкових автомобілів і службові відрядження; перевіряють правильність проведення виплат і компенсацій за рахунок державного і місцевого бюджетів.
В системі Міністерства фінансів України є також спеціальні контрольні служби: Державне казначейство України¹ і Державна контрольно-ревізійна служба в Україні.

Державна Контрольно-ревізійна служба в Україні створена у відповідності із Законом України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” від 26 січня 1993 року і є системою органів державної виконавчої влади. Щоб уявити міру впливу її на державну фінансову систему, достатньо сказати, що в Україні в даний час в Контрольно-ревізійній службі працює біля 14 тис. чоловік, абсолютна більшість з яких — біля 13700 чоловік — здійснюють свою діяльність безпосередньо на місцях.
Державна Контрольно-ревізійна служба в Україні складається з Головного контрольно-ревізійного управління і контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних відділень і груп в районах, містах і районах в містах. Державна Контрольно-ревізійна служба в Україні в своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” і іншими законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Положенням про державну контрольно-ревізійну службу в Україні від 5 липня 1993 року та наказами міністра фінансів.
Головним завданням Контрольно-ревізійної служби в Україні є здійснення державного контролю за використанням коштів і матеріальних цінностей, їх зберіганням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах, фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти з бюджетів всіх рівнів чи державних валютних фондів.
Витрати на утримання Державної контрольно-ревізійної служби визначаються Кабінетом Міністрів України та фінансуються з Державного бюджету.
Його повноваження в сфері контролю за державними фінансами детально викладено в § 2 глави 1 “Органи управління державними фінансами”.
Головне управління Контрольно-ревізійної служби очолює заступник міністра фінансів — начальник Головного управління Контрольно-ревізійної служби, який призначається Кабінетом Міністрів України на пропозицію міністра фінансів України.
Контрольно-ревізійне управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі очолюють начальники, які призначаються начальником Головного управління Контрольно-ревізійної служби за погодженням з урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастополь-скою міськими державними адміністраціями. Начальники контрольно-ревізійних відділень і груп в районах, містах і районах в містах призначаються начальниками вищестоящих територіальних органів державної контрольно-ревізійної служби за погодженням їх кандидатур з начальником Головного управління Контрольно-ревізійної служби.
З метою скоординованого розв’язання питань, віднесених законодавцем до компетенції Державної контрольно-ревізійної служби, обговорення найважливіших завдань її діяльності в Головному управлінні Державної контрольно-ревізійної служби утворюється колегія в складі начальника Головного управління (голова колегії), його заступників і інших керівників Державної контрольно-ревізійної служби. Члени колегії Державної контрольно-ревізійної служби затверджуються наказом міністра фінансів. Рішення колегії втілюються в життя, як правило, наказами начальника Головного управління Державної Контрольно-ревізійної служби.
Головне управління Державної контрольно-ревізійної служби, контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі є юридичними особами, мають самостійні кошториси, розрахункові та інші рахунки в банках, печатку із зображенням Державного гербу України і своїм найменуванням. Вони здійснюють головним чином наступні функції:організовують роботу контрольно-ревізійних підрозділів

в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі попроведенню ревізій і перевірок, обговорюють підсумки доку

ментальних ревізій і перевірок і у випадках, передбачених чинним законодавством, інформують про них органи законодавчої

і виконавчої влади;здійснюють ревізії і перевірки фінансової діяльності, станузберігання коштів і матеріальних цінностей, достовірності об-
ліку і звітності в міністерствах, відомствах, державних комітетах і інших органах державної виконавчої влади, в державних фондах, в бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які одержують кошти з Державного бюджету місцевих бюджетів або державних валютних фондів;
перевіряють правильність використання державних коштівна утримання місцевих органів державної виконавчої влади,

установ і організацій, що діють за кордоном і фінансуються зарахунок державного бюджету;
проводять ревізії і перевірки повноти оподаткування, пра

вильності збереження і витрачання валютних коштів;
здійснюють контроль за усуненням недоліків і порушень

виявлених попередніми ревізіями і перевірками;розробляють інструктивні та інші нормативні акти про

проведення ревізій і перевірок;здійснюють методичне керівництво і контроль за діяль

ністю підпорядкованих контрольно-ревізійних підрозділів, узагальнюють досвід проведення ревізій і перевірок і розповсюд

жують його серед контрольно-ревізійних служб, розробляютьпропозиції по вдосконаленню контролю.
Органи контрольно-ревізійної служби розглядають листи, заяви і скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань. Звернення, в яких повідомляється про крадіжки, розтрати, недостачі, інші серйозні правопорушення, негайно передаються ними правоохоронним органам для оперативного прийняття рішень у відповідності з чинним законодавством.Контрольно-ревізійні відділення і групи в районах, містах і районах в містах виконують в основному такі ж функції.З метою успішного здійснення своїх функцій Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійне управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійні відділення і групи в районах, містах і районах в містах наділені правом:
проводити ревізії і перевіряти в міністерствах, державних комітетах і інших органах державної виконавчої влади, дер

жавних фондах, на підприємствах, в установах і організаціяхгрошові і бухгалтерські документи, звіти, кошториси і інші до

кументи, що підтверджують надходження і витрачання кошті1вІ матеріальних цінностей, здійснювати перевірку фактичноїнаявності цінностей (грошових сум, цінних паперів, сировини, матеріалів, готової продукції, устаткування тощо);вільно входити в склади, сховища, виробничі й інші при

міщення з метою їх обстеження і з’ясування питань, пов’яза

них з ревізією чи перевіркою. Призупиняти на розрахункових

та інших рахунках в банках та інших фінансово-кредитних ус

тановах операції у випадках, коли керівництво об’єкта ревізії

чи перевірки перешкоджає працівнику державної контрольно-

ревізійної служби виконувати свої обов’язки;

залучати на договірних началах кваліфікованих фахівців

відповідних міністерств, державних комітетів, інших органів

державної виконавчої влади, державних фондів, підприємств,установ і організацій для проведення контрольних обмірів будівельних, монтажних, ремонтних та інших робіт, контрольнихзапусків сировини і матеріалів у виробництво, контрольниханалізів сировини, матеріалів і готової продукції, інших перевірок з оплатою за рахунок спеціально передбачених на такіцілі коштів;
вимагати від керівників об’єктів ревізії чи перевірки проведення інвентаризації основних фондів, товарно-матеріальнихцінностей, грошових коштів і розрахунків, а в необхідних ви

падках опечатувати каси і касові приміщення, склади, архіви, апри виявленні підробок, інших зловживань вилучати необхіднідокументи на строк до завершення ревізії чи перевірки, скла

даючи при цьому акт вилучення і копії чи реєстри вилученихдокументів;
одержувати від Національного банку України і його установ, комерційних банків і інших кредитних установ необхіднівідомості, копії документів, довідки про банківські операції і

залишки коштів на рахунок об’єктів ревізії та перевірок, а відінших підприємств та організацій, в тому числі недержавноїформи власності — довідки і копії документів про операції і розрахунки з об’єктами, що ревізуються або перевіряються;одержувати від службовців і матеріально відповідальнихсіб об’єктів ревізій та перевірок письмові пояснення з питань,що виникають в ході ревізій і перевірок;

пред’являти посадовим особам і іншим службовцямоб’єктів ревізій та перевірок вимоги про усунення виявленихпорушень законодавства з питань зберігання і використаннядержавної власності і фінансів, перераховувати до бюджету

виявлені ревізіями чи перевірками приховані або занижені валютні та інші платежі, ставити перед відповідними органами питання про призупинення бюджетного фінансування і кредитування у випадках, коли одержані підприємством, установою чи організацією кошти і позики використовуються з порушенням чинного законодавства;

вилучати в дохід держави кошти, одержані міністерствами, відомствами, державними комітетами і фондами, підприємствами, установами і організаціями за незаконними угодами,

-без передбачених законом підстав і з порушенням чинного законодавства;
у випадках, передбачених законодавством, накладати накерівників та інших службовців підприємств, установ і організацій адміністративні стягнення;
застосовувати до підприємств, установ, організацій таінших суб’єктів підприємницької діяльності фінансові санкції,передбачені пунктом 7 статті 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”.

Державна контрольно-ревізійна служба в ході виконання покладених на неї функцій взаємодіє з центральними органами державної виконавчої влади і правоохоронними органами України, органами Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав.
Службовці Державної контрольно-ревізійної служби України є представниками органів державної виконавчої влади, їх законні вимоги обов’язкові для виконання службовцями об’єктів ревізій та перевірок.
Рішення Головного управління Контрольно-ревізійної служби України у питаннях його статутної діяльності, прийняті в рамках його компетенції, обов’язкові для виконання центральними і місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм їх власності.
До спеціальних органів державного фінансового контролю належить також Державна пробірна палата України та підпорядковані їй державні міжобласні інспекції, а також постійні контролери на підприємствах по виробництву дорогоцінних металів і обробці алмазів, їх завданням є здійснення контролю за випробуванням, виробництвом, використанням, оборотом,

обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, виконання операцій із цими цінностями. Пробірному нагляду підлягають всі суб’єкти підприємництва, незалежно від форм власності, а також громадяни-підприемці, що здійснюють вищезазначені види діяльності.
Органи державного пробірного нагляду здійснюють випробування, контрольний аналіз та клеймування ювелірних і інших побутових виробів з дорогоцінних металів, як вироблених в Україні, так і ввезених з-за кордону для продажі; роблять арбітражний контрольний аналіз для визначення вмісту дорогоцінних металів, реєструють підприємства; установи і організації, а також громадян-підприємців, що здійснюють операції з дорогоцінним камінням, виконують інші функції.
Службовці органів державного пробірного нагляду наділені правом проводити ревізії і перевірки на відповідних об’єктах, вимагати необхідні документи і матеріали, брати пояснення, проводити огляд приміщень, вилучати необхідні матеріали, робити приписи для усунення порушень, розглядати справи про адміністративні правопорушення. Вони зобов’язнаі передавати матеріали про правопорушення, що мають ознаки злочинів, правоохоронним органам.
Начальник Державної пробірної палати і начальники державних міжобласних інспекцій мають право накладати на осіб, що вчинили адміністративні правопорушення, штрафи. Постанова про накладення ними штрафу передається в державну податкову інспекцію, яка стягує штраф в безспірному порядку у випадку відмови порушника виконати припис добровільно.
Значно поліпшити роботу органів та окремих службовців Державної пробірної палати України допомогло прийняття Закону України “Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації крадіжкою, знищенням (псуванням), недостачею чи втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння і валютних цінностей” від 6 червня 1995 року. В цьому законі дано уточнений з врахуванням новітньої практики перелік можливої шкоди підприємствам, установам і організаціям відповідних видів діяльності робітниками, що виконують операції з дорогоцінностями і валютними цінностями; сформульовані критерії розмірів шкоди, методика її визначення; передбачені міри правової відповідальності.
В порівнянні з попередніми нормами права, що були чинними в цій сфері, новий закон значно пом’якшив кримінальну
та різко посилив матеріальну, адміністративну і дисциплінарну відповідальність осіб, винних в правопорушеннях. Закон передбачив як один з видів стягнення з винуватих осіб збільшення відрахувань за їх рахунок в Державний бюджет України.
Специфічний фінансовий контроль здійснюється також Українською державною страховою комерційною компанією, що є правонаступником Головного управління державного страхування України і його органів на місцях. Правління Укрдерж-страху, Кримська автономна республіканська дирекція, обласні, Київська і Севастопольська міські дирекції, міські і районні відділення і філії забезпечують дотримання вимог нормативних актів України про страхування, розвиток страхових послуг, захист прав та інтересів учасників страхових відносин. Важливе місце в їх функціях займає попередній контроль, що здійснюється ними в процесі видачі ліцензій на страхову діяльність. За результатами поточного і наступного фінансового контролю вони вправі призупинити, обмежити чинність ліцензії чи відкликати її, здійснюють облік і контроль страхових, інвестиційних і комерційних операцій, що проводяться ними. Наприклад, вони перевіряють, чи правильно і своєчасно перераховуються на рахунки установ Укрдержстраху суми зборів з обов’язкового страхування пасажирів, здійснюють інші операції. Декретом Кабінету Міністрів про страхування від 10 травня 1993 року страхування передано недержавним страхувальним товариствам різних видів.

Важливе місце в системі органів державного фінансового контролю займає Національний банк України. Насамперед НБУ здійснює нагляд за діяльністю комерційних банків, їх відділень, філій, представництв по всій території України. Цей нагляд спрямований на забезпечення стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників шляхом зменшення ризиків в діяльності комерційних банків. Зміст нагляду визначається повноваженнями, встановленими НБЦУ Законом України “Про банки і банківську діяльність”.
Система нагляду НБУ спрямована на скорочення зовнішніх і внутрішніх банківських ризиків. До зовнішніх ризиків відноситься ризик ліквідності (нездатність банку забезпечити безперебійну оплату своїх зобов’язань перед клієнтами); валютний ризик (збитки від несприятливої зміни валютного курсу в умовах наявності відкритої валютної позиції); ризик облікового процента (збитки від зміни кредитної ставки, що встановлюється

по кредитах НБУ за умови фіксованої кредитної ставки по наданих кредитах); ризик по цінних паперах (збитки від зміни курсу цінних паперів, що перебувають в портфелі банку).
В практиці роботи НБУ по нагляду основна увага приділяється зниженню ризику ліквідності. Валютний ризик незначний у зв’язку з обмеженням можливостей здійснення комерційними банками валютних операцій за власний рахунок. Також порівняно невеликий ризик по цінних паперах зумовлений поки що недостатнім розвитком фінансового ринку в Україні, а низький рівень ризику облікової ставки — її встановленням НБУ на рівні, значно нижчому від рівня інфляції.
До внутрішніх ризиків відносяться “комерційні ризики”, пов’язані з людським фактором (кваліфікація персоналу і ділові якості керівників, виконавська дисципліна, якість аудиту і т.д.), а також “операційно-технічні ризики”, що забезпечують внутрі-шнк) роботу банку: системи безпеки, бухгалтерського обліку, матеріально-технічних засобів і засобів зв’язку і т.д.
На пониження внутрішніх ризиків спрямовані процедури реєстрації банків, ліцензування, аудиторські перевірки, інспектування діяльності комерційного банку співробітниками НБУ.
Функцію нагляду здійснює Департамент банківського нагляду НБУ. Операції з нагляду виконують регіональні управління НБУ у відповідності з доведеною їм програмою, а також окремими завданнями Департаменту банківського нагляду.
Комерційні банки зобов’язані щомісячно надавати НБУ наступну звітну інформацію: баланс з додатком розрахунку економічних нормативів; звіт про кредитний портфель; звіт про портфель цінних паперів; звіт про валюту і валютні позиції; звіт про ризик процентної ставки; звіт про надання і погашення родичами і близькими кредитів банку.
Комерційний банк зобов’язаний також не пізніше п’яти днів після оформлення висновків місячної чи річної перевірки подати НБУ звіт про роботу зовнішнього аудиту, а на наступний день після оформлення відповідного кредитного договору — звіт про “великі” кредити. Департамент банківського нагляду також вправі вимагати від комерційного банку надання будь-якої іншої інформації, необхідної для виконання його обов’язків, навіть якщо вона віднесена до банківської, службової або комерційної таємниці. Проте ця остання інформація не може бути оголошена без згоди комерційного банку.
Робота у сфері банківського нагляду диференційована по трьох основних напрямках: загальний нагляд, інтенсивний нагляд і нагляд високого ступеня.
Загальний нагляд поширюється на банки, що працюють стабільно, фінансове благонадійні та дотримуються економічних нормативів, норм чинного законодавства і вказівок НБУ, мають добру ділову репутацію. Його здійснюють обласні установи Національного банку України.
Зміст загального нагляду полягає в контролі за дотриманням економічних нормативів та перевірках інших звітів, що подаються банками. Інформація про виявлені порушення подається Правлінню для прийняття відповідних рішень.
Інтенсивний нагляд поширюється на банки, які періодично порушують економічні нормативи, а також чинять інші незначні порушення і не характеризуються фінансовою стабільністю.
Нагляд високого ступеня застосовується по відношенню до банків, які систематично (два і більше разів у квартал) порушують економічні нормативи та допускають інші грубі порушення чи мають незадовільний фінансовий стан.
За статистикою Національного банку України, протягом останнього року кожен третій комерційний банк мав серйозні фінансові ускладнення і працював в режимі інтенсивного нагляду з боку НБУ, 21 банк було реорганізовано, 12 — збанкрутували і ще 17 перебували у стадії закриття. До 77 комерційних банків України застосовувались санкції, “режим фінансового оздоровлення” був застосований до 13 банків¹. Внаслідок такої ситуації в комерційних банках Національним банком України підготовлено цілий ряд нових нормативних актів про створення страхових і ризикових фондів, що дозволить зміцнити платоспроможність комерційних банків України.

Приймаючи рішення про застосування інтенсивного нагляду і нагляду високого ступеня, Департамент банківського нагляду НБУ здійснює інспектування банків, їх відділень, філій, представництв, спрямоване на з’ясування причин порушень і недоліків в роботі банку. Інспектори НБУ перевіряють законність операцій, що здійснюються, діяльність внутрішнього і зовнішнього аудиту, стан обліку, достовірність звітів, установчих і інших документів. За підсумками інспектування керівництву банку
Дні.: Уряовий ку’єр. — 1997. — 12 лютого. —С. 6
направляється інформація, в якій зазначаються причини виявлених недоліків, оцінюється фінансовий стан банку, його можливості і шляхи виходу із складної ситуації. Вимоги НБУ обов’язкові для виконання.
На основі одержаної інформації про порушення в діяльності комерційних банків Національний банк України організовує наради з керівництвом банків, на яких виявляються причини недоліків та виробляються заходи по їх усуненню. Про зміст заходів і строки їх реалізації керівництво банку інформується письмово.
Відповідний комерційний банк зобов’язаний у двохтижне-вий термін інформувати НБУ про вжиті заходи по реалізації одержаних приписів. При неприйнятті ним дієвих заходів Департамент банківського нагляду направляє відповідну інформацію голові ради банку. Якщо після цього становище комерційного банку не поліпшується. Національним банком України застосовуються санкції у відповідності із Законом України “Про банки і банківську діяльність”, які передбачають: здійснення заходів фінансового оздоровлення; призначення тимчасової адміністрації по управлінню банком та період фінансового оздоровлення; стягнення грошового штрафу в розмірі доходу, одержаного внаслідок неправомірних дій комерційного банку; підвищення норм обов’язкових резервів; виключення комерційного банку з Державної книги реєстрації банків.
Тимчасову адміністрацію призначають при невиконанні приписів Національного банку, наданні недобросовісної інформації чи ненаданні передбаченої звітності, збитковій діяльності, виникненні інших загроз інтересам вкладників і кредиторів комерційного банку, протидії антимонопольним заходам з боку керівництва комерційного банку. Тимчасовий адміністратор призначається Правлінням НБУ. Він виконує обов’язки протягом визначеного строку у відповідності із затвердженою програмою в межах наданих йому повноважень і може здійснювати як постійний нагляд, так і безпосереднє управління поточними справами банку, не підмінюючи при цьому виконавчі органи комерційного банку.
Тимчасовий адміністратор наділений правом перевіряти канцелярську, касову, бухгалтерську, звітну та договірну документацію, матеріали правління, оціночної і ревізійної комісій банку. Він може бути присутнім на загальних зборах акціонерів
банку, засіданнях правління, оціночної і ревізійної комісій. В присутності членів правління адміністратор може перевіряти касу, зберігання інших цінностей банку.
Тимчасовий адміністратор зобов’язаний інформувати Департамент банківського нагляду і правління комерційного банку, про дії, що суперечать статуту банку, чинному законодавству, рішенням Правління НБУ. Він також сповіщає про свою незгоду з діями посадових осіб банку по наданню позик, оцінці застави, що є забезпеченням кредиту. Але найголовнішим в його діяльності є пошук законних неконфліктних заходів, спрямованих на усунення порушень в діяльності комерційного банку та поліпшення його фінансового стану.
До обов’язків адміністратора належить забезпечення належної реалізації правовідносин, що стосуються зобов’язань банку. Зокрема, він повинен:

здійснювати контроль за тим, щоб загальна сума гарантій

та поручительств відносно третіх осіб не перевищувала розмі

ру, визначеного статутом комерційного банку чи встановлено

го Національним банком України;
перевіряти умови надання позик з метою попередження

можливих порушень встановлених показників ліквідності, без-

ресурсного надання кредитів та надання непередбачених пільг

при кредитуванні, дотримання інших норм і традицій банків

ської практики;
брати участь в оцінці майна, що приймається в заставу,

перевіряти дотримання інших умов забезпечення кредиту;

здійснювати контроль за прийняттям передбачених за

конодавством заходів по стягненню простроченої заборгова

ності, поверненням стягнення на майно клієнтів-боржників

та ін.

Повноваження тимчасового адміністратора припиняються по закінченню строку, встановленого НБУ, при достроковому поліпшенні фінансового становища банку, а також у випадку прийняття арбітражним судом до розгляду справи про припинення діяльності комерційного банку.
Національний банк України здійснює також контроль за дотриманням законодавства про валютне регулювання касових операцій комерційними банками.
Комерційні банки не мають контрольних повноважень по відношенню до своєї клієнтури в адміністративному порядку,

їм лише доручається на основі нормативних актів контролювати дотримання підприємствами, установами і організаціями порядку ведення касових операцій і дотримання валютного законодавства. Порушення цих правил тягне за собою застосування фінансових санкцій у вигляді штрафів, що перераховуються до бюджету, у розмірі перевищення нормативів розрахункових операцій або наявності понадлімітного залишку готівки в касі. У всіх інших випадках комерційні банки здійснюють фінансовий контроль на цивільно-правовій основі як сторона в договорі.
Окремі міністерства і відомства України здійснюють позавідомчий державний фінансовий контроль. Так, Міністерство зв’язку України контролює дотримання правил поштових переказів і пересилки валютних цінностей через митний кордон України. Державний митний комітет України здійснює контроль за дотриманням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.
Має місце і відомчий фінансовий контроль. Це контроль міністерств, інших органів державного управління за діяльністю підвідомчих підприємств, установ, організацій. Його здійснюють функціонально самостійні структурні контрольно-ревізійні підрозділи (управління, відділи, групи) міністерств і відомств, підпорядковані безпосередньо керівникам цих органів. Робота контрольно-ревізійних підрозділів перебуває під постійним наглядом Міністерства фінансів України. Не рідше одного разу на рік міністерства та відомства інформують про стан контрольно-ревізійної роботи Кабінет Міністрів України.
Основними завданнями відомчого контролю є: контроль за виконанням державних завдань, економічним витрачанням матеріальних і фінансових ресурсів, зберіганням державної власності, правильністю постановки бухгалтерського обліку, станом контрольно-ревізійної роботи, боротьба з приписками, безгосподарністю, марнотратством та надмірностями.
Основними формами відомчого фінансового контролю є ревізії і перевірки. Ревізії і перевірки фінансово-господарської діяльності призначаються в кожному окремому випадку керівником відповідного органу. Вони здійснюються в комерційних організаціях один раз на рік, в інших організаціях та установах — один раз у два роки. При проведенні ревізій ревізори зобов’язані спиратися на трудові колективи, брати участь у виробленні пропозицій по усуненню виявлених порушень.
В рамках відомчого контролю здійснюється повсякденний, систематичний внутрішньогосподарський фінансовий контроль,

тобто контроль, що здійснюється на конкретних підприємствах, в установах і організаціях їх керівниками та функціональними структурними підрозділами (бухгалтерією, фінансовим або фінансово-плановим відділом, відділами планування та нормування заробітної плати і т.д.).
Контрольні функції в даному випадку — необхідна умова процесу повсякденної фінансово-господарської діяльності. Найвідповідальніші функції у повсякденному фінансовому контролі належать головним (старшим) бухгалтерам підприємств, установ, організацій.
Згідно Положенню про головних (старших) бухгалтерів вони здійснюють бухгалтерський облік, перевірки, ревізії, контролюють, чи правильно оформляється прийомка і відпуск товарно-матеріальних цінностей, витрачається фонд заробітної плати, встановлюються посадові оклади, дотримується штатна, фінансова і касова дисципліна, як проводиться інвентаризація грошових коштів, товарно-матеріальних цінностей, основних фондів, розрахункових і платіжних зобов’язань, вилучення у встановлені терміни дебіторської та погашення кредиторської заборгованості, дотримання платіжної дисципліни, чи законно списуються з бухгалтерських балансів недостачі, дебіторські заборгованості та інші витрати.
Головний (старший) бухгалтер несе персональну відповідальність нарівні з керівником за зміст і правильність оформлення фінансових документів. Він наділений правом другого підпису документів, що є підставою зарахування на відповідний рахунок чи витрачання грошей та товарно-матеріальних цінностей. Кредитні і розрахункові обов’язки без підпису головного (старшого) бухгалтера недійсні. Головний (старший) бухгалтер не має права приймати до виконання та оформлення документи по операціях, що суперечать чинному законодавству. У випадку одержання такого документу головний (старший) бухгалтер зобов’язаний у письмовий формі звернути увагу керівника на його незаконність і тільки після повторного письмового розпорядження керівника виконати його.
В такому випадку всю повноту відповідальності за скоєні дії несе керівник одноособове. Про таке своє рішення він зобов’язаний терміново повідомити керівника вищестоящого органу. У випадку з’ясування незаконних дій посадових осіб(приписки, використання коштів не за призначенням тощо) головний бухгалтер зобов’язаний доповісти про це керівникові підприємства, установи, організації.
Глибокі якісні перетворення у відносинах власності в Україні, поява і розвиток господарюючих структур, заснованих на недержавній формі власності, спричинили необхідність появи адекватних органів фінансового контролю. Це, з одного боку, неодмінна умова успішного функціонування самих цих господарюючих суб’єктів, з іншого — це відповідає в силу ряду причин принципового характеру також інтересам держави. Все це зумовило появу в Україні аудиторського фінансового контролю. Застосування аудиторської форми контролю дозволяє поєднувати інтереси держави і недержавних господарюючих суб’єктів без затрат бюджетних коштів на контрольну діяльність, що в умовах постійного дефіциту державних фінансових ресурсів також надзвичайно важливо.
Закон України “Про аудиторську діяльність” було прийнято Верховною Радою України 22 квітня 1993 року, і він продовжує діяти без істотних поправок до нього та змін по даний час¹. В цьому законі аудит визначено законодавцем як перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.

Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання на його проведення. Аудит може проводитись з ініціативи господарюючих суб’єктів, а також у випадках, передбачених чинним законодавством (обов’язковий аудит). Затрати на проведення аудиту відносяться на собівартість товару (продукції, послуг).
Аудиторська діяльність включає в себе організаційне та методичне забезпечення аудиту, практичне виконання аудиторських перевірок (аудит) і надання інших аудиторських послуг. Аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту) і пов’язаних з ним експертиз, консультацій з питань бухгалтерського звіту, звітності, оподаткування, аналізу
^{1 Див.: Закони України. Офіційне видання. Т. 5. — Київ, 1996. — С. 105-112.

фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних і юридичних осіб. Прибуток (дохід) від аудиторської діяльності оподатковується відповідно до чинного законодавства.
Більшість аудиторів України об’єднані в аудиторські фірми. Аудиторська фірма — це організація, яка має ліцензію на право здійснення аудиторської діяльності на території України і займається виключно наданням аудиторських послуг. Аудиторські фірми можуть створюватися на основі будь-яких форм власності.
Аудиторські фірми представляють аудиторські висновки та інші офіційні документи. Аудиторський висновок — це офіційний документ, засвідчений підписом та печаткою аудитора (аудиторської фірми), який складається у встановленому порядку за наслідками проведення аудиту і містить в собі висновок стосовно достовірності звітності, повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам бухгалтерського обліку фінансово-господарської діяльності.
Законодавець передбачив випадки, коли аудит обов’язковий для:

підтвердження достовірності та повноти річного балансуі звітності комерційних банків, фондів, бірж, компаній,підприємств, кооперативів, товариств та інших господарюючих

суб’єктів незалежно від форми власності та виду діяльності,звітність яких офіційно оприлюднюється, за винятком установта організацій, що повністю утримуються за рахунок державного бюджету і не займаються підприємницькою діяльністю.Обов’язкова аудиторська перевірка річного балансу і звітностігосподарюючих суб’єктів з річним господарським оборотомменш як двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів проводиться один раз на три роки;
перевірки фінансового стану засновників комерційнихбанків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонернихтовариств, холдінгових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників;
емітентів цінних паперів;
державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпоратизації та інших змінахорми власності;
порушення питання про визнання неплатоспроможним

або банкрутом.

Проведення аудиту є обов’язковим також в інших випадках, передбачених законами України.
Всі господарюючі суб’єкти, для яких законодавством встановлено обов’язкове проведення аудиту, зобов’язані до 1 грудня поточного року повідомити відповідним податковим інспекціям про укладення угоди на аудиторську перевірку.
Крім того, господарюючі суб’єкти, перераховані в першій групі суб’єктів, для яких проведення аудиту обов’язкове, зобов’язані подати аудиторське заключення та інші документи публічної бухгалтерської звітності у відповідну податкову адміністрацію України протягом дев’яти місяців року, наступного за звітним. Подання аудиторського заключення у відповідну податкову адміністрацію здійснюється не пізніше десяти днів після закінчення аудиторської перевірки. У випадку неподання або невчасного подання аудиторського заключення відповідним податковим адміністраціям з вини господарюючого суб’єкта до нього застосовуються адміністративні штрафи та інші фінансові санкції згідно з чинним законодавством України.
Публічна бухгалтерська звітність у всіх інших випадках повинна бути перевірена аудитором (аудиторською фірмою) і може оприлюднюватись протягом року, наступного за звітним. При цьому відповідальність за дотримання порядку ведення бухгалтерського обліку, визначеного законодавством України, своєчасне і повне надання бухгалтерської звітності користувачам і аудиторам покладається на керівника господарюючого суб’єкта.
Аудиторські перевірки не виключають здійснення державними податковими адміністраціями контролю за дотриманням податкового законодавства і виконання контрольних функцій іншими суб’єктами, уповаженими на це законами України.
Всю повсякденну роботу аудиторських фірм і окремих аудиторів в Україні контролює Аудиторська палата України. Вона створюється і функціонує як незалежний, самостійний орган на засадах самоврядування. Повноваження Аудиторської палати України визначаються Законом України “Про аудиторську діяльність” та Статутом Аудиторської палати України. Аудиторська палата України здійснює сертифікацію і ліцензування суб’єктів, що мають намір займатися аудиторською діяльністю, затверджує програми підготовки аудиторів, норми і стандарти аудиту, веде Реєстр аудиторських фірм та аудиторів, які одно-особово надають аудиторські послуги.
Організація діяльності Аудиторської палати України принципово відрізняється від організації діяльності інших контролюючих фінансових органів. Так, якщо для всіх інших контролюючих фінансових органів їх діяльність однозначно і чітко здійснюється лише на підставі приписів держави, то в Аудиторській палаті України вона самоорганізується на принципах демократизму і доцільності.
КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

Що таке фінансовий контроль?

Назвіть об’єкт фінансового контролю.

Які види фінансового контролю ви знаєте?

Охарактеризуйте методи фінансового контролю.

Назвіть органи, які здійснюють фінансовий контроль в Україні.

Що таке аудит?

Що таке аудиторський висновок?

На підставі яких нормативних актів здійснюється фінан

совий контроль в Україні?

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ДЕРЖАВНИХ ТА МІСЦЕВИХ ФОНДІВ КОШТІВ
Глава 5 БЮДЖЕТНЕ ПРАВО І БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
§ 1. Поняття і значення бюджету для функціонування держави
Україна є суверенна І незалежна, демократична, соціальна, правова держава, територія й в межах Існуючого кордону є цілісною І недоторканою Людина, іі життя І здоров’я, честь І гідність, недоторканість І безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю Права І свободи людини та й гарантії визначають зміст І спрямованість діяльності держави Це визначила Конституція держави Україна
Безумовно, для виконання державних функцій, визначених Конституцією України, потрібні матеріальні засоби, які в умовах товарно-грошових відносин ринкової економіки мають грошовий характер Ресурси для покриття видатків, пов’язаних Із виконанням своїх функцій, кожна держава отримує шляхом формування І використання централізованого фонду коштів — свого бюджету
Після утворення самостійної, незалежної держави України й бюджет також змінився Конституція України встановила, що й бюджетна система будується на засадах справедливого І неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами І територіальними Іромадами
Стаття 1 Закону України “Про бюджетну систему України” визначає Бюджет — це план утворення І використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, які здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування
Державний бюджет України — це загальнодержавний фонд коштів, з якого органи державної влади отримують кошти для матеріального опосередкування свого функціонування Але це визначення бюджету застосовується, коли йде мова про фшан-
сування державних потреб. На практиці величезна маса коштів, про яку йдеться в Законі України “Про Державний бюджет України” (наприклад, у 1997 році заплановано зібрати в Державний бюджет 22 млрд 390 млн грн), ніколи в цілісному вигляді не Існує, оскільки відразу після надходження коштів на бюджетний рахунок вони використовуються на фінансування державних потреб¹ Бюджет — це лише форма утворення, план формування централізованого фонду коштів І його використання Це великий кошторис, розпис доходів І видатків, який повинен бути узгоджений по термінах надходження й використання коштів. Відомий вчений С І Іловайський формулював поняття “бюджет” таким чином Під бюджетом у власному І тісному сенсі слова розуміють загальне можливе обчислення майбутніх видатків І очікуваних для покриття їх доходів держави з підведеним балансом, для певного майбутнього періоду часу, який має назву фінансовий або бюджетний рік² Тобто бюджет будь-якої держави — це й фінансовий план Але це не просто фінансовий план Це й основний фінансовий план, оскільки в державі Існує багато фінансових планів, але бюджет як фінансовий план, відіграє координуючу роль по відношенню до них Так, будь-яке міністерство має свій фінансовий план (кошторис), але він залежить від бюджету, з якого надходять асигнування, або в нього відраховуються платежі

Для успішного функціонування кожній державі необхідно запланувати можливе одержання доходів для покриття першочергових видатків Можливості планування на далеку перспективу обмежені, тому фінансовий план повинний бути пристосований до певного проміжку часу Складання періодичного плану достатньо повного, доволі чітко І правдиво складеного, дає можливість привести в рівновагу доходи І видатки, зібрати заплановані доходи І ефективно фінансувати витрати, необхідні для виконання завдань, які Конституцією покладені на державу Все це стосується бюджету як економічної категорії

Бюджет у кожній державі відіграє І правову роль, оскільки він всюди затверджується законом Законом про бюджет на орган виконавчої влади покладається обов’язок зібрати певну суму коштів І дозволяється витратити ці кошти на видатки, пов’язані з безперервним її функціонуванням. Правове призначення бюджету полягає в тому, що він надає владі, яка його затверджує, вище і постійне керівництво у веденні фінансового господарства, а також попередній періодичний нагляд і контроль над діяльністю органів виконавчої влади. Постійнодіючі закони, що регулюють видатки, податки, збори, мито, самі по собі не дають можливості забезпечувати нагляд і контроль над діяльністю органів виконавчої влади, оскільки вони не встановлюють межі, якої треба досягти при зборі коштів, і можливості їх витрачання. Бюджет надає фінансовій діяльності органів виконавчої влади обов’язковий характер, оскільки приписи закону про бюджет мають в основному конкретно-адресний характер і зобов’язують ці органи їх виконувати. Закон про бюджет періодизує результати ведення фінансової діяльності і надає їм форми звітності по бюджету, а це робить можливим контроль над їх доцільністю. В правовому призначенні бюджету полягає і одна з важливіших гарантій закономірності і необхідності управління в країні, оскільки виконання будь-якої дії, будь-якого управлінського рішення вимагає витрачання коштів. Правового значення бюджет набуває тільки в країнах, де існує волевиявлення представницького органу влади, де парламент може затверджувати бюджет у формі закону.

Бюджет має і політичне значення, оскільки законодавчий орган за своїм волевиявленням затверджує об’єм видатків і доходів бюджету на планований рік і цим ставить уряд під свій контроль. Те ж саме слід сказати і про місцеві бюджети, які затверджуються, згідно з статтею 143 Конституції України, територіальними громадами або через утворені ними органи місцевого самоврядування. Районні і обласні бюджети затверджують районні і обласні ради.
Сутність бюджету будь-якої країни визначається її соціально-економічною будовою, завданнями і функціями держави.
Головна мета економічного розвитку України — подолання кризових явищ і зупинення спаду виробництва, зміцнення фінансово-кредитної і грошової системи. У соціальній сфері держава намагається не допустити подальшого спаду життєвого рівня населення, поступово запровадити нові елементи соціального забезпечення, удосконалити форми надання допомоги малозабезпеченим громадянам. Суверенна держава піклується про оборону країни і фінансує витрати, пов’язані із здійснен-ням цієї функції. Держава фінансує видатки, пов’язані з існуванням правоохоронних органів, органів державної виконавчої влади.
Для виконання цих завдань потрібні величезні суми коштів, які держава в першу чергу може одержати з бюджету. Ці завдання визначають витрати бюджету. Перехід до ринкової економіки робить основним доходним джерелом бюджету податкові платежі, особливо надходження податку на добавлену вартість, акцизного збору, податку на прибутки підприємств, на прибуток населення, а також інших обов’язкових платежів.
Виходячи з вищевикладеного, бюджет держави можна визначити як установлений нормами закону, прийнятого Верховною Радою або рішеннями місцевих рад, план утворення і використання централізованого (для держави або певної території) фонду коштів, необхідного для здійснення їх завдань і функцій держави в цілому і органів місцевого самоврядування.
У більшості країн бюджет установлюється на один рік. Період дії бюджету має назву бюджетного періоду. Подовження періоду дії бюджету за межі одного року зменшує його достовірність, послабляє вплив і контроль за ним законодавчого органу.
Стаття 96 Конституції України встановила, що Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а з особливих обставин — на інший період, тобто бюджетний період в Україні збігається з календарним роком.
У більшій частині європейських держав (Франція, Іспанія, Австрія, Греція тощо) початок бюджетного періоду і кінець його збігаються з початком і кінцем календарного року, але, наприклад, в Англії, Данії бюджетний період продовжується з 1 квітня по 31 березня, в Італії, Норвегії, Японії — з 1 липня по ЗО червня. Вибір для початку і кінця бюджетного періоду строків, які не збігаються з початком і кінцем календарного року, пояснюється строками бюджетних парламентських сесій. Палати не встигають розглянути бюджет до початку календарного року, тому бюджетний період починається після прийняття закону про державний бюджет.
Не всі бюджетні рахунки можуть бути зведені за час бюджетного періоду, особливо по капіталовкладеннях, тому законодавство багатьох країн дозволяє використовувати бюджетніасигнування минулого року на протязі певного періоду, який має назву пільгових строків. Час, який складається з бюджетного періоду і пільгових строків, має назву рахункового періоду.

§ 2. Поняття бюджетного права. Особливості бюджетно-правових відносин
В умовах проведення в Україні економічних і адміністративних реформ наявність видатків, які фінансуються на зворотній основі, виникнення трансфертних відносин, боротьба з бюджетним дефіцитом і необхідність скорочення видатків, розміри яких затверджені представницькими органами, вимагають посилення контролю за всім бюджетним процесом як з боку законодавчої, так і виконавчої влади. Відносини в галузі бюджету ускладнюються і вимагають все детальнішої регламентації. Регламентація відбувається за допомогою фінансово-правових норм.
Зважаючи на те, що бюджет є центральною ланкою фінансової системи, грає величезну роль у діяльності держави, й викликає виникнення важливих для неї відносин, які регулюються великою кількістю фінансово-правових норм. Ці норми створюють основний розділ фінансового права — бюджетне право.
Бюджетно-правові норми — складова частина фінансового права, їм властива особливість фінансово-правових, а саме: категоричний характер імперативності. Жоден з суб’єктів бюджетно-правових відносин не може змінити припису, який вміщено в нормі.
Бюджетне право України — це сукупність фінансово-правових норм, що регулюють фінансові відносини, які виникають у зв’язку з бюджетною діяльністю.
Предметом бюджетного права є відносини з приводу формування і використання державного і місцевих бюджетів в Україні.
Бюджетне право тісно пов’язане з іншими розділами і інститутами фінансового права, особливо з розділами правового регулювання доходів і видатків.
З’ясування предмету бюджетного права і чітке відмежування його від інших фінансово-правових інститутів має і практичне, і теоретичне значення. З теоретичного боку таке з’ясування необхідно через те, що це дозволяє краще систематизувати бюджетно-правові акти і легше орієнтуватися в них,
а з практичного — перш за все тому, що кожний фінансово-правовий інститут має свої засоби захисту прав суб’єктів фінансових правовідносин.
Бюджетно-правові норми регулюють відносини при встановленні бюджетної системи, розподілі доходів і видатків між окремими видами бюджетів, у процесі складання, розгляду, затвердження бюджетів, виконання їх та звітності про виконання бюджетів. Суспільні відносини в галузі бюджету, що регулюються бюджетно-правовими нормами, мають назву бюджетно-правових.

Бюджетно-правові норми визначають права і обов’язки суб’єктів відносин, що ними регулюються, вказують на обставини, за яких учасники цих відносин стають носіями конкретних прав і обов’язків, і передбачають наслідки, які неодмінно наступають при невиконанні їхніх вимог.
Бюджетно-правові норми мають свою матеріальну обгрунтованість, вони є висновком з об’єктивних законів розвитку суспільства у вигляді загальнообов’язкових правил для дій державних органів. Верховна Рада України, як вищий законодавчий орган, може затвердити в законі про Державний бюджет будь-які суми, але бюджетні показники, які одержують правову оболонку, встановлюють тільки після пізнання економічних можливостей держави, які пов’язані з об’єктивними законами суспільного розвитку.
Регулююча роль бюджетно-правових норм полягає в тому, що вони викликають певні дії державних органів, які, реалізу-ючи свої права і обов’язки в галузі бюджетної діяльності, втілюють у життя вимоги цих норм.
За часом дії бюджетно-правові норми можна поділити на постійнодіючі і періодичні. Постійнодіючі містяться, наприклад, у Законі України “Про бюджетну систему України”, Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні”, і перестають діяти з прийняттям нових законів, періодичні — у правових актах про Державний або місцеві бюджети, в актах Кабінету Міністрів та відповідних виконавчих органів місцевого самоврядування про бюджети. Постійнодіючі бюджетно-правові норми не обмежені у часі, вони існують, поки суб’єкти відносин зберігають свою правомочність.
Останнім часом Верховна Рада продовжує дію деяких норм щорічних законів про Державний бюджет. Наприклад, затвер-

джуючи Закон “Про Державний бюджет України на 1997 рік”, Верховна Рада України продовжила на 1997 рік термін дії статей 12, 24, 25, 39 (крім окремих частин в цих статтях) Закону України “Про Державний бюджет України на 1995 рік”, статей 11, 12, 31 Закону України “Про Державний бюджет на 1996 рік”, змінила редакцію статті 12 Закону України “Про Державний бюджет України на 1996 рік” та доповнила текст статті 24 цього ж Закону.
Продовження дії статей законів про Державний бюджет за минулий рік не змінює періодичного характеру цих приписів. Дії норм продовжуються на певний час Верховною Радою України.
Періодичні бюджетно-правові норми вступають у дію або після їх затвердження або з настанням нового бюджетного року. Так, стаття 96 Конституції України встановила, що Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а стаття 92 — виключно законами України встановлюється: Державний бюджет України і бюджетна система України, тобто норми Конституції України встановили тривалість бюджетного періоду і періодичність закону про Державний бюджет.
Специфічна особливість регулювання бюджетної діяльності за допомогою правових норм полягає в тому, що вони надають економічним (бюджетним) відносинам офіційний характер, державний захист. Економічні (бюджетні) відносини набувають форми відносин (прав і обов’язків), тобто форми правовідносин. В межах правовідносин відбувається діяльність державних органів, скерована на формування бюджету та його виконання у вигляді мобілізації коштів у бюджеті та їх використання відповідно до бюджетно-правових норм. Державні органи, що беруть участь у бюджетній діяльності, співставляють свої дії з вимогами норми (скільки треба зібрати доходів або скільки можна витратити бюджетних коштів), підкоряють їй свої дії і тим самим об’єктивно закріплюють фінансові відносини.
Бюджетні правовідносини є наслідком правового регулювання державою суспільних (економічних) відносин, що виявляється у наданні цим відносинам юридичної форми. Кожний конкретний акт бюджетної діяльності (розподіл коштів або використання бюджетних асигнувань) здійснюється виключно на
правовій підставі, тобто у нерозривній єдності матеріального і правового боку цих відносин. Об’єктивні економічні закони визначають межі регулюючого впливу і характер регулювання бюджетних відносин. Після врегулювання правовими нормами бюджетні відносини не перетворюються на юридичні, а набувають форми бюджетних правовідносин. Оскільки бюджетно-правові відносини — вид фінансово-правових, їм властиві особливості останніх.

Особливістю юридичного змісту бюджетно-правових норм є те, що вони встановлюють правила поведінки для особливого кола суб’єктів, яке відрізняється від суб’єктів інших видів фінансово-правових відносин. Це коло вужче, ніж, скажімо, у податкових або кредитних відносинах. Під суб’єктами бюджетно-правових відносин розуміють їх учасників, які виступають як сторони. Кожен суб’єкт цих відносин бере участь у розподілі доходів і видатків між бюджетами, одержанні бюджетних асигнувань, у складанні, розгляді або затвердженні бюджетів.

В першу чергу суб’єктами бюджетних правовідносин виступають Україна як суверенна держава, як правило, в особі Верховної Ради, Президента України та Кабінету Міністрів, Верховна Рада і Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи самоврядування та їх виконавчі органи.
Найширші повноваження в галузі бюджету мають представницькі органи, оскільки їм, як представникам народу, Конституція України надає бюджетну правомочність.
Обсяг прав і обов’язків органів виконавчої влади як суб’єктів бюджетних правовідносин залежить від місця і ролі в системі державного апарату і у системі виконавчих органів місцевого самоврядування.
Органи виконавчої влади загальної компетенції здійснюють фінансову діяльність паралельно з іншими своїми функціями.
У бюджетних правовідносинах беруть участь і галузеві органи виконавчої влади. Особливе місце серед органів виконавчої влади посідають фінансові органи. Саме вони діють від імені держави і вступають у бюджетні правовідносини з усіма огана-ми держави, які збирають або витрачають бюджетні кошти, беруть участь на стадіях бюджетного процесу. Ними не є комерційні підприємства, колгоспи, кооперативи, окремі громадяни, тобто суб’єкти інших видів фінансових правовідносин,у яких акти про бюджет не викликають виникнення прав і обов’язків.З актами про бюджет пов’язана і друга особливість бюджетних правовідносин — періодичний характер. Акти про бюджет (закони і рішення місцевих рад) діють тільки на протязі одного бюджетного періоду — з 1 січня по 31 грудня — і перестають існувати. Засновані на них бюджетні правовідносини також припиняють своє існування 31 грудня і поновлюються з 1 січня наступного року, якщо суб’єкти бюджетних правовідносин минулого року одержують права чи обов’язки на підставі нових актів про бюджет.
До особливостей бюджетного права слід віднести велику деталізованість. Норми бюджетного права ретельно регулюють відносини в галузі бюджету, оскільки коштів бюджету не вистачає на першочергові потреби, тому все, що стосується витрачання бюджетних коштів піддягає суворій регламентації. Порядок відпуску коштів і їх витрачання встановлений в актах, які входять у фінансове законодавство.
В юридичній літературі бюджетно-правові норми прийнято поділяти на матеріальні і процесуальні. Матеріальні встановлюють матеріальний зміст бюджету, тобто структуру бюджетної системи, джерела доходів і направлення видатків, їх обсяги, розмежування доходів і видатків між окремими ланками бюджетів, розміри резервних фондів тощо. Матеріальні норми в учбовій літературі об’єднуються в правовий інститут “бюджетний устрій”, що входить в бюджетне право.
Процесуальні бюджетно-правові норми складають також окремий інститут — бюджетного права і регулюють бюджетний процес, тобто відносини, що виникають при складанні, розгляді, затвердженні бюджету, проведенні контролю, складанні, розгляді і затвердженні звіту про виконання бюджету.
Відносини, що виникають в процесі бюджетної діяльності регулюються нормами Конституції України, бюджетним законодавством і спеціальними нормативними актами.
Стаття 85 Конституції України встановлює повноваження Верховної Ради на затвердження Державного бюджету, внесення змін до нього, контролю за його виконанням та прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Законами Верховної Ради установлюються податки і доходи, які формують Державний бюджет. Конституція надає Кабінету Міністрів по-
вноваження на розробку проекту Державного бюджету і подання його на розгляд і затвердження Верховної Ради, а також на подання Верховній Раді звіту про виконання Державного бюджету.
Держава має спеціальні закони і нормативні акти, які регулюють бюджетні відносини в Україні. Так, основи організації бюджетної системи України на базі її суверенітету і економічної самостійності установлює закон “Про бюджетну систему” від 28 квітня 1995 року. Щороку Верховна Рада України приймає Закон про Державний бюджет, яким визначається загальний обсяг бюджету на рік, розміри асигнувань за напрямками діяльності держави, розміри відрахувань у місцеві бюджети від загальнодержавних доходів і податків і т.д. До цих актів належать і щорічні рішення місцевих рад. Важливу роль у регулюванні бюджетних відносин відіграють нормативні акти, якими встановлюються повноваження органів державної законодавчої і виконавчої влади.
Норми, які регулюють бюджетні відносини, вміщуються не тільки у бюджетному законодавстві. Так, багато статей Закону про Кабінет Міністрів України вміщують норми, які регулюють бюджетні повноваження Уряду, Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року, Регламент Верховної Ради України, Укази Президента України, наприклад “Про заходи щодо забезпечення наповнення Державного бюджету та посилення фінансово-бюджетної дисципліни” від 28 лютого 1997 р., Постанова Верховної Ради України від 6 травня 1996 р., якою затверджені Правила оформлення проекту Закону України про Державний бюджет України.
Бюджетне законодавство в Україні перебудовується на підставі нової Конституції України, тому Закон України “Про бюджетну систему України” повинен бути переробленим. Враховуючи нові тенденції розвитку ринкової економіки, переглядають і нормативні акти Міністерства фінансів та Національного банку України. Розробляються Правила складання і виконання Державного бюджету України.
§ 3. Бюджетний устрій в Україні
У відповідності зі статтею 2 Закону України “Про бюджетну систему України” бюджетна система України складається з державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. У фінансово-правовій літературі існує однозначне визначення бюджетної системи — це заснована на економічних відносинах, врегульованих правовими нормами, сукупність видів бюджетів, які існують на території держави.

Кожна держава має свою бюджетну систему і встановлює принципи її побудови, з тим щоб власний бюджет мала сама держава, її частини (якщо це федерація) і всі адміністративно-територіальні одиниці, тобто бюджетний устрій в державі визначається формою державного устрою і включає в себе організацію бюджетної системи, принципи її побудови, повноваження законодавчих та виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів. Стаття З Закону України “Про бюджетну систему України” встановила: “Бюджетний устрій — це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної системи. Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу.
Бюджетно-правові норми установлюють види бюджетів, які діють на території держави, місце їх у бюджетній системі, взаємозв’язок між ними і принципи функціонування.
Бюджетний устрій залежить від державного устрою. Україна — унітарна держава, в якій, відповідно до статті 7 Конституції, визнається і гарантується місцеве самоврядування, функціонування якого без власних бюджетів неможливо. В зв’язку з цим бюджетна система України складається з двох рівнів: державного бюджету та республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів.
У державах з федеративною формою устрою існує трирів-нева бюджетна система: федеральний бюджет; бюджети суб’єктів федерації (наприклад, у Російській Федерації — республіканські бюджети республік у складі РФ, крайові, обласні бюджети областей, міські бюджети міст Москви та Санкт-Петербурга, обласні бюджети автономних областей, окружні бюджети автономних областей); місцеві бюджети — районні бюджети районів, міські бюджети, районні бюджети в містах, бюджети селищ і сіл.

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року Україна змінила принцип побудови державного бюджету. В часи входження України в Союз РСР державний бюджет
України об’єднував в собі республіканський бюджет, бюджети областей та міст Києва та Севастополя, тобто являв собою сукупність усіх бюджетів.
Тепер, у відповідності з статтею 2 Закону України “Про бюджетну систему України” сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним (консолідованим, як називають зведені бюжети всюди, в тому числі і в Росії) бюджетом України.
Зведений бюджет не затверджується Верховною Радою України, а використовується для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України.
Кожний з видів бюджетів, які існують в Україні, затверджується відповідним органом місцевого самоврядування, але і в системі місцевих бюджетів існують зведені (консолідовані) бюджети, які об’єднуються спочатку з бюджетом вищого рівня, а потім — в бюджет області, а бюджети областей входять у зведений (консолідований) бюджет України.
Зведеними (консолідованими) бюджетами в Україні є: Державний бюджет, бюджет Автономної Республіки Крим; бюджети областей; бюджети районів; бюджети міст, які мають районний поділ.
Бюджет Автономної Республіки Крим об’єднує республіканський бюджет та бюджети районів і міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим. Хоча в бюджеті Автономної Республіки Крим є республіканський і місцеві бюджети, це не робить бюджетну систему України трирівне-вою, оскільки стаття 134 Конституції України установила, що Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання. У статті 137 Конституції України, де закріплені питання, які нормативне регулює Автономна Республіка Крим, бюджетно-фінансових питань немає.

У статті 2 Закону України “Про бюджетну систему України” бюджет Автономної Республіки Крим відокремлено від місцевих бюджетів, але в науковій літературі республіканський бюджет Автономної Республіки Крим відносять до місцевих бюджетів¹.

^{1 Див.: Кравченко В.І. Фінанси місцевих органів влади України. Основи теорії і практики.— Київ: НДФІ, 1997,— С. 69.

Бюджет області об’єднує обласний бюджет та бюджети районів і міст обласного підпорядкування.
Бюджет району об’єднує районний бюджет, бюджети міст районного підпорядкування, селищні та сільські бюджети. Стаття 2 Закону України “Про бюджетну систему України” вміщує припис: “Селищні і сільські бюджети створюються за рішенням районних, міських Рад за наявності необхідної фінансової бази”, але далі встановлено, що районні, міські Ради визначають доходи відповідних селищних і сільських бюджетів. Стаття 140 Конституції України встановила, що місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Районні і обласні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.
Зі статті 140 Конституції випливає, що сільські, селищні і міські ради здійснюють місцеве самоврядування, що неможливо без достатньої матеріальної і фінансової бази. Стаття 142 Конституції установлює цю матеріальну і фінансову основу місцевого самоврядування, в тому числі і доходи місцевих бюджетів.
Стаття 61 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” чітко встановила, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети. Це свідчить про те, що сільські, селищні та міські бюджети існують.
Бюджет міста, яке має районний поділ, об’єднує міський бюджет та бюджети районів, що входять до його складу. У випадках, коли міській, районній в місті раді адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи сільські населені пункти, бюджети цих адміністративно-територіальних утворень об’єднуються відповідно у бюджеті міста або бюджеті району в місті, радам яких ці населені пункти підпорядковані. (Див. таблицю 4).
Бюджетний устрій в Україні грунтується на принципах єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності і самостійності усіх бюджетів, що входять до бюджетної системи України.
Принцип єдності бюджетної системи забезпечується існуванням єдиного рахунку доходів і видатків кожної ланки бюд-

жетної системи. Єдність бюджетної системи забезпечується також єдиною правовою базою; єдиною бюджетною класифікацією; єдністю форм бюджетної документації, що встановлюються Міністерством фінансів України; наданнях статистичної і бюджетної інформації для зведених бюджетів усіх рівнів; єдиною грошовою системою в державі; на взаємодії бюджетних ланок усіх рівнів. Бюджетна система України є єдиною і тому, що при формуванні бюджетів використовується єдина бюджетна політика, яка втілюється в щорічній бюджетній резолюції Верховної Ради. Найважливішим завданням бюджетної політики є забезпечення соціальної стабільності, створення умов зростання життєвого рівня населення України, стабілізації виробництва; здійснення структурної перебудови й концентрації коштів на пріоритетних напрямках розвитку економіки.
Єдність бюджетної системи виявляється у взаємодії бюджетів усіх рівнів з питань доходів. Взаємодія йде шляхом розподілу між бюджетами регулюючих доходних джерел, утворення і часткового перерозподілу цільових фондів. Єдність бюджетної системи дозволяє проведення єдиної фінансової, в тому числі податкової політики.
Принцип повноти полягає у відображенні у бюджеті всіх доходів і видатків, які на підставі законодавства включаються в нього і за рахунок яких повинні покриватися всі витрати, що фінансуються з нього.
Правове значення цього принципу полягає в тому, що органи держави при складанні і затвердженні бюджету зобов’язані включати всі доходи і видатки, передбачені законодавством. Законодавство забороняє витрачання бюджетних коштів поза бюджетом.
Принцип достовірності — це формування бюджету на реальних показниках, науково обгрунтованих нормативах та відображення у звіті про виконання бюджету, тільки тих доходів і видатків, які є результатом кінцевих касових операцій банку. Це дуже важливий принцип, але в нашій бюджетній системі — це принцип майбутнього, бо стан економіки поки що не дає можливості формування бюджету на реальних показниках. Наприклад, в 1996 році до Державного бюджету надійшло тільки 82,2 % до затверджених на рік, недоотримання запланованих доходів негативно впливало на стан виконання видаткової частини. Непрофінансовані видатки на 4918 млн. гривень. І це

сталося не тому, що при складанні бюджету застосовувалися недостовірні дані, а тому що при виконанні бюджету в 1996 році знизилися практично всі макропоказники економічного і соціального розвитку України через погіршення технічного і технологічного стану, кризи платежів, пасивну інвестиційну діяльність, втрату традиційних ринків збуту продукції, повільну структурну перебудову тощо. Ось після подолання цих причин принцип достовірності буде життєздатним.
Принцип гласності означає обов’язковий відкритий розгляд бюджетів усіх рівнів на сесіях представницьких органів — Верховній Раді України і на радах місцевих оранів самоврядування. Другою, нерозривною частиною цього принципу є публічність, тобто обов’язкове обнародування бюджетних матеріалів. Цей принцип витримується. Правда, тепер в законах про Державний бюджет з’явились статті, які не публікуються, але в звіті про виконання бюджетів даються повні показники, включаючи і статті, які не підлягають опублікуванню.
Принцип наочності передбачає відображення показників бюджетів у взаємозв’язку із загальноекономічними показниками в Україні та за її межами шляхом використання засобів максимальної інформативності результатів порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного розвитку.
Всі ланки бюджетної системи є самостійними. Самостійність, згідно із Законом України “Про бюджетну систему України”, забезпечується наявністю власних доходних джерел і правом визначення напрямів їх використання відповідно до законодавства України.
Однією з головних ознак самостійності кожного виду бюджету є конституційне право кожного органу представницької влади самостійно затверджувати бюджет.
Велике правове значення в бюджетному устрою кожної держави має принцип спеціалізації показників доходів і видатків бюджетів.

Цей принцип полягає у конкретному визначенні розмірів доходів за джерелами утворення і видатків за їх призначенням. Бюджет затверджується не тільки в загальній сумі доходів і видатків. У ньому визначається, які суми надходять, від якого джерела доходу (податок на додану вартість, акцизний збір, плата (податок) за землю, державне мито тощо), кому і скільки виділяється коштів. Принцип спеціалізації здійснюється на всіх стадіях бюджетного процесу за допомогою застосування вста-
мовленої у визначеному порядку класифікації доходів і видатків бюджету.
Закон України “Про бюджетну систему України” визначає бюджетну класифікацію як єдине систематизоване, функціональне згрупування доходів і видатків бюджету за однорідними ознаками, що забезпечує загальнодержавну і міжнародну порівняльність бюджетних даних.
Структура бюджетної класифікації розробляється Кабінетом Міністрів і затверджується Верховною Радою України.
За допомогою бюджетної класифікації в фінансових, податкових органах, кредитних та бюджетних установах провадиться облік доходів і видатків, складається звітність про виконання бюджетів. Саме бюджетна класифікація допомагає проводити дійовий контроль за цільовим використанням бюджетних коштів.
Постановою Верховної Ради України від 12 липня 1996 року затверджена нова структура бюджетної класифікації України¹В умовах проведення реформ в економіці та управлінні вона повинна забезпечити бюджетний облік і ефективність контролю за бюджетом з боку законодавчої та виконавчої влади.

Призначення бюджетної класифікації — забезпечити співставлений показників бюджетів усіх рівней, тобто державного бюджету і місцевих бюджетів. Вона використовується на всіх стадіях бюджетного процесу, а також при складанні органами виконавчої влади зведених (консолідованих) бюджетів.
Бюджетна класифікація України складається з чотирьох розділів:
Розділ І. Доходи бюджету.
Розділ II. Видатки бюджету.

Розділ III. Фінансування бюджету.

Розділ IV. Державний борг.

Розділ 1. Доходи бюджету поділяються за кодами на розділи, параграфи та статті. Розділи доходів — це податкові надходження та неподаткові доходи, доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти, державні цільові фонди.
У розділі податкові надходження виділяються на параграфи за видами податків, мита та зборів; параграфи можуть бути поділені на статті тоді, коли законодавство містить особливості праового регулювання або є необхідність індивідуального обліку.
Наприклад, Розділ 7. Прибутковий податок з громадян.
Параграф 1. Прибутковий податок з робітників і службовців.
Параграф 2. Прибутковий податок на доходи від підприємницької діяльності та інші доходи громадян.
Параграф 3. Прибутковий податок з доходів працівників колективних сільськогосподарських підприємств.
Бюджетна класифікація видатків бюджетів складається з:

функціональної структури видатків;
відомчої структури видатків;
економічної структури видатків¹.

Функціональна структура видатків дозволяє визначати цільове скерування державної діяльності: розділи — державне управління, міжнародна діяльність, фундаментальні дослідження і сприяння науково-технічному прогресу, освіта, промисловість та енергетика тощо.
Розділи поділяються на підрозділи. Наприклад, Розділ “Освіта” поділяється на 7 підрозділів: Дошкільна освіта. Початкова і загальна середня освіта. Професійно-технічна освіта. Вищі навчальні заклади 1 і 2 рівнів акредитації. Вищі навчальні заклади 3 і 4 рівнів акредитації. Перепідготовка і підвищення кваліфікації. Інші заклади і заходи в галузі освіти.
Підрозділи можуть мати цільові статті і види витрат, які відбивають безпосередньо специфіку видатків.
Економічна класифікація видатків бюджетів України групує видатки державного і місцевих бюджетів за їх економічним змістом. Вона поділяється на групи видатків: поточні видатки і капітальні видатки; предметні статті, підстатті та елементи витрат. Так, у групі поточних витрат предметною статтею будуть субсидії та поточні трансфертні виплати, підстаттею — субсидії і трансферти населенню, елементами витрат — виплата пенсій і допомоги, стипендії тощо.

У Розділі III. Фінансування бюджету розуміють залучення коштів для фінансування видатків бюджету. Фінансування бюджету поділяється на внутрішнє і зовнішнє.

Формами фінансування є: позики, одержані з державних фондів, з бюджетів вищих рівнів, позики у банків тощо; зміна

^{1 Функціональна структура видатків поділяється у відповідності з Наказом Міністра фінансів.

структури залишків бюджетних коштів на рахунках в установах банків.
У розділі Державний борг показуються сукупні боргові зобов’язання внутрішні і зовнішні.

Відомча структура видатків бюджетної класифікації України, згідно з постановою Верховної Ради України від 12 липня 1996 р., затверджена Міністерством фінансів України за поданням відповідних міністерств і відомств, по місцевих бюджетах — рішеннями відповідних органів місцевого самоврядування. Однак порушувати принципи побудови і єдності бюджетної класифікації не можна, бо Верховна Рада України затвердила нову структуру бюджетної класифікації з метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів і видатків на всіх рівнях влади, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівняності бюджетних даних. Слід зазначити, що бюджетна класифікація єдина як для доходів і видатків державного бюджету, так і для місцевих, причому і для зведених (консолідованих) для всіх рівнів. Однак частина бюджетної класифікації використовується тільки для державного бюджету. Так, у функціональній структурі видатків у розділі 21 — Поповнення державних запасів і резервів — підрозділи Державні запаси дорогоцінних металів і каміння. Державний матеріальний резерв. Інші державні запаси і резерви належать до відомчої класифікації видатків державного бюджету. Класифікація джерел зовнішнього фінансування дефіциту або класифікація структури зовнішнього боргу також використовується для складання державного бюджету.
В ході виконання бюджету на органи виконавчої влади покладається обов’язок щодо кожного джерела доходів і витрачання бюджетних коштів. Затвердження бюджету без спеціалізації або застосування недостатньої спеціалізації могло б призвести до необмежених дій розпорядників коштів і унеможливило б проведення дійового контролю за виконанням бюджету.
§ 4. Склад доходів і видатків бюджетів в Україні
Кожний бюджет можна поділити перш за все у горизонтальному відношенні.
По горизонталі бюджет поділяється на доходну і видаткову частини. Як правило, спочатку йде доходна, за нею видаткова частини. Доходна частина має матеріальний характер, тобто доходи класифікуються і систематизуються переважно за економічною і правовою природою джерела.
Видаткова частина являє собою об’єднання кошторисів міністерств, відомств, утримання органів законодавчої влади, судової влади. Тепер у нашому бюджеті в межах видатків провадиться поділ на поточні і видатк розвитку.

Стаття 95 Конституції України встановила: держава прагне до збалансованості бюджету України. Ця конституційна вимога і повинна бути покладена в основу розподілу доходів і видатків бюджетів на території держави, її буде враховано при розробці нового закону про бюджетну систему.
Узагальнюючим джерелом доходів усіх видів бюджетів є валовий внутрішній продукт країни¹.
Доходи різних видів бюджетів можна класифікувати за різними ознаками: соціально-економічними, за порядком зарахування, юридичними формами.
За соціально-економічними ознаками доходи бюджетів поділяються на: доходи від господарської діяльності; від використання природних ресурсів; від зовнішньоекономічної діяльності; від банківської діяльності; від реалізації дорогоцінних металів з Державного фонду дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; державне мито; митні платежі; збори та інші неподаткові платежі; доходи від приватизації; доходи від громадян тощо. Доходи ці різняться джерелами та соціально-економічною значимістю.
За порядком та умовами зарахування доходів у бюджети вони поділяються на закріплені і регулюючі.
Закріплені — це доходи, які постійнодіючими законодавчими актами віднесені у доходну частину певного рівня бюджетної системи повністю у розмірі територіального надходження
^{1 В недалекому минулому в СРСР з гордістю писали, що Радянський Союз один в світі домігся того, що у Державний бюджет включається понад 65 % національного доходу країни. Це давало можливість суворо централізувати кошти і видатки в розпорядження союзного уряду. В сучасних державах з переходом до ринкової економіки частка валового внутрішнього продукту в бюджеті скорочується щороку. Держава надає можливість господарюючим суб’єктам самим розпоряджатися своїми доходами. Приватизація майна державної і комунальної власності дозволить поступово ще більше скоротити перерозподіл внутрішнього валового продукту через бюджетну систему. Бюджетною резолюцією на 1998 рік визначено, що доходи бюжету-98 не можуть перевищувати 31 % від прогнозного розміру валового внутрішнього продукту.

або у твердо фіксованому розмірі (нормативі), що встановлюється на довгий строк.Регулюючі доходи — це доходи, надходження яких у нижче-стоящі бюджети визначаються щорічно Верховною Радою України або представницьким органом місцевого самоврядування вищого рівня при затвердженні своїх актів про бюджет. Цим регулюючі доходи відрізняються від закріплених. Верховна Рада України щороку регулює в законі про Державний бюджет бюджети республіканський Автономної Республіки Крим, обласні та міські міст Києва та Севастополя. Наприклад, в 1997 році Верховна Рада України затвердила відрахування у вищеназвані бюджети по 50 % акцизного збору, що надходить на їх території, крім акцизного збору з ввезених на територію України підакцизних товарів, 100 % прибуткового податку з населення, а нормативи відрахувань від податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності і підпорядкування та плати за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності у диференційованих розмірах: для бюджетів Донецької, Запорізької, Полтавської, Харківської — по 80 %, Києва — 70 %, для решти — по 100 %.
Крім відсоткових відрахувань від територіальних надходжень, як основного методу бюджетного регулювання, що застосовується в усіх, майже без винятку, країнах світу, в Україні застосовуються методи дотацій і субвенцій¹.

Дотація, як дохід місцевих бюджетів, являє собою перерахування коштів з вищестоящого бюджету в нижчестоящий з метою його збалансування. Дещо інакше з субвенціями як методом бюджетного регулювання. Субвенція — також вид грошової допомоги, але це часткова цільова допомога. Останню суму коштів, що не вистачає для фінансування якогось заходу органу місцевого самоврядування, він повинний профінансу-вати сам. Тому цей метод не дуже бажаний для органів місцевого самоврядування. До того ж, нецільове використання суб-венційних коштів тягне за собою обов’язок їх повернення.
У Державному бюджеті є тільки закріплені доходи, в місцевих — власні, які вони одержують із джерел, які є їх власністю,
^{1 Ці терміни походять від лат. сіоіаііо — подарунок, допомога для покриття видатків, субвенція — також лат. походження, але допомога на певні видатки. В Росії, наприклад, є спеціальний закон, норми якого регулюють порядок надання допомог нижчестоящим бюджетам у різних формахзакріплені за ними в повному розмірі надходжень або за нормативами, що встановлені на певний строк, регулюючі, розмір відрахувань яких встановлюється щороку. Всі ці види доходів складають власні джерела бюджетних доходів.

У сучасних умовах кожна ланка бюджетної системи може мати і позичені кошти. Стаття 70 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” дозволяє радам або за їх рішенням іншим органам місцевого самоврядування відповідно до законодавства випускати місцеві позики, лотереї, цінні папери, отримувати позички з інших бюджетів щ покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року, а також отримувати кредити у банках.
За юридичними формами доходи бюджетів поділяються на податкові і неподаткові. Україна, як все цивілізоване суспільство, будує ринкову економіку, для якої властиві в бюджетах саме податкові доходи. Так, у 1997 році було заплановано податкових надходжень у Державний бюджет України (у тому числі у Пенсійний і Чорнобильський фонди) 80 %, а всіх інших 20 %. Найбільш вагомим є надходження податку на додану вартість — 27 %, податку на прибуток підприємств усіх форм власності — 12 %, акцизного збору — 3 %, до Пенсійного фонду 24 %. Прибутковий податок з громадян повинний скласти 10 %’.

Видатки бюджетів, які складають бюджетну систему України, відбивають значну частину витрат, що здійснюються державою і органами місцевого самоврядування.
Розмір видатків визначає міру свободи розпорядчих дій органів виконавчої влади по виконанню бюджету. Він установлює межу між законом і можливістю використання бюджетних коштів для виконання розпорядчих дій. Чим більше спеціалізована система бюджету, тобто чим дрібніше її підрозділи, тим глибше контроль законодавчої (або представницького органу в системі місцевих бюджетів) влади над виконавчою і більш спеціалізований бюджет у правовому відношенні.
Склад видатків визначається завданнями і функціями держави. Оскільки доходи будь-якої держави завжди обмежені, тому фінансуються в першу чергу пріоритетні витрати, а пріоритетність визначається державою.Причому пріоритетність витрат держави визначається її Конституцією. Проголошення України соціальною державою’
Див. Голос України, 1997.— 26 червня.— № 113-114.
зробило необхідність змінити і напрям витрат Державного бюджету: спочатку йдуть видатки на соціальний захист населення,

соціально-культурни закладів, установ та заходів, а потім на народне господарство.

Стаття 17 Конституції України визначає, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави і це покладається на Збройні Сили України, тому на національну оборону в Державному бюджеті на 1997 рік заплановано 6 % усіх видатків.
З Державного бюджету фінансуються видатки, пов’язані з правоохоронною діяльністю і забезпеченням безпеки держави, на функціонування загальнодержавних органів законодавчих і виконавчих органів влади, місцевих державних податкових адміністрацій, на утримання судової системи, на зовнішньополітичну діяльність.
Щороку в Державному бюджеті передбачаються суми на обслуговування державного зовнішнього та внутрішнього боргу.
В Державний бюджет на 1998 рік включаються державні цільові фонди (Державний фонд сприяння зайнятості населення і збір на обов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття, який включається в нього; Державний інноваційний фонд; Фонд соціального захисту інвалідів; Фонд охорони навколишнього природного середовища; Державний дорожній фонд. В доходи Державного бюджету включаються надходження до Фонду розвитку паливно-енергетичного комплексу та збори до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення). З них також фінансуються видатки, що мають загальнодержавне значення.
Оголошення незалежності України і створення суверенної, незалежної держави внесло корективи у видаткову частину Державного бюджету України. З’явилися видатки на національну оборону, на Державну космічну програму та Національний центр управління і випробувань космічних засобів.
Перехід до ринкової економіки викликає витрати, пов’язані з наданням допомоги і часткових сплат відсотків за надані Щадити підприємцям, селянським (фермерським) господарствам .
За рахунок коштів Державного бюджету фінансуються заходи по утворенню державних матеріальних і фінансових резервів.
Закон про бюджетну систему (ст. 33) передбачає випадки, коли в ході виконання бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел. Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим і ради органів місцевого самоврядування за пропозицією Кабінету Міністрів і відповідних виконавчих органів місцевого самоврядування приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків щомісячно по всіх видатках, крім захищених (перелік яких повинна щороку приймати рада при затвердженні відповідного бюджету) до кінця бюджетного року. Якщо Верховна Рада не приймає рішення щодо пропорційного скорочення видатків, Президент України має право зупинити або скоротити фінансування окремих видатків, попередивши про це Верховну Раду України за 2 тижні.Закон України “Про бюджетну систему України” (ст. 34) передбачає можливість скорочення надходжень або виникнення чи збільшення видатків з Державного або місцевих бюджетів через те, що відповідні ради або їх виконавчі органи прийняли рішення, що потягли за собою такі видадки. Тоді ці органи повинні передбачити джерела покриття цих видатків.
Стаття 18 Закону України “Про бюджетну систему України” поділяє видатки усіх бюджетів на поточні видатки та видатки розвитку.Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, які діють на початок бюджетного періоду, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів.
До видатків розвитку належать витрати на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, субвенції та інші видатки — на розширене відтворення.
Поділ витрат бюджетів на видатки розвитку, поточні видатки має юридичне значення, оскільки за наявності дефіциту бюджету першочерговому фінансуванню підлягають видатки, які включаються в бюджет поточних видатків. Це новина, пов’язана з новою державою. Отже, раніше в першу чергу фінансувалися видатки на промисловість, сільське господарство, а не на поточні витрати.

Склад і структура видатків Державного і місцевого бюджетів визначаються їх економічним змістом, роллю в розподілі валового внутрішнього продукту. Загальними принципами розподілу видатків між ланками бюджетної системи України є підвідомчість (підпорядкованість) установ і організацій, що фінансуються з певного виду бюджету, та значимість заходів, що фінансуються.
Бюджетні кошти витрачаються тільки за цільовим призначенням і в межах, затверджених відповідним правовим актом — законом про Державний бюджет чи рішенням ради місцевого органу самоврядування. У правові акти про бюджет не можуть включатися статті видатків, які не передбачені чинними законами.
Значна частина видатків в Україні припадає на Державний бюджет, оскільки основні функції керування державою, оздоровлення економіки, фінансово-кредитної системи зосереджені у віданні державних органів.
§ 5. Правові засади розподілу доходів і видатків між окремими видами бюджетів України
Держава намагається наділити всіх суб’єктів бюджетного права таким обсягом доходів, яких би вистачило для виконання кожним з них функцій, які закріплені за ними Конституцією і другими актами, що встановлюють повноваження органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
Держава залишає за собою право встановлювати основи розподілу доходів і видатків бюджетів різного рівня і дбає про:
а) збалансованість кожного бюджету, незалежно від обсягузакріплених за ним джерел доходів, забезпечення кожній адміністративно-територіальній одиниці фінансування заходів,передбачених їх планами соціального і економічного розвитку;

б) створення умов, що забезпечують зацікавленість органівмісцевого самоврядування в збільшенні бюджетних ресурсіві виконанні встановлених планом надходжень в бюджет загальнодержавних і місцевих платежів на своїй території, а такожможливість запобігання касових розривів (розбіжність строківнадходжень і видачі бюджетних коштів з рахунків).

Розподіляючи видатки між бюджетами різних рівнів, держава розробляє систему заходів для боротьби з бюджетним де-фїцитом, прагнучи до збалансованості бюджету України. Законодавство встановлює порядок фіннування об’єктів і заходів,
які належать до компетенції органів державної влади і органів місцевого самоврядування відповідного рівня.
До уваги завжди беруться підвідомчість об’єктів і заходів та їх територіальне розміщення. Підвідомчість визначається значенням для держави. Наприклад, оборона країни, вища освіта фінансуються з Державного бюджету, а дитячі садки — з місцевих бюджетів тієї адміністративно територіальної одиниці, де вони розташовані. Крім того, береться до уваги, в чиїй власності знаходиться об’єкт, що фінансується, або в який бюджет необхідно відраховувати платежі.
Доходи Державного бюджету України формуються за рахунок:податку на добавлену вартість;
акцизного збору¹;
податку на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) і підпорядкування у розмірі, що дорівнює ЗО відсоткам від ставки, передбаченої законодавством для відповідної категорії платників;
плати за землю, що дорівнює ЗО відсоткам від ставки, передбаченої законодавством України;
надходжень від зовнішньоекономічної діяльності;
частини доходів від приватизації державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності, яка визначається Законом про Державний бюджет України на наступний рік;
надходжень від реалізації державного майна, що перебуває в загальнодержавній власності;
орендної плати за оренду майна цілісних майнових комплексів, що перебувають у загальнодержавній власності;
внесків до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення;
внесків до Державного фонду сприяння зайнятості населення;
внесків до інших загальнодержавних цільових фондів, створення яких передбачено законодавством України;
надходжень від внутрішніх позик;
перевищення доходів над видатками Національного банку України;
^{1 Розміри відрахувань від загальнодержавних податків і доходів можуть визначатися законами про державні бюджети.

повернутих державі позик, процентів по наданих державою позиках і кредитах;
дивідендів, одержаних від акцій та інших цінних паперів, що належать державі в акціонерних господарських товариствах, створених за участю підприємств загальнодержавної власності;
плати за спеціальне використання природних ресурсів.
До Державного бюджету України зараховуються у повному обсязі суми адміністративних та інших штрафів, митних та інших зборів, що справляються державними органами, та інші доходи, встановлені законодавством України і віднесені до доходів Державного бюджету України.
Зрозуміло, закріплені доходи складають основу кожного бюджету. Орган влади, маючи в своєму розпорядженні власні або закріплені на довгостроковій основі бюджетні доходи, відчуває себе самостійним. Однак тільки закріплені доходи має Державний бюджет. Згідно з статтею 143 Конституції України держава бере участь у формуванні доходів місцевого самоврядування і фінансове підтримує його.
Згідно з статтею 63 Закону України “Про місцеве самоврядування” в Україні доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених законом джерел та закріплених у встановленому законом порядку загальнодержавних податків, зборів та інших платежів.
До власних доходів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та бюджетів органів місцевого самоврядування належать доходи, які визначаються законом, формуються і збираються на відповідній території, а саме: місцеві податки і збори, доходи від майна і підприємств, що належать до комунальної власності. Чинне законодавство не вирішує питання про те, що ж належить до власних доходів місцевих бюджетів, але стаття 142 Конституції України та стаття 35 Закону України “Про власність” встановлюють об’єкти права комунальної власності. Ось доходи від цієї власності і використовуються для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
Друга група доходних джерел місцевих бюджетів — це закріплені за ними загальнодержавні доходи, збори та інші платежі. Закріпленими вважаються доходи, які повністю або частково (в %) зараховуються у певні види бюджетів безстроково на довготерміновій основі і для їх включення не потрібно Іення ніяких органів влади вищого рівня.
Закон України “Про бюджетну систему України” в статтях 12, ІЗ, 14 та 15 має перелік закріплених доходів за різними рівнями бюджетної системи. Але Закон був прийнятий до Конституції України. Згідно з статтею 143 Конституції України встановлено, що обласні і районні бюджети формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм. Із змісту статті 143 Конституції України видно, що власних доходів в обласних і районних бюджетах немає, а є в основному закріплені, а також залучені, якщо фінансується спільна програма. Крім того, із змісту цієї статті випливає, що в обласні і районні бюджети не включаються як закріплені доходи надходження від комунальної власності.
У відповідності з статтею 12 Закону України “Про бюджетну систему України” у доходи республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севасто-польского міських бюджетів зараховуються:
частина податку на додану вартість, яка визначається законом про Державний бюджет України на наступний рік;
частина акцизного збору, яка визначається Законом про Державний бюджет України на наступний рік;
податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) і підпорядкування у розмірі, що дорівнює 70 відсоткам від ставки, передбаченої чинним законодавством для відповідної категорії платників, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня;
плата за землю, що дорівнює 10 відсоткам від ставки, передбаченої законодавством України до республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, і 70 відсотків — до Київського і Севастопольського міських бюджетів;
надходження від внутрішніх позик і грошово-речових лотерей, що проводяться за рішеннями відповідних місцевих Рад згідно з законами України;
частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається законом про Державний бюджет України на наступний рік;
інші надходження, встановлені законами України. У відповідності з статтею 13 Закону України “Про бюджетну систему України” у доходи районних бюджетів, міських (міст обласного підпорядкування) бюджетів в порядку, на умовах і в межах, встановлених законами України, зараховуються:
податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) і підпорядкування у розмірі, визначеному радою місцевого самоврядування вищого рівня, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня;
прибутковий податок з громадян у розмірі, визначеному радою вищого рівня;
плата за землю до районних бюджетів у розмірах, визначених радою місцевого самоврядування вищого рівня, і 60 відсотків — до міських бюджетів (міст обласного підпорядкування);
частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається радою місцевого самоврядування вищого рівня;
інші надходження.
У відповідності з статтею 14 Закону України “Про бюджетну систему України” у доходи районних у містах бюджетів зараховуються:
податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) і підпорядкування у розмірі, визначеному радою місцевого самоврядування вищого рівня, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня;
прибутковий податок з громадян у розмірі, визначеному радою місцевого самоврядування вищого рівня, але не менш як 50 відсотків;
плата за землю у розмірах, визначених радою місцевого самоврядування вищого рівня;
місцеві податки і збори у розмірах, визначених міською радою місцевого самоврядування, крім винятків, передбачених законодавством України;
частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається радою місцевого самоврядування вищого рівня;
надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня; інші надходження.
Види податків та інших платежів, які підлягають зарахуванню до районного в місті бюджету, встановлюються міською

радою місцевого самоврядування відповідно до законів України, чинного законодавства Автономної Республіки Крим і рішень відповідних рад місцевого самоврядування вищого рівня, прийнятих у межах їх компетенції.
У доходи селищних, сільських, міських (міст районного підпорядкування) бюджетів у порядку і на умовах, встановлених законами України, зараховуються:
податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності (крім комунальної) і підпорядкування у розмірі, визначеному радою місцевого самоврядування вищого рівня, та 100 відсотків податку на прибуток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня;
прибутковий податок з громадян у розмірі, визначеному радою місцевого самоврядування вищого рівня;
плата за землю, що дорівнює 60 відсоткам від ставки, передбаченої законодавством;
місцеві податки і збори, крім винятків, передбачених законодавством України;
частина доходів від приватизації державного майна, яка визначається радою місцевого самоврядування вищого рівня; надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня;
відрахування, дотації і субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня;
інші надходження.
Розмежування доходів, закріплених за бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, між республіканським бюджетом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими бюджетами і бюджетами районів, міст республіканського підпорядкування Автономної Республіки Крим, міст обласного підпорядкування, районів у містах (міст Києва і Севастополя), здійснюється відповідно Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, міськими (міст Києва і Севастополя) радами місцевого самоврядування, з урахуванням економічного, соціального, екологічного, природного стану відповідних районів та населених пунктів за поданням рад нижчих рівнів.
Процентні відрахування від окремих видів доходів в межах, визначених законами України, затверджуються:
до бюджетів районів і міст республіканського (Автономної Республіки Крим) та обласного підпорядкування — Верховною
Радою Автономної Республіки Крим та обласними радами місцевого самоврядування;
до бюджетів міст, селищних і сільських бюджетів — районними та міськими (міст обласного підпорядкування) радами місцевого самоврядування;
до районних у містах бюджетів, до бюджетів міст, що знаходяться в адміністративному підпорядкуванні іншого міста — міськими радами місцевого самоврядування.
Перегляд процентних відрахувань щодо затвердженого бюджету не може поширюватися на час, що вже минув.
Доходів, закріплених за республіканським бюджетом Автономної Республіки Крим та місцевими бюджетами усіх рівнів, для фінансування витрат, пов’язаних з виконанням планів соціального та економічного розвитку на відповідних територіях, не вистачає. У разі коли вичерпано можливості збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів і при цьому не забезпечується покриття видатків, необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами не нижче рівня мінімальних соціальних потреб, держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів до відповідних місцевих бюджетів у вигляді дотацій, субвенцій, субсидій відповідно до закону, тобто застосовується бюджетне регулювання.
Бюджетне регулювання — це надання коштів із загальнодержавних доходних джерел, що закріплені за бюджетами вищих рівнів, бюджетам нижчестоячих рівнів з метою збалансування їх на рівні, необхідному для виконання планів економічного і соціального розвитку на певній території.
Для збалансування бюджету кожної адміністративно-територіальної одиниці необхідно маневрувати доходними джерелами і регулювати всю бюджетну систему.
Регулювання республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і міських (міст Києва І Севастополя) — компетенція Верховної Ради України. Ради органів місцевого самоврядування вищого рівня регулюють бюджети безпосередньо нижчих рівнів рад місцевого самоврядування: обласні ради місцевого самоврядування регулюють районні і міські (міст обласного підпорядкування), районні ради — селищні і сільські бюджети.

Згідно з Законом України “Про бюджетну систему України” у бюджетній практиці України застосовуються кілька методів бюджетного регулювання: 1) метод процентних відрахувань від територіальних надходжень загальнодержавних податків і зборів за нормативами, що встановлюються щорічно радою вищого рівня в своєму акті про бюджет на наступний рік (законі чи рішенні про бюджет); 2) дотації; 3) субвенції.
Регулюючими доходами республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласного, міського (міст Києва і Севастополя) бюджетів є:

частина податку на додану вартість, яка визначається законом про Державний бюджет на наступний рік;
частина акцизного збору, яка визначається законом проДержавний бюджет на наступний рік. В 1998 році надходженняподатку на додану вартість та акцизного збору повністю включаються в Державний бюджет.
частина прибуткового податку з громадян. Як правило,цей податок повністю зараховується у місцеві бюджети;
частина доходів від приватизації державного майна, якавизначається законом про Державний бюджет на поточний рік;
відрахування, дотації і субвенції з Державного бюджетуУкраїни.

У районних бюджетах районів у містах, міських (міст обласного підпорядкування) бюджетах регулюючими доходами є:

податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм

власності і підпорядкування (крім комунальної) у розмірі, виз

наченому радою місцевого самоврядування вищого рівня;
прибутковий податок з громадян у розмірі, визначеному

радою місцевого самоврядування вищого рівня;
частина доходів від приватизації майна, яка визначаєть

ся радою місцевого самоврядування вищого рівня, та відраху

вання, дотації і субвенції, отримані з бюджетів вищого рівня.

Доходи районних бюджетів у містах формуються в основному за рахунок регулюючих доходів. Причому, навіть місцеві податки і збори включаються у доходи бюджетів районів у розмірах, які визначаються міською радою місцевого самоврядування. Закріплюються за цими бюджетами надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня.
За міськими (міст районного підпорядкування), сільськими, селищними бюджетами закріплені: 100 % податку на при-
буток підприємств та організацій комунальної власності цього рівня; 60 % плати за землю; місцеві податки і збори; надходження від оренди цілісних майнових комплексів, що перебувають у комунальній власності цього рівня.
Регулюючими доходами для цих бюджетів будуть податок на прибуток підприємств і організацій усіх форм власності і підпорядкування, прибутковий податок з населення, частина доходів від приватизації майна. Розміри відрахувань від цих доходів визначаються радами місцевого самоврядування вищого рівня.
Крім основного методу бюджетного регулювання, в Україні застосовуються і додаткові, а саме — дотації, субвенції.
Бюджетна дотація — це виділена безповоротно тверда сума з вищестоячої ланки бюджетної системи для збалансування цього бюджету у випадках перебільшення видатків над доходами. Дотація виділяється в твердій сумі коштів. Такий метод широко практикувався в Радянському Союзі. В Украї’ні зараз він практично не застосовується.
Субвенції — метод, що широко застосовується як в Україні, так і в усіх інших державах. Субвенція видається нижчестоя-щому бюджету з чітко обумовленим цільовим призначенням, як допомога на програми і заходи соціального розвитку. Кошти у вигляді субвенції додаються як часткова допомога до фінансових ресурсів, які виділяються з бюджету на певні цілі. Регіональний або місцевий орган самоврядування не має права використовувати ці кошти на інші цілі.
Згідно з Законом України “Про бюджетну систему України” порядок та умови надання і використання дотацій та суб-венцій з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів затверджуються Верховною Радою України.
В останні роки з’являються нові відносини між Державним і місцевими бюджетами, які одержали закріплення у статі 62 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”: у разі, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків і зборів перевищують розмір місцевого бюджету, держава вилучає із місцевого бюджету до державного бюджету частину надлишку в порядку, встановленому законом про Державний бюджет.
У Законі про Державний бюджет на 1998 р. до Державного бюджету України з бюджетів Дніпропетровської, Донецької,Полтавської, Харківської областей та м. Києва передаються кошти у сумі 590 082,9 тис. грн. Перерахування зазначених коштів до Державного бюджету України здійснюється в розмірах, визначених поквартальним розписом доходів і видатків Державного бюджету України на 1998 рік.
Бюджетні кошти витрачаються тільки за цільовим призначенням і в межах, затверджених відповідним правовим актом — законом про Державний бюджет чи рішенням ради місцевого самоврядування. У правові акти про бюджет не можуть включатися статті видатків, які не передбачені чинними законами.
Значна частка видатків в Україні падає на державний бюджет, оскільки основні функції керування державою, оздоровлення економіки, фінансово-кредитної системи зосереджені у віданні центральних органів.
Склад і структура видатків Державного і місцевого бюджетів визначається їх економічним змістом, роллю в розподілі національного доходу. Загальними принципами розподілу видатків між ланками бюджетної системи України є підвідомчість (підпорядкованість) установ і організацій, що фінансуються з певного виду бюджету, та значимість заходів, що фінансуються.
Видатки всіх бюджетів поділяються на поточні видатки і видатки розвитку. Поточні видатки — це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств, установ, організацій і органів, які діють на початок бюджетного періоду, а також на фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів.
До видатків розвитку належать витрати на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, субвенції та інші видатки — на розширення відтворення.
З Державного бюджету України фінансуються видатки на централізовані програми підтримання та підвищення життєвого рівня народу, заходів щодо соціального захисту населення, установ освіти, культури, науки, охорони здоров’я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення, що мають загальнодержавне значення.
З Державного бюджету України фінансуються видатки на оборону, охорону навколишнього середовища, утримання правоохоронних і митних органів, податкової інспекції, захисту прав споживачів та контрольно-ревізійної служби, утримання органів державної влади і державного управління України, судів і прокуратури.
З Державного бюджету фінансуються витрати на здійснення зовнішньоекономічної та зовнішньополітичної діяльності.
На Державний бюджет покладено витрати по наданню дотацій і субвенцій бюджетам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя та виплату пенсій всіх видів, видатків, спрямованих на захист громадян, які постражцали від Чорнобильської катастрофи, виплату допомоги по безробіттю, витрати на перекваліфікацію і заходи для створення робочих місць.
З Державного бюджету фінансуються витрати на утворення державних матеріальних і фінансових резервів, обслуговування внутрішнього та зовнішнього державних боргів та їх повернення, інші заходи, що фінансуються з Державного бюджету відповідно до чинного законодавства.
У складі Державного бюджету України передбачається резервний фонд Кабінету Міністрів України у розмірах до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету. Резервний фонд може використовуватися для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету. Понад передбачені витрати у Державному бюджеті утворюється оборотна касова готівка в розмірі до двох відсотків загального обсягу видатків бюджету. Оборотна касова готівка може бути використана протягом року на покриття тимчасових касових розривів і повинна бути відновлена того ж року до розмірів, установлених під час затвердження Державного бюджету України.
Згідно із статтею 61 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” у видатковій частині бюджету місцевого самоврядування окремо передбачаються видатки поточного бюджету і видатки бюджету розвитку.
Кошти поточного бюджету спрямовуються на поточні видатки, утримання об’єктів соціальної сфери, апарату управління та служб органів місцевого самоврядування, соціальне обслуговування.
Кошти бюджету розвитку місцевого самоврядування спрямовуються на реалізацію програм соціально-економічного розвитку відповідної території, капітальне будівництво, придбання обладнання, транспортних засобів та іншої техніки, розширене виробництво, а також на сплату основної частини боргу органів місцевого самоврядування.

Видатки бюджетів місцевого самоврядування поділяються на дві окремі частини: видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень місцевого самоврядування і видатки, пов’язані з реалізацією делегованих законом повноважень органів державної виконавчої влади.
З бюджетів Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів здійснюються видатки на фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я, фізичної культури, молодіжної політики, соціального забезпечення і соціального захисту населення, що підпорядковані виконавчим органам влади Автономної Республіки Крим та органам виконавчої влади на місцях, а також соціально-культурних заходів, відповідно до покладених на ці органи функцій.
За рахунок місцевих бюджетів утримуються ради місцевого самоврядування та їх виконавчі органи, фінансуються підприємства і господарські організації, що входять до складу місцевого господарства, та правоохоронні заходи.
У республіканському бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетах (крім селищних і сільських) утворюються резервні фонди у розмірі до одного відсотка від обсягу видатків кожного з них для фінансування невідкладних заходів, які не могли бути передбачені при затвердженні відповідних бюджетів. У всіх бюджетах утворюється оборотна касова готівка, яка використовується на протязі року при утворенні касових розривів, але її обсяг поновлюється в кінці року до тих же розмірів, які були встановлені при затвердженні.
Закон України “Про бюджетну систему України” встановив правило, згідно з яким у разі наявності дефіциту бюджету у першу чергу фінансуються поточні видатки, а при затвердженні бюджету граничний розмір дефіциту не повинен перевищувати розміру видатків бюджету на розвиток.
Органи державної виконавчої влади і виконавчі органи місцевих органів самоврядування під час складання проектів бюджетів та уточнення бюджетів під час їх виконання, а Верховна Рада України Верховна Рада Автономної Республіки Крим та ради місцевих органів самоврядування усіх рівнів — під час розгляду відповідних проектів бюджетів, затвердженні бюджетів та уточненні при їх виконанні у межах їх компетенції в інтере-• сах держави, населення відповідної території наділені повноваженнями визначати із своїх бюджетів обсяг фінансування
заходів соціально-культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень у межах планових бюджетних доходів, наданих дотацій, субвенцій, а також з урахуванням залучених коштів. Ці органи наділені повноваженнями визначати напрями використання бюджетних коштів на інвестиції, власні цільові програми. Вони мають право фінансувати спільні програми з представницькими органами влади інших адміністративно-територіальних одиниць, об’єднувати на договірних засадах кошти своїх бюджетів з коштами інших бюджетів, а також підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян для фінансування будівництва, ремонту і утримання об’єктів виробничого та невиробничого призначення, крім винятків, встановлених законами.
В межах наявних коштів органи законодавчої і виконавчої влади можуть збільшувати видатки на утримання житлово-комунального господарства, установ та закладів освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, науки і культури, фізичної культури і спорту, охорону навколишнього середовища.
У межах додатково одержаних протягом року коштів мають право визначати у встановленому порядку додаткові пільги та допомогу громадянам, які потребують соціального захисту.

Законодавством дозволено утворення в складі бюджету, в межах обсягу його доходів резервних та цільових фондів.
На Кабінет Міністрів покладено обов’язок:
а) узагальнювати і готувати пропозиції про скорочення ви

датків бюджету;

б) розробляти і пропонувати заходи з метою підвищення

ефективності бюджетних витрат.

Глава 6
БЮДЖЕТНІ ПОВНОВАЖЕННЯ УКРАЇНИ ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ
§ 1. Поняття бюджетних повноважень. Зміст інституту бюджетних повноважень
Питання про розмежування повноважень у галузі бюджету між органами держави на її території завжди є актуальними. Незалежність у галузі бюджету — свідчення про самостійність. Не можна уявити собі суверенну державу, яка не має коштів на першочергові потреби, що концентруються в бюджеті, і не може ними розпоряджатися за своїм розсудом.
Конституція України встановила, що бюджетна система держави будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Правовий статус держави, її вищих органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування обов’язково включає в себе право на власну фінансову базу у вигляді бюджету. Це загальне право включає в себе багато бюджетних повноважень (прав і обов’язків). Бюджетні повноваження можуть належати державі в цілому, конкретним представницьким і виконавчим органам, місцевим органам самоврядування, адміністративно-територіальним утворенням.

Бюджетні повноваження України як суверенної держави і місцевих органів самоврядування визначаються перш за все нормами Конституції України. Оскільки Україна як держава реалізує свої бюджетні повноваження через Верховну Раду та Кабінет Міністрів, норми Конституції України, які встановлюють основні повноваження України як держави в галузі Державного бюджету України, деталізуються Регламентом Верховної Ради України та Законом України “Про Кабінет Міністрів України”. Приписи цих нормативних актів є нормами конституційного права. Вони не включаються в бюджетне право як центральну частину фінансового права. Але без них не можна уявити собі обсяг повноважень держави у галузі бюджету, повноважень Верховної Ради та Кабінету Міністрів.
Регламент Верховної Ради України має спеціальний розділ 9, присвячений повноваженням Верховної Ради в галузі Державного бюджету. Закон України “Про Кабінет Міністрів України” також регламентує повноваження уряду в галузі Державного бюджету.
Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” має розділ, в якому регламентується матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування, повноваження місцевих рад та їх органів у галузі місцевих бюджетів.
Бюджетним повноваженням держави, порядку їх реалізації в бюджетному процесі присвячено бюджетне законодавство, норми якого в сукупності і складають бюджетне право — центральну частину фінансового права.
Для повного з’ясування і застосування правових норм, які регламентують бюджетні повноваження держави і
органів самоврядування, їх необхідно об’єднати в один інститут бюджетних повноважень¹.

Цей інститут повинен включати норми Конституції, нормативних актів, які регламентують повноваження Верховної Ради, Кабінету Міністрів, органів місцевого самоврядування, а також цілком бюджетне право як центральну частину фінансового права. Тобто інститут бюджетних повноважень є міжгалузевим правовим інститутом, який включає в себе норми публічних галузей права, які регулюють відносини в галузі бюджетних повноважень. Цей правовий інститут не має права на місце в системі права, він необхідний з точки зору науки і практики для глибокого вивчення цих повноважень і їх ефективної реалізації, оскільки роль бюджету в житті будь-якої держави і кожної адміністративно-територіальної одиниці постійно зростає. Ефективне регулювання відносин в галузі бюджету сприяє мобілізації коштів у централізовані фонди та їх раціональному використанню.
Бюджетні повноваження (як права і обов’язки) на основі конституційних норм розподіляються між представницькими і виконавчими органами різних рівнів.
Україна як суверенна держава, здійснюючи свої повноваження в галузі бюджету, регулює за допомогою права розподіл повноважень між Верховною Радою і місцевими радами вищого рівня, які очолюють певні адміністративно-територіальні одиниці, останні врегульовують бюджетні взаємовідносини з місцевими радами нижчого рівня.
Конституція закріплює за Верховною Радою право затвердження законів, якими вводяться податки, інші доходи на формування доходної частини Державного і місцевих бюджетів.
Розподіл бюджетних повноважень між представницькими і виконавчими органами влади одного рівня (горизонтальні) провадиться в залежності від розподілу компетенції між різними гілками влади нормами Конституції, Закону України “Про місце-
‘ Донедавна інститут бюджетних повноважень у фінансово-правовій літературі мав назву Інституту бюджетних прав. Це походило від назви законів союзного і союзних республік “Про бюджетні права Союзу РСР і союзних республік”, в Україні діяв закон “Про бюджетні права Української РСР і місцевих Рад народних депутатів”. Деякі автори ототожнювали терміни “бюджетне право” (як складова частина фінансового права) і “бюджетні права” (як сукупність повноважень у галузі бюджету), тобто ототожнювалися співзвучні поняття “об’єктивного” і “суб’єктивного” права. Тому ми І називаємо цейінститут “бюджетні повноваження”
ве самоврядування в Україні” та Законом України “Про бюджетну систему України”.
В залежності від виду бюджетних правовідносин, в межах яких реалізуються бюджетні повноваження, вони поділяються на матеріальні і процесуальні.

Таким чином, бюджетні повноваження (права і обов’язки) України та адміністративно-територіальних утворень — це сукупність прав та обов’язків у галузі бюджетної діяльності, що регулюються нормами чинного законодавства і реалізуються відповідними представницькими і виконавчими органами влади.
§ 2. Бюджетні повноваження України
Інтереси забезпечення єдності бюджетної системи і фінансової політики України як суверенної держави вимагають надання широкого кола матеріальних і процесуальних бюджетних повноважень саме Україні.
Згідно з Конституцією України ці повноваження можна об’єднати в такі групи:

повноваження по здійсненню правового регулювання

в галузі бюджету;
повноваження по встановленню податків і обов’язкових платежів, які надходять на утворення державного і місцевих бюджетів, їх розподіл між державним бюджетом і місцевими бюджетами вищого рівня. Конституція, визначаючи основні напрямки діяльності держави, тим самим визначає і напрями видатків державного бюджету, оскільки витрати опосередкову

ють здійснення функцій держави;
повноваження по складанню, розгляду, затвердженню, виконанню бюджету та звіту про його виконання.

Україна здійснює бюджетні повноваження в двох напрямах: формує і виконує Державний бюджет і одночасно з цим впливає на процес формування і виконання місцевих бюджетів вищого рівня.
Чинне законодавство регулює відносини при встановленні бюджетної системи України: визначення видів бюджетів, порядку і принципів їх включення в бюджетну систему.
Верховна Рада України виступає як повноважний представник усієї держави, тому повноваження, які надані їй Конституцією України, є виключними, тобто такими, які не можуть бути переданими ніякому іншому органу.
Бюджетні повноваження законодавчого і виконавчих органів державної влади можна поділити на три групи:

права і обов’язки як суб’єктів, які представляють державу в цілому, яка має зведений бюджет України,
права і обов’язки по відношенню до Державного бюджету України,

3) права і обов’язки по відношенню до місцевих бюджетів.Стаття 85 Конституції України відносить до виключних повноважень держави:

а) затвердження Державного бюджету України;

б) внесення змін до Державного бюджету України і контроль за його виконанням;

в) прийняття рішення щодо звіту про його виконання. Стверджувати виключне право Верховної Ради України на затвердження Державного бюджету України, проведення контролю зайого виконанням і прийняття рішення щодо звіту про йоговиконання дає підстави не тільки стаття 85 Конституції, але й

стаття 92 Конституції, яка закріпила, що Державний бюджетУкраїни встановлюється виключно законом. Стаття 96 Конституції встановила, що Державний бюджет України затверджуєтьсяВерховною Радою України щорічно. Стаття 97 Конституції записала, що Кабінет Міністрів України подає до Верховної РадиУкраїни звіт про виконання Державного бюджету. І, нарешті,стаття 98 Конституції встановила, що контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені ВерховноїРади України здійснює Рахункова палата.

До бюджетних прав України належать:

встановлення видів бюджетів, порядку і принципів їхоб’єднання в бюджетній системі України (стаття 92 Конституції України, статті 2, 3 та 4 Закону України “Про бюджетнусистему України”);
визначення видів видатків, які включаються в Державний бюджет України. Стаття 95 Конституції України встановила, що виключно законом про Державний бюджет України визачаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків;
визначення доходних джерел, які надходять у Державний та місцеві бюджети. Це випливає, по-перше, з статті 92Конституції України, яка встановила, що система оподаткування, податки і збори встановлюються виключно законами

України, а по-друге, стаття 143 вказує на те, що через органи місцевого самоврядування можуть вводитися місцеві податки і збори відповідно до закону,

4) розподіл доходних джерел між Державним і місцевими бюджетами чинний Закон України “Про бюджетну систему України” в статтях 11, 12, 13, 14 та 15 встановив відповідно перелік джерел Державного, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, Київського і Севастопольського міських бюджетів, районних, міських (міст обласного підпорядкування), районних в містах, міських (міст районного підпорядкування), селищних та сільських бюджетів.
На наш погляд, це положення Закону України “Про бюджетну систему України” застарілі. Закон було прийнято в 1995 році, а Конституцію України — 28 червня 1996 року, тому Закон “Про бюджетну систему України” треба привести у відповідність з Конституцією України. Стаття 142 Конституції України встановила обов’язок держави брати участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування і фінансово підтримувати місцеве самоврядування, але не визначати, які доходи включаються в бюджети різних рівнів бюджетної системи;

встановлення загального порядку формування видаткової частини бюджетів різного рівня. Згідно з положенням статті95 Конституції України будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове скерування цих видатківвизначаються виключно законом про Державний бюджет. Цим самим встановлено, що видатки на загальносуспільні потребина всій території України встановлюються на підставі законодавства і це належить до повноважень України в особі Верховної Ради і Кабінету Міністрів;
затвердження єдиної бюджетної класифікації. Чиннубюджетну класифікацію, єдину для всіх видів бюджетів, затвердила Верховна Рада України 12 липня 1996 р.;
встановлення принципів і основ бюджетного процесу длявсіх рівнів бюджетів здійснюється Законом України “Про бюджетну систему України” (розділ IV), але Закон України “Про

місцеве самоврядування в статті 58 забороняє державним органам втручатися у процес складання, затвердження і виконаннябюджетів місцевого самоврядування;

8) встановлення основ бюджетних повноважень органівмісцевого самоврядування проведено в розділі XI Конституції

України в статтях 142 та 143. Ці положення Конституції розвинені в Законі України “Про місцеве самоврядування” та в Законі України “Про бюджетну систему України”;
9) встановлення системи заходів по збалансуванню бюджетів усіх рівнів на підставі статтей 95 та 142 Конституції України, в яких приписано: Держава прагне до збалансованостібюджету України та бере участь у формуванні доходів бюджетівмісцевого самоврядування і фінансово підтримує його;

складання зведеного (консолідованого) бюджету та звітупро його виконання, що передбачено статтею 2 Закону України “Про бюджетну систему України” (статті 2 та 42);
здійснення методичного керівництва в бюджетній діяльності і контролю за дотриманням бюджетного законодавства.Це повноваження випливає з статті 9 Закону України “Пробюджетну систему України”, де встановлено, що Правила складання і виконання бюджетів, що входять до складу бюджетноїсистеми України, затверджуються в порядку, встановленомуКабінетом Міністрів України, сутність порушень законодавствапро бюджетну систему України і відповідальність за порушення законодавства про бюджетну систему. Ці повноваження належать Україні як державі, на території якої виробляється і здійснюється єдина бюджетно-фінансова політика.

Друга група бюджетних повноважень пов’язана з тим, що головну роль у бюджетній системі України відіграє Державний бюджет, тому в галузі Державного бюджету Україна має повноваження:

на затвердження Державного бюджету у відповідностіз статтею 85 Конституції України;
на одержання закріплених за Державним бюджетом доходів у відповідності з статтею 11 Закону України “Про бюджетну систему України”;
на визначення направлень використання бюджетних асигнувань та їх розмірів за направленнями (стаття 19 Закону України “Про бюджетну систему України” та стаття 95 Конституції України);
на утворення в Державному бюджеті резервного фонду врозмірі до двох відсотків від обсягу видатків Державного бюджету України для фінансування невідкладних витрат (ст. 19Закону України “Про бюджетну систему України”), а такожінших цільових фондів. Наприклад, в Державному бюджеті на997 р. було створено Державний цільовий фонд розвитку промисловості і встановлено порядок його формування — за раху-.нок відрахувань в розмірі одного відсотка обсягів реалізованої продукції (робіт, послуг) підприємств, що належать до сфери управління Міністерства промисловості України, крім підприємств деревообробної та легкої промисловості;

право на утворення в державному бюджеті понад передбачені видатки оборотної касової готівки в розмірі до двохвідсотків загального обсягу видатків бюджету (ст. 19 ЗаконуУкраїни “Про бюджетну систему України”);
право на організацію і здійснення бюджетного процесу(п. 6 статті 116, 95, 96 та 97 Конституції України, розділ IV

“Основи бюджетного процесу та загальні принципи складанняі розгляду проектів бюджетів та їх затвердження”, Закону України “Про бюджетну систему України”;

право на встановлення граничного розміру дефіциту Державного бюджету та джерел його покриття (ст. 28 Закону України “Про бюджетну систему України”, а також щорічні закони про Державний бюджет) і застосування заходів при йогозростанні в процесі виконання бюджету (ст. 33 Закону України“Про бюджетну систему України”;
на визначення переліку регулюючих джерел в складі доходів Державного бюджету та порядок їх затвердження. Це повноваження передбачено статтями 12, 13, 14, 15, 16 та 17 розілу “Доходи бюджетів”, Закону України “Про бюджетну систему України”;
на уточнення статтей доходів і видатків по Державномубюджету України в процесі його виконання. Стаття 36 ЗаконуУкраїни “Про бюджетну систему України” передбачає можливість внесення змін і доповнень до Закону про Державнийбюджет України в процесі виконання бюджету. Стаття 9.1.9Регламенту Верховної Ради також передбачає таку можливістьза поданням осіб і органів, які мають право законодавчої ініціативи;

на затвердження звіту про виконання Державного бюджету (ст. 85 Конституції України);
на проведення контролю за виконанням Державногобюджету. Стаття 38 Закону України “Про бюджетну системуУкраїни” покладає обов’язок проведення контролю за виконанням Державного бюджету та використанням органами державної виконавчої влади коштів, позабюджетних фондів на

Верховну Раду, Конституція України в статті 98 встановлює положення про те, що контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова палата.
Майже такі повноваження має Російська Федерація щодо федерального бюджету Росії¹.
Україна в особі Верховної Ради та органів виконавчої влади наділена повноваженнями і по відношенню до бюджетів органів місцевого самоврядування. На підставі Закону України “Про місцеве самоврядування” держава наділена повноваженнями:

підтримувати фінансово місцеве самоврядування і братиучасть у формуванні місцевих бюджетів;
гарантувати органам місцевого самоврядування доходнубазу, достатню для забезпечення населення послугами на рівнімінімальних соціальних потреб;
затверджувати диференційовані та єдині нормативи відрахувань від регулюючих доходів до обласних, республіканськогоАвтономної Республіки Крим та міських міст Києва та Севас

тополя бюджетів:
має право вилучати з місцевого бюджету до Державногобюджету частину надлишку у випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків

та зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету;

5) визначати розміри дотацій, які передаються в обласні,республіканський бюджет Автономної Республіки Крим, бюджети міст Києва та Севастополя.

Згідно із статтею 138 Конституції України до відання Автономної Республіки Крим належить розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України. В зв’язку з цим бюджетні повноваження України по відношенню до республіканського бюджету Автономної Республіки Крим такі ж, як і по відношенню вищого рівня органів місцевого самоврядування;

визначати розміри субвенцій і цільових направлень їхвикористання;
здійснювати контроль за законним, доцільним, економним витрачанням коштів та належним їх обліком.

^{1 Див : Финансовое право. Учебник / Отв. ред. д-р юрид. наук, проф Н.И. Хи-мичева. - М.: БЕК, 1995.- С. 143-148.

§ 3. Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів
Конституція України в статті 140 встановила, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і Законів України.

В силу того, що в Україні існує єдина бюджетна система і бюджетні відносини регулюються єдиним бюджетним законодавством, органи місцевого самоврядування, самостійно вирішуючи питання місцевого значення,- мають права і обов’язки, які можна об’єднати в три групи: 1) по відношенню до Державного бюджету України; 2) по відношенню до власного бюджету; 3) по відношенню до бюджету нижчого рівня. До першої групи повноважень можна віднести: — права органів місцевого самоврядування на одержання з Державного бюджету України у повному обсязі фінансування для здійснення окремих повноважень органів виконавчої влади, які на підставі статті 143 Конституції України їм передаються Законами. Держава для здійснення цих повноважень передає органам місцевого самоврядування кошти з Державного бюджету або відносить до місцевого бюджету у встановленому законами порядку окремі загальнодержавні податки і передає їм об’єкти державної власності, а місцеві органи самоврядування сприяють повному і своєчасному надходженню загальнодержавних податків і зборів на своїй території. У випадках неможливості покриття своїх першочергових потреб за рахунок власних та закріплених і регулюючих доходів вони мають право на одержання цільової допомоги у вигляді дотацій, субвенцій і субсидій. За цільове використання цих коштів органи місцевого самоврядування відповідають перед державою на підставі бюджетного законодавства;

право виконувати рішення органів державної влади, якіпризводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, тільки в межах переданих їм ресурсів;

право органів місцевого самоврядування одержувати компенсацію з Державного бюджету у випадках, коли держава незабезпечує попередньо їх витрати на виконання рішень державних органів;

обов’язок місцевих органів самоврядування>діередати.,змісцевого бюджету у Державний бюджет частину надлишкудоходів над видатками у випадках, коли доходи’ від Закріплених

за місцевими бюджетами загальнодержавних податків і зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету. Друга група повноважень включає:

право усіх представницьких органів місцевого самоврядування затверджувати свої бюджети;
право на гарантовану державою доходну базу, достатнюдля забезпечення населення послугами на рівні мінімальнихсоціальних потреб;
право на встановлення нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя з урахуванням економічного, соціального, природного та екологічного стану відповідних територій,виходячи з рівня мінімальних соціальних потреб, встановленого законом;
право на власні та закріплені аконом за місцевими бюджетами на стабільній основі загальнодержавні доходи чення напрямів використання бюджетних коштів як гарантіюсамостійності;

право на забезпечення збалансування своїх бюджетів збоку центральних органів державної влади без врахування прицьому вільних залишків коштів попереднього року, а такождоходів від місцевих податків і зборів;
право на визначення у законодавстві власних доходнихджерел у своїх бюджетах (стаття 143 Конституції України тастаття 63 Закону України “Про місцеве самоврядування”);
право на формування доходів бюджету розвитку за рахунок частини податкових надходжень, коштів, залучених відрозміщення місцевих позик, а також інвестиційних субсидійз інших бюджетів;
право на визначення в доходній частині місцевого бюджету доходів, необхідних для виконання власних повноважень ідоходів, необхідних для забезпечення виконання делегованихзаконом повноважень органів виконавчої влади;
право на поділ видатків своїх бюджетів на дві частини:видатки, пов’язані з виконанням власних повноважень і видатки, пов’язані з виконанням делегованих повноважень органів виконавчої влади;
право на спрямування коштів поточного бюджету нафінансування установ і закладів, що утримуються за рахунокбюджетних асигнувань;
право на спрямування коштів бюджету розвитку на реалізацію програм соціально-економічного розвитку своєї тери-

торії, пов’язаних із здійсненням інвестиційної та інноваційної діяльності, а також на фінансування субвенцій та інших видатків, пов’язаних з розширеним відтворенням;

право на використання доходів, додатково одержаних впроцесі виконання місцевих бюджетів, сум перевищення доходівнад видатками, що утворилися в результаті збільшення надходжень до бюджету чи економії по видатках, за рішенням відповідної ради;
право сільських, селищних та міських і районних у містахорганів місцевого самоврядуваня самостійно розробляти і виконувати відповідні місцеві бюджети згідно з Законами України“Про бюджетну систему України” та “Про місцеве самоврядування в Україні”, що виключає можливість втручання державних органів у цей процес. Виключенням цього є встановлення статтею 143 Конституції положення про те, що органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноваженьорганів виконавчої влади підконтрольні відповідним органамвиконавчої влади;

право районних та обласних рад затверджувати районніта обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізаціїспільних соціально-економічних та культурних програм, контролюють їх виконання.

Складання і виконання районних і обласних бюджетів здійснюють відповідні державні адміністрації.
Органи місцевого самоврядування мають право встановлювати місцеві податки і збори відповідно до закону. Це конституційне право місцеві органи самоврядування реалізують у відповідності до Закону України “Про систему оподаткування”. Стаття 15 цього закону встановила види таких податків і зборів і записала, що у відповідності до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законодавством України, крім збору за проїзд автотранспорту, що прямує за кордон по території прикордонних областей, органи місцевого самоврядування встановлюють місцеві податки і збори та порядок їх сплати. Згідно з цими загальнодержавними податковими законами місцеві органи самоврядування можуть вводити або не вводити податки і збори. Однак відмова від введення того чи іншого податку чи збору зменшує надходження в місцевий бюджет і для його збалансування вимагає збільшення допомоги у вигляді коштів, які належать вищестоячим бюджетам у вигляді підвищення відсотків відрахувань від територіальних надхождень загальнодержавних податків і зборів, дотацій тощо. Тому на практиці місцеві органи самоврядування і не відмовляються від введення таких платежів на своїй території. Вони також наділені правом диференціювати ставки податків у межах, встановлених в законах.
Надмірна ініціатива місцевих органів щодо введення своїх, місцевих податків, також не схвалюється. Крім цього, місцеві збори можуть запроваджуватися на засадах добровільного самооподаткування за рішенням зборів громадян за місцем їх проживання.
Третя група повноважень органів місцевого самоврядування стосується їх діяльності щодо бюджетів нижчого рівня. Вони зводяться до:

права обласних рад розподіляти кошти Державного бюджету, що передаються у вигляді дотацій, субвенцій, між районними бюджетами і бюджетами міст обласного підпорядкування

у розмірах, необхідних для формування доходних частин ненижче мінімальних розмірів місцевих бюджетів, визначенихзаконом, а також використовувати для фінансування з обласного бюджету спільних проектів територіальних громад. Районні ради розподіляють кошти обласного бюджету, переданіержавою у вигляді дотацій і субвенцій і зараховані до районних бюджетів, між місцевими бюджетами у розмірах, необхідних для формування доходних частин не нижче мінімальних7розмірів місцевих бюджетів, визначених законом, а також використовуються для фінансування з районного бюджету спільнихроектів територіальних громад;
право об’єднувати на договірних засадах на праві спільноївласності об’єкти прав комунальної власності, а також коштимісцевих бюджетів для виконання спільних проектів або дляспільного фінансування (утримання) комунальних підприємств,установ та організацій та створювати для цього відповідні органи і служби.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Ознаки бюджету як основного фінансового плану.
Особливості формування бюджету в сучасних умовах.

Ј ‘^Зведений (консолідований) бюджет і його призначення.

Що таке бюджетний дефіцит і які можливості для йогоскорочення?
Бюджетне право України як складова частина фінансового права.
Особливості бюджетних правовідносин як виду фінансово-правових.
Чим визначається бюджетний устрій?
Бюджетна система України.
Що визначає направлення витрат бюджету держави?

Правове значення поділу бюджету на поточний і бюджет розвитку.
Принципи і порядок розподілу доходів і видатків бюджетів в Україні.
Бюджетне регулювання і його методи.
Поняття інституту бюджетних повноважень.
Бюджетні повноваження України та їх класифікація.
Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування та їх класифікація.

Глава 7 БЮДЖЕТНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ
§ 1. Поняття і зміст бюджетного процесу
Одержання доходів, їх розподіл між ланками (видами) бюджетної системи і використання їх на покриття видатків, зв’язаних із виконанням передбачених Конституцією України функцій органами держави і місцевого самоврядування, не проходить автоматично. Держава за допомогою правових норм ретельно регулює відносини, що виникають при формуванні і виконанні всіх видів бюджетів, контролі за виконанням бюджетів і звітуванні про їх виконання. Діяльність органів держави і місцевого самоврядування в галузі бюджету у широкому плані одержала назву бюджетного процесу. В юридичній літературі до цього часу немає єдиної думки щодо змісту поняття бюджетного процесу і його стадій.
Болгарські вчені юристи-фінансисти, наслідуючи відомого професора А. Ангелова, вважають, що бюджетний процес — це процес прийняття закону про державний бюджет, тобто поняття бюджетного процесу тотожне поняттю законодавчого процесу. Вважаємо, що це — співставлення різних явищ. Форму-
вання бюджету не зводиться тільки до складання проекту закону про державний бюджет.
Між іншим, якщо проаналізувати назву нормативного акту “Правила оформлення проекту Закону України про Державний бюджет України”, то також можна подумати, що Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, галузеві міністерства і відомства, місцеві органи самоврядування всю роботу концентрують на складанні проекту закону про державний бюджет, а не на складанні проекту державного бюджету. Це ототожнення не зовсім однакових явищ.
Формування бюджету — система суспільних відносин, пов’язана з плануванням органами виконавчої влади пріоритетних видатків, вишукуванням достатніх для цього джерел, виданням цими органами ряду правових актів, що регулюють процес планування. Процес складання проекту бюджету закінчується виробленням проекту бюджету і проекту закону. Ці проекти і цілий ряд документів, передбачених законом “Про бюджетну систему України”, подається Кабінету Міністрів України. Безумовно, закон про Державний бюджет посідає головне місце серед бюджетно-правових актів, як і завжди він має провідне значення в їх системі, але не є єдиним, що регулює суспільні відносини під час формування бюджету. Складається спочатку проект бюджету, а потім за узагальнюючими показниками складається проект закону про Державний бюджет.
Звуження поняття бюджетного процесу до стадій складання проекту закону про бюджет і затвердження його органом законодавчої влади приводить до висновку, що головне — це скласти проект закону і затвердити його. А. Ангелов так і вважав: стадія виконання — кінцева мета формування бюджету¹.

Прийняття закону про державний бюджет — це тільки створення юридичних можливостей для здійснення волі законодавчого органу. Прийняттям закону закінчується формування бюджету, коли органи законодавчої і виконавчої влади використовують свої права і обов’язки щодо складання і затвердження бюджету і застосовують правові норми, які регулюють ці стадії.
Головна стадія бюджетного процесу — виконання бюджету, під час якого слід добитися виконання приписів закону про
1 Дий.: А. Ангелов. Финансово право на НР Бьлгария.— София, 1960.— С. 156.

Державний бюджет. Конституція України вже інакше регулює бюджетні відносини, ніж законодавство, яке було прийнято до неї. Стаття 96 Конституції встановила, що Верховна Рада України затверджує Державний бюджет України. Дійсно, Верховна Рада України затверджує і Державний бюджет України, і Закон України “Про Державний бюджет України”, а в статті 97 Конституції записано, що Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України.

Зараз існує неузгодженість між Конституцією, Законом України “Про бюджетну систему України” та Регламентом Верховної Ради. У Законі в статті 26 встановлюється, що Кабінет Міністрів України розглядає проект закону про Державний бюджет і приймає остаточне рішення щодо проекту Закону. У Регламенті Верховної Ради стадія розгляду починається з подання проекту у Верховну Раду України.
Конституція України надає право внесення проекту Державного бюджету Кабінету Міністрів України, а Закон України “Про бюджетну систему України” цим правом наділяв Президента України.
Надання Конституцією України Кабінету Міністрів України права подання Верховній Раді проекту Державного бюджету і проекту закону про нього цілком логічне. Кабінет Міністрів України керує складанням проекту бюджету, вносить поправки у відповідності із змінами, що вносяться депутатами, як під час складання проекту, так і в процесі виконання самого бюджету. Це зовсім не означає, що Президент України як глава держави не бере участь у формуванні бюджету. Адже Президент України підписує усі закони, прийняті Верховною Радою України, вживає право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх у Верховну Раду. Саме своє право вето Президент України використав при підписанні закону “Про Державний бюджет України на 1997 рік”, постанови про введення закону в дію. Закон Президент підписав, а на постанову наклав вето.
Все законодавство необхідно привести у відповідність з Конституцією України.
Закон України “Про бюджетну систему” і більшість вчених юристів-фінансистів формулюють бюджетний процес як засновану на правових нормах діяльність органів держави і органів місцевого самоврядування по складанню, розгляду проекту бюджету,
затвердження та виконання бюджету, складанню, розгляду і затвердженню звіту про виконання бюджету.
Повний цикл бюджетного процесу, тобто період початку складання проекту бюджету до затвердження звіту про його виконання триває понад два роки. У ході здійснення окремих етапів діяльності з бюджетом, які мають назву стадій бюджетного процесу, реалізуються бюджетні повноваження всіх суб’єктів бюджетних правовідносин. Бюджетний процес є формою або засобом здійснення матеріальних бюджетних прав, які надані учасникам бюджетного процесу законодавством. Матеріальні і процесуальні бюджетні права тісно пов’язані.

Характер зв’язку матеріальних і процесуальних норм бюджетного права істотно відрізняється від характеру зв’язку, наприклад, у цивільному матеріальному і цивільно-процесуальному праві, які існують як самостійні галузі права. Бюджетні матеріальні і процесуальні норми складають хоч і окремі правові інститути, але входять у підгалузь (розділ) фінансового права — бюджетне право. У цивільних матеріальних і цивільних процесуальних відносинах існують самостійні, різні суб’єкти, у бюджетних — це одні й ті ж суб’єкти¹.

Бюджетний процес в Україні відбиває важливіші риси, властиві нашому бюджету — повнота доходів і видатків, достовірність, яка може бути досягнута на основі реальності показників бюджету, гласність і публічність та спеціалізація показників доходів і видатків бюджету, завдяки застосуванню бюджетної класифікації на всіх стадіях процесу, врахування загальнодержавних інтересів при складанні і виконанні бюджетів, гарантованість самостійності місцевих бюджетів невтручанням державних органів у бюджетний процес по місцевих бюджетах, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Всі стадії бюджетного процесу засновуються на правових засадах, які повинні гарантувати чітке планування, дотримування бюджетної дисципліни і постійний контроль за виконанням усіх видів бюджетів. Згідно з статтею 98 Конституції України контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова палата.
‘ Див.: Химичева Н.И. Правовьіе особенности советского бюджетного процес-са// “Попроси советского финансового права”. ТрудьІ ВЮЗИ. Т. IX.— М.. 1967.- С. 69.

§ 2. Порядок складання проекту бюджету
Складання проектів Державного і місцевих бюджетів здійснюється з метою визначення обсягу коштів, необхідного для функціонування держави і органів місцевого самоврядування. Через Державний бюджет здійснюється перерозподіл частини фінансових ресурсів між адміністративно-територіальними одиницями.
У відповідності з статтею 116 Конституції України Кабінет Міністрів розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку, розробляє проект закону про Державний бюджет України. У зв’язку з цим Кабінет Міністрів України встановлює порядок і строки складання вищеназваних програм і проекту Державного бюджету України¹.

Підготовка проекту бюджету передбачає проведення низки дуже серйозних заходів. Після початку поточного року Міністерство економіки починає працювати над збиранням показників з галузевих міністерств і відомств, які фінансуватимуться з бюд-
^{1 При складанні проекту Державного бюджету на 1998 рік строки підготовки його були встановлені на більш високому рівні. Вже у травні 1997 року Президент України видав Указ “Про забезпечення своєчасного складання про-екта Державного бюджету на 1998 рік”. Згідно з Указом, до 1 червня 1997 р. повинна була завершитися розробка основних прогнозних макроекономіч-них показників економічного і соціального розвитку України на 1998 рік, а Міністерство фінансів України повинно було до 10 липня скласти проект зведеного бюджету на 1998 рік і подати його Кабінету Міністрів. До 15 серпня Міністерство фінансів повинно було подати Кабінету Міністрів проекти зведеного (консолідованого) бюджету на 1998 рік та Державного бюджету на 1998 рік з урахуванням наслідків розгляду розрахунків, поданих міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Після цього проект Державного бюджету-98 повинен бути поданий Кабінетом Міністрів Верховній Раді.

В липні 1997 року Верховна Рада України прийняла “Основні напрями бюджетної політики на 1998 рік” (бюджетну резолюцію).
Резолюцією встановлено, що доходи бюджету-98 не можуть перевищувати 31 % від прогнозного розміру валового внутрішнього продукту. В цей показник не включені надходження Державного Пенсійного фонду, які складають 8 % ВВП. Дефіцит бюджету не може перевищувати 5 % ВВП. Резолюцією введено мораторій на 1998 бюджетний рік на надання державою дотацій або субсидій, які не мають відношення до державного регулювання цін. Вводиться мораторій на надання бюджетних позик із строком повернення після 31 грудня 1998 року, за виключенням авансів по державному контракту. Бюджетна резолюція також визначила, що надходження і видатки бюджету-98 повинні формуватися на податковій базі, яка діє на 1 липня 1997 року.
економічні прогнози і до 1 червня подає їх у Верховну Раду.
В першому кварталі галузеві міністерства і відомства та органи місцевого самоврядування розраховують потреби на поточні видатки і капіталовкладення.
Легше підрахувати поточні витрати, оскільки вони базуються на кількісних показниках, нормах, поточних витратах.
Міністерство фінансів у червні готує детальні прогнози щодо надходжень до бюджету.
Загальний обсяг видатків проекту зведеного бюджету і загальний обсяг капітальних витрат Міністерство фінансів визначає в липні. На підставі цього Міністерство фінансів створює проект розподілу поточних витрат за галузями і усередині галузей між центральними органами виконавчої влади і виконавчими органами місцевого самоврядування. Саме цими розмірами витрат обмежуються замовлення галузевих міністерств, відомств і місцевих органів самоврядування (бо вони визначають розміри відрахувань від загальнодержавних доходів і податків).
В серпні розподіл асигнувань, який планує Міністерство фінансів, розглядається ним разом із зацікавленими державними органами. І вже після узгодження розмірів асигнувань з галузевими органами центральної виконавчої влади починається другий етап складання проекту бюджету.
Другим етапом першої стадії бюджетного процесу в Україні можна вважати прийняття до 15 червня Верховною Радою України спеціальної постанови — бюджетної резолюції¹.

Бюджетна резолюція дає основні напрями бюджетної політики на планований рік. В основу розробки бюджетної резолюції кладуться матеріали, які готуються Міністерством фінансів, Міністерством економіки та центральними галузевими органами виконавчої влади, місцевими органами самоврядування.
У бюджетній резолюції вміщуються головні пріоритети бюджетної політики на планований рік, які повинні стати орієнтиром для Уряду, який керує складанням проекту бюджету, і для Верховної Ради при розгляді бюджету. В ній визначаються мак-роекономічні цілі і обов’язково розмір дефіциту бюджету та загальний обсяг доходних надходжень, положення, які кладуться
‘В деяких країнах з подібними “резолюціями”, або, як їх називають, “бюд-• ч*.жетними посланнями” виступають глави держав — президни, наприклад •V СІЛА, Росії.в основу формування видаткової частини бюджету, та даються завдання Уряду, які слід врахувати.Регламент Верховної Ради вимагає прийняття бюджетної резолюції не пізніше 1 липня. Галузеві міністерства і відомства після доведення до них прогнозів соціально-економічного розвитку подають Міністерству фінансів та Мінекономіки розрахунки і обгрунтування потреб майбутнього бюджету, обгрунтування витрат на функціонування галузі і управлінського апарату, здійснення цільових комплексних програм. Місцеві органи самоврядування визначають, розраховують потреби поточного бюджету і бюджету розвитку і подають у Міністерство фінансів обгрунтування для одержання в плановому бюджетному періоді коштів з Державного бюджету.

Міністерство економіки України складаючи інвестиційну програму, відбирає інвестиційні проекти і на початку другої половини року розподіляє проекти інвестицій між галузями.
Одержавши розрахунки галузевих міністерств, відомств і органів місцевого самоврядуваня і зробивши прогнози можливих надходжень у бюджет, Міністерство фінансів аналізує всі показники і пропонує загальну суму розподілу витрат між капітальним та поточним бюджетами, складає попередній проект для зведеного бюджету України і доводить відповідні попередні прогнозні показники до міністерств, відомств, інших органів державної виконавчої влади з визначенням загальних меж витрат державного бюджету та прогнози надхожень по місцевих бюджетах¹.

Центральні органи виконавчої влади України у двотижневий строк розглядають доведені до них показники, включені в проект зведеного бюджету, і подають Міністерству фінансів України пропозиції з своїми розрахунками і обгрунтуваннями.
Міністерство фінансів України, спираючись на аналіз мак-роекономічних показників і замовлень міністерств, відомств, інших центральних органів виконавчої влади та заявок органів ¹ Для аналізу і визначення засад державного регулювання економічного і соціального розвитку України складається зведений бюджет України (ще його називають звід консолідованих бюджетів, тобто Державний бюджет і бюджети 24 областей, Києва, Севастополя і бюджет Автономної Республіки Крим), а в інших державах термін зведений ототожнється з терміном консолідований.місцевого самоврядування, вносить корективи у попередній зведений проект бюджету.

Проект зведеного бюджету Міністерство фінансів передає Кабінету Міністрів до 15 серпня.
Кабінет Міністрів на своєму засіданні розглядає проект бюджету і проект закону про Державний бюджет і приймає остаточне рішення щодо проекту Закону про Державний бюджет згідно з Правилами оформлення проекту -Закону України про Державний бюджет України¹.

§ 3. Порядок розгляду проекту бюджету
Згідно з Законом України “Про бюджетну систему України” друга стадія бюджетного процесу — розгляд проекту Закону про Державний бюджет України починається з того моменту, коли бюджетні матеріали передаються у Верховну Раду України². З цим тепер, після прийняття Конституції України, можна погодитися, бо у п. 6 статті 116 Конституції встановлено, що Кабінет Міністрів розробляє проект закону про Державний бюджет України.

У відповідності з статтею 26 Закону України “Про бюджетну систему України” до проекту Закону додаються: Основні прогнозні макропоказники економічного і соціального розвитку України на плановий рік, зведений баланс фінансових ресурсів України, основні напрями бюджетної і податкової політики, пропозиції щодо взаємовідносин Державного бюджету України з бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, обсяги централізованих державних капітальних вкладень з розрахунками і обгрунтуваннями по окремих позиціях і загальні показники зведеного бюджету України.
До всіх показників доходів і видатків державного бюджету, зазначених у проекті Закону про Державний бюджет України, окремо додаються розрахунки і обгрунтування. Персональну
^{1 Правила оформлення проекту Закону України про Державний бюджет України, затверджені Постановою Верховної Ради України від 6 травня 1996 року № 170/96-ВР.

^{: Це передбачено статтею 27 Закону України “Про бюджетну систему України”. Депутатам Верховної Ради України передається на розгляд не тільки проект Закону “Про Державний бюджет”, а багато матеріалів. Раніше, до

_{г прийняття Закону України “Про бюджетну систему України”, стадія розгля-* ду проекту бюджету починалася з моменту передання проекту бюджету в Кабінет Міністрів України.
відповідальність за дотримання цього правила покладено на Міністра фінансів України.}До проекту Закону про Державний бюджет України також додаються інформаційні матеріали:
прогноз доходів і видатків Державного бюджету України на три наступні роки, розроблений виходячи з Основних прогнозних макропоказників економічного і соціального розвитку України на цей період;
перелік законів, окремих статей законів та інших нормативних актів, яким суперечить проект Закону про Державний бюджет України, з зазначенням причин розбіжностей. Якщо причиною є недостатність коштів, вказується обсяг фінансування в процентному відношенні до визначеного актом законодавства;
перелік податків, зборів, інших обов’язкових платежів із зазначенням ставок і пільг;
перелік загальнодержавних, міжгалузевих та інших програм, що фінансуються з бюджету, в разі, якщо розпорядниками коштів є два і більше суб’єкти. Подаються дані щодо фінансових повноважень кожного суб’єкта і загальні витрати на програму.
З детальною доповіддю про проект бюджету виступає міністр фінансів. Протягом наступних п’яти днів проект бюджету розглядається у комітетах, які призначають доповідачів для участі у роботі комітету з питань бюджету. Депутати і комітети передають свої поправки до проекту бюджету у Комітет з питань бюджету.
При внесені поправок або пропозицій про збільшення видатків або зменшення доходів необхідно на цю суму запропонувати збільшення доходів за рахунок інших джерел або скорочення видатків на іншу статтю і дати письмове обгрунтування.
Всі пропозиції розглядає комітет з питань бюджету, який готує доповідь і таблицю про підтримані і відхилені поправки. На цьому етапі діяльності органів держави важливо відмітити особливу роль Кабінету Міністрів України у розробці проекту закону про Державний бюджет.
Згідно з статтею 93 Конституції України правом законодавчої ініціативи наділяються Президент України, народні депутати, Кабінет Міністрів України і Національний банк України. Законодавча ініціатива — це право перелічених осіб і органів
держави подати у Верховну Раду законопроект і обов’язок Верховної Ради розглянути його. Закон про Державний бюджет — закон особливого значення, тому право подання проекту Закону про Державний бюджет до Верховної Ради, тобто законодавча ініціатива по бюджету в цілому, закріплена статтею 96 Конституції України за Кабінетом Міністрів України.
Кабінет Міністрів України має не тільки право законодавчої ініціативи, Конституція України зобов’язує його щорічно подати проект закону про Державний бюджет до Верховної Ради не пізніше 15 вересня.
Перше читання проекту закону про Державний бюджет починається з доповіді Комітету з питань бюджету. По доповіді проводиться обговорення і ставиться на голосування постанова про схвалення висновків і пропозицій Комітету з питань бюджету.
Якщо постанова не підтримується, Верховна Рада може прийняти рішення: а) про повернення доповіді на доопрацювання в Комітет з питань бюджету; б) про розгляд на пленарному засіданні всіх поправок, що надійшли до Комітету з питань бюджету.
Якщо доповідь комітету з питань бюджету схвалюється, на пленарному засіданні розглядаються тільки відхилені поправки.
Наприклад, Комітет (тоді він ще називався комісією) Верховної Ради з питань бюджету розглянув в 1997 році поданий Кабінетом Міністрів України проект Закону України “Про Державний бюджет України на 1997 рік”, уточнений проект цього Закону, а також пропозиції Комітетів та народних депутатів (а їх було понад 200) щодо уточнення показників проектів зведеного і Державного бюджету. Після аналізу всіх пропозицій було зроблено висновок: збільшити доходи зведеного бюджету на 1 790 575 тис. гривень, зменшити доходи Державного бюджету на 582 950 тис. гривень, збільшити видатки бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя на 582 950 тис. гривень.
Комітетом було запропоновано введення для працівників госпрозрахункових підприємств при МВС, внутрішніх військ МВС та інших військових формувань порядку нарахувань на соціальне страхування від грошового утримання, внесків до Пенсійного фонду, фонду ліквідації наслідків Чорнобильської ; катастрофи із наступним юд-жету тощо.Ці висновки затверджені постановою Верховної Ради України, в них було дано завдання Кабінету Міністрів України на протязі 2 тижнів внести зміни у поданий проект, доопрацювати його і подати Верховній Раді.
Після цього проект бюджету передається Кабінету Міністрів на доопрацювання.
Кабінет Міністрів доопрацьовує проект бюджету на протязі двох тижнів відповідно до схваленої доповіді Комітету з питань бюджету і підтриманих Верховною Радою поправок і подає доопрацьований проект бюджету на друге читання у Верховну Раду.
§ 4. Порядок затвердження бюджету. Зміст актів про бюджет
Саме з другого читання починається третя стадія бюджетного процесу — затвердження бюджету і закону про Державний бюджет.
Верховна Рада України затверджує не тільки Закон “Про Державний бюджет”, але й сам Державний бюджет. Це встановлює і чинна Конституція України. Стаття 116 Конституції покладає на Кабінет Міністрів України обов’язок розробки проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подання Верховній Раді України звіту про його виконання.

Після доповіді Міністра фінансів на другому читанні у Верховній Раді починається затвердження бюджету і Закону про Державний бюджет. Починається це із затвердження граничного розміру дефіциту державного бюджету. Після затвердження граничного розміру дефіциту Державного бюджету Верховна Рада постатейно голосує закон про державний бюджет. Обговорення статей не проводиться, якщо Верховна Рада в першому читанні обговорювала і голосувала поправки, відхилені Комітетом з питань бюджету. Регламент Верховної Ради дозволяє тільки виступи з мотивів голосування щодо цих статей.Регламент Верховної Ради передбачає кілька варіантів, які можуть виникнути при прийнятті бюджету.
1) Якщо під час постатейного голосування до проекту бюджету не було внесено істотних змін, Кабінет Міністрів України може запропонувати прийняти закон про Державний бюджет в цілому.

Якщо були прийняті поправки, що призвели до перевищення граничного розміру дефіциту бюджету, Уряд Україниможе на свій розсуд або відразу запропонувати свої поправки зметою скорочення дефіциту, або запросити у Верховної Радиперерву для доопрацювання проекту бюджету.

Якщо після обговорення і прийняття поправок Урядудосягнуто затвердження граничного розміру дефіциту бюджету, Верховна Рада України голосує проект бюджету в цілому.

Якщо дефіцит бюджету перевищує граничний розмір,Верховна Рада України розглядає питання про пропорційнескорочення всіх статей видатків, крім захищених. Верховна Радаовинна у таких випадках на подання Уряду затвердити перелік захищених статей бюджету і процент скорочення видатківпо інших статтях. Після цього проект закону про Державнийбюджет голосується в цілому.

Якщо Верховна Рада не приймає рішення про пропорційне скорочення статей видатків, проект бюджету передається для доопрацювання в Комітет з питань бюджету і для розгляду в третьому читанні. Депутати і Комітети протягом 3 днівподають свої пропозиції для доопрацювання в Комітет з питань бюджету. Протягом 5 днів Комітет розглядає поправки іне менш як за 3 дні до засідання Верховної Ради України висновки Комітету поширюються серед депутатів.

Проект бюджету і проект закону про Державний бюджет подаються на третє читання. На засіданні обговорюються і го-лосуються поправки про скорочення дефіциту бюджету. При досягненні затвердженого граничного розміру дефіциту бюджету Верховна Рада України голосує бюджет в цілому, а якщо ні — то пропорційно скорочуються статті видатків.
Крім Закону “Про Державний бюджет України”, Верховна Рада приймає постанову про введення в дію Закону. Проект цієї постанови також готується Кабінетом Міністрів України до другого читання бюджету.
Зміст Закону “Про державний бюджет”. Практика Верховної Ради України свідчить, що щорічні закони про державний бюджет включають різну кількість статей. Верховна Рада України — єдиний законодавчий орган, тому вона може приймати закони певного змісту з будь-якою кількістю статей. Однак є показники бюджету, які повинні бути в кожному законі про Державний бюджет. Зміст Закону України “Про Державний бюджет” в основному визначається статтею 28 Закону “Про бюджетну систему України” та “Правилами оформлення проекту Закону України про Державний бюджет України”, а також Регламентом Верховної Ради України.
У першій статті Закону завжди передбачається загальна сума доходів і видатків.
На початку Закону встановлюється граничний розмір дефіциту Державного бюджету. Так, в Законі “Про Державний бюджет України на 1998 рік” граничний розмір дефіциту встановлено у сумі 3 380 723 тис. гривень, що розрахункове становить 3,3 % валового внутрішнього продукту і 13,8% видатків Державного бюджету 1998 р. В 1998 році на покриття дефіциту Державного бюджету буде спрямовано надходження із джерел внутрішнього фінансування в сумі 1 130 723 тис. гривень та із джерел зовнішнього фінансування — 2 250 000 тис. гривень.
У Законі про Державний бюджет повинні бути визначені граничний розмір державного внутрішнього боргу та розмір державних зовнішніх запозичень для погашення державного боргу та фінансування дефіциту державного бюджету. Вищий законодавчий орган може передбачити і таке положення, як неповне надходження коштів з джерел внутрішнього і зовнішнього запозичення, і встановити можливість зменшення (збільшення) граничного розміру державного внутрішнього боргу за рахунок відповідного збільшення (зменшення) розміру державних зовнішніх запозичень України.
В законі повинен встановлюватися розмір оборотної касової готівки у Державному бюджеті України.
В законі встановлюються суми доходів Державного бюджету України — за їх основними видами, а асигнування — в розрізі міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади згідно з бюджетною класифікацією. Внесення змін, уточнень та доповнень до них протягом бюджетного року здійснюється виключно за рішеннями Верховної Ради України.
Доходи і видатки цільових загальнодержавних фондів, включених до складу Державного бюджету України, затверджуються щодо кожного фонду окремо. Поточні видатки цільових загальнодержавних фондів затверджуються Верховною Радою України в межах доходів цих фондів. Видатки розвитку цільових загальнодержавних фондів можуть бути скорочені Верховною
Радою України із спрямуванням вилучених коштів на фінансування інших статей видатків Державного бюджету України.
В Законі “Про Державний бюджет” визначаються захищені статті видатків, які фінансуються з Державного бюджету в першочерговому порядку.
Обов’язково в Законі передбачаються обсяги дотацій, суб-венцій до бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя і розміри коштів, що передаються до Державного бюджету з бюджетів областей та міста Києва.
Якщо сума видатків по окремій статті становить більше 0,1% загальної суми видатків Державного бюджету України, ці видатки підлягають подальшій деталізації у додатках до зазначеного Закону, ці додатки є невід’ємною частиною Закону України про Державний бюджет України. Внесення змін, уточнень та доповнень до них протягом бюджетного року здійснюється виключно за рішенням Верховної Ради України.

Доходи і видатки цільових загальнодержавних фондів, включених до складу Державного бюджету України, затверджуються щодо кожного фонду окремо. Поточні видатки цільових загальнодержавних фондів затверджуються Верховною Радою України в межах доходів цих фондів. Видатки розвитку цільових загальнодержавних фондів можуть бути скорочені Верховною Радою України із спрямуванням вилучених коштів на фінансування інших статей видатків Державного бюджету України.
Стаття 28 Закону України “Про бюджетну систему України” вміщує заборону встановлення, зміну або скасування існуючих податків, зборів, інших обов’язкових платежів у бюджет в Законі про Державний бюджет¹.

Фактичний зміст цих основних статей Закону про Державний бюджет заповнюється щороку іншими показниками, а юридичний — залишається незмінним. В інших статтях Закону про Державний бюджет України можуть бути інші положення, але без перерахованих вище Закону бути не може.
Бюджет — це цифри, але Закон про Державний бюджет — це не тільки показники, цифри. Це правові приписи, які мають конкретно-адресний зміст. Саме факт включення показника по доходах чи видатках — це надання органу державної вико-
^{1 Чинне податкове законодавство також має таку заборону, але Закони “Про Державний бюджет”, на жаль, майже завжди мають статті, якими змінюються обов’язкові платежі, їх ставки, порядок сплати. навчої влади та особі, яким делеговані повноваження по використанню бюджетних коштів, і покладення обов’язку по збиранню коштів на державні органи, які відповідають за це. Загальний обсяг бюджету — це завдання Кабінету Міністрів України — зібрати суму коштів, витратити їх суворо за призначенням, не перевищуючи граничного розміру дефіциту, затвердженого Верховною Радою України.

У конкретно-адресному змісті приписів, які складають основну частину статей Закону “Про Державний бюджет” є його особливість, яка дає привід багатьом юристам-теоретикам вважати цей акт законом у формальному розумінні, тобто законом за формою, але не за змістом. Однак в законах про Державний бюджет, як і в рішеннях про місцеві бюджети, є приписи, які не мають конкретно-адресного змісту. Це приписи, якими затверджуються розміри відрахувань від територіальних надходжень загальнодержавних доходів і податків у бюджети нижчих рівнів. Бюджетні правовідносини між вищестоящими і нижчестоящими органами виконавчої влади або органами виконавчої влади і виконавчими органами місцевих рад, виникають кожного разу, коли в наявності такий юридичний факт як платіж в бюджет, сума якого розподіляється між бюджетами. Таким чином, ці приписи є правовими нормами, які розраховані на багаторазове застосування.
Ось чому не можна погодитися, що закон або рішення місцевого органу самоврядування про відповідний бюджет є такими тільки за формою, а не змістом.
Закон про Державний бюджет підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.
Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими та сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.
У разі, якщо Президент України протягом установленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений¹.Якщо під час повторного розгляду закон про державний бюджет буде знову прийнятий Верховною Радою України не менше як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10 днів¹.

^{1 Цікавим і безпрецедентним був процес розробки і прийняття Закону про Державний бюджет на 1997 рік.

14 вересня 1996 року Кабінет Міністрів України вніс на розгляд Верховної Ради України проект Державного бюджету України на 1997 рік разом з матеріалами і обгрунтуваннями, передбаченими Правилами оформлення проекту закону про Державний бюджет України. Після аналізу економічної ситуації та попередніх підсумків функціонування економіки у 1996 році Кабінет Міністрів за участі народних депутатів України розробив пакет проектів законодавчих актів щодо реформування податкової системи, впорядкування державних видатків, подолання кризи платежів, З урахуванням цього 21 листопада 1996 року Кабінет Міністрів України подав уточнений проект Державного бюджету на 1997 рік. У першому читанні 19 грудня 1996 року Верховна Рада розглянула цей проект і прийняла відповідну постанову, як передбачено Регламентом Верховної Ради. Розгляд поданого Кабінетом Міністрів України пакету проектів законодавчих актів затягнувся, а без їх прийняття неможливо було приймати бюджет, тому Уряд України звернувся з проханням до Верховної Ради України з пропозицією розглянути і прийняти ці проекти законів у позачерговому порядку. Доопрацьований проект Державного бюджету на 1997 рік було подано на друге читання 25 квітня 1997 року з урахуванням висновків і пропозицій депутатів. 4 червня 1997 року Кабінет Міністрів України додатково надіслав до Верховної Ради України уточнену редакцію проекту Закону України “Про Державний бюджет України на 1997 рік”. Після детального обговорення показників доопрацьованого четвертого проекту Державного бюджету України на 1997 рік в комітетах Верховної Ради за участі представників Уряду, Закон про Державний бюджет на 1997 рік 1 липня 1997 року був прийнятий. Але всі його статті, крім 27 і 29 Закону, вводяться в дію з 1 січня 1997 року. Статті 27 і 29 Закону про Державний бюджет на 1997 рік введені в дію з 1 липня (стаття 27 — включення до складу Державного бюджету України на 1997 рік коштів Фонду соціального страхування України та Фонду охорони навколишнього природного середовища; стаття 29 — зменшує наполовину внески у Чорнобильський фонд для всіх підприємств, установ та організацій з 1 липня 1997 року).
Президент України Леонід Кучма підписав Закон “Про Державний бюджет України на 1997 рік”, виходячи з того, що “відсутність держбюджету викликала політичну напругу в суспільстві, затримку з прийняттям місцевих бюджетів, породжувала невирішеність з виплатою зарплат і пенсій, а також затримувала реалізацію програми зовнішніх позик”. Президент України застосував вето до акту “Про введення в дію Держбюджету на 1997 рік”, у якому, на його думку, вмішуються низка положень, що протирічать Конституції (положення про скасування пільг окремим категоріям “чорнобильців”, а також введення податку за землю в подвійному розмірі “заднім числом”) // Бухучет, налоги, бизнес, 1997.— № 28.

§ 5. Порядок виконання бюджету
Четвертою, але основною стадією бюджетного процесу є виконання бюджету.

Виконат бюдет — це зібрати доходи, мінімальна сума яких встановлена в законі про державний чи місцевий бюджет (перевиконати встановлений об’єм — це добре, а недовиконання — це збільшення дефіциту), та профінансувати видатки (покривати видатки можна не перевищуючи їх граничний об’єм, бо фінансування понад встановлену межу — це збільшувати дефіцит, підвищувати розмір видатків- на певні заходи — це неодмінно зменшувати витрати на будь-які інші видатки, але ж в бюджет внесені першочергові, пріоритетні витрати).

Згідно з статтею 116 Конституції України забезпечення виконання затвердженого бюджету покладено на Кабінет Міністрів України. Щодо місцевих бюджетів, то Конституція України в статті 143 записала, що сільські, селищні та міські ради затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць, як і обласні та районні ради, й контролюють їх виконання, а зрозуміло, виконання покладено на виконавчі органи. Обласні і районні бюджети виконують, згідно з статтею 61 Закону України “Про місцеве самоврядування”, відповідні державні адміністрації на підставі Закону України “Про бюджетну
систему України”. Виконання бюджетів здійснюється на підставі законодавства та нормативне-правових актів про бюджет на певний бюджетний період і у відповідності з розписом доходів і видатків бюджету, який затверджується фінансовими органами.
Відповідно до статті 36 Закону України “Про бюджетну систему України” Кабінет Міністрів України організовує виконання Державного бюджету України через Міністерство фінансів України, міністерства, відомства, інші органи державної виконавчої влади, Уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи місцевого самоврядування.
Державний бюджет України виконується за розписом доходів і видатків з поквартальним розподілом, що складається Міністерством фінансів України відповідно до показників цього бюджету, затвердженого Верховною Радою України. Державний бюджет України виконується по видатках в тих самих пропорціях щодо загальної суми видатків бюджету, які затверджено Верховною Радою України. Контроль за пропорційним фінансуванням здійснюється щоквартально.У разі, коли в процесі виконання бюджетів органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування приймають рішення, на підставі яких необхідно виділення фінансових ресурсів понад затверджених у відповідному бюджеті, вони можуть бути реалізовані тільки після внесення відповідних змін у закон про Державний бюджет або рішення органу місцевого самоврядування про місцевий бюджет.
Виконання бюджетів здійснюється в межах доходів, що надійшли, і коштів на фінансування дефіциту бюджету.
Безпосередньо виконання доходної частини покладено на податкову адміністрацію, яка здійснює контроль за правильністю і повнотою обчислення обов’язкових платежів і податків, своєчасністю їх зарахування у відповідні бюджети.
Особлива роль у виконанні бюджету належить фінансовим органам, через які Кабінет Міністрів організує їх виконання. Міністерство фінансів забезпечує в установленому порядку виконання державного бюджету і цільове використання коштів, які видляються з бюджету підприємствам і організаціям; складає звіт про виконання державного і зведеного ^консолідованого) бюджету. Маючи владні повноваження, Міністерство фінансів вимагає подання йому матеріалів для здійснення контролю за виконанням бюджету, зв’язаних із використанням бюджетних коштів. У разі з’ясування нецільового витрачання коштів Міністерство фінансів України може обмежувати або й припиняти фінансування таких установ і організацій.
Аналогічні функції здійснюють місцеві фінансові органи щодо виконання місцевих бюджетів.
В Україні, як і у багатьох країнах СНД, введена казначейська система виконання бюджетів¹, для чого при Міністерстві фінансів України створено систему органів державної виконавчої влади, які зайняті організацією виконання Державного бюджету — Державне Казначейство².

^{1 Згідно з постановою Кабінету Міністрів і Національного банку України від9 травня 1997 року з 1 червня 1997 року введено казначейське виконаннякошторисних видатків на утримання апарату міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і підвідомчих їм органів. З метою посиленняконтролю за використанням бюджетних коштів виконання видатків будездійснюватися безпосередньо суб’єктами господарської діяльності, які надали послуги або виконали роботи для державних органів.

^{2 Положення про Державне Казначейство затверджено постановою КабінетуМіністрів України від 31 липня 1995 року.

Державне казначейство:

організує виконання державного бюджету і здійснює контроль за ним;здійснює управління наявними бюджетними коштами якв національній, так і в іноземній валюті, і коштами державнихпозабюджетних фондів у межах витрат, установлених на відповідний період;
фінансує видатки державного бюджету;
веде облік касового виконання державного бюджету, складає звітність про стан виконання державного і зведеного бюджету;здійснює управління державним внутрішнім і зовнішнім

боргом у відповідності з чинним законодавством;розподіляє між державним бюджетом, республіканськимбюджетом Автономної Республіки Крим і місцевими бюджетами відрахування від загальнодержавних податків і зборів та обов’язкових платежів за нормативами, затвердженими ВерховноюРадою України.

Казначейська система виконання державного бюджету передбачає акумулювання всіх коштів державного бюджету на рахунках, які відкриваються в установах банків на ім’я органів Державного казначейства.Ці рахунки діють у єдиному режимі, створюючи загальнодержавну систему єдиного казначейського рахунку. Органи Державного казначейства безпосередньо здійснюватимуть платежі на користь суб’єктів господарської діяльності та інших суб’єктів, які виконували роботи або надавали послуги бюджетним установам, спеціально уповноваженим особам, розпорядникам бюджетних коштів.За своїм правовим станом розпорядники коштів, поділяються на головних та нижчестоячих розпорядників коштів, які в свою чергу можуть поділятися на розпорядників коштів І та II ступеня. Так, у системі Міністерства освіти головним розпорядником бюджетних коштів є міністр; ректори вузів (університетів та інститутів) є нижчестоящими розпорядниками коштів або розпорядниками II ступеня, які одержують бюджетні фінансування в цілому на вуз з усіма структурними підрозділами — і тими, що мають права юридичної особи (наукові, учбові інститути, астрономічні обсерваторії, ботанічні сади, обчислювальні центри), і підрозділами без права юридичної особи. В таких випадках установи, що входять до складу вузу, одержують бюджетне фінансування від розпорядника бюджетних коштів І ступеня, а керівники цих установ є розпорядниками бюджетних коштів II ступеня.

До повноважень головних розпорядників бюджетних коштів належать права: одержувати кошти на утримання всієї системи; розподіляти їх поміж нижчестоящими розпорядниками бюджетних коштів, відкривати бюджетне фінансування нижче-стоящим розпорядникам бюджетних коштів, одержувати й витрачати кошти на утримання апарату, що його вони очолюють; контролювати цільове й доцільне витрачання коштів підвідомчими органами; здійснювати централізовані заходи.
По місцевих бюджетах головними розподрядниками бюджетних коштів є керівники галузевих відділів місцевих органів самоврядування (охорони здоров’я, освіти і т. ін.), яким підпорядковані місцеві установи та організації.
Розпорядники бюджетних коштів І ступеня одержують бюджетне фінансування як безпосередньо на утримання очолюваних організацій, так і для фінансування підлеглих їм установ, що перебувають на самостійному балансі; використовують кошти на виробничо-господарську діяльність своєї організації, відкривають бюджетне фінансування підвідомчим установам; контролюють цільове використання їх та організують приймання звітів стосовно використання бюджетного фінансування.
До повноважень розпорядників бюджетних коштів II ступеня входить одержання бюджетного фінансування в обсязі, визначеному за встановленими економічними нормативами; використання одержаного фінансування за цільовим призначенням з додержанням режиму економії; своєчасне подання звітності про фактичне використання коштів.

Розпорядник бюджетних коштів провадить фінансування у загальному обсязі з обов’язковим розмежуванням асигнування, призначеного на заробітну плату, на виконання наукових досліджень, стипендії (для учбових закладів), на харчування, медикаменти (для медичних та дитячих дошкільних установ), придбання твердого інвентаря і капітальний ремонт приміщень та устаткування. По всіх інших статтях кошторису видатків (ст.2. Нарахування на заробітну плату; ст. 3. Господарські та канцелярські витрати; ст. 4. Відрядження та службові роз’їзди; ст. 5. Навчальні витрати; ст. 14. Придбання м’якого інвентаря; ст. 18.Інші видатки) бюджетні асигнування виділяються загальною сумою за ст. 19. Розпорядникам бюджетних коштів надане право переглядати й перерозподіляти фінансування по зазначених статтях кошторису витрат.
Для повного обліку бюджетних коштів і контролю за їх цільовим використанням у відповідності до закону про державний бюджет України на певний бюджетний рік, в органах Державного казначейства відкривається реєстраційний рахунок на кожний рік± а після закінчення бюджетного року він поновлюється. Реєстраційні рахунки відкриваються розпорядниками бюджетних коштів для обліку видатків. Для відкриття реєстраційного рахунку заводяться особові справи, в які вкладаються такі документи:

заява на відкриття рахунку в системі органів ДержавногоКазначейства, підписана керівником і головним бухгалтером;

довідка про внесення в Єдиний державний реєстрпідприємств і організацій України з вказівкою ідентифікаційного коду;
копія затвердженого положення або статуту підприємства, установи, завірена вищестоячою установою або нотаріально;
доведений до розпорядника коштів поквартальний об’ємасигнувань, передбачених в бюджеті України, з розподілом порозділах, параграфах і статтях бюджетної класифікації;
затверджений кошторис доходів і видатків з поквартальним розподілом;
картка із зразками підписів осіб, яким у відповідності ззаконодавством України надано право розпоряджатися рахунком і підписувати грошові документи, та відбитком печатки;
звіт про виконання кошторису витрат установи на датузакриття фінансування на поточні бюджетні рахунки в установах уповноважених банків;

виписка з особової картки розпорядника коштів, якщозмінюється адреса і орган Державного казначейства.

Після реєстрації розпорядника коштів йому присвоюється номер. Дані номери є складовою частиною кода їх реєстраційних рахунків, які відкриваються в розрізі розділів бюджетноїкласифікації.
Про відкриття реєстраційного рахунку в органі Державного казначейства повідомляється розпорядник коштів.
Для регулювання відносин, пов’язаних з виконанням державного бюджету, органи Державного казначейства укладають договори з розпорядниками бюджетних коштів на розрахункове обслуговування у відповідності з установленими лімітами, затвердженим кошторисом. Це специфічний вид договорів, оскільки бюджетним правовідносинам, які будуть здійснюватися за цими договорами, властиві ті ж особливості, про які йшла мова в загальній частині фінансового права.
Умови цих відносин та їх сутність передбачені нормативними актами.
Договір укладається за формою, яка встановлена Міністерством фінансів України, і повинний вміщувати: предмет договору (а він визначений Інструкцією Мінфіну України від 12 травня 1997 р.), права і обов’язки сторін, які також визначені Мінфіном (вимагати від клієнта правильності оформлених розрахункових документів на перерахування коштів, перевіряти фінансово-бухгалтерські документи про зарахування, перерахування і використання бюджетних коштів, припиняти фінансування у випадках виявлення фактів порушень установленого порядку виконання бюджету з повідомленням клієнта.
Казначейство готує виписки з рахунків клієнтів на наступний день після операції, забезпечує таємницю операцій на рахунках клієнтів. Але всі ці права Державне казначейство має як суб’єкт відносин, наділений владними повноваженнями. Клієнт має право розпоряджатися коштами, що знаходяться на рахунку, але тільки в межах затвердженого кошторису і затвердженого ліміту видатків, одержувати необхідну інформацію, пов’язану з виконанням договору і контролювати своєчасність зарахування коштів на свої рахунки.Клієнт бере на себе обов’язок подавати всі необхідні документи, в тижневий строк повідомляти про всі зміни в реквізитах і кошторисах видатків.Що дуже позитивне в новому порядку виконання державного бюджету — це можливість оскарження дій Державного казначейства у судовому порядку, якщо сторони не можуть ліквідувати розбіжності шляхом переговорів.Договір може бути припинений за ініціативою однієї з сторін у випадках виявлення фактів порушень установленого порядку виконання державного бюджету або у випадках припинення діяльності однієї з сторін.Реєстраційний рахунок відкривається на один рік і щороку поновлюється, тобто рахунок, як і всі бюджетно-правові відносини, має періодичний характер.
Реєстраційні рахунки відкриваються в уповноважених банках. У відповідності з постановами Кабінету Міністрів України та Національного банку України “Про касове виконання Державного бюджету України” від 3.04.96 р. (з доповненнями від 3.12.96 р., 18.03.97 р., 21.03.97 р. та 16.04.97 р.) обслуговування бюджетних рахунків доручено банкам “Україна” (Київ), Про-мінвестбанку (Київ), Ощадбанку (Київ), Укрсоцбанку (Київ), Державному експортно-імпортному банку (Київ), “Аваль” (Київ), Приватбанку (Дніпропетровськ), Брокбізнесбанку (Київ), Українському кредитному банку (Київ), Об’єднаному комерційному банку (Сімферополь), київському банку “Надра” та Акціонерному комерційному інноваційному банку “Укрсиббанк” та деяким іншим.
Касовими видатками бюджету вважаються всі суми, видані готівкою і по безготівкових розрахунках, при перерахуванні коштів на рахунки юридичних осіб та при розрахунках з іншими бюджетами; повернення доходів, перекази сум по короткострокових позичках тощо.
Фактичними видатками е дійсні витрати установ, оформлені відповідними документами, які включають видатки по не-сплачених рахунках кредиторів, по нарахуванню зарплати і стипендіях.
Постановою Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996 р. передбачені заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету та підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення соціальних виплат населенню.
Цією постановою заборонялося без дозволу Міністерства фінансів асигнування на придбання легкових автомобілів усім бюджетним установам.
Кошти з бюджетів усіх рівнів на виплату зарплати перераховуються відповідними органами бюджетним установам і організаціям на спеціальні рахунки в установах банків. Штатний розпис та кошторис витрат бюджетних установ і організацій, незалежно від того, з якого бюджету вони фінансуються, затверджується для них керівниками вищестоящих органів за підпорядкованістю установи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 1997 р. затверджено Положення про порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи, організації.
Єдиний кошторис доходів і видатків складається бюджетними установами на календарний рік і затверджується керівниками вищестоящих організацій, за винятком центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад і державних адміністрацій, які затверджуються Кабінетом Міністрів, після експертизи в Міністерстві фінансів України¹ .

Витрати бюджетної установи повинні чітко вписуватися в рамки фінансування. Єдиний кошторис установи складається з двох розділів — доходів і видатків. Доходна частина кошторису складається з бюджетних асигнувань і позабюджетних коштів. Видаткова частина кошторису поділяється на видатки, які провадяться за рахунок бюджетних асигнувань, і на видатки, які покриваються за рахунок інших (позабюджетних) надходжень, з виділенням видатків, які провадяться установою за рахунок прибутку, що залишається в її розпорядженні.
У відповідності з Указом Президента України “Про заходи щодо забезпечення наповнення Державного бюджету та посилення фінансово-бюджетної дисципліни” від 28 лютого 1997 року бюджетним установам і організаціям незалежно від того, з якого бюджету здіснюється фінансування, заборонено витрачати кошти на цілі, не передбачені затвердженими кошторисами доходів і видатків. Без затверджених в установленому порядку кошторисів доходів і видатків фінансування не здійснюється.
Кошториси доходів і видатків і штатні розписи затверджуються не пізніше ніж в місячний строк після затвердження відповідних бюджетів. Кошториси затверджують виконавчі органи по підпорядкованості після попередньої експертизи відповідних фінансових органів.
Указом Президента бюджетним організаціям заборонено:

витрачати кошти на цілі, не передбачені затвердженими кошторисами доходів і видатків, та на понадлімітне використання бюджетних асигнувань. Персональна відповідальність‘ Підписує кошториси цих установ віце-прем’єр-міністр України з питань економіки, а по всіх інших установах управлінських органів — керівники вищестоящих органів або їх заступники.

у вигляді звільнення з посад і притягнення до відповідальності, передбаченої законодавством, покладається на керівників і головних бухгалтерів цих бюджетних установ;

розміщувати за рахунок відповідного бюджету замовлення на продукцію, роботи і послуги, фінансування яких не передбачалося відповідними бюджетами чи затвердженими у встановленому порядку кошторисами доходів і видатків.

Кабінет Міністрів України одержав право визначати порядок затвердження титульних списків на будівництво об’єктів за бюджетні кошти або за кошти державних підприємств.
Кабінет Міністрів запроваджує щоденне збирання інформації про надходження доходів до зведеного бюджету та щомісячну звітність бюджетних організацій і підприємств недержавної форми власності, яким надаються бюджетні кошти, про витрачання цих коштів.
В процесі виконання бюджетів Уряд України органи місцевого самоврядування мають право вносити зміни по видатках відповідного бюджету в межах затверджених асигнувань за розділами і підрозділами функціональної бюджетної класифікації. Виконання бюджетів здійснюється в межах доходів, які надходять, і коштів на фінансування дефіциту бюджету, затверджених у бюджеті на черговий рік.
Доходи, додатково одержані, спрямовують на фінансування народногосподарських і соціально-культурних заходів, включаючи капітальні вкладення. Додатково одержаними не вважаються суми, одержані в результаті розширення джерел на підставі рішень директивних органів після затвердження бюджету, а також переплати і суми, достроково внесені в бюджет.
Суми додаткових доходів визначаються в цілому по відповідному бюджету на основі квартальних даних про виконання бюджету. При цьому витрати за рахунок додаткових доходів можуть проводитись лише за умови, якщо буде встановлено, що виконання дохідної частини бюджету забезпечує перевиконання доходів по річному бюджету в цілому.
З бюджету фінансуються тільки видатки, передбачені в бюджеті. Фінансування установ, підприємств і організацій з декількох бюджетів не допускається.
Фінансування з бюджету здійснюється в межах асигнувань, передбачених у поквартальному розподілі річного розпису доходів і видатків та місячному ліміті витрат.
Президент України 21.01.1998 р. видав Указ “Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі”. На його виконання Кабінет Міністрів України видав постанову “Про заходи щодо упорядкування бюджетних видатків”, а Мінфін України розробив механізм обмеження витрачання коштів Державного бюджету. Тепер Міністр фінансів України затверджує річний розпис державного бюджету з помісячним його розподілом на підставі показників, затверджених у законі про державний бюджет, які є граничними для розпорядників.
Річний розпис складається Головним бюджетним управлінням з помісячним розподілом. Розпис уточнюється.
Ліміти видатків головних розпорядників визначаються шляхом обмеження витрачання ними коштів, передбачених окремими статтями бюджетної класифікації. Захищені статті, видатки з оплати комунальних послуг та енергоносіїв і утримання бюджетних установ обмежуються в останню чергу.
Видатки цільових фондів фінансуються в межах надходжень. На основі лімітів розпорядники бюджетних коштів доводять протягом 3 днів ліміти до своїх підвідомчих установ, які в свою чергу лімітують показники кошторисів доходів і видатків бюджетної установи і реєструють їх у відповідному органі Державного казначейства.
Розпорядники бюджетних коштів не мають права без відповідного дозволу брати разові зобов’язання по оплаті на суму понад 100 тис. гривень.
В процесі виконання бюджетів Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів можуть виникати тимчасові касові розриви. Для їх покриття можна одержати позички, які за клопотанням Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та відповідних виконавчих органів місцевого самоврядування надаються з бюджетів вищого рівня на підставі рішень керівників фінансових органів. Бюджетні позички, які повинні бути погашені у встановлені строки в межах поточного бюджетного року.
У видаткові частини Державного і місцевих бюджетів включаються резервні фонди. Порядок використання резервного фонду Кабінету Міністрів України встановлено Постановою Верховної Ради України 22 лютого 1996 року. Резервний фонд передбачено не більше 2 відсотків від обсягу видатків Державного бюджету. Загальна сума резервного фонду визначається щороку. Обмеженість коштів, які знаходяться у розпорядженні держави, примушує суворо контролювати цільове використання коштів резервного фонду.
Фінансування видатків з резервного фонду здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України. Для одержання коштів з резервного фонду до Кабінету Міністрів України подаються обгрунтовані прохання міністерств, відомств, інших органів державної виконавчої влади та висновків Міністерства фінансів та Міністерства економіки України щодо економічної доцільності та ефективності фінансування видатків за рахунок резервного фонду.
Положення про резервний фонд забороняє використовувати кошти з нього на:

погашення боргів, у тому числі пов’язаних з гарантіямичи іншими видами забезпечення, наданими Урядом України;
збільшення сум по статтях видатків, передбачених у державному бюджеті.

При вирішенні питання про надання коштів з резервного фонду Кабінет Міністрів на своє засідання письмово запрошує представників комітету з питань бюджету, які можуть виступати на засіданні.
Кошти з резервного фонду надаються на фінансування:

витрат, пов’язаних з надзвичайними ситуаціями;
робіт по ліквідації наслідків стихійних явищ та аварій;
непередбачених витрат, пов’язаних із введенням законів;
інших заходів, не передбачених і які не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету України,з визначенням при цьому розміру коштів, який не може перевищувати 20 відсотків загального обсягу резервного фонду.

Цільове призначення коштів з резервного фонду визначає Кабінет Міністрів України в своїй постанові, а контроль за їх використанням здійснюють Рахункова палата та Міністерство фінансів України разом з органами державної виконавчої влади та виконавчими органами місцевого самоврядування.
Верховна Рада України здійснює жорсткий контроль за витрачанням коштів з резервного фонду. Кабінет Міністрів України щомісяця подає Верховній Раді України докладні письмові звіти про витрати з резервного фонду з обгрунтуванням їх необхідності, економічності та ефективності та підтвердження цього при витрачанні цих коштів.
У разі виявлення Верховною Радою України нецільового або неефективного використання коштів резервного фонду Кабінетом Міністрів і підприємством, винним в нецільовому чи неефективному використанні цих коштів, Верховна Рада не затверджує ці видатки і ставить питання про повернення їх разом із відсотками по них за рахунок коштів винних осіб чи за рахунок коштів, виділених у державному бюджеті на відповідний орган.
Фінансування видатків з резервного фонду Уряду Автономної Республіки Крим, виконавчих органів обласних, міських (міст Києва і Севастополя та міст обласного підпорядкування), районних органів місцевого самоврядування здійснюється за обгрунтованою постановою відповідного виконавчого органу. Уряд Автономної Республіки Крим, виконавчі органи місцевого самоврядування подають до відповідних рад щоквартальні докладні письмові звіти про видатки з резервних фондів з обгрунтуванням їх необхідності, економічності, ефективності. Розгляд і прийняття рішень щодо схвалення цих видатків та можливого відновлення резервного фонду здійснює Верховна Рада Автономної Республіки Крим під час найближчого розгляду питання про внесення змін та доповнень до закону про республіканський бюджет Автономної Республіки Крим або про його виконання, а відповідні місцеві Ради — на найближчій сесії.
Доходи, додатково одержані при виконанні бюджетів, суми перевищення доходів над видатками, заощадження у видатках вилученню не підлягають і використовуються виконавчими органами після того, як буде поновлено розмір оборотної касової готівки, на заходи, які затверджені в Законі про Державний бюджет та рішеннях органів місцевого самоврядування. Рішення про використання додатково одержаних чи заощаджених коштів, згідно з статтею 65 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, приймається відповідною радою.
Рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею їм необхідних фінансових ресурсів. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, компенсуються державою¹.

^{1 Стаття 67, ч. 2 Закону України “Про місцеве самоврядування України”.

Згідно з статтею 33 Закону України “Про бюджетну систему України” у разі, коли в ході виконання бюджету рівень дефіциту бюджету перевищує встановлений або виникає значне зниження надходжень від доходних джерел, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів за пропозицією Кабінету Міністрів України, виконавчих органів відповідних рад приймають рішення про запровадження пропорційного скорочення затверджених бюджетних видатків щомісячно по всіх статтях бюджету (крім захищених статей, перелік яких визначається відповідною радою) до кінця бюджетного року. Пропорційне скорочення може бути запроваджено також, якщо в ході виконання бюджету його дефіцит не зменшується, внаслідок чого виникає неспроможність фінансування передбачених бюджетом заходів.
Якщо Верховна Рада не реагує оперативно на збільшення дефіциту бюджету, не приймає рішення щодо пропорційного скорочення видатків, Президент України, в силу бюджетного законодавства, має право зупинити або скоротити фінансування окремих видатків, попередивши про це Верховну Раду України за два тижні.
Контроль за виконанням бюджетів здійснюється органами державної влади та органами місцевого самоврядування в межах їх компетенції.
Від імені Верховної Ради на підставі статті 98 Конституції контроль за використанням коштів Державного бюджету України здійснює Рахункова палата¹.

Виконуючи Державний бюджет України, щоденний контроль за витрачанням коштів бюджетів здійснює система органів Державного казначейства. Крім цього створено спеціальний орган фінансового контролю — Державну контрольно-ревізійну службу в Україні при Міністерстві фінансів України (КРУ)². Такі ж контрольні органи працюють на місцях. Міністерства мають свої контрольні відділи.

У березні 1997 р. постановою Кабінету Міністрів України була створена тимчасова комісія, яка контролює питання забезпечення своєчасної сплати податків, зборів та інших обов’язкових платежів і слідкує за ефективним витрачанням бюджетних коштів. До функцій комісії відноситься і координація роботи тимчасових комісій, які створюються у відповідності з рішенням Кабінету Міністрів України від 3 березня 1997 року в Криму, в областях України.
Постійний контроль за своєчасністю і повнотою внесення платежів у бюджет здійснює Державна податкова адміністрація з податковою міліцією¹. Мабуть, головним завданням контролюючих органів є уникнути дублювання завдань та засобів контролю. Необхідна єдина структура механізмів контролю, що підвищить їх ефективність. Вони будуть не тільки зосереджувати увагу на перевитратах коштів, а й робити оціночні дослідження дотримання норм бюджетного законодавства.

У 1997 році Верховна Рада поклала на Рахункову палату та комітет з питань бюджету контроль за виконанням Державного бюджету.
Законом України “Про бюджетну систему України” передбачено відповідальність за порушення бюджетного законодавства і найбільш поширені види порушень. Такими порушеннями є нецільове використання бюджетних коштів або в обсягах, що перевищують межу видатків, затверджену актами про бюджет; невиконання умов пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів; видання органами державної влади і посадовими особами актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч виключній компетенції Верховної Ради України щодо встановлення обов’язкових платежів та видатків Державного бюджету; порушення строків проходження бюджету.
За зазначені порушення, у відповідності з статтею 39 Закону “Про бюджетну систему України”, посадові особи органів державної виконавчої влади повинні нести дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством².

^{1 Рахункова палата Верховної Ради України діє на підставі Закону про неї від11 липня 1996 року. Згідно з цим Законом Рахункова палата здійснює контроль за всією фінансовою діяльністю усіх організацій на території України,тому її повноваження такі ж, як і усіх контрольних органів разом узятих.Першим запитом Президента України до Конституційного Суду Українибуло питання про конституційність повноважень Рахункової палати.

^{2 Закон “Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні” було прийнято 26 січня 1993 року.

^{1 Незважаючи на таку розгалужену систему контролю, зростає кількість неплатежів, перевитрат коштів бюджетів тощо.

^{2 Ця норма бюджетного законодавства не працює. Розглядають усі органи, якіуповноважені це робити, звіти про недобір доходів, перевитрати коштів,повертають звіти про виконання, але жодна посадова особа, крім міністрівфінансів, яких часто відправляють у відставку, щоправда, не за такі дії, ще непритягалася до відповідальності.

В кінці бюджетного року, 31 грудня кожного року, припиняється право бюджетних організацій на витрачання бюджетних коштів навіть у випадках, коли на бюджетних рахунках залишаються кошти. Винятком є ті організації, яким надаються пільгові строки, вони припиняють користуватися бюджетними асигнуваннями після закінчення рахункового періоду. 31 грудня залишки невикористаних бюджетних асигнувань закриваються органами Державного казначейства або уповноваженими банками. Вони можуть використовуватися для фінансування видатків відповідних бюджетів у наступному бюджетному році.
§ 6. Звітність про виконання бюджетів
Бюджетний цикл за певним бюджетом закінчується оприлюдненням звіту про виконання бюджету. Конституція України встановила, що Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає Верховній Раді України звіт про виконання державного бюджету України (ст. 97).
Стаття 40 Закону України “Про бюджетну систему України” встановила строк подання звіту про виконання Державного бюджету за попередній рік — 1 травня, але не встановлено строку затвердження такого звіту. Наприклад, звіти про виконання Державного бюджету у 1994 та 1995 роках досі не затверджені, вони поверталися Кабінету Міністрів, але до цього часу звіти не оприлюднені, як цього вимагає Конституція.
Звіт про виконання Державного бюджету України представляє на засіданні Верховної Ради України Кабінет Міністрів України. З доповіддю про виконання Державного бюджету України виступає Міністр фінансів України або особа, що виконує його обов’язки.
До звіту про виконання Державного бюджету України додаються пояснення щодо всіх відхилень від затвердженого Закону про Державний бюджет України як по доходах, так і по видатках.
Звіти про виконання республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласного, міського (крім міст районного підпорядкування), районного, районного в місті бюджету складають відповідно Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансове управління (відділ) виконавчих органів міської, районної в місті рад місцевого самоврядування про
195
виконання міського бюджету (міст районного підпорядкування), селищного та сільського бюджету — виконавчі органи відповідних рад.
Виходячи із змісту статті 61 (ч. 3) Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”, звіт про виконання обласних і районних бюджетів складають відповідні державні адміністрації.
Протягом 2 тижнів після подання матеріалів про виконання бюджету Верховній Раді комітети розглядають звіт і готують висновки. Звіт про виконання Державного бюджету повинен бути розглянутий не пізніше 1 травня. На засіданні Верховної Ради заслуховуються висновки Комітету з питань бюджету та інших комітетів.
Після обговорення приймається постанова про звіт про виконання Державного бюджету.
Верховна Рада може і не затвердити звіт про виконання бюджету і розглянути питання про відповідальність державних органів і посадових осіб виконавчої влади за порушення бюджетного законодавства. Затвердженням звіту про виконання бюджету Верховна Рада України здійснює контроль за його виконанням, оцінює правомірність дій органів виконавчої влади, доцільність змін, що вносилися в бюджет під час його виконання. Затвердження звіту про виконання бюджету є схваленням дій органів виконавчої влади, які виконували приписи Ради, що містилися в акті про бюджет.
Постанови про затвердження звіту про виконання бюджету, як і самі акти про бюджет (закон І рішення місцевих Рад) публікуються і доводяться до загального відома.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Що таке бюджетний процес? Чим відрізняється бюджет

ний процес від цивільного та кримінального?
Що таке бюджетний цикл?
На яких матеріалах і документах базується проект дер

жавного і місцевих бюджетів?
Що таке бюджетна резолюція, її основний зміст, проце

дура прийняття?
Який порядок складання проекту бюджету в Україні?
Порядок розгляду проекту бюджету за Регламентом Вер

ховної Ради України.
Зміст актів про бюджет.

Які органи керують виконанням бюджету?
Роль Державного казначейства у виконанні бюджету.

Яким банкам довірено касове виконання бюджету? Щотаке касове виконання бюджету?
Що таке фактичне виконання бюджету?
Хто належить до розпорядників бюджетних коштів ? Яквони класифікуються?
Який порядок витрачання резервних фондів?
Як заключається бюджет і коли?
Звітність про виконання бюджету.

Глава 8ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЦІЛЬОВИХ ДЕРЖАВНИХ І МІСЦЕВИХ ФОНДІВ КОШТІВ
§ 1. Поняття, класифікація і основи правового регулювання цільових державних і місцевих фондів
До недавнього часу, коли Україна була часткою СРСР, про створення якихось державних фондів коштів з цільовим призначенням мови не було. Фінансовими ресурсами розпоряджалися з центру. З проголошенням незалежності в Україні з’являються різні ланки фінансових ресурсів, спочатку тільки як централізовані, наприклад Пенсійний фонд, а потім — галузеві, місцеві. Органи державної виконавчої влади і місцеві органи почали відшукувати можливості одержувати кошти не тільки з бюджету, оскільки потреб завжди багато, а обмежені бюджетні асигнування не дозволяють їх фінансувати.Позабюджетні цільові фонди почали виникати часто, на різних рівнях, особливо багато їх було створено на місцях за ініціативою місцевих органів виконавчої влади.За рахунок позабюджетних фондів місцеві органи швидко досягали цілі, для втілення в життя якої вони і створювалися. Після цього одні фонди припиняли існування, а нові створювалися і функціонували.
В середині 1996 року в Україні діяло понад 140 позабюджетних фондів, створених центральними органами, та від 100 до 300 фондів у кожній області, створених з ініціативи виконавчих органів місцевого самоврядування.Відрахування в усі з них здійснювали у порядку, передбаченому для здійснення обов’язкових платежів до державного бюджету. На це не міг неДммиші режям цільових державних і місцевих фондів коштів
прореагувати Уряд. Постановою Кабінету Міністрів від 23 вересня 1996 р. міністерствам доручено було ліквідувати всі цільові позабюджетні фонди, діяльність яких не передбачена законодавством. За даними Міністерства статистики України, загальна сума коштів, що містилася на рахунках позабюджетних фондів, становила на 1 липня 1996 року 8375,6 млрд крб. Постановою пропонувалося спрямувати кошти, що вилучаються із державних позабюджетних фондів, на погашення бюджетної заборгованості з виплати зарплат і соціальних виплат.
Після впорядкування питання про формування цільових позабюджетних фондів, яке було проведено на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1996 р. “Про ліквідацію галузевих цільових позабюджетних фондів” в Україні зараз існують два види цільових фондів:

цільові бюджетні фонди;
державні і місцеві позабюджетні фонди.

Будь-який цільовий бюджетний фонд утворюється або на підставі закону, або на підставі нормативного акту, який видається для виконання заходів, передбачених в якомусь законі. Види цільових фондів, особливо бюджетних цільових постійно змінюються.
Так, до 1997 року Пенсійний фонд включався в Державний бюджет, а Фонд соціального страхування був позабюджетний. З 1997 р. Законом “Про Державний бюджет України” Пенсійний фонд виділено як державний позабюджетний.
Державні і місцеві позабюджетні фонди, як і цільові бюджетні фонди класифікуються за різними ознаками: за цільовим призначенням; за способом утворення; за рівнем управління, за юридичною природою¹.

За цільовим призначенням позабюджетні фонди можуть бути економічні і соціальні. До другого виду належить державний позабюджетний Пенсійний фонд України, Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Фонд соціального страхування, Фонд охорони навколишнього природного середовища; Фонд зайнятості населення.
До економічних можна віднести Державний інноваційний фонд, Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу.

У Російській Федерації Існують три види цільових фондів: 1) державні І позабюджетні; 2) цільові бюджетні, 3) державні цільові фонди Уряду РРЯ”. — Див.: Химичева Н.И. Цит. праця.- С 192-197

За засобами утворення цільові державні фонди поділяються на 2 види: ті, кошти яких включені в бюджети, і ті, що мають своє управління, наприклад Пенсійний фонд, Фонд здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту.
За юридичною природою цільові фонди поділяються на ті, які створюються за законами, наприклад Пенсійний фонд створено за Законом України “Про пенсійне забезпечення”, і ті, які створюються в силу вимог законів, наприклад після прийняття Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 21.03.1991 р. із змінами, внесеними 14.10.1994, було створено Фонд захисту інвалідів.

§2. Правовий режим цільових бюджетних фондів

В складі державного бюджету України створюються цільові фонди коштів для їх більш оперативного І ефективного використання для розвитку галузей народного господарства, боротьби з незайнятістю, задоволення соціальних потреб населення, бо кошти, які вносять в бюджет платники, мають цільове призначення. Крім того, джерелами формування цільових бюджетних фондів можуть бути бюджетні кошти, цільові державні позики.
Законом України “Про Державний бюджет України на 1997 рік” в Державний бюджет включені Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення; Державний фонд сприяння зайнятості населення; Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу; Державний дорожній фонд; Державний інноваційний фонд; Фонд охорони навколишнього природного середовища.
Ці фонди утворені кілька років тому. Кожний з них спочатку був позабюджетним. В цьому році скрутне економічне становище вимагає об'єднання цих фондів коштів з коштами бюджету.
Нову правову основу одержав Фонд, який має поширену назву “Чорнобильського”.
Верховна Рада України прийняла 20 червня 1997 року новий Закон “Про формування Фонду для здійснення заходів по ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціального захисту населення”.
Платниками збору в Фонд є: суб'єкти підприємницької діяльності, яка пов'язана з одержанням прибутку, незалежно від форм власності та їх підпорядкованості як на території України, так і за гГмежами, що здійснюють оплату праці, філіали та інші відокремлені підрозділи платників збору, які платять за працю, але не мають статусу юридичної особи.
Збір вносять і нерезиденти, які одержують доходи в Україні і здійснюють оплату праці, крім тих, які належать до дипломатичного корпусу або мають імунітет згідно з міжнародними договорами.
Постійні представництва нерезидентів, які одержують доходи з джерел в Україні або виконують представницькі функції, що стосуються таких нерезидентів або їх засновників, які сплачують за працю.
Об'єктом обкладання є фактичні витрати на оплату праці у будь-якому вигляді. Збір зараховується в склад доходів Державного бюджету, а сплачується він одночасно з одержанням коштів у банку на оплату праці.
Звільняються від сплати внесків до Фонду Чорнобиля: підприємства вугільної промисловості; підприємства по видобутку залізної та марганцевої руд підземним способом і будівництву шахт; підприємства і організації Української спілки Сліпих та та глухих за переліком Кабінету Міністрів України, але за умов, що інваліди складають понад 50 % загальної чисельності працюючих на основному виробництві.
Кошти Фонду витрачаються на фінансування видатків, передбачених Законами України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” і “Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”. Закон забороняє використовувати кошти фонду не за цільовим призначенням, в тому числі на кредитні, депозитні операції, надання позик тощо.
Ставка збору складає 10 % від об'єкта оподаткування з віднесенням сплачених сум на валові витрати виробництва і обігу
До прийняття Закону України “Про Державний бюджет України на 1997 рік” до Чорнобильського Фонду ставка внесків дорівнювала 12 %. У проекті Закону “Про Державний бюджет України на 1997 рік” пропонувалося ставку в 12 56 зберегти до 1 липня, а з 1 липня 1997 року встановити ставку у розмірі 6 % фонду оплати праці. В кінцевому підсумку ставку затвердили на 1997 рік у розмірі 10 %.
Закон також забороняє змінювати об'єкт обкладання, ставку збору, порядок його обчислення, строк сплати і пільги інакше, як внесенням змін в цей Закон.
У Державному бюджеті України на 1997 рік за рахунок коштів Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення було заплановано профінансувати витрати на соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та медичне забезпечення цих громадян; на державні капітальні вкладення; самостійне переселення громадян з радіаційно забруднених територій і будівництво житла для громадян, віднесених до першої категорії потерпілих; забезпечення робіт у зоні відчуження та інші цільові витрати Чорнобильської програми.
До складу Державного бюджету України з 1995 року включено Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу з метою забезпечення суспільного виробництва паливно-енергетичними ресурсами1. Кошти Фонду використовуються для фінансування будівництва об'єктів виробничого призначення паливно-енергетичного комплексу (насамперед пускових), придбання обладань для нових очисних і підготовчих вибоїв, фінансування заходів щодо технічного переозброєння підприємств, енергозбереження.
Фонд формується за рахунок відрахувань від непрямих податків, які сплачують суб'єкти підприємництва, від реалізації методів та реалізації на експорт металобрухту, карбаміду і аміаку (з віднесенням на собівартість) підприємств металургійної та хімічної промисловості незалежно від форм власності.
До складу Державного бюджету на 1998 рік включається Фонд охорони навколишнього природного середовища. Цей Фонд утворюється як на державному, так і на місцевих рівнях, відповідно до статті 47 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”, та законами “Про природ-но-заповідний фонд України”2.
1 Фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу було створено на підставі доповнення ст. 37 Закону про Державний бюджет України на 1995 рік. Положення *Про фонд розвитку паливно-енергетичного комплексу” затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.96 р. із змінами, внесеними в серпні 1996 р.
2 Джерела формування цього фонду були встановлені названими законами та Положенням про республіканський позабюджетний фонд охорони навколишнього природного середовища, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 січня 1992 року.
Джерелами формування Фонду охорони навколишнього середовища є:
— платежі за викиди, скиди забруднюючих речовин у навколишнє середовище від стаціонарних джерел забруднення і розміщення відходів у межах установлених лімітів та від пересувних джерел;
— суми штрафів за порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;
— суми грошових стягнень на відшкодування збитків, заподіяних порушенням законодавства про охорону навколишнього середовища в результаті господарської чи іншої діяльності юридичних осіб;
— цільові та інші добровільні внески юридичних осіб і громадян, а також надходження від реалізації конфіскованого відповідно до законодавства майна, яке було предметом екологічного порушення.
Використовуються кошти бюджетного цільового фонду на розробку та здійснення загальнодержавних та регіональних комплексних програм щодо охорони навколишнього природного середовища і раціонального користування природними ресурсами, на вжиття заходів у надзвичайних екологічних ситуаціях та на проведення робіт по ліквідації негативних екологічних наслідків від аварій та катастроф.
Ще в 1991 році було прийнято Закон України “Про джерела фінансування шляхового господарства України”. В 1997 році в нього були внесені чергові зміни і доповнення. Тепер в структурі Державного бюджету створено Державний дорожній фонд.
У формуванні цього Фонду беруть участь підприємства і господарські організації незалежно від форм власності. Вони відраховують кошти на покриття витрат, пов'язаних з будівництвом, ремонтом і утриманням автомобільних доріг загального користування. ЦІ відрахування здійснюються за нормами, установленими Верховною Радою Республіки Крим, обласними радами в залежності від обсягів виробництва продукції та виконаних робіт (у межах 0,4-0,8 %), постачальницько-збутових організацій в межах 0,03-0,06 % віл товарообороту (обігу), а від продажу бензину, дизельного палива, зрідженого газу — 7 % від обсягу реалізації, від доходів від експлуатації автотранспорту — 2 %. В цей фонд зараховується і збір за проїзд дорогами України транспортних засобів іноземних власників у ВКВ. Стягує збір з іноземців “Укрінтеравтосервіс” безпосередньо на кон- трольно-пропускних пунктах державного кордону. Підприємства “Укрінч еравтосервісу” 5 % зборів залишають собі для покращання дорожнього сервісу.
З 1997 року в цей Фонд буде зараховуватися ввізне мито і акцизні збори з нафтопродуктів, з імпортних автомобілем, податок з власників транспортних засобів та деякі інші надходження, пов'язані з експлуатацією автотранспорту.
Такі ж фонди формуватимуться у складі місцевих бюджетів. У зв'язку з важливістю питання, яке вирішила Верховна Рада в зв'яжу з джерелами формування Дорожнього фонду, були прийняті доповнення до діючого законодавства України відносно системи оподаткування. До числа податків і зборів віднесені платежі, передбачені законом “Про джерела фінансування дорожнього господарства”.
До складу Державного бюджету України включається Державний фонд сприяння зайнятості населення. Він створювався як самостійна ланка фінансової системи України на підставі Закону України “Про зайнятість населення”. Він був створений на державному і місцевому рівнях за рахунок:
— асигнувань з Державного і місцевих бюджетів;
— обов'язкових внесків підприємств, установ і організацій усіх форм власності і “идів діяльності за нормативом, що встановлюється щорічно Верховною Радою України при затвердженні Державного бюджету1;
— добровільних внесків громадських об'єднань, громадян, іноземних фірм тощо;
— коштів служби зайнятості, отриманих нею від проведення господарської діяльності;
— цільових фінансових відрахувань підприємств, якщо вони відмовляють у прийнятті на роботу за рахунок 5% квоти2 або
Тут є протиріччя в законодавстві. Закон України -Про систему оподаткування' забороняє змінювати ставки обов'язкових платежів у будь-яких, крім спеціальних, законах, а 'Закон “Про зайнятість населення” приписус можливість щорічних змін ставок цього платежу Законом *Про Державний бюджет України на 1997 рік- встановлено, що обов'язкові внески до Державного фонду сприяння зайнятості населення з 1 липня 1997р. провадяться у розмірі І відсотка фоііду оплати праці з віднесенням иих витрат на собівартість населення. Розміри відрахувань до цього Фонду з місцевих бюджетів встановлюються відповідними радами.

Суми внесків до Державного фонду зайнятості населення визначаються самими платниками виходячи з коштів, спрямованих на споживання для всіх категорій працівників. Платежі є обов'язковими і при закінченні строків стягуються в установленому порядку.
Звільняються від сплати внесків до Державного фонду зайнятості населення: бюджетні та наукові установи в частині бюджетних коштів; підприємства, основною діяльністю яких є вироблення сільськогосподарської продукції в частині коштів фонду споживання, виплачених робітникам, зайнятим у виробничому процесі; підприємства, на яких працюють самі пенсіонери або на яких понад 50 % загальної чисельності працівників становлять інваліди; громадські організації, що утримуються за рахунок членських внесків; соціально-культурні заклади профспілок; творчі спілки.
Детальний порядок стягнення, обліку і витрачання коштів цього Фонду регулюється Інструкцією Мінпраці, Мінфіну та Національного банку України*.
Не можна не оцінити позитивно Фонд соціального захисту інвалідів, створений відповідно до Закону України “Про основи соціальної захищеності Інвалідів в Україні” від 21 березня 1991 року із змінами, прийнятими 14 жовтня 1994 року.
Підприємства, які не створили або створили менше, ніж передбачено програмами, місць для працевлаштування інвалідів, щорічно зобов'язані відраховувати до фонду цільові кошти.
Норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів — не менше 4 % від загальної чисельності працюючих на підприємстві. Якщо кількість працюючих не більше 25 чоловік, норматив встановлюється в розмірі І робоче місце.
Розмір відрахувань до фонду — середня річна заробітна плата на відповідному підприємстві за кожне не створене або не зайняте робоче місце для ілваліда.
Державний інноваційний фонд було створено на підставі постанови Кабінета Міністрів України від 18.02.1992 р. (з до повненнями 6.12.1993 р.) “Про створення Державного інноваційного фонду”, прийнятої на виконання Закону України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності”.
Кошти Фонду формують за рахунок бюджетних асигнувань, що виділяються державою для підтримки науково-технічної діяльності, відрахувань коштів підприємств, об'єднань, організацій, внесків юридичних і фізичних осіб.
Розмір платежів — 1 % від обсягу реалізацій1 продукції з віднесенням їх на собівартість продукції.
Посередницькі, оптові, постачальницько-збутові і торговельні підприємства суми відрахувань визначають, виходячи із розміру валового доходу, одержаного ними від реалізації товарів, виконання робіт та послуг.
Кошти фонду формуються за рахунок щомісячних відрахувань підприємств, об'єднань і організацій незалежно від форм власності та підпорядкування1. Такі ж фонди дозволено утворювати за галузями.
Кошти позабюджетних фондів цільового призначення використовуються для фінансування галузевих та міжгалузевих науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, заходів щодо освоєння нових технологій і виробництва нових видів продукції. Ці кошти не можуть направлятися на капітальні вкладення.

§ 3. Правовий режим державних позабюджетних фондів

Чинне Українське законодавство дозволяє мати на території України державні позабюджетні кошти. За цільовим призначенням вони також можуть бути соціальними І економічними. За допомогою коштів цих фондів надається допомога як населенню, так і для розвитку економіки, окремих галузей виробництва. Особливу роль у сучасних умовах відіграють позабюджетні фонди соціального призначення.
Див.; Лист Мінфіну України, Мінекономіки України та Комітету по науково-технічному прогресу при Кабінеті Міністрів України “Порядок формування і використання фонду позабюджетних коштів цільового призначення від 21.02.92 р. з доповненнями віл 10.11.92 р. державної виконавчої влади, що здійснює управління фінансами пенсійного забезпечення'.
Платниками внесків є підприємства і організації незалежно від форм власності та господарювання, виду діяльності та галузевої належності, громадяни-підприємці, що використовують працю фізичних осіб на умовах найму, та всі працюючі громадяни, в тому числі ті, шо працюють за угодами цивільно-правового характеру.
Порядок сплати внесків до Пенсійного фонду регулюється Інструкцією Пенсійного фонду.
Верховна Рада України, затверджуючи Державний бюджет України на 1997 рік, зменшила ставку внесків підприємств, установ та організацій в Пенсійний фонд; тепер вона дорівнює 32 % від фонду оплати праці.
Відрахування до Фонду соціального страхування України й до Централізованого фонду соціального страхування колгоспників проводиться від зроблених нарахувань на заробітну плату усіх без винятку підприємств, установ, організацій і колгоспів3. За рахунок вказаних фондів робляться витрати:
“Положення про Пенсійний фонд України* затверджене постановою Кабінету Міністрів України віл І червня 1994 р. № 345, а Інструкція *Про порядок обчислення і сплати підприємствами, установами, організаціями та громадянами страхових внесків до Пенсійного фонду України, а також обліку надходження і витрачання його коштів* затверджена постановою правління Пенсійного фонду України від 6 вересня 1996 р. № И-І // Галицькі контракти, 1996.-№ 49.

Положення про Фонд соціального страхування України затверджено постановою Ради Міністрів УРСР і ради Федерації незалежних профспілок України від 11.02.1991 р. Згідно з цим Положенням Фонд не включався в Державний бюджет. Законом України від 1 лютого 1994 року “Про внесення змін і доповнень до Закону “Про систему оподаткування* Фонд соціального страхування було віднесено до державних цільових фондів, а внески в нього — до обов'язкових платежів.
Відповідно до Закону України “Про Державний бюджет України на 1997 рік* з 1 липня 1997 р. збори на обов'язкове соціальне страхування та обов'язкове пенсійне страхування і до Фонду здійснення заходів шодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення провадяться в установлених розмірах від загального обсягу витрат на грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державної служби охорони при Міністерстві внутрішніх справ України, з віднесенням цих коштів на собівартість послуг охорони — допомоги через тимчасову непрацездатність робітникам, службовцям і колгоспникам; допомоги по вагітності й пологах;
— одноразова допомога при народженні дитини, на охорону здоров'я, матеріальну допомогу;
— придбання путівок до санаторіїв, будинків відпочинку, піонерських таборів, на бази відпочинку;
— на індексацію допомоги за тимчасовою непрацездатністю, по вагітності й пологах, а також по всіх видах одноразової допомоги відповідно до Закону УРСР від 3 липня 1991 р. “Про індексацію грошових доходів населення”.
Фонд соціального страхування, крім обов'язкових відрахувань платниками, поповнюється за рахунок сум, одержуваних від трудящих за видані профспілковими організаціями путівки на санаторно-курортне лікування, відпочинок та туризм; сум витрат на виплату допомоги за тимчасовою непрацездатністю, спричиненою трудовим каліцтвом і професійними захворюваннями в результаті порушень адміністрацією діючих правил захисту праці і техніки безпеки; у зв'язку з підвищеною захворюваністю з вини адміністрації, а також травмами, скоєними з провини Інших організацій чи окремих осіб; суми нарахованої пені у випадках несплати страхових внесків.
В організаціях за рахунок коштів Фонду проводяться витрати на виплату допомоги за тимчасовою непрацездатністю, по вагітності; при народженні дитини; на поховання; організацію санаторно-курортного лікування та відпочинку трудящих, дітей, ветеранів та інвалідів.
Закон України “Про Державний бюджет України на 1997 рік” передбачив створення централізованого цільового позабюджетного Фонду сприяння виробництву та впровадженню приладів обліку споживання газу в набуті. Цей Фонд утворюється за рахунок підвищення ціни на газ, що використовується промисловими споживачами, у розмірі 1 відсотка діючого тарифу. Кошти цього фонду акумулюються на основному рахунку Державного казначейства України.
Цей позабюджетний Фонд було створено ще в серпні 1995 року на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 14 червня 1995 р. № 422 “Про виробництво та впровадження приладів обліку споживання газу в побуті”. Як відомо, 18 лютого 1997 р. було прийнято нову редакцію Закону України “Про систему оподаткування”. В цьому Законі не передбачені відрахування в Фонд сприяння виробництву та впровадженню приладів обліку споживання газу в побуті. Соціальна значимість такого фонду величезна, тому і внесено в Закон “Про Державний бюджет на 1997 рік” такий вид платежів на створення позабюджетного Фонду.
Державний фонд охорони праці створено відповідно до Закону України “Про охорону праці”. Для їх формування підприємства усіх форм власності вносять кошти на утворення фондів охорони праці усіх рівнів у розмірі 1% від фактичного обсягу реалізації продукції (робіт, послуг), за виключенням сум податків, з віднесенням цих сум до витрат виробництва і обігу. Від загальної суми відрахувань підприємства направляють: 60 % — до фонду охорони праці підприємств, 10 % — до регіональних фондів, ЗО % — до галузевого фонду охорони праці. Галузевий фонд 50 % одержаних сум перераховує до Державного фонду.
В цей Фонд зараховуються кошти від застосування органами державного нагляду за охороною праці штрафних санкцій до підприємств, штрафи за нещасні випадки та професійні захворювання.
Зібрані кошти в установлених розмірах розподіляються між Державним, галузевими та місцевими фондами.
Законом України “Про Державний бюджет на 1997 рік” було передбачено створення Державного цільового Фонду розвитку промисловості за рахунок відрахувань в розмірі одного відсотка обсягів реалізованої продукції (робіт, послуг) підприємств, що належать до сфери управління Міністерства промисловості України, крім підприємств деревообробної та легкої промисловості. Суми зазначених витрат відносяться на собівартість продукції (робіт, послуг). Кошти цього фонду повинні надходити на спеціальний рахунок в Головному управлінні Державного казначейства України і використовуватися суворо за призначенням.

§ 4. Цільові фонди коштів органів місцевого самоврядування

Ради органів місцевого самоврядування мають право створювати в межах законодавства цільові фонди для розв'язання будь-яких соціальних і економічних проблем на підвідомчій території. Цільові фонди є складовою частиною позабюджетних фондів. Так, Закон УРСР “Про зайнятість населення” у СТ. 22 передбачив створення на центральному і на місцевому рівнях державного фонду сприяння зайнятості населення. Відрахування до цього фонду з місцевих бюджетів здійснюються за розміром, що визначається самостійно відповідними місцевими радами.
Закон України “Про приватизацію майна державних підприємств” у ст. 23 передбачив утворення позабюджетних фондів приватизації Автономної Республіки Крим та інших адміністративно-територіальних одиниць України. Було встановлено, що кошти зазначених фондів спрямовуються на погашення внугрішньго державного боргу України, а також на відшкодування витрат, пов'язаних з приватизацією, кредитування технічного переозброєння приватизованих підприємств, розвиток підприємництва та створення нових робочих місць у межах, шо встановлюються Державною програмою приватизації. Порядок використання коштів, одержаних від приватизації державного майна, щороку визначається Верховною Радою у законі про Державний бюджет. Наприклад, стаття 23 Закону України “Про Державний бюджет України на 1997 рік” встановила, що у 1997 році 80 % коштів, що надійдуть до відповідних позабюджетних фондів приватизації адміністративно-територіальних одиниць від приватизації підприємств комунальної власності, зараховуються до відповідних місцевих бюджетів.
В процесі приватизації державного житлового фонду передбачено створення окремих позабюджетних рахунків місцевих рад. Ст. 9 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” від 23 червня 1992 року встановила, що кошти, одержані від приватизації державного житлового фонду, зараховуються у спеціально створені позабюджетні приватизаційні житлові фонди місцевих рад або відповідні фонди підприємств, на балансі яких є відомче житло. Ці кошти використовуються на житлове будівництво та на ремонт житла з метою забезпечення житлом громадян, яким необхідно поліпшити житлові умови. 20 % коштів цих фондів перераховуються до Державного приватизаційного житлового фонду, який створюється для фінансування житлового будівництва в регіонах з низьким рівнем забезпеченості громадян житлом та утворення резерву коштів для забезпечення гарантій прав на безкоштовне державне житло новонароджених громадян України.
Законодавство України передбачає формування позабюджетних фондів місцевих рад для фінансування шляхових робіт.
Згідно із Законом України “Про джерела фінансування шляхового господарства України” від 18 березня 1991 року конкретний розмір відрахувань, що надходять на розвиток шляхів загального користування в Автономній Республіці Крим і в областях, а також напрямки їх використання визначаються Верховною Радою Кримської Автономії та обласними радами.
Місцеві ради також можуть утворювати цільові позабюджетні фонди охорони навколишнього середовища. Стаття 46 Закону УРСР “Про охорону навколишнього природного середовища” встановила порядок надходження платежів за забруднення навколишнього природного середовища у позабюджетні фонди його охорони різних рівнів, починаючи від рад базового рівня до Державного.
На місцевому рівні функціонує ще багато видів позабюджетних фондів, що знижує можливість ефективного контролю за їх формуванням і витрачанням.
Стаття 68 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” дозволяє органам місцевого самоврядування утворювати позабюджетні фонди, встановлюючи, що такі кошти перебувають на спеціальних рахунках у банках, а положення про порядок їх формування і використання затверджуються відповідними радами.
Органи місцевого самоврядування мають право утворювати і валютні фонди в силу ст. 68 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Правда, цей закон не встановлює порядок і джерела утворення валютних фондів, відсилаючи до положень про ці фонди, які повинні затверджуватися відповідними радами.
Стаття 70 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” надала радам або за їх рішенням іншим органам самоврядування відповідно до законодавства право:
а) випускати місцеві позики, лотереї та цінні папери;
б) отримувати позички з інших бюджетів на покриття тимчасових касових розривів з їх погашенням до кінця бюджетного року;
в) отримувати кредити в банківських установах.
Органи місцевого самоврядування мають право у межах законодавства:
а) створювати комунальні банки та інші фінансово-кредитніустанови;
Відносини, які виникають при формуванні державних доходів, в основному виступають у правовій формі. Держава встановлює систему платежів у Законі України “Про систему оподаткування”, в ньому визначається і коло можливих суб'єктів, фактичний склад, форми і методи, розміри, строки стягнення. Законодавець, здійснюючи правове регулювання системи платежів, ставить за мету забезпечити мобілізацію великих, регулярних і більш-менш стійких доходних джерел для централізованих фондів коштів. Держава у законодавчому порядку регламентує права і обов'язки учасників відносин при внесенні платежів державі, заходів заохочення і відповідальності за невиконання приписів держави. Держава, безумовно, бажає отримати більше коштів у своє розпорядження, але вона зацікавлена у розвитку виробництва, у підвищенні життєвого рівня населення, тому вона намагається так вплинути на розподільні відносини, на утворення накопичення підприємств усіх форм власності і доходи населення, щоб збільшити прибутки, доходи, що потім призведе до можливості збільшення платежів у централізовані фонди.
Таким чином, держава намагається встановити такий правовий режим платежів у централізовані фонди, шоб він сприяв розвиткові виробництва, підйому економіки, використанню внутрішніх резервів.
Єдина система державних доходів не виключає, а, навпаки, припускає класифікацію їх на різноманітні групи. В основі класифікації можуть лежати різні підстави. Найбільш принциповим є поділ доходів держави в залежності від порядку формування їх системи.
В цьому випадку їх можна поділити на:
— централізовані доходи, що залишаться в розпорядженні держави і надходять на формування централізованих грошових фондів (державного і місцевого рівнів, Пенсійного фонду України, Фонду сприяння зайнятості населення і т.д.). Централізовані державні доходи, перш за все, формуються за рахунок податкових надходжень та інших, що складають основу доход-ної частини бюджету;
— децентралізовані доходи, що надходять в розпорядження окремих державних підприємств, установ і організацій, що формуються за рахунок їх доходів і використовуються відповід но до їх фінансових планів.
Диференціація доходів за джерелами утворення дає можливість деталізувати їх склад і визначити форми надходжень їх у централізовані фонди. Так, доходи від юридичних осіб і грама-дян-підприємців складаються з:
1) доходів, які безпосередньо надходять від них у формі: податків, рентних платежів, відрахувань на покриття витрат на геологорозвідувальні роботи, внесків у пенсійний фонд та на соціальне страхування тощо;
2) платежів за користування природними ресурсами та плати за забруднення природного середовища, відрахування на будівництво та ремонт автомобільних доріг;
3) плати за надання послуг органами держави (державне мито, мито, митні збори, збори за державну реєстрацію, пробірний збір тощо).
Доходи від населення надходять у формі державних і місцевих податків, платежів у Пенсійний фонд та добровільних внесків (придбання облігацій державних та місцевих позик).
Аналіз правового режиму доходів, які надходять у розпорядження держави або органу місцевого самоврядування, свідчить про те, що більшість з них є обов'язковими платежами. Так їх визначає ст, 14 Закону України “Про систему оподаткування”. Перелік обов'язкових платежів, що міститься в ст. 14, повинен бути вичерпним, а всі інші платежі можна вважати добровільними. Справа в тому, що всі платежі, які визнані законодавче обов'язковими, можна стягувати примусово. Якщо виду платежу в Законі “Про систему оподаткування” немає, платники можуть його не вносити. Останнім часом почали вносити доповнення в Закон України “Про систему оподаткування”, інакше податкові адміністрації не можуть ставити питання про примусове стягнення платежів (наприклад, це сталося з внесками до Державного Інноваційного фонду. Поки внески до цього фонду не включили у перелік обов'язкових платежів, установлених у ст. 14 Закону України “Про систему оподаткування” (редакція 18 лютого 1997 року), Державні податкові адміністрації не мали права примусово стягувати їх).
Обов'язкові платежі стягуються двома методами — податковим і неподатковим. Податкові платежі — це
різновид обов'язкових. Податки сплачують усі підприємства, незалежно від форм власності і виду діяльності, та населення.оходи можна також диференціювати з урахуванням конкретнх умов їх збору і використан За цим критерієм доходи можна розрізняти: зворотні і беззво-ротні; відплатиі і безвідплатні; загальні і цільові.
Як правило, обов'язкові платежі є беззворотними (податки, внески тощо), а доходи по державному кредиту (коли держава є позичальником, а населення придбаває облігації державних чи місцевих позик) зворотні.
Те ж саме можна сказати і про безвідплатність. Платежі в бюджет чи централізовані або комунальні фонди безвідплатні, але платежі за користування природними ресурсами безвідплатними не можна вважати, бо державне мито чи митні збори — це плата за послуги держави.
Платежі в бюджет у більшості своїй не мають цільового призначення, наприклад, податки, але останнім часом в державному і місцевих бюджетах утворюються цільові бюджетні фонди. Тому платники вносять платежі цільового призначення — до Чорнобильського фонду, на соціальне страхування тощо.
Таким чином, під системою доходів державного бюджету можна розуміти взаємозв'язок всієї сукупності доходів та її диференціацію на окремі групи і види.
Виходячи з економічного змісту і особливостей правового регулювання доходів, їх можна об'єднати в такі групи:
І) податки

2)доходи від інших обов'язкових платежів;

3) доходи від державного кредиту;
4) доходи від обов'язкового майнового і особистого страхування.
Особливості правового регулювання цих груп доходів дозволяють об'єднати відносини, в процесі яких доходи від різних джерел поступають у власність держави, в окремі інститути великого розділу державних доходів.

Глава 10
ПОДАТКОВЕ ПРАВО
§ 1. Поняття податку, принципи оподаткування

Термін “податок” може розглядатися як правова і як прикладна категорії. Більшість вчених, характеризуючи податок як правову категорію, роблять акцент на перехід права власності від платника до держави, тобто на зміну форми власності при внесенні платником податку до бюджету (державного чи місцевого).
Справді, подібний підхід був в основі радянського законодавства, де чітко витримувався примат державної власності і влаштовувався різноманітний податковий режим залежно від форми власності платника. В сучасних умовах всі форми власності рівні, мають однакові економічні і правові основи функціонування. Крім того, визначення податку як правової категорії мусить містити головну ознаку фінансових відносин. З позицій предмету фінансового права головне в податку — мобілізація коштів державою у централізований фонд для задоволення суспільних потреб, а перехід права власності, хоча він е, не головна ознака податку, а одна з його рис.

При визначенні податку як прикладної категорії фактично визначаються всі його основні ознаки. Як прикладна категорія, податок становить нецільовий, безвідплатний, безповоротний, безумовний і обов'язковий платіж, що надходить від юридичних і фізичних осіб до бюджету відповідного рівня (або цільовий бюджетний фонд) на підставі акта Верховної Ради або ради місцевого самоврядування.
Враховуючи ці дві сторони єдиної категорії, можна, перш за все, визначити податок як форму примусового відчуження результатів діяльності юридичних і фізичних осіб, що приймають грошову форму у власність держави, які надходять до бюджету відповідного рівня (або цільовий фонд), на підставі акта компетентного органу державної влади цей платіж вноситься як нецільовий, безвідплатний, безповоротний, безумовний і обов'язковий. Наш законодавець не робить різниці між податками і іншими обов'язковими платежами. Стаття 2 Закону України “Про систему оподаткування” від 2 лютого 1994 року встановила, що “під податком, збором, іншим обов'язковим платежем до бюджетів І внеском до державних цільових фондів розуміється обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками в порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами України”. Проте, розрізнення податків, зборів і інших обов'язкових платежів як схожих, але різноманітних інструментів, настійно необхідне. Особливо важливе це при розв'язанні спірних питань на стику фінансового та інших галузей права. ,...
Які ж функції виконують податки у суспільстві? У податках вони похідні від функцій фінансів, реалізують вони ті ж завдання, але в більш вузьких межах.
Функції податків повинні відбивати їх суттєвість. Найважливішою функцією податків є фіскальна (йзсив (лат.) — державна казна). Відповідно до цієї функції, податки виконують своє основне призначення — насичення доходної частини бюджету, для задоволення суспільних потреб. В період становлення буржуазної держави ця направленість податків визнавалася єдиною. Проте до кінця XX ст. нова концепція податків визнає їх як соціальний регулятор, знаряддя реформ, і до кінця 30-х років XX ст. податки розглядаються вже і як засіб регулювання економіки, забезпечення стабільного економічного зростання1.
Дуже важливо підкреслити стабільність фіскальної функції податків, яка означає не просто формування переліку надходжень в бюджет, а механізм цих надходжень, що діє на постійній, стабільній основі і забезпечує централізоване стягнення податків.
Регулююча функція податку слугує своєрідним доповненням попередньої і скерована як на регулювання виробництва, так і на регулювання споживання (наприклад, непрямі податки). При цьому регулюючий механізм Існує об'єктивно, і вплив на платників здійснюється незалежно від волі держави. Дуже часто під регулюючою функцією розуміють лише надання пільг окремим галузям чи виробникам. Проте податкове регулювання — надто складний механізм впливу, що враховує не тільки податковий тиск, але і перспективи того чи іншого виду діяльності, рівня прибутковості тощо.
Розподільна функція податку являє своєрідне віддзеркалення фіскальної: наповнити казну, щоб потім розподілити одержані кошти. Але на стадії розподілу ця функція дуже тісно переплітається з регулюючою функцією, і в одній дії можуть проявлятися обидві. Наприклад, непрямі податки, які регулюють споживання, створюють основи для перерозподілу коштів від одних платників до інших (акциз на делікатесні види продуктів тощо). Це дозволяє говорити про існування первинного і вторинного (перерозподілу) розподілу за допомогою податків.
Стимулююча (дестимулююча) функція податку створює орієнтири для розвитку чи руйнування виробництва, діяльності.
Як і регулююча, вона може бути пов'язана з застосуванням механізму пільг, зміною об'єкту оподаткування, зменшенням бази оподаткування. Інколи цю функцію характеризують як підвид третьої.
Контрольна функція реалізується в ході оподаткування при регламентації державою фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій, одержанні доходів громадянами, використанні ними майна. За допомогою цієї функції оцінюється раціональність, збалансованість податкової системи, кожного податку зокрема, перевіряється, наскільки податки відповідають реалізації своєї мети в умовах, що склалися.

Реалізація функцій податку безпосередньо пов'язана з тими принципами, що в ньому закладені і втілюються в окремому виді податку.
Принципи податку реалізуються крізь конкретні прояви, що характеризують особливості цього специфічного механізму:
1) одноразовість обкладання означає, що один і то же об'єкт може оподатковуватися одним видом податку тільки один раз за певний період (податковий період);
2) найбільш важливі податки, які здійснюють основні надходження коштів у бюджет, і перелік всіх інших визначаються вищим органом законодавчої влади. Механізм оподаткування регулює уряд;
3) універсалізація податку припускає незалежність податкового тягаря від форм власності платника, рівний підхід до умов оподаткування будь-яких суб'єктів. Цей принцип формує також умови рівного відрахування будь-якої частини об'єкту, незалежно від джерел його одержання. Таким чином, всі платники зобов'язані відраховувати рівну частку прибутку, залежно від своєї діяльності;
4) науковий підхід в формуванні елементів податкового механізму.
Розподіляючи види вилучень в бюджет і зупиняючись на характеристиці податків, важливо виділити їх основні ознаки:
1. Вид платежу, що регулюється актом компетентного органу державної влади.
2. Близько до цієї ознаки прилягає ознака індивідуальної безвідплатності чи однобічного характеру його встановлення. В основі цієї ознаки податку закладено односкерований рух коштів від платника до держави. При цьому платник не одержує (на перший погляд) нічого замість внесених коштів. Це не означає виникнення зустрічних обов'язків держави. Надані кошти (кожного платника) скеровуються на задоволення суспільних потреб.
3. Безумовний характер податку є продовженням попередньої ознаки. Це означає сплату податку, яка не зв'язана ні з якими зустрічними діями, привілеями з боку держави. Останні дві ознаки, мабуть, найбільш чітко характеризують сутгєвість податків,
4. Нецільовий характер податкового платежу означає надходження його в фонди, що акумулюються державою і використовуються на задоволення державних потреб. При цьому невідомо, на задоволення яких саме цілей ідуть надходження від конкретного податку. Таким чином, формується немовби розмитий грошовий фонд держави. Зрозуміло, вимагає окремого розгляду проблема деяких видів податків, що за своїм характером дуже схожі на збори (податок на промисел; податок з власників транспортних засобів тощо).
5. Податок — це платіж, що надходить в бюджет відповідного рівня чи цільовий фонд. Розподіл податків по бюджетах, фондах здійснюється у відповідності з бюджетним законодавством і може проводитися двома основними шляхами: закріпленням податку за певним бюджетом чи розподілом його між бюджетами.
6. Обов'язковий характер податку припускає неможливість законного відхилення від нього (крім пільг, закріплених в нормативному акті). У платника немає вибору: сплачувати або не сплачувати, у нього єдиний законний шлях — перерахування податку в бюджет (хоча цей шлях не завжди обирається ним). Обов'язковість відображається навіть у першочерговості податкових платежів.
7. Безвідплатний характер податку, мабуть, не вимагає особливих коментарів, хоча слід звернути увагу на один аспект. В кінцевому підсумку платник одержує віддачу від внесених ним податків, коли держава реалізує потреби, в яких зацікавлено суспільство і кожний його індивід (охорона суспільного порядку, охорона здоров'я, освіта) і в ньому розумінні податки нібито повертаються до платника. Природно, податку, миту, зборам властиві спільні риси1. До них належать: обов'язковість сплати податків, зборів, платежів у відповідні бюджети і фонди; точне надходження їх в бюджети і фонди, за якими вони закріплені; вилучення їх на основі законодавчо закріпленої форми і порядку надходження; примусовий характер вилучення; здійснення контролю єдиним органом Державної податкової адміністрації; в певній мірі безеквівалентний характер платежів.

Проте, незважаючи на схожість цих механізмів, вони характеризуються чіткою різницею один від одного. Мито і збори відрізняються від податків за призначенням. Податкові платежі забезпечують до 80 % надходжень в доходну частину бюджету, інші види відрахувань — відповідно, менше; за метою. Мета податків — задоволення потреб держави, ціль мита і зборів — задоволення певних потреб чи витрат установ; за обставинами. Податки становлять безумовні платежі; мито, збори виплачуються в зв'язку з послугою, що надається платнику державним закладом, що реалізує державно-владні повноваження1 за характером обов'язку. Сплата податку пов'язана із чітко відбитим обов'язком платника: мито, збір характеризується певною добровільністю дій і не регулюється, іноді, нормами імперативного характеру; за періодичністю. Збори, платежі, мито мають разовий характер і їх сплата здійснюється без певної системи; податки характеризуються певною періодичністю; для мита, зборів, на відміну від податків, характерна відплатність.

Таким чином, на відміну від загальних податкових платежів збори і мито мають індивідуальний характер і їм завжди властива спеціальна мета і інтереси.
Законодавчого розрізнення мита і зборів в Україні немає. Раніше головним критерієм було адресне надходження коштів. Якщо платіж в бюджет — мито, якщо на рахунок організації — збір. В сучасних умовах акценти дещо змінилися: збір — платіж за наявність особливого права; мито — платіж за вчинення на адресу платників юридичне вагомих дій.
Сукупність податків вимагає їх систематизації за багатьма певними підставами. Зупинимося на головних.
1. Залежно від платника'.
А. Податки з юридичних осіб (податок на прибуток, податок на добавлену вартість, акцизний збір тощо).
Б. Податки з фізичних осіб (подоходний податок, податок на промисел тощо).
В. Змішані — податки, що справляються з юридичних і фізичних осіб (податок з власників транспортних засобів, земельний податок тошо).
2. Залежно від форми обкладання:
А. Прямі (подоходно-майнові — податки, що справляються в процесі придбання і акумуляції матеріальних благ, що визначаються розміром об'єкту обкладання і включаються в ціну товару та сплачуються виробником чи власником. Прямі податки, в свою чергу, поділяються на:
а) особові — податки, що сплачуються платником за рахунок І залежно від одержаного ним прибутку (доходу) і які враховують платоспроможність платника;
б) реальні (геаі (англ.) — майно) — податки, що сплачують із майна, в основі яких лежить прибуток, що припускає середній рівень прибутку.
Б. Непрямі (на споживання) — податки, що справляються в процесі використання матеріальних благ, що визначаються розміром споживання, включаються у вигляді добавки до ціни товару, які сплачуються споживачем. При непрямому оподаткуванні формальним платником є продавець товару (робіт, послуг), що виступає посередником між державою і споживачем товару (робіт, послуг). Останній становить платника реального. Саме критерій поєднання юридичного і фактичного платника є основним при розподілі податків на прямі і непрямі1. При прямому оподаткованні — юридичний і фактичний плат: ник співпадає, в непрямому — ні.
Ще одне важливе зауваження при розподілі прямих і непрямих податків — участь в утворенні ціни. Якщо прямі податки закладаються в ціну на стадії виробництва, у виробника, то непрямі — тільки на стадії реалізації і як добавка до ціни товару.
Таким чином, податки — це обов'язкові, за юридичною формою індивідуально безвідплатні, нецільові, безповоротні, безумовні платежі юридичних і фізичних осіб, що встановлені органом законодавчої влади або органом місцевого самоврядування для зарахування в державний чи місцевий бюджет або в цільовий фонд у точно визначеному розмірі і терміні.
Принципи оподаткування відбивають особливості і тенденції сучасної податкової системи:
І) стабільність, яка припускає незмінність основних податкових платежів правил стягнення податку протягом тривалого часу, а також логічність змін податкового законодавства. Стаття 7 Закону “Про систему оподаткування” встановила, що ставки податків не змінюються протягом бюджетного року, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;
2) гнучкість — припускає оперативну зміну податкових платежів, засобів їх нарахування, системи пільг і санкцій в залежності від зміни ситуації (але цей принцип не заперечує стабільності);
3) рівновага — забезпечує орієнтацію держави на підтримку за допомогою податків структурної рівноваги;
4) рухомість — відбиває чітку зміну податкових платежів у галузі формування, бази оподаткування чи появи нових форм податків;
5) чітка антиінфляшйна направленість податкових вилучень;
6) вигода як для платника при внесені податкових платежів, так і для контролюючого суб'єкту по вилученню податку, держави при використанні податкових механізмів;
7) рівність, яка забезпечує однаковий обов'язок платників при рівних оціночних умовах і розмірах прибутку;
8) стимулювання — виступає як формування економічних і правових інтересів при здійсненні певної діяльності і одержанні більш високих доходів;
9) економічність, яка співвідносить видатки по збиранню податку (витрати апарату, опрацювання документації тощо) і прибуток від збирання податкових надходжень.
Стаття 3 Закону України “Про систему оподаткування” встановлює принципи побудови та призначення системи оподаткування: система оподаткування будується за принципами обов'язковості, економічної доцільності, соціальної справедливості, поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян та забезпечує надходження коштів до бюджетів відповідних рівнів і державних цільових фондів.

В Україні розмежування податків йде по двох рівнях: на державні і місцеві. За державним бюджетом закріплюються більшість загальнодержавних податків і зборів, за республіканським Автономної Республіки Крим і місцевими бюджетами зак ріплюється частіша загальнодержавних податків (повністю або за певними нормативами) і місцеві податки і збори. Загальнодержавні податки регулюють республіканський бюджет Автономної Республіки Крим і місцеві бюджети.
Поділ податків за рівнями компетенції органів державної влади означає закріплення за конкретними органами повноважень у галузі встановлення, зміни чи скасування податків. Податкове регулювання здійснюється передусім на основі права (компетенції) державного органу влади вводити податки і збирати їх в процесі виконання бюджету. Стаття 1 Закону України “Про систему оподаткування” підкреслює, що встановлення скасування податків, зборів і платежів, а також пільг здійснюється Верховною Радою України, Верховною Радою Республіки Крим і місцевими радами, причому Верховна Рада Республіки Крим і місцеві ради можуть вводити додаткові пільги у галузі оподаткування в межах сум, що надходять до їх бюджетів...

2. Податкове право, податкові правовідносини
Значимість відносин, які виникають при зборі податків, величезна, тому держава ретельно регулює їх за допомогою правових норм. Сукупність цих норм складає податкове право.
Податкове право — частина фінансового, але податкові правові норми мають певні особливості. Податкові відносини визначають рух коштів від платника до відповідних централізованих фондів у формі податкових платежів. Відносини суб'єктів при сплаті податків складають певні групи:
1) між державою і податковими органами;
2) між податковими органами і платниками;
3) між державою, податковими органами і фінансово-кредитними установами по акумуляції податкових платежів.
Податкове законодавство України розгалужене, бо включає закони по всіх видах податків, Інструкції Головної державної податкової адміністрації, їх численні листи, телеграми тощо. Але є і так званий основний закон, що встановлює види усіх податків, обов'язкових платежів, принципи і систему оподаткування. Це Закон України *Про систему оподаткування”1. Цей Закон складається з трьох розділів. Перший — “Загальні поло-
1 Див.: Закон України “Про систему оподаткування”, введений в дію Постановою Верховної Ради від 25.06.91 р. В редакції Закону від 02.02.94 р. із змінами, внесеними згідно Із Законом Верховної Ради № 96/96 від 22.03.96 р.
ження* містить основний перелік податкових інструментів, Ідо конкретизуються у вузьких нормативних актах і регулюють окремі податкові платежі. Цей розділ найважливіший і може використовуватися в проекті Податкового Кодексу. Другий розділ присвячений переліку податків, зборів і платежів, що справляються на території України. Розділ НІ “Заключні положення” містить ряд окремих положень, що порушують питання порядку сплати податків, контролю за цим, усунення подвійного оподаткування тощо.
Податкові закони і підзаконні податкові акти називають елементи податкового механізму, які можна поділити на дві групи:
1. Основні — головні характеристики податку, без яких неможливо уявити відповідний податковий механізм:
а) платник податку; б) об'єкт оподаткування; в) ставка податку.
Фактично на підставі цих елементів можна мати загальне поняття про податок. Відсутність будь-якого з цих елементів залишає питання відкритим і повністю невизначеним.
2. Додаткові — необхідні характеристики податку, що розкривають специфіку податкового механізму і його використання:
а) пільги по оподаткуванню; б) особливості обчислення об'єкта; в) бюджет чи фонд, куди поступають податкові платежі; г) терміни і періодичність перерахування податку.
Відносини, які виникають у галузі податків, регулюються, як і всі фінансові відносини, фінансове-правовими нормами і набувають форми податкових правовідносин.
Система податкових правовідносин підпорядкована певній меті, а саме: встановленню і стягненню податків. Податкові правовідносини мають чіткі, встановлені законодавчими нормами, зв'язки між суб'єктами, які ніколи не можуть бути рівними, їх права і обов'язки перед державою.
Держава зацікавлена в тому, щоб своєчасно надходили податкові платежі, які вже стають власністю держави. Державаохороняє будь-які правовідносини. Норми, які регулюють відносини, мають санкції — вказівки на наслідки невиконання правил, що містяться в нормах. Податкові правовідносини забезпечуються державним примусом особливо, бо держава не може існувати без матеріального забезпечення, а податки — це значна частина її бюджету.
Головною характеристикою будь-якого податку є його платник. Доволі часто в літературі й на практиці ототожнюються поняття “суб'єкта податкових правовідносин”, “суб'єкта податку” і “платника податку”, але вони не завжди збігаються.
Головним критерієм розрізнення суб'єкта податку і носія податку є принцип юридичного чи фактичного обов'язку сплати податку. Якщо суб'єкт податку характеризується юридичним обов'язком перерахування податку до бюджету, то реальні засоби, тобто кошти для цього надає платник. Так, суб'єкт та носій податку можуть збігатися (в основних видах прямих податків) і не збігатися при непрямому оподаткуванні. Наприклад, при сплаті податку на додану вартість перераховує кошти в бюджет особа, що реалізувала товар (роботу, послугу), але за рахунок грошей, одержаних у покупця (інколи — споживача) — носія, який і буде реальним, а не формальним платником податку.
Таким чином, при прямому оподаткуванні суб'єкт і носій податку збігаються і формально перераховують в бюджет реальні кошти однієї і тієї ж особи; при непрямому оподаткуванні формальний платник (суб'єкт) перераховує кошти носія податку, одержані першим при реалізації товару.
Отже, суб'єкт оподаткування — особа (юридична чи фізична), що реалізує юридичний обов'язок сплати податку.
Носій податку — особа, що реально сплачує податок, на яку надходить остаточний податковий тиск у вигляді кінцевого споживача.
Платниками податків, зборів і інших обов'язкових платежів є юридичні і фізичні особи, на яких законодавством покладено обов'язок сплачувати податки і інші обов'язкові платежі (Ст. 4 Закону “Про систему оподаткування”).
Платник може реалізовувати свої обов'язки по сплаті податку або безпосередньо, або через представника, який представляє його інтереси.
Зараз розробляється правовий механізм точного обліку платників податку. Цьому сприятиме Закон України “Про державний реєстр фізичних осіб платників податків та інших обов'язкових платежів” від 22.12.94 р., який вступив у дію з 01.01.96 р. Цей механізм полегшує облік платників і внесення ними платежів, але навряд чи можна сказати, що Закон цей був скерований на захист людини — платника податку. Головні права закріплені за податковими адміністраціями, а обов'язки їх зводяться до підтримання у належному стані Державного реєстру (стаття 9), а відповідають податківці тільки за розголошення інформації про платника (стаття 11).
- З невеликим запізненням подібний механізм запроваджений і для юридичних осіб.
Ці положення впроваджені постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.96 р. № 118 “Про створення єдиного державного реєстру підприємств і організацій України”. Постановою Уряду у вигляді єдиного державного реєстру підприємств і організацій в Україні вводиться автоматизована система обліку, накопичення і обробки інформації про підприємства та організації всіх форм власності, а також їх окремих підрозділів (філіалів, відділень, представництв).

Метою утворення Державного реєстру є забезпечення єдиних принципів ідентифікації і обліку суб'єктів господарської діяльності; здійснення нагляду за структурними змінами в економіці, забезпечення інформацією тощо. В реєстр входять дані про юридичних осіб, розташованих і здійснюючих свою діяльність на території України, розмішених за межами України, але створених за участю українських структур. Реєстр складається з комплексу інформації, куди входять ідентифікаційні, класифікаційні, довідкові, реєстраційні і економічні дані. Створення Його здійснюється Міністерством статистики України. В основу обчислення певного податку з конкретного платника податковою юрисдикцією держави, шо представляє платник, або на території якої здійснює діяльність, покладені два критерії: резидентства і територїальності. Різноманітне поєднання цих критеріїв породжує різноманітний податковий режим і іноді знаходиться в основі проблеми подвійного оподаткування. Деякі країни за основу беруть критерій резидентства (Великобританія, США, Російська Федерація, Україна), інші — здебільшого критерій територіальності (Франція, Швейцарія, країни Латинської Америки).
Принцип резидентства (постійного місця знаходження) поділяє всіх платників на дві групи:
а) резиденти — особи, що мають постійне місце проживання або місцеперебування в даній державі та підлягають оподаткуванню з усіх джерел і несуть повну податкову відповідальність;
б) нерезиденти — особи, шо не мають постійного місця знаходження в державі, і підлягають оподаткуванню тільки з прибутку, одержаного на даній території та несуть обмежену податкову відповідальність.
' Таким чином, розподіл на резидентів і нерезидентів здійснюється на підставі трьох принципів:
1) постійного місцеперебування на території держави (частіше всього це кількісний критерій — 183 доби);
2) джерела, з яких одержують доходи;
3) межі податкової відповідальності (обов'язку): повної чи обмеженої.
Принцип територіальності визначає національну належність джерела прибутку- При цьому оподаткуванню в даній країні піддягає тільки прибуток, здобутий на її території, тоді як прибуток, одержаний за її межами, звільняється від податків в даній країні. Існує декілька підходів до класифікації платника податків:
— належності до даної держави (іноземні і національні);
— юридичні і фізичні особи.
Останній є найбільш слушним, узагальненим і тому найбільш часто виступає у вигляді законодавче закріпленого. Таким чином, платники поділяються на дві групи: юридичні і фізичні особи {не змішувати з поділом податків за принципом платника: податки з юридичних осіб; податки з фізичних осіб; податки, що допускають змішаних платників).
Об'єкт оподаткування можна визначити як прибуток чи його частину, вартість деяких товарів, майно платників, окремі види їх діяльності, додаткову вартість і інші .об'єкти, встановлені законодавчими актами.
Закон України “Про систему оподаткування” у вигляді об'єкта оподаткування визначає дохід (прибуток), додаткову вартість продукції, вартість окремих товарів, майно юридичних і фізичних осіб і об'єкти, введені певними законодавчими актами України.
Предмет оподаткування дуже схожий на об'єкт оподаткування. В деяких випадках їх використовують як поняття-синоніми. Співвідношення об'єкта і предмету оподаткування нагадує співвідношення філософських категорій “змісту” і “форми”. Предмет оподаткування визначається конкретними ознаками, особливостями, характеристиками, тоді як об'єкт становить узагальнене поняття.

Наприклад, при оподаткуванні громадян об'єктом виступає сукупний річний прибуток, що включає цілий набір предметів обклалішиї (заробітну плату, прибуток від підприємницької діяльності, авторські гонорари і т.д.). Практично збігаються об'єкт і предмет обкладання при нарахуванні плати за землю. Проте, ятопо об'єктом тут виступає земельна ділянка, то предметом — конкретна земельна ділянка, залежно від її специфічних особливосте і і (находженні в межах міста чи за Його межами; характер грунту; інші деталі) ми і розраховуємо об'єкт оподаткування
Необхіднії; Іь розрізнення об'єкта і предмету оподаткування визначається важливістю виділення серед матеріальних об'єктів саме як, за якими законодавець закріїтлює особливий податковий режим та наслідки.
Використання податкової бази до багатьох майнових податків дуже важке, бо їх предмети важко сформулювати в яких-небудь одиницях оподаткування. В даному випадку використовується одиниця оподаткування — конкретна специфічна характеристика предмету оподаткування, по відношенню до якої застосовується ставка податку.
Одиниця оподаткування здебільшого являє практичний, розрахунковий інтерес. За її допомогою провадиться встановлення нормативів і ставок обкладання (наприклад, при функціонуванні механізму податку із власників транспортних засобів; плати за землю) Можна виділити традиційні одиниці обкладання (прибутковим податок — грошова одиниця; земельний податок — сЩшшш виміру площі дільниць; акциз на спиртне — кількість градусів), проте буває, що один і той же об'єкт припускає різноманітні параметри обкладання.
В коло Категорій, що доповнюють або тісно пов'язані з об'єктом оІІодсІІх\І,^І:І!'г, входить і поняття “джерело податку”. В деяких випадках джерело податку може збігатися з об'єктом оподаткування (прибуток при розрахунку податку на прибуток), але “.більшості випадків — це два різних поняття. Джерелом сплати основної маси податків є доходи платника. Але, якщо для фізичшіч осіб можна справді казати про доходи, куди увійде заробітна плата, пенсії, прибуток від підприємницької Діяльності і т.д., то для юридичних осіб в основному мова може йти про ннстий доход — прибуток. Адже із загальної суми виторгу вотпї зобов'язані відшкодувати гроші на засоби виробництва (маїеріальні витрати) і витрати робочої сили (фонд заробітної плати). а після цього залишається тільки прибуток..

Отже, основним джерелом, за рахунок якого сплачується основна маса податків, є прибуток. Існує і певний порядок сплати податків за рахунок прибутку:
1. Насамперед прибуток, що оподатковується, зменшується на майнові податки, мито та інші платежі.
2. На другому етапі відраховуються місцеві податки, видатки по сплаті яких відносяться на фінансові результати діяльності.
3. На третьому етапі сплачуються всі податки, що залишилися і вносяться за рахунок прибутку.
Таким чином, джерело податку — кошти платника (здебільшого — прибуток), які використовуються їм для сплати податку.
В окремій статті податкового закону завжди закріплюється як один із основних елементів податкового механізму — ставка податку.
Ставка оподаткування належить до основних елементів, що характеризує податковий механізм, без якого неможливо уявлення про конкретний податок. Особливістю саме цього елемента на фоні інших, що складають базу податкового механізму (платник, об'єкт), є його особлива мобільність, рухомість. За допомогою зміни ставки податку можна досить оперативно реагувати на різні перетворення в економіці, практично не торкаючись податкового механізму. Саме тому в багатьох випадках регулювання конкретного податку проходить без змін в податкових нормативних актах, а тільки шляхом зміни ставок податку в поточних нормативних актах (практично кожний Закон України про Державний бюджет України на рік містить ряд переглядів ставок податків: податок із власників транспортних засобів, плата за землю тощо), незважаючи на те, що таке заборонено робити.
Ставка податку — розмір податку, що встановлюється на одиницю обкладання.
Однією з актуальних проблем, яка найчастіше обговорюється в державі, особливо в сучасний період, є податкові пільги.
Пільга — звільнення (повне чи часткове) платника податку, що враховує його особливості, від сплати податку. Слід підкреслити три моменти. Перший — пільга — це звільнення саме від сплати, а не від зобов'язання сплати, яке покладене статтею 67 Конституції. Ложе при відстрочці (розстрочці) зобов'язання сплати податку залишається, а звільнення (на певний час) торкається лише сплати податку, і по закінченні певного терміну підлягає реалізації (податковий кредит). Друге — звільнення можливе в двох обсягах: повному — коли платник повністю звільняється від сплати податку, і частковому — коли зменшується податковий тягар за рахунок зменшення об'єкта або розстрочки сплати податку. І третє — коли мова йде про особливості платника, вони можуть стосуватися як безпосередньо рис, шо його характеризують (інвалід І і II групи; ветеран Великої Вітчизняної війни: багатодітний платник), так і конкретних видів діяльності, якими він займається (підприємство, шо виробляє сільськогосподарську продукцію; підприємства, які здійснюють фрахт судів і т.д.).

Практика законодавства виходить із закріплення переліку пільг у відповідному законодавчому нормативному акті. Це забезпечує гарантії для платника від ліквідації одержаної привілеї на тривалий період часу.
Податкові правовідносини і реалізація безпосереднього обов'язку платника по сплаті податку припускають певне протистояння податкового органу і платника податку. Виходячи з цього, в законодавстві необхідно чітко врегулювати межі можливих дій, установити права, обов'язки кожного з них.
Сплата податків є одним з основних обов'язків юридичних і фізичних осіб, що закріплено в статті 67 Конституції України. Реалізація цього обов'язка залежить як від оптимальних стимулів та їх правового регулювання, так і від чіткого розподілу прав і обов'язків суб'єктів податкових правовідносин. При законодавчому регулюванні враховується, шо права закріплюють межі можливої поведінки суб'єкта, тоді як обов'язки регулюють межі належної поведінки другого суб'єкта податкових правовідносин.
Основи правового статусу платника закріплюються законами, що регулюють базу системи оподаткування1. Нормативні ж акти, що регулюють механізм окремих податків і зборів, деталізують конкретний перелік прав і обов'язків платників.
Права і обов'язки встановлюються щодо кожного податку і містяться в конкретному нормативному акті. Важливіше внді-ііити певні групи обов'язків платників, а саме обов'язки:
1. Організаційного характеру:
— стати на облік чи зареєструватися в податковому органі (новий зміст набув цей обов'язок з появою в Україні державних реєстрів фізичних і юридичних осіб — платників податків;
— надавати компетентним органам необхідну інформацію (податковим адміністраціям — про відкриття рахунків, про рішення, прийняті судом чи власником) тошо.
2. По сплаті податків:
— самостійно і вірно обраховувати суми податкових платежів;
— своєчасно і в повному обсязі сплачувати податки: погашати недоїмки.
3. По обліку і звітності:
— вести бухгалтерський облік і вносити виправлення в звітність;
— своєчасно і в повній мірі складати звіти і зберігати їх необхідний час;
— надавати в податкові органи необхідні документи, пояснення, довідки, виконувати їх вимоги (або обгрунтовано відмовляти).
Конкретні обов'язки платника засновані на двох підставах: а) наявність об'єкта оподаткування у платника; б) наявність фактів, що породжують обов'язок сплати податку.
Законодавчо закріплюються факти, що припиняють обов'язки платника по сплаті податку:
— сплата податку;
— скасування податку;
— смерть фізичної особи (при ліквідації юридичної особи обов'язок по сплаті податку переходить до ліквідаційної комісії)1.
Повноваження платника податку також можна об'єднати в групи:
1. Організаційного характеру:
— представляти свої інтереси безпосередньо (або через представника) в податкових органах;
— бути присутнім при проведенні податкових перевірок.
2. По сплаті податків:
— використовувати податкові пільги;
— одержувати відстрочку, розстрочку, податковий кредит.
Див.: Финансовое право. Учебнмк / Под рсо- Щ>°Ф- Н.И. Химичеаой. М 1995.- С, 241-242.
3. По обліку і звітності:
— одержувати в податкових органах необхідну інформацію;
— вибирати засіб проведення податкового обліку;
— надавати податковим органам пояснення, обгрунтовані мови; оскаржувати рішення податкових органів; — не розголошувати податкову таємницю тощо. Податкові органи являють собою систему закладів (податкові інспекції, митний комітет, податкова міліція), що реалізують головну ціль — забезпечення сплати податків і зборів в бюджети. Головне призначення визначає коло прав та обов'язків податкових органів, їх посадових осіб.
Права і обов'язки податкових органів регулюються законами, що визначать основи податкової системи, статус податкових адміністрацій. Якщо розглянути нормативні акти, що регулюють податкові відносини, можна виділити три групи суб'єктів, що складають систему податкових органів:
1) безпосередні податкові органи (найчастіше законодавець має на увазі податкові інспекції: 2) посадові особи податкових адміністрацій; 3) органи податкової міліції (як специфічні органи дізнання).
Права податкових органів можна об'єднати таким чином:
а) контрольні: проведення податкових перевірок; одержання від платника необхідних документів; аналіз документації платників і т.д.;
б) організаційні: припинення діяльності, ліквідацію чи реорганізацію підприємств; вилучення документів і предметів платника у вигляді доказів; виклик в податкові адміністрації осіб, що мають необхідну інформацію; подання в суди чи арбітражні суди позовів;
в) облікові: одержання інформації від платників і т.д.;
г) інформаційні: використання засобів масової інформації.
Владною стороною податкових правовідносин виступають органи податкової системи.
Система податкових органів включає декілька досить розгалужених структур. Очевидно, було б помилкою ставити знак рівності між податковими органами і податковими адміністраціями (інспекціями). Останні є тільки одним з елементів системи податкових органів. Можна виділити систему податкових органів у вузькому і широкому розумінні слова.
Податкові органи у вузькому розумінні ідентичні системі податкових адміністрацій (інспекцій) і здійснюють контроль
тільки за надходженням в бюджет обов'язкових платежів. Податкові органи в широкому розумінні контролюють і забезпечують надходження в бюджет всіх відрахувань, що законодавець включає в податкову систему, як сукупність податків, зборів, платежів. В даному випадку система податкових органів охоплює вже і митні органи, і податкову міліцію. Таким чином, в широкому розумінні система податковій органів включає:
1. Державну податкову адміністрацію України.
2. Митні органи України.
3. Податкову міліцію.
Фактично систему податкових органів можна поділити на дві групи за місцем, що займає забезпечення обов'язкових платежів у їх діяльності.
А. Кеспосередньо податкові — органи, діяльність яких безпосередньо зв'язана із забезпеченням надходжень до бюджетів та цільових фондів від податків та зборів.
Б. Умовно податкові (митні органи) — органи, що поряд зі своєю основною діяльністю забезпечують надходження від платежів, що складають основу податкової системи.
Основне місце в системі податкових органів до 19% р. займали державні податкові інспекції. В 1996 році на місці податкових інспекцій утворилися податкові адміністрації. Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про державну податкову службу в Україні” № 83/98-ВР від 05.02.98 на районному рівні знов відтворені податкові інспекції.
Державна податкова адміністрація України € центральним органом виконавчої влади, очолюваним Головою, який за посадою е міністром. Голови державних податкових адміністрацій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі призначаються та звільнюються Президентом України.
Головними завданнями Державної податкової адміністрації України є:
— здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильність обчислення і сплати податків;
— прийняття рішень по накладенню фінансових санкцій і адміністративних штрафів;
— прийняття нормативних і методичних документів з питань оподаткування.
Діяльність митних органів в Україні регулюється нормативними актами, до яких відносяться Митний Кодекс України, Закон України від 25.06.91 р. № 1263-ХН “Про митну справу в Україні”, Указ Президента України від 20.01.95 р. № 73/95 “Про положення про державний митний комітет України”, Постанова Кабінету Міністрів України від 8.07.94 р. № 465 “Про організацію територіальних митних управлінь”.
Митна справа в Україні включає в себе організацію переміщення товарів і предметів через митний кордон України, обкладення митом. Митна справа здійснюється безпосередньо митними органами, що становлять єдину республіканську систему, що включає Державний митний комітет України та митниці України. Державний митний комітет України створюється Кабінетом Міністрів України, положення про нього затверджується Верховною Радою України. Утворення, реорганізація і ліквідація митниць України проводиться Державним митним комітетом України.
Державний митний комітет України є центральним органом державної виконавчої влади, який підпорядкований Кабінету Міністрів України. В межах своїх повноважень Комітет організовує І контролює виконання актів законодавства України про митну справу. Він приймає нормативні акти тільки відповідно до Митного кодексу і інших законів України.
У систему митних органів входять Державний митний комітет України і територіальні митні управління, митниці і Інші митні заклади. Згідно з статтею 9 Митного Кодексу України, в межах встановленої кількості робітників митної системи утворені територіальні митні управління.
Закон України № 83/98-ВР від 05.02.98 вніс суттєві зміни до Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, закріпив у складі органів державної податкової служби відповідні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями (стаття 1). З'явився новий розділ у цьому Законі — “Податкова міліція” (статті 19-27).
Податкова міліція є специфічним правоохоронним органом, що забезпечує економічну безпеку держави при надходженні податкових платежів в бюджет або платежів.
Діяльність податкової міліції регулюється системою норма-
тивних актів, що знаходяться на перехресті кількох галузей права: кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного і, звичайно, фінансового. В деяких випадках важко визначити пріоритет конкретної галузі права при вирішенні цілком конкретного питання. Наприклад, санкція ст. 1482 КК України залежить від розміру прихованого прибутку від оподаткування, а визначити його можна підсумувавши усі надходження від податків, зборів і платежів. Таким чином, ми зіткнулися з перетином фінансової і кримінально-правової норм.
Широкий перелік завдань, що стоять перед органами податкової міліції, можна згрупувати в два блоки:
— попередження і припинення податкових правопорушень, в першу чергу злочинів;
— попередження і припинення правопорушень в системі податкових органів.
В основі діяльності органів податкової міліції лежать декілька принципів:
а) законності;
б) підконтрольності та підзвітності вищим органам законодавчої і виконавчої влади;
в) поєднання гласної і негласної діяльності;
г) єдиноначальності; ::л д) єдності і централізації органів податкової міліції;,,
е) охорони прав та свобод громадян;
ж) аналітичності;
з) взаємодії з іншими правоохоронними і податковими органами.
Обов'язки органів податкової міліції полягають:
1. У вияві податкових правопорушень і їх попередженні (здійснення оперативно-розшукувальних заходів, перевірка інформації і т.д.).
2. Охороні податкових органів (гарантія безпеки робітників всіх податкових органів).
3. Взаємодії з правоохоронними і іншими податковими органами.
Права органів податкової міліції полягають:
1) у вияві і припиненні податкових правопорушень (перевірка платників податків і приміщень, одержання інформації і пояснень від громадян тощо);
2) використанні заходів примусу (припинення операцій платників податку, застосування адміністративного затримання, застосування зброї і спеціальних засобів;
3) накладенні стягнень (застосування санкцій за податкові правопорушення, адміністративних штрафів). Обов'язки податкових органів поділяються на: а) контрольні: проведення планових перевірок; вимога усунення виявлених порушень
б) облікові: організація обліку платників і майна;
в) інформаційні: інформація платників; забезпечення до-куменкшню і бланками платників податків;
г) організаційні: залік (повернення) зайво сплачених платником податків; додержання податкової таємниці; здійснення вироби ти ва по справам про податкові правопорушення.
Спеціальними нормами регулюється відповідальність податкових органів, посадових осіб та інших працівників цих органів1.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Поняття податків, їх роль у формуванні доходної частини
2. На яких принципах будується оподаткування?
3. Податкова система України.
4. Елементи податкового механізму
5. Порядок установлення податків
6. Податкове право.
7. Особливості податкових правовідносин.
8. Суб'єкти податкових правовідносин.
9. Повноваження податкових адміністрацій.
10. Права і обов'язки платників податків.

Глава 11
ПОДАТКИ З ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
§ 1. Оподаткування прибутку

Верховна Рада України 22 травня 1997 року прийняла Закон “Про внесеї: ' змін і доповнень в Закон України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибутку підприємств”, що вступив у дію з 1.07.97 року.
Згідно зі статтею 2 цього закону платниками податку є всі суб'єм І підприємницької діяльності (в тому числі бюджетні та громадські організації), які одержують прибуток від господар-
1 Див.: Закон України “Про державну податкову службу в Україні” з доповненнями від 24.12.93 р. і від 05.02.98 р. та Указ Президента України “Про створення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій” від 22.08.96 р. Для подальшого підвищення забезпечення економічної безпеки держави в Україні створена податкова міліція. Податкова міліція захищає конституційні права громадян та інтереси держави в галузі оподаткування. Податкова міліція діє при Державній податковій адміністрації.
ської діяльності, а також відокремлені підрозділи, що складають окремий баланс, і представництва, що мають розрахунковий (поточний) рахунок; нерезиденти, які здійснюють підприємницьку діяльність через постійні представництва в Україні; нерезиденти, які здійснюють репатріацію прибутків, одержаних із джерел в Україні; підриємства без статусу юридичної особи.

Особливості сплати податку на прибуток визначено для установ пенітенціарної системи та їх підприємств. Доходи, які вони отримують, спрямовуються на фінансування їх основної діяльності; підприємств залізничного транспорту. Податок на прибуток, одержаний від основної діяльності, сплачують управління залізниці, а від іншої діяльності — підприємства залізничного транспорту та їх структурні підрозділи.
Консолідований податок можуть сплачувати підприємства, які мають підрозділи без статусу юридичних осіб, з урахуванням сум податку, сплаченого відокремленими підрозділами за їх місцем знаходження, але за умови подання заяви до переходу на сплату консолідованого податку до 1 липня року, що передує року, з якого платник податку переходить на сплату консолідованого податку.
Однак платники повинні пам'ятати, що з бюджету не відшкодовуються суми податку, сплаченого відокремленими підрозділами, у випадках, якщо сума податку за консолідованим балансом виходить меншою від суми вже сплаченого податку.
Стаття 4 Закону в новій редакції дає перелік доходів, які включаються до складу валового доходу. З метою оподаткування із валового доходу виключаються: суми прямих і непрямих податків; суми коштів або вартість майна, що надходять у вигляді прямих інвестицій або реінвестицій в корпоративні права, в тому числі грошові або майнові внески згідно з договорами про сумісну діяльність;
— суми доходів центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування від надання державних послуг (сертифікатів, посвідчень, реєстрації інших послуг, обов'язковість яких законодавче встановлена), у разі зарахування цих доходів до бюджетів;
— дивіденди, одержані платником податку від інших платників податку;
— кошти або майно, що надходять у вигляді міжнародної технічної допомоги.
Стаїї я 5 Закону в новій редакції по-новому визначає валові витрати виробництва. До складу валових витрат платника тепер включаються суми валових внесків найманого працівника до додаткових пенсійних планів, але не більше 15 % сукупного доходу, отриманого таким працівником від платника податку протягом податкового періоду, коли було здійснено перерахування.
Стапм 10 встановила єдину ставку податку на прибуток у розмірі ЗО %, включаючи підприємства, засновані на власності окремої фізичної особи.
Доходи від страхової діяльності (від страхових внесків, страхових платежів, страхових премій за договорами страхування і перестрахування ризиків на території України або за її межами) оподатковую І ься за ставкою 3 % від суми валового доходу. Доходи, одержані за договорами страхування і перестрахування життя, обкладаються податком за ставкою 10 % у джерела їх виплати за рахунок таких виплат. Дивіденди оподатковуються за ставкою ЗО % від нарахованої суми виплат за рахунок
цих виплаї.
За таким же порядком, як дивіденди, оподатковуються доходи від спільної діяльності без створення юридичної особи.
Доходи нерезидентів, одержані від підприємницької діяльності в Україні, оподаї мж\ км ьог на загальних підставах — ЗО %. Пасивні доходи нерезидентів, отримані з джерел на території України, оподатковуються за ставкою 15 % у разі виплати або перерахування таких доходів за рахунок таких виплат. Валові доходи нерезидентів, які не проводять підприємницької діяльності в Україні через постійне представництво, отримані з джерел на території України (включаючи постійні представництва таких нерезидентів) у вигляді процентів (доходу) від операцій з цінними паперами, емітованими (випущеними) в обіг особами, які не є платниками цього податку, оподатковуються за ставкою ЗО % під час виплати тих доходів за рахунок таких виплат. Тобто податок з нерезидента має бути утримано не в момент репатріації прибутків за межі України, а у момент виплати належного нерезиденту доходу, що дасть можливість запобігти уникненню нерезидентами оподаткування.

Доходи нерезидентів, одержані на території України у вигляді дивіденді І, від операцій страхування ризиків, надання рекламних послуг, оподатковуються за ставкою ЗО % за рахунок
таких виплат Доходи нерезидентів від операцій перестрахування ризиків на території України будуть оподатковуватись за ставкою 10 % у джерела їх виплати за рахунок таких виплат.
За ставкою 6 % оподатковуються доходи резидентів від фрахту у зв'язку із здійсненням міжнародних перевезень.
За новим Законом до сплати податку залучаються підприємства агропромислового комплексу від виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції. У той же час для таких підприємств передбачено сплату податку на прибуток здійснювати за результатами звітного податкового року. Але зазначену норму пропонується застосувати для оподаткування доходів, починаючи з підсумків діяльності за 1998 рік. При цьому встановлено проведення індексації валових доходів і витрат підприємств — виробників сільськогосподарської продукції виходячи з офіційного індексу інфляції.
Підприємствам — виробникам сільськогосподарської продукції надано право зменшувати суму нарахованого податку на прибуток на суму податку на землю), що використовується у сільськогосподарському виробничому обороті, в той час, як всі інші платники відносять суму податку на землю до валових витрат.
У п. 7.11 статті 7 Закону визначено перелік установ і організацій, які відносяться до неприбуткових, їх доходи, отримані у вигляді безоплатної фінансової допомоги, добровільних пожертвувань, коштів, майна, що надходять як компенсація вартості отриманих державних послуг, звільняються від оподаткування.
Доходи від надання передбачених законодавством платних послуг бюджетними установами спрямовуються до бюджету, а у разі недостатнього бюджетного фінансування цих установ зараховуються на спеціальний рахунок і використовуються виключно на їх фінансування в частині непрофінансованого кошторису.
Введено нові форми амортизаційних відрахувань і новий порядок визначення амортизації (стаття 8). Тепер податкова база зменшується на витрати на придбання, виготовлення або поліпшення основних фондів шляхом нарахування амортизаційних відрахувань не з часу введення основних фондів в експлуатацію, як було за старим порядком, а з моменту здійснення цих витрятня цих витрат.
Пільг при оподаткуванні прибутку юридичних осіб обмаль. Так, згідно з п. 7.13 ст.7 від оподаткування звільняється прибуток, одержуваний підприємствами від реалізації спеціальних продуктів дитячого харчування власного виробництва за умови, що вивільнена сума спрямовується на збільшення обсягів виробництва та зниження роздрібних цін на такі продукти.
Звільняється від оподаткування прибуток, одержуваний підприємствами громадських організацій інвалідів від реалізації продукції власного виробництва (за винятком підакцизних товарів, прибутку від посередницької діяльності, грального бізнесу), за умови, якщо кількість інвалідів, які мають там основне місце роботи, становить не менше 50 % загальної чисельності працюючих та фонд оплати праці таких інвалідів становить протягом звітного періоду не менше 25 % суми загальних витрат на оплату праці.
Крім того, до валових витрат включається:
— сума коштів або вартість майна, добровільно перерахованих (переданих) до державного або місцевих бюджетів, до неприбуткових організацій, але не більше 4 % оподатковуваного прибутку звітного періоду;
— сума коштів, перерахованих підприємствами всеукраїнських об'єднань осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, на яких працює за основним місцем роботи не менше 75 % таких осіб, цим об'єднанням для провадження їх благодійної діяльності, але не більше 10 % оподатковуваного прибутку звітного періоду.
Крім того, передбачено, що в період з 01.07.1997 р. до 01.01.2002 р. податок на прибуток підприємств у розмірі 1,5 % від нарахованої його суми зараховується на спеціальний рахунок місцевого бюджету для фінансування житлового будівництва для військовослужбовців.
Законом України (стаття 12) введено норму, згідно з якою будь-який банк або небанківська фінансова установа (крім страхових компаній) мають право створювати страховий резерв для відшкодування збитків від безнадійної заборгованості позичальників (дебіторів) по основному боргу (без процентів та комісій) за всіма видами кредитів та інших активних операцій. Сума таких резервів відноситься до валових витрат платника податку.
Створення зазначеного страхового резерву здійснюється фінансовою установою самостійно у розмірі, достатньому для покриття безнадійної заборгованості.
З метою оподаткування розмір страхового резерву обмежено:
— для комерційних банків — 20 % від суми боргових вимог;
— для небанківських фінансових установ розмір встановлюється відповідним законодавством про небанківські фінансові установи, але не більше ЗО відсотків суми боргових вимог.
Платники податку самостійно визначають суми податку, належного до сплати, і сплачують його не пізніше 20 числа місяця, що настає за звітним кварталом. Декларація про прибуток за звітний квартал і розрахунок його суми подаються платниками державній податковій інспекції не пізніше 25 числа місяця, що настає за звітним кварталом. Подання бухгалтерської звітності передбачено лише за результатами діяльності платника податку за рік, не пізніше 15 лютого року, що настає за звітним. У випадках, передбачених законодавством, річний бухгалтерський звіт повинен бути підтверджений висновками аудиту.
Підприємства — виробники сільськогосподарської продукції подають декларацію про прибуток, розрахунок податку та сплачують його разом з річним бухгалтерським звітом.
Протягом кварталу платники податку, за винятком нерезидентів і виробників сільськогосподарської продукції, сплачують авансові внески податку до бюджету за перший і другий місяці кварталу наростаючим підсумком з початку року, виходячи з прибутку, що підлягає оподаткуванню з урахуванням вартості торгових патентів.
Розрахунки авансових внесків за перший і другий місяці кварталу здійснюються платником самостійно і сплачуються відповідно до 20 числа другого і третього місяця кварталу.
Нерезиденти, які здійснюють діяльність на території України через постійне представництво, повинні обчислювати суму податку на прибуток самостійно і сплачувати її за результатами звітного кварталу.
Стаття 20 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” у редакції 22 травня 1997 року передбачила відповідальність платників за порушення вимог цього Закону.
1) Платники податку, які не мають на момент перевірки державною податковою інспекцією бухгалтерських звітів і балансів, декларацій і розрахунків, пов'язаних з нарахуванням та сплатою податку за відповідні періоди, сплачують штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за одноразове порушення.
2) Якщо протягом наступних 12 місяців платник податку допускає друге або більше таких порушень, він сплачує штраф у сумі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, помножених на число таких порушень. Початком відрахунку зазначених 12 місяців є податковий період, на який припадає останнє порушення.
3) Платники податку, які не подали або невчасно подали до податкової інспекції декларацію про прибуток, його розрахунок, платіжне доручення на перерахування податку до бюджету при наявності коштів на рахунку, сплачують штраф у розмірі 10 % суми нарахованого податку за кожний випадок порушення.
4) У випадку приховування або заниження сум податку його платник сплачує суму донарахованого податковою інспекцією податку, штраф у розмірі, встановленому законодавством, та пеню, обчислену виходячи із 120 % облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нараховану на повну суму недоїмки (без урахування штрафів) за весь її строк.
Не застосовуються штрафні санкції, передбачені цим пунктом, до платників податку, які до початку перевірки податковою інспекцією виявили факт заниження оподатковуваного прибутку, письмово повідомили про це податкову інспекцію та сплатили суму недоїмки, а також пеню, обчислену виходячи з 120 % облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нараховану на повну суму недоїмки за весь її строк.
Законом введено норму, згідно з якою керівник відповідного податкового органу може прийняти рішення про незасто-сування фінансових санкцій до платника податку у разі, якщо за наслідками перевірки податковою інспекцією виявлено випадки арифметичних помилок або описок, що призвели до заниження суми податку, але не більш як 5 % суми загальних зобов'язань платника щодо сплати податку за період, який було перевірено.

§ 2. Непрямі податки з юридичних осіб

Непрямі податки закладаються в ціні реалізованого товару або наданої послуги. Розмір непрямого податку не залежить від матеріального стану платника, тому державі зручно його справляти. Введення непрямих податків дозволяє носію податка перекладати податковий тягар на плечі споживачів товару, послуг, робіт, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Податок на додану вартість — платіж, який приносить левову частку доходів у державний бюджет.
Стягується податок на підставі Закону України “Про податок на додану вартість” від 03.04.97 р., який вступив у дію з 01.10.97р.
Суб'єктами цього податку є як суб'єкти, так і не суб'єкти підприємницької діяльності за умови, що обсяг їх операцій з реалізації послуг, товарів, робіт протягом будь-якого періоду з останніх 12 місяців перевищує 600 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Фізичні особи без створення юридичної особи, що здійснюють торгівлю за готівкові кошти і сплачують ринковий збір за новим законодавством, не будуть платником податку на додану вартість.
Платником податку тепер є особи, які на митній території України надають транспортні послуги, пов'язані з транзитом пасажирів або вантажів через митну територію, а також імпортують товари, роботи, послуги.
Законом “Про податок на додану вартість” запроваджується спеціальна реєстрація платників податку на додану вартість у державній податковій адміністрації за місцем її знаходження. Податкова адміністрація видає платникам свідоцтво про реєстрацію та індивідуальний податковий номер1.
Всі категорії платників сплачують податок на додану вартість на однакових умовах, незалежно від того, в якій валюті провадяться розрахунки.
Для обчислення податку на додану вартість застосовується дві ставки — 20 % і нульова ставка.
Нульова ставка застосовується при обчисленні податку на додану вартість у разі продажу товарів, робіт або послуг на експорт. Застосування нульової ставки означає повне відшкодування податку на додану вартість, сплаченого постачальником за товари, роботи, послуги, що використані для здійснення поставок на експорт.
Імпортовані підакцизні товари оподатковуються обов'язково.
Пільги за податком на додану вартість передбачені на послуги, які надаються в лікувальних закладах, закладах освіти,
Порядок реєстрації встановлено Положенням про Реєстр платників податку на додану вартість, затверджено Наказом Державної податкової адміністрації України від 27.05.97 р.
архівних установах, у сфері соціального захисту дітей, людей похилого віку, інвалідів, службах зайнятості.
Надаються пільги на операції з продажу товарів спеціального призначення для інвалідів, лікарських засобів та виробів медичного призначення, путівок на санаторно-курортне лікування, послуг з доставки пенсій та грошової допомоги, а також робіт з будівництва житла за рахунок коштів інвесторів для військовослужбовців, ветеранів війни та членів сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання службових обов'язків.
Закон України “Про податок на додану вартість” встановив дати виникнення податкових зобов'язань (п. 7.3).
По-новому викладається поняття і сутність податкового Кредиту. Податковий кредит в механізмі стягнення податку на додану вартість — це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, тобто та сума, яка підлягає відшкодуванню платнику з бюджету.
Досить багато проблем та хибних поглядів пов'язано із податком на додану вартість. Викликано це тим, що не проводиться вкрай важлива для розуміння непрямого оподаткування різниця між особою, яка фактично оплачує податок (носієм податку), та особою-платником, на якому лежить податкове зобов'язання по його оплаті. Інколи із цього роблять висновок, начебто у платника податку на додану вартість частина об'єкта оподаткування (заробітна плата і прибуток) підпадає під подвійне оподаткування — через важелі податку на додану вартість, податку на прибуток підприємства та прибуткового податку з громадян. Проте, якщо два останні сплачуються виробником, то податок на додану вартість не зменшує коштів підприємства і сплачується споживачем продукції в ціні товару. Звичайно, підприємство-виробник сплачує і доход працівнику і податок на прибуток, але тому підприємству, у якого воно закупило сировину, комплектуючі тощо, тобто тоді, коли воно саме виступає покупцем.
Акцизний збір. Одним із видів непрямих податків є акциз. В сучасних податкових законодавствах вони звичайно займають наступне місце після податку на додану вартість (або податків, що їх заміняють) і за значенням, і за обсягом надходжень в бюджет. Проте податкові системи XIX століття включали акциз як основний канал забезпечення непрямого оподаткуван ня, і нерідко “акциз” використовувався як синонім до всієї системи непрямих податків.
Акциз являє собою непрямий податок на певні товари, що включається в ціну товару і сплачується покупцем. Він встановлюється, як правило, на дефіцитну і високорентабельну продукцію і товари, призначені для населення, і є монополією держави. Акцизний збір вміщує в собі фіскальну функцію, наповнюючи державний бюджет, і регулюючу функцію податків. Остання коригує попит та пропозицію, збільшуючи ціну товару за рахунок акцизу або зменшуючи її шляхом винятку з переліку оподатковуваних товарів.
Акцизний збір, як і податок на додану вартість, є непрямим податком, і в підсумку сплачується споживачем, а не виробником товару. Проте, якщо податок на додану вартість належить до типу універсальних акцизів (що сплачуються за однією ставкою зі всіх товарів, робіт, послуг), то акцизний збір є специфічним акцизом, тобто сплачується за групами ставок, диференційованих за окремими видами товарів.
Механізм акцизного збору закріплений Декретом Кабінету Міністрів від 26 грудня 1992 р. “Про акцизний збір”.
В Декреті закріплюється поняття акцизного збору як непрямого податку на високорентабельні і монопольні товари (продукцію), який включається в ціну цих товарів (продукції). Перелік підакцизних товарів та розміри ставок затверджуються Верховною Радою України.
Платників акцизного збору законодавство України ділить на дві категорії:
а) за підакцизними товарами та продукцією вітчизняного виробництва, які виробляють суб'єкти підприємницької діяльності, підприємства і організації, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, філії, відділення і інші відокремлені підрозділи. До даної категорії платників належать і виробники підакцизних товарів із давальницької сировини, під якою розуміється сировина, матеріали, продукція, що передаються їх власником без оплати іншим підприємствам для подальшої переробки (цей акцент дуже важливий, бо досить багато підакцизних товарів пов'язано з давальницькою сировиною, наприклад, група лікеро-горілчаних виробів і інші продукти харчування);
б) за товарами, що ввозяться на територію України — суб'єктами підприємницької діяльності, що імпортують підакцизні товари (продукцію).Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. конкретніше виділяє три основних підходи до визначення об'єкта оподаткування:
1. Обороти від реалізації виготовлених на території України підакцизних товарів, що засновуються на вартості використаної підакцизної продукції, виходячи з фактичної собівартості і суми акцизів за встановленими ставками. При реалізації підакцизних товарів і продукції, виготовлених із давальницької сировини, вартість їх визначається виходячи з ринкових цін, що склалися на такі ж або аналогічні товари і продукцію в даному регіоні за звітний період. При використанні підакцизних товарів у якості давальницької сировини, по яких уже було сплачено акциз, сума акцизу, що підлягає сплаті по готових товарах, зменшується на суму раніше сплаченого акцизу.
2. Обороти від реалізації товарів (продукції) для власного виробництва. Сюди належить як продукція, яка використовується підприємствами для виробництва своєї продукції (тобто внутрішньозаводський обіг), так і продукція для передачі своїм робітникам.
3. Митна вартість імпортних товарів (продукції), придбаних за іноземну валюту (за винятком тих, по яких стягується мито). Особливий режим оподаткування існує для підакцизних товарів, що переміщуються між країнами — членами СНД.
Ставки акцизного збору єдині на всій території держави і забезпечують надходження коштів в місцевий бюджет — частково із товарів, виготовлених на даній території (за винятком частки акцизного збору, що направляється в державний бюджет), і в державний — із товарів, ввезених на територію України.

Невелика кількість пільг по акцизному збору. Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. закріплені практично два види звільнень від акцизного збору:
1. При реалізації підакцизних товарів на експорт за іноземну валюту.
2. При реалізації легкових автомобілів:
а) спеціального призначення (міліція, швидка медична допомога) за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України;
б) спеціального призначення для інвалідів, оплата вартості яких провадиться органами соціального забезпечення.

Суми акцизного збору визначаються платниками самостійно, виходячи з обсягу реалізованої продукції за встановленими ставками.
Розрахунки по акцизу надаються платниками в податкові органи за місцем знаходження щомісячно. Перерахування ж коштів в бюджет пов'язане з різновидом акцизного збору. Якщо це платіж від реалізації імпортних товарів, то термін його залежить від дати перетину митного кордону; якщо це засоби, що надходять від виробництва і реалізації підакцизних товарів, тоді сплата акцизного збору залежить від числа здійснення реалізації. Звичайно акцизний збір перераховується в бюджет у міру реалізації, виходячи з фактичного обігу за минулий період. В разі, якщо обіг не складає високого рівня, то перерахування акцизу може здійснюватися щомісячно або щоквартально. Перераховується акциз в бюджет в такі терміни:
— підприємства-виробники, що реалізують алкогольні напої — на 3-й робочий день після здійснення обігу від реалізації;
— підприємства-виробники, що реалізують тютюнові вироби — щомісячно, до 16 числа, виходячи з фактичного обсягу реалізації;
— власники алкогольних напоїв — не пізніше дня одержання продукції;
— підприємства, в яких середньомісячні суми акцизного збору за минулий рік склали понад 5 млрд крб., — подекадне;
— підприємства, в яких аналогічна сума не перевищила 5 млрд крб., — щомісячно.
В 1996 році в Україні з'явилися акцизні марки. Згідно з ст. 1 Закону України від 15.09.95 р. № 329/95-ВР “Про акцизний збір на алкогольні напої та тютюнові вироби”, марка акцизного збору — це спеціальний знак, яким маркируються алкогольні напої і тютюнові вироби, а її наявність на цих товарах підтверджує сплату акцизного збору. Проте наявність акцизної марки повинна підтверджуватися документальним забезпеченням записів в бухгалтерському обліку.
У відповідності з Указом Президента України від 18.09.95 р. № 349/95 “Про введення марок акцизного збору на алкогольні напої та тютюнові вироби”, реалізація на території України імпортних а Глава 13

ПОДАТКИ, ЩО СПЛАЧУЮТЬ ЮРИДИЧНІ І ФІЗИЧНІ ОСОБИ
§ 1. Податок з власників транспортних засобів

В своєрідну групу податків, що можуть скласти певну підсистему, входять податок із власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів, а також деякі інші. Своєрідність цієї частини податкової системи виражена в тому, що при класифікації податкових важелів за принципом платника вони становлять групу, відмінну від всіх інших, бо в якості платника тут виступають і юридичні, і фізичні особи, тобто мова іде про змішаного платника.
На протязі багатьох десятиріч громадяни — власники транспортних засобів сплачували місцевий збір. З прийняттям в 1981 році Положення про місцеві податки збір був замінений місцевим податком і до оподаткування притягнуто як міське населення, так і сільське населення. Починаючи з 1988 року, податок розповсюдився і на транспортні засоби підприємств. В Україні податок із власників транспортних засобів утримується на підставі Закону України від 11.12.91 р. № 1963-ХИ “Про податок із власників транспортних засобів і інших самохідних машин і механізмів”. Нова редакція Закону прийнята 18 лютого 1997 року.

Податок із власників транспортних засобів є одним із джерел формування коштів, що надходять на фінансування, будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання автомобільних доріг загального користування. Платниками його є юридичні та фізичні особи (як українські, так і іноземні, або особи без громадянства), що мають власні транспортні засоби та інші самохідні машини і механізми на пневматичному ходу. До платників податку належать також власники моторних човнів, катерів, яхт, мотосаней тощо, що перераховують кошти до бюджетів місцевого самоврядування за місцем знаходження власників транспортних засобів.
Не є платниками податку іноземні дипломатичні та консульські представництва і прирівнені до них міжнародні організації і т.д. Податком на власників транспортних засобів обкладаються транспортні засоби, що у встановленому порядку підлягають реєстрації з одержанням реєстраційних знаків (державних) для участі в дорожньому русі. Реєстрація, перереєстрація чи технічний огляд транспортних засобів без пред'явлення квитанції і платіжного доручення про сплату податку не здійснюється.
Ставки даного податку закріплені ст. З Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів” від 18 лютого 1997 року. Розмір ставки податку встановлюється в залежності від об'єкта оподаткування (автомобілі легкові, вантажні, мотоцикли, моторолери, мотоблоки і т.д.) та об'єму циліндрів двигуна, з 1 кВт потужності двигуна або 1 см довжини транспортного засобу.
Автомобілі з електродвигуноь, Мотоцикли (мопеди), велосипеди ; з двигуном (крім тих, що мають об'єм циліндра двигуна до 50 см3) — 0,45 ЕКЮ за 100 см3 Човни моторні і катери, крім човнів з підвісним двигуном (крім спортивних); морські — 0,03 ЕКЮ за 1 см довжини
Даний податок зараховується в місцеві бюджети залежно від місцеперебування чи місцепроживання платника. Суми, що надходять за рахунок цього каналу, розподіляються у співвідношенні: 90 % — використовується на шляхове будівництво, 10 % — відрахування на рахунок органів державтоінспекцій. Платники вносять податок перед реєстрацією, перереєстрацією або технічним оглядом транспортних засобів. Сплата податку провадиться за період до наступного технічного огляду.
Якщо транспортні засоби придбано фізичною особою у другому півріччі, то податок сплачується у половинному розмірі. Від сплати податку звільнюються:
а) бюджетні організації;
б) підприємства автомобільного транспорту загального користування щодо транспортних засобів, зайнятих на перевезенні за плату пасажирів;
в) чорнобильці, ветерани війни і праці та інші громадяни похилого віку щодо одного легкового автомобіля з об'ємом циліндрів до 2200 см3;
г) на 50 % — сільськогосподарські підприємства — товаровиробники за трактори колісні, автобуси та спеціальні автомобілі для перевезення людей з кількістю місць не менше десяти.
Стаття 7 Закону передбачає відповідальність платників. У разіприховування об'єктів оподаткування з юридичних осіб у дохід відповідного бюджету податковими органами стягується вся сума

приховуваного податку і штраф у двократному розмірі тієї ж суми за рахунок прибутку, що залишається у розпорядженні підприємств. За неналежне ведення обліку, несвоєчасне по дання податковим органам розрахунків, юридичні особи спла чують до відповідного бюджету додатково 50 % належних сум податку.

§ 2. Земельний податок

Одним з найбільш традиційних і тих, що мають давню історію, в сучасних податкових системах є земельний податок. Він, як і система акцизних зборів, включається у механізм рентних важелів і застосовується до специфічного природного чинника — землі. За його допомогою перерозподіляється та частина чистого прибутку, яка одержана виробниками поза всяким зв'язком з їх витратами і зусиллями, завдяки безпосередньо земельній ділянці.
Стягнення земельного податку регулюється Земельним Кодексом України, Законом України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про плату за землю” від 19.09.96 р. № 378/96-ВР. Постановами Кабінету Міністрів, змінами, які вносяться майже щорічно законами про Державний бюджет.
Плата за землю в Україні стягується у вигляді земельного податку або орендної плати, що залежить від якості та місцезнаходження ділянки, виходячи з грошової оцінки землі. Розмір цього податку встановлюється із розрахунку на рік і у вигляді платежів за одиницю земельні площі. При цьому величина податку не залежить від результатів господарської діяльності власників чи користувачів.
Платником названого податку може бути або власник землі, або землекористувач. В цьому випадку платниками виступають як юридичні, так і фізичні особи. Таким чином, земельний податок при класифікації за принципом виду платника також належить до категорії змішаних податків (як і податок з власників транспортних засобів).
В разі припинення права власності чи права користування земельною ділянкою податок сплачується за фактичний період знаходження землі у власності чи користуванні в поточному році. Припинення права користування землею, згідно з ст. 27 Земельного кодексу України, відбувається за рішенням відповідної ради місцевого органу самоврядування (навіть при добровільній відмові від земельної ділянки).
Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, що знаходиться у власності, користуванні (в тому числі і на умовах оренди). Залежно від розмірів земельних ділянок і їх виробничого призначення виділено групи земель сільськогосподарського призначення та землі несільськогосподарського- призначення. Податком обкладається вся земельна ділянка, включаючи площу, зайняту будівлями і спорудами.
Для обчислення земельного податку законодавець встановлює 2 види середніх ставок: за 1 га земель сільськогосподарського призначення; за 1 м2 земель в межах населених пунктів.
Ставки податку за землі сільськогосподарського призначення диференційовані по областям та в залежності від виду земель: 1) Рілля і багаторічні насадження; 2) Сіножаті та пасовища.
На підставі середніх ставок обласні ради (а також Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Київська, Севастопольська міські ради), спираючись на кадастрову оцінку угідь, затверджують ставки земельного податку за групами грунтів. В тому ж порядку, за тими ж ставками, що і землі сільськогосподарського призначення, оподатковуються сільськогосподарські угіддя, що входять до складу земель лісового фонду, а також які знаходяться у межах населених пунктів і використовуються на сільськогосподарські потреби.
При затвердженні ставок земельного податку у межах населеного пункту враховуються такі умови: чисельність жителів населеного пункту; категорія населеного пункту (для міст республіканського та обласного підпорядкування встановлено підвищений коефіцієнт); економічна оцінка території; місцеположення ділянки.
В залежності від кількості жителів в населеному пункті, розрізняють 11 груп платників податку. До 1 групи належать жителі міст та сіл з чисельністю населення до 200 чоловік; до 2 групи — від 200 до 1 тис. чоловік; до 3 групи — від 1 тис. До 3 тис. чоловік; до 4 групи — від 3 тис. до 10 тис. чоловік; до 5 групи — від 10 тис. до 20 тис. чоловік; до 6 групи — від 20 тис. до 50 тис. чоловік; до 7 групи — від 50 тис. до 100 тис. чоловік; до 8 групи — від 100 тис. до 250 тис. чоловік; до 9 групи — від 250 тис. до 500 тис. чоловік; до 10 групи — від 500 тис. до 1 млн чоловік; до 11 групи — понад 1 млн чоловік.

На підставі середніх ставок Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські ради, враховуючи місцеположення та економічну оцінку ділянки, встановлюють конкретні ставки земельного податку в населених пунктах.
При порушенні строків сплати з винних осіб стягується пеня в розмірі 0.2 % від суми недоїмки за кожний день прострочення.
В разі розташування на земельній ділянці будівлі, яка перебуває у користуванні або у спільній власності кількох юридичних осіб або громадян, розмір податку для кожного з них пропорційний тій площі будівлі, що знаходиться у їх власності або користуванні
Законодавець передбачив широке коло пільг за земельним податком Звільняються від платежів заповідники, національні, дендрологічні і зоологічні парки, ботанічні сади, заказники (крім мисливських), дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю, державні сортовіїІІро6\ кальні станції та сортодільниці, а також землі радгоспів, що використовуються цими станціями і дільницями для випробування сортів сільськогосподарських культур, заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, спеціалізовані санаторії по реабілітації хворих згідно із список міністерства охорони здоров'я України, дитячі санаторно-курорті й оздоровчі заклади, а також навчально-виховні заклади; підприємства, об'єднання та організації товариства сліпих і глухих, громадські організації інвалідів та їх об'єднання; заклади фізичної культури та спорту, за винятком кооперативних і приватних; благодійні фонди; інваліди І та II груп, ветерани війни, пенсіонери та ін.

На перші 3 роки діяльності звільняються новостворені селянські (фермерські) господарства.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради наділені правом відстрочити або знизити ставку податку, частково звільнити від оподаткування окремих платників або їх групу. Пільги за податком надаються за станом на 1 червня поточного року.

Платники, які своєчасно не були залучені до оподаткування, сплачують податок не більш як за два попередніх роки. В такі ж строки здійснюється перегляд неправильно нарахованого податку.
Кошти, отримані від земельного податку, зараховуються на спеціальні бюджетні рахунки сільської, селищної або міської рад, в залежності від територіального розміщення оподатковуваної земельної ділянки.
Місцеві ради витрачають їх для надання пільгових кредитів, часткового погашення позичок та компенсації втрат доходів власників землі та зеплекористувачів внаслідок тимчасової консервації земель, порушених не з їх вини; на розвиток інфраструктури населених пунктів; на фінансування заходів щодо на ціонального використання та охорони земель, підвищення родючості грунтів та на інші передбачені законодавством цілі.
Частина від зібраних коштів (ЗО %) централізується на спеціальному бюджетному рахунку України, та 10 % — на спеціальних бюджетних рахунках областей та Автономної Республіки Крим.
Централізовані кошти використовуються на розробку і виконання державних програм щодо раціонального використання земель, підвищення родючості грунтів, охорону земельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними заходами.
15 січня 1998 року був прийнятий Закон України “Про введення в порядку експерименту єдиного (фіксованого) податку на сільськогосподарських виробників” № 25/98-ВР. Відповідно до цього закону визначається механізм єдиного (фіксованого) податку, який сплачують сільськогосподарські виробники в грошовій та натуральній формі, та який є сукупністю податків і зборів до бюджетів та державних цільових фондів, що сплачуються на 1 січня 1998 року. Цей податок вводиться в порядку експерименту в Глобинському районі Полтавської області, Ста-робешівському районі Донецької області та Ужгородському районі Закарпатської області.
Платниками єдиного податку є сільськогосподарські виробники, які здійснюють діяльність з виробництва сільськогосподарської продукції на території вказаних районів. Перелік платників цього податку затверджується Полтавською, Донецькою та Закарпатською обласними радами по відповідним районам. До сільськогосподарських виробників, основною діяльністю яких є виробництво сільськогосподарської продукції, відносяться підприємства, валовий доход яких від продажу сільськогосподарської продукції власного виробництва, виробленої на території відповідного району, за рік, що передував року експерименту, перевищує 50 % загальної суми валового доходу цього підприємства.
Об'єктом оподаткування є площа ріллі чи площа зрівняльної ріллі, яка передана сільськогосподарському виробнику у власність або надана йому в користування. Ставка єдиного податку встановлюється для Глобинського району Полтавської області в розмірі 78 грн 48 коп. або в натуральній формі — 338 кг пшениці м'якої третього класу з кожного гектара ріллі. Для Старобешівського району Донецької області та Ужгородського району Закарпатської області, відповідно, 51 грн 70 коп. та 60 грн 10 коп. за 1 га зрівняльної ріллі з урахуванням коефіцієнту родючості. Ставка податку на наступний бюджетний рік може змінюватися Кабінетом Міністрів України з подальшим затвердженням її Верховною Радою України. Співвідношення іншої сільськогосподарської продукції, що враховується в рахунок єдиного податку, встановлюється за допомогою коефіцієнтів, що визначаються відповідними обласними радами.
Поставка зерна в рахунок податку здійснюється не пізніше 15 жовтня, а поставка продукції тваринництва — щомісячно (не пізніше останнього числа місяця). Сплата єдиного податку в грошовій формі здійснюється рівними частинами щомісячно до двадцятого числа місяця, що йде за поточним.
Відділення Державного казначейства України у відповідних районах розподіляють та перераховують суми єдиного податку до відповідних бюджетів та державних цільових фондів. Цей експеримент діє до 31 грудня 2000 року.

§ 3. Місцеві податки і збори

Конституція України закріпила право введення податків за Верховною Радою, але в статті 143 Конституції правом встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону наділені територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування. В розвиток конституційних положень у статті 69 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” встановлено, що органи місцевого самоврядування відповідно до закону можуть встановлювати місцеві податки і збори, які зараховуються до відповідних місцевих бюджетів. Таким чином, органи місцевого самоврядування мають право самостійно приймати рішення про введення місцевих податків, але відповідно до закону.

Законодавче врегульовано питання “Про місцеві податки і збори”. На законодавчому рівні встановлено 2 місцевих податки і 14 місцевих зборів. До місцевих податків належать:
1) податок з реклами;
2) комунальний податок.
Законодавче встановлено також, що збір за припаркування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, збір з власників собак є обов'язковими для встановлення сільськими, селищними та міськими радами за наявності об'єктів оподаткування або умов, з якими пов'язане зап ровадження цих податків і зборів. Ставки на ці обов'язкові збори встановлюються місцевими органами самоврядування в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України.
Розмір збору за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, встановлюється обласними радами.
А тепер коротка характеристика місцевих податків і зборів.
Податок з реклами. Платники — юридичні та фізичні особи, що рекламують свою продукцію чи діяльність. Об'єкт обкладання — вартість послуг за встановлення і розміщення реклами. Гранична ставка — 0.1 % вартості послуг за одноразову рекламу і 0.5 % — за розміщення реклами на тривалий час. Облік платників проводять органи, на які покладено функції розміщення реклами. Виплачується під час оплати послуг. Джерело сплати — за рахунок собівартості продукції (робіт, послуг) або за рахунок особистих коштів.

Комунальний податок сплачують юридичні особи, за винятком бюджетних та планово-дотаційних сільгосппідприємств. Об'єкт обкладання — річний фонд оплати праці, розрахований виходячи з мінімального розміру заробітної плати. Гранична ставка — 10 % річного фонду оплати праці. Облік здійснюють податкові інспекції на місцях. Джерело сплати — доход (прибуток), до залишиться в розпорядженні юридичних осіб. З 20 січня 1995 р. по Харківській області за рішенням обласної ради ставка збільшена в 10 разів.
Платниками податку є юридичні особи, навіть ті, що не ведуть тимчасово виробничу діяльність. Якщо вони подають в статоргани звітність про середньодобову кількість штатних робітників, то звільнення або відстрочка сплати комунального податку є компетенцією органів місцевого самоврядування1. Таким чином, підприємства, в статуті яких передбачена господарська діяльність, розглядаються як платники комунального податку незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності.
Об'єкт обкладання припускає розрахунок фонду оплати праці виходячи з розміру неоподатковуваного мінімуму, встановленого законодавством в звітному періоді, помноженому на середньосписочну кількість робітників. З четвертого кварталу 1995 року розрахунок середньосписочної кількості робітників підприємств проводиться за методикою, встановленою Інструкцією по статистиці кількості робітників, зайнятих в народному господарстві України, затвердженою наказом Міністерства статистики України від 07.07.95 р. № 171.
Звільняються від комунального податку: ,
— бюджетні заклади;
— сільськогосподарські підприємства;
— метробуд і метрополітен;
— державні комунальні підприємства, що одержують дотації із бюджету;
— підприємства і організації, повністю звільнені від податку на прибуток.
З 1 січня 1996 року не є платниками комунального податку підприємства громадських організацій інвалідів, де інваліди складають 50 відсотків загальної кількості працюючих в основному виробництві, за умови, що рентабельність цих підприємств не перевищує 50 % та вони не займаються експортно-імпортними операціями1.
Комунальний податок нараховується щомісяця в розмірі 10 % умовного фонду оплати праці. Сплачується комунальний податок не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним. Розрахунок сплати комунального податку платники подають в податкові адміністрації одночасно з подачею звітів за І квартал, І півріччя, 9 місяців, рік.
1. Готельний збір. Стягується з метою фінансування заходів по розвитку готельного господарства. Платники — особи, що проживають в готелях. Об'єкт обкладання — добова вартість житла, яке зняте, що розраховується без додаткових послуг. Ставка (граничний розмір) — 20 % добової вартості. Пільги при начисленні даного збору відсутні. Облік платників веде адміністрація готелю. Оплата та перерахування даного податку здійснюються в порядку, розробленому місцевими радами. Організації, які відрядили своїх працівників, можуть віднести витрати на собівартість продукції (робіт, послуг) або за рахунок особистих коштів перебуваючого в готелі.
2. Збір за парковку автотранспорту. Платники — юридичні та фізичні особи, що паркують автомобілі в спеціально відведених або обладнаних місцях. Об'єкт обкладання — одна година парковки автотранспорту. Оплачує водій на місці парковки.
Ставка (граничний розмір) — 3 % неоподатковуваного мінімуму (у спеціально обладнаних місцях) і 1 % (у віддалених місцях). Облік платників визначають органи місцевого самоврядування. Джерело оплати — собівартість продукції (робіт, послуг) або особисті кошти.
3. Ринковий збір. Платники — юридичні та фізичні особи, що реалізують сільськогосподарську та промислову продукцію. Об'єкт обкладання — торговельне місце (на ринках, в павільйонах, на майданчиках, із автомашин, повозок). Ставка податку для фізичних осіб — 20 % неоподатковуваного мінімуму, для юридичних осіб — 3 неоподатковувані мінімуми. І в першому і в другому випадку за наданою схемою нараховуються обов'язкові відрахування за кожний день торгівлі. Облік платників веде адміністрація ринку. Термін сплати — до початку реалізації продукції, а термін перерахування збору до бюджету визначається рішенням місцевого органу самоврядування. Джерело сплати
— собівартість продукції або особисті кошти.
4. Збір за видачу ордера на квартиру. Платник — одержувач ордера. Об'єкт обкладання — послуги, зв'язані з видачею ордера. Ставка — ЗО % неоподатковуваного мінімуму. Облік платників здійснюється органами обліку і розподілу житла. Збір сплачується до бюджету через установи банків до одержання ордера. Джерело сплати — особисті кошти одержувача ордера.
5. Збір з власників собак. Платники — громадяни, власники собак, що проживають в будинках державного і громадського житлового фонду, приватизованих квартирах. Об'єкт обкладання
— за кожного собаку, крім службових (щороку). Ставка (граничний розмір) — 10 % неоподатковуваного мінімуму на момент нарахування збору. Облік платників визначають місцеві органи самоврядування, що влаштовують відрахування для компенсації витрат по проведенню обліку платників. Джерело сплати
— особисті кошти платників.
6. Курортний збір. Платники — громадяни, що перебувають в курортній місцевості. Об'єкт обкладання — проживання у межах курортної місцевості. Ставка — не більш 10 % неоподатковуваного мінімуму. Облік платників здійснюють адміністрації готелю, квартирно-посередницькі організації, органи внутрішніх справ, які контролюють додержання паспортного режиму. Утримується під час реєстрації не пізніше 3-добового терміну з дня прибуття чи при поселенні в приватному житлі громадян.
Джерело оплати — особисті кошти платників. Цей вид збирання передбачає широкий перелік пільг.
7. Збір за участь в бігах на іподромі. Платники — юридичні та фізичні особи, що виставляють своїх коней на іподромі в змаганнях комерційного характеру. Об'єкт обкладання — за кожного коня, виставленого на змаганнях комерційного характеру. Гранична ставка збору — три неоподатковувані мінімуми. Облік платників здійснюється адміністрацією іподромів. Утримується з платників до початку змагань, механізм перерахування до бюджету визначається місцевими органами самоврядування. Сплачується за рахунок доходу (прибутку), що залишається в розпорядженні платників: юридичні особи сплачують збір шляхом перерахування до доходів бюджету відповідного рівня; фізичні особи вносять його в касу іподрому під час оформлення заяви на участь коней у бігах.

8. Збір за виграш на бігах.

Платники — особи, що виграли на тоталізаторі при грі на іподромі. Об'єкт обкладання — сума виграшу. Гранична ставка — не більш 6 % від суми виграшу. Облік платників здійснює адміністрація іподромів, що утримує збір під час видачі виграшів. Терміни перерахування до бюджету визначаються місцевими органами самоврядування. Джерело сплати — особисті кошти громадян.
9. Збір з осіб, що беруть участь в грі на тоталізаторі на іподромі. Останній з трьох зборів, що мають схожу сферу застосування. Платники — особи, що беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі. Об'єкт обкладання — плата за участь у грі на тоталізаторі у формі відсоткової надбавки до плати за участь у грі. Гранична ставка не повинна перевищувати 5 % від суми цієї надбавки. Облік платників здійснюється адміністрацією іподромів. Збір утримується під час придбання білетів на участь У грі та відповідно до термінів, затверджених місцевими органами самоврядування, перераховується до бюджету. Виплачується за рахунок особистих коштів громадян.

10. Збір за право на використання місцевої символіки. Платники — юридичні та фізичні особи, що використовують місцеву символіку з комерційною метою. Об'єкт обкладання — вартість виробленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг з використанням місцевої символіки. Ставка — 0,1 % із юридичних осіб і 5 неоподатковуваних мінімумів з громадян. Облік платників здійснюють органи місцевого самоврядування, що видають дозвіл на використання символіки. Джерело сплати — собівартість продукції (робіт, послуг) або особисті кошти платника.

11. Збір за право на проведення кіно- і телезйомок. Платники — комерційні кіно- та телеорганізації, в тому числі закордонні, при зйомках яких вимагаються додаткові заходи. Об'єкт обкладання — витрати на проведення додаткових заходів. Граничний розмір збирання не повинен перевищувати фактичних видатків на проведення подібних заходів. Виплачується за рахунок доходів кіно- і телеорганізацій. Конкретні механізми реалізації затверджують місцеві органи самоврядування.
12. Збір за право на проведення місцевих аукціонів, конкурсних розпродажів і лотерей. Платники — юридичні і фізичні особи, що мають дозвіл на проведення аукціонів, конкурсних розпродажів і лотерей. Об'єкт обкладання — вартість заявлених на місцеві аукціони, лотереї тощо товарів, виходячи з їх початкової ціни чи суми, на яку випускається лотерея. Гранична ставка — 0.1 % від вартості товарів чи від суми, на яку випускається лотерея; граничний розмір збору за право проведення лотерей — три неоподатковувані мінімуми. Платників визначають органи місцевого самоврядування, що видають дозволи на проведення місцевих аукціонів, конкурсних розпродажів і лотерей. Стягується збір за три дні до проведення аукціону або під час одержання дозволу на випуск лотереї. Джерело сплати — за рахунок доходів (прибутку), що залишається в розпорядженні юридичних осіб і громадян.
13. Збір за проїзд по території прикордонних областей автотранспорту, що направляється за кордон. Платники — юридичні та фізичні особи. Об'єкт обкладання — транспортний засіб. Ставка — 0.5 % неоподатковуваного мінімуму (залежно від марки та потужності автомобіля) або від 5 до 50 доларів СІЛА (з
іноземних юридичних осіб). Облік платників здійснюють органи, на які покладено функції пропуску автотранспорту. Оплата здійснюється за рахунок прибутку юридичних осіб.
14. Збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі. Платники — юридичні і фізичні особи, що реалізують продукцію. Об'єкт — оформлення та видача дозволів на торгівлю в спеціально відведених місцях. Граничний розмір збору — 20 % неоподатковуваного мінімуму для суб'єктів, що постійно торгують, і один раз на день за одноразову торгівлю. Облік здійснюють організації, що володіють подібними правами. Виплачується розподілити:
а) ринковий збір — стягується за кожний день торгівлі до її початку;
б) збір за видачу дозволу на розміщення об'єкта торгівлі — —гтгугтьсіт за торгівлю в будь-яких місцях, крім перелічених по ринковому збору, та насамперед в спеціально відведених;
в) податок на промисел — платниками є тільки фізичні особи, які сплачують його у вигляді купівлі одноразового патента при оформленні декларації в районній податковій адміністрації1.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. В чому полягає особливість місцевих податків?
2. Повноваження органів місцевого самоврядування в галузі місцевих податків.
3. Порядок справляння місцевих податків,
4. Порядок справляння місцевих зборів. '
5. Податок з власників транспортних засобів. Суб'єкти. Пільги.
6. Плата за землю. Види платежів за землю. Суб'єкти платежів. Особливості встановлення ставок податку за землю.

когольних напоїв і тютюнових виробів без наявності марок акцизного збору забороняється. В іншому випадку товари підлягають конфіскації чи знищенню.
Платники акцизів по підакцизній продукції, що реалізується на сторону і використовується підприємством для внутрішнього обігу, ведуть облік сум акцизу окремо. При цьому вони нараховують їх в момент передачі підакцизної продукції для виробництва непідакцизних товарів. Терміни сплати акцизного збору, що припадають на вихідний (неробочий) або святковий день, переносяться на перший робочий день після вихідного чи святкового.
Платники акцизного збору і їх посадові особи самостійно несуть відповідальність за правильність і своєчасність оплати акцизного збору в бюджети відповідного рівня. Контроль за додержанням правильності начислення і своєчасністю оплати покладено на податкові адміністрації у відповідності з діючим законодавством.

Глава 12
ПОДАТКИ З НАСЕЛЕННЯ

Відповідно до Закону України “Про державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів” від 22 грудня 1994 року, введеного в дію з 1 січня 1996 року, в Україні створено Державний реєстр фізичних осіб-платників як автоматизований банк даних для забезпечення єдиного державного обліку громадян, які зобов'язані сплачувати податки. Метою реєстру є повний облік осіб-платників, автоматизована обробка інформації, взаємодія податкових інспекцій. Кожний громадянин має свій ідентифікаційний номер, який проставлено в Державному реєстрі і в паспорті. При виплаті коштів громадянин називає свій номер, і в комп'ютер заносяться дані. Це полегшуватиме облік сукупних доходів громадян, зменшуватиме обсяг роботи податкових органів.

§ 1. Прибутковий податок з громадян

Найважливішим видом податків з фізичних осіб, характерним для будь-якої податкової системи, є прибутковий податок, що регулюється в Україні Декретом Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян”.
В статті 1 встановлено, що платниками прибуткового податку в Україні виступають особи, які мають і які не мають постійного місцепроживання в Україні, і включають:
а) громадян України; б) іноземних громадян; в) осіб без громадянства.
Для віднесення до категорії платників законодавець використовує при визначенні постійного місцепроживання традиційний і дещо спрощений кількісний ценз — 183 дні в календарному році.
Декретом встановлено об'єкт податку — “сукупний оподатковуваний прибуток за рік (що складається з місячних оподатковуваних прибутків), одержаний із різних джерел як на території України, так і за її межами”. Таким чином визначається об'єкт оподаткування в Україні. Для громадян, що не мають постійного місця проживання в Україні, об'єктом виступає прибуток, одержаний із джерел в Україні.
При визначенні сукупного оподатковуваного прибутку враховуються прибутки, одержані як в натуральній, так і в грошовій формі, причому в першому випадку вони зараховуються до сукупного прибутку за календарний рік за вільними (ринковими) цінами. Згідно з Інструкцією “Про прибутковий податок з громадян”, затвердженою Головною податковою інспекцією України 21.04.93 р. із змінами, внесеними 18.05.93 р., 01.09.94 р. та 16.10.96 р. в разі виплати зарплати в натуральній формі продукцією власного виробництва її розмір в складі місячного сукупного оподатковуваного доходу обчислюється за відпускною ціною зазначеної продукції стороннім споживачам в місяці, коли було нараховано заробітну плату. Якщо в поточному місяці така продукція не реалізовувалась, її розмір обчислюється за відпускною ціною попереднього місяця.
Дещо незвичне виділення в статті 3 Декрету особливостей — усунення подвійного оподаткування, що характерно для остаточних статтей нормативних актів. Особливість даної статті в тому, що суми податку, сплачені за кордоном, не можуть перевищувати сум прибуткового податку, що підлягає оплаті цими особами відповідно до законодавства України. При цьому облік сплачених за межами України сум податку здійснюється тільки в разі письмового підтвердження податкового органу відповідної іноземної держави.
Ставки податку згідно з Указом Президента від 25 серпня 1996 р. “Про грошову реформу в Україні” та Указом Президента України від 21.11.1995 р. встановлені в статті 7 Декрету. При сукупному місячному доході до 17 гривень податок не стягується, а потім ставка в залежності від суми місячного сукупного оподатковуваного доходу зростає з 10 до 40 %. Так, при сукупному місячному доході з 86 гривень до 170 гривень ставка дорівнює 6 гривень 80 коп. плюс 15 % з суми, що перевищує 85 гривень.

В багатьох національних законодавствах встановлюється універсальна знижка — неоподатковуваний мінімум заробітної плати. За цих умов оподаткуванню підлягають тільки прибутки, що перевищують цей мінімум. Зміст пільги — забезпечити задоволення мінімальних життєвих потреб. Слід було б встановлювати декілька рівнів подібного мінімуму, оскільки мінімальні витрати деяких громадян (інваліди, сироти і т.д.) перевищують витрати звичайних платників. Тому такі особи мають право на більш високий рівень неоподатковуваного мінімуму прибутків.

Законом України від 22.10.93 р. “Про статус ветеранів війни, гарантіях їх соціального захисту” передбачено, що інваліди, учасники війни, бойових дій тощо звільняються від сплати прибуткового податку повністю. Проте пільги цим особам надаються в межах 15 неоподатковуваних мінімумів заробітної плати за кожний повний місяць. Причому пільги за прибутковим податком надаються за місцем основної роботи. ГДПА України Листом від 31.03.95 р. № 1-214/104189 дозволила державним податковим інспекціям за місцем проживання ветеранів війни та громадян похилого віку, що не мали місця основної роботи, прийняти декларації про фактично одержані ними доходи на вкладені ними кошти за дев'ять місяців 1995 року, зробити перерахунки з врахуванням пільг і повернути переплачені суми податку. Повернення сум удержаного податку здійснюється на основі заяви, поданої громадянином в податкову інспекцію. Повернення здійснюється готівкою через відділення зв'язку або установу банку, а за бажанням може перераховуватися на особові рахунки в Ощадбанку.
Сукупний оподатковуваний прибуток зменшується одному із батьків на кожну дитину віком до 16 років, якщо його місячний дохід не перевищує розміру 10 неоподатковуваних мінімумів заробітної плати. Для робітників, що мають на утриманні трьох і більше дітей віком до 16 років, сума прибуткового податку, що утримується з одного із батьків, зменшується на 50 відсотків. З метою уникнення необхідності надання величезної кількості довідок про те, що один із батьків не користується подібною пільгою, остання застосовується, як правило, за місцем роботи дружини. При цьому необхідно подати копію свідоцтва про народження дитини. Батькам, що знаходяться в шлюбі, зменшення оподатковуваного об'єкта здійснюється одному з них за вибором. Якщо ж вони не знаходяться в шлюбі — самотній матері, або тому із батьків, з яким проживають діти. Пільга зберігається до кінця року, в якому діти досягнули 16-річного віку.
В статті 7 містяться два пункти, що встановлюють ставку, незмінну для будь-яких сум доходів. Це 20 % при оподаткуванні доходів, що одержуються не за місцем основної роботи із фізичних осіб, які не мають постійного місця проживання в Україні, і 15 % — при оподаткуванні прибутків, що одержуються у вигляді дивідендів за акціями. В останньому випадку прибутковий податок нараховується за місцем виплати дивідендів. При оподаткуванні сум дивідендів у джерела виплати з них не виключається сума встановленого діючим законодавством неоподатковуваного мінімуму і не надаються встановлені пільги.
Наступні чотири розділи (з статті 11 по 14 включно) характеризують особливості оподаткування доходів, що одержуються з різних джерел. Оподаткування прибутку, що одержують за місцем основної роботи, характеризується деякими уточненнями у порівнянні з основною схемою. Об'єктом оподаткування в цьому випадку виступають доходи, одержані за місцем основної роботи. Під цим місцем законодавець розуміє місце ведення трудової книжки та проведення відрахувань в фонд соціального страхування (хоч страхові платежі здійснюються за усіх умов, крім випадків, передбачених діючим законодавством)1.
Таким чином, прибутковий податок нараховується дванадцять разів (щомісячно) і тринадцятий раз — за підсумками року. Схема начислення прибуткового податку включає декілька умовних етапів:
А. Щомісячні розрахунки податку (відповідно до статті 8).
Б. Визначення сукупного прибутку.
В. Зменшення сукупного річного прибутку на розмір неоподатковуваного мінімуму (на дітей не старше 16 років).
Г. Зменшення його з урахуванням додаткових пільг (інваліди; ветерани Великої Вітчизняної війни; учасники ліквідації Чорнобильської катастрофи).
Д. Обчислення податку відповідно до діючих ставок.
Див.: Інструкцію про порядок начислення, виплати, витрат і обліку коштів Фонду соціального страхування України від 02.10.1991 р. № 33.
Перерахування в бюджет (ст. 10) здійснюється підприєм-стьами за минулий місяць, але не пізніше терміну одержання в установах банків коштів на виплату належних громадянам сум. Одночасно з наданням чеків на одержання коштів для виплати громадянам сум за другу половину місяця, подають до установи банків план/мі і доручення на перерахування в бюджет утриманих сум прибуткового податку, на всіх примірниках якого банк обов'язково повинен проставити дату його надходження. ВиплаІ зарплати здійснюється за умови обов'язкового подання підприємствами доручень на сплату прибуткового податку.
Доходи, що одержуються громадянами не за місцем основної роботи (Розділ III), включають три основні види: виплати, одержані за виконання трудових обов'язків за сумісництвом; разових робіт; робіт за договорами цивільно-правового характеру та Інші, передбачені статтею 11. Сюди включаються і доходи за виконання разових робіт, якими є короткочасні роботи, термін виконання яких не перевищує 5 днів і оплачуваних разово. При цьому необхідно враховувати, що сам термін “виконаний трудових обов'язків” припускає виконання робітником робіт (обов'язків) за конкретною спеціальністю, кваліфікацією, посадою на підставі укладеного з підприємством договору.
Сума податку нараховується двічі:
— протягом року у джерела виплат;
— за підсумками року податковою інспекцією за місцем проживання платника. Особливістю щомісячних розрахунків є те, що із оподатковуваного доходу не виключають передбачених законодавством пільг та знижок. І протягом ЗО днів після виплати підприємства зобов'язані вислати в податкові адміністрації за місцем проживання кожного платника відомості про суму доходу і утриманого податку.
В результаті за підсумками календарного року громадяни зобов'язані подати в податкові інспекції до 1 березня наступного за звітним роком за місцем проживання декларації про прибуток за місцем основної роботи і за місцем неосновної роботи. Після цього використовується механізм пільг, які не враховувалися при обчисленні оподатковуваного доходу на
підприємстві.
В окремому розділі регулюється порядок оподаткування прибутків від заняття підприємницькою діяльністю (Розділ IV). Платниками, відповідно до даного розділу, є громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю і що одержують доход від її здійснення і інші прибутки.
Принципові особливості до цього розділу були внесені Законом України “Про внесення змін до Декрету Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок з громадян” № 129/98-ВР від 13.02.98. Відповідно до цього закону громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, мають право самостійно обирати спосіб оподаткування доходів від цієї діяльності.
Таким платникам надається можливість сплати фіксованого податку шляхом придбання патенту за певними умовами (кількість осіб, які перебувають у трудових відносинах з платником, не перевищує п'яти, валовий доход платника за останні дванадцять (календарних) місяців, що передують місяцю придбання патенту, не перевищує семи тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; громадянин здійснює підприємницьку діяльність з продажу товарів і надання супутніх цьому послуг на ринках та є платником ринкового збору відповідно до чинного законодавства).
Фіксований податок сплачується громадянином — платником податку до відповідного місцевого бюджету за місцем проживання. Документ, що засвідчує сплату фіксованого податку, є підставою для видачі податковим органом за місцем проживання громадянина патенту. Форма патенту встановлюється центральним податковим органом України.
Розміри фіксованого податку встановлюються відповідною місцевою радою і не можуть бути меншими за двадцять гривень та більшими за сто гривень за календарний місяць. Для одержання патенту на здійснення підприємницької діяльності на всій території України фіксований податок встановлюється у розмірі ста гривень. У разі, коли платник здійснює підприємницьку діяльність з використанням найманої праці осіб або за участі членів його сім'ї, розмір фіксованого податку збільшується на 50 % за кожну особу.
У разі сплати фіксованого податку платник такого податку звільняється від ведення обов'язкового обліку доходів і витрат, сплати нарахувань на фонд оплати праці, відрахувань та зборів на будівництво, реконструкцію, ремонт і утримання автомобільних доріг загального користування України, податку на промисел, збору до Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації ,,^т,;™;~ Чоонобильскої катастрофи та соціального захисту
населення, збору на обов'язкове соціальне страхування, збору до Фонду України соціального захисту інвалідів, торгового патенту.
Патент видається на строк від одного до дванадцяти календарних місяців за вибором платника фіксованого податку. У разі, коли протягом строку дії патенту відповідною місцевою радою змінюється розмір фіксованого податку, перерахунок його не здійснюється. Патент може бути скасований за рішенням керівника податкового органу до закінчення строку його дії у чітко визначених в законі випадках.

§ 2. Податок на промисел

З 1 червня 1996 року Декретом Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 р. “Про податок на промисел” був введений відносно новий податковий важіль. Платниками його є фізичні особи: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, що протягом року несистематичне (не більше чотирьох разів в календарному році) здійснюють продаж продукції і не зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Законодавець підкреслює, що в даній ситуації під платником розуміються особи, що реалізують вироблену, перероблену, куповану продукцію, речі, товари.
Об'єктом оподаткування виступає сумарна вартість товарів за ринковими цінами, що зазначаються платниками в декларації і що вони збираються реалізувати на ринках і в інших місцях, визначених виконавчими органами місцевого самоврядування. Декларація, на основі якої визначається об'єкт оподаткування, подається в податкову адміністрацію за місцем проживання громадян України або в податковий орган за місцем реалізації товару (якщо громадянин не має постійного місця проживання). В декларації, крім загальних відомостей про громадянина, зазначається перелік товарів, які будуть реалізовані, і їх вартість.
Статгя 2 Декрету від 17 березня 1993 року, крім характеристики об'єкта, включає і своєрідну пільгу за даним податком: не декларується і не обкладається податком реалізація продукції, виробленої в особистому підсобному господарстві як в сирому, так і у вигляді первинної переробки.
Припускається використання двох ставок податку на промисел: 10 % від вартості товарів, зазначених в декларації, якщо вони підлягають реалізації на протязі трьох днів (базова ставка), але не менше однієї мінімальної заробітної плати. При збільшенні терміну реалізації товарів до семи днів ставка податку зростає в 2 рази.
Податок сплачується шляхом придбання одноразового патенту і внесення коштів в установи Ощадбанку в сумі, що визначається податковим інспектором. Одноразовий патент видається на три чи сім календарних днів і в разі, якщо він не використаний за призначенням, сплачений податок не повертається. Податок на промисел зараховується в місцеві бюджети за місцем придбання одноразового патенту.
На громадян, що реалізують товари без оформлення патентів або що використовують їх з порушеннями, може бути накладено адміністративний штраф в розмірі від одного до десяти, а при повторному порушенні на протязі року від десяти до дванадцяти мінімальних розмірів заробітної плати.
В разі, якщо громадяни систематично займаються реалізацією продукції, їм необхідно зареєструвати цю діяльність. Така реєстрація здійснюється на загальних підставах у виконавчих органах місцевого самоврядування за місцем проживання чи діяльності громадян. В даному випадку оподаткування буде здійснюватися відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1993 р. “Про прибутковий податок з громадян”.

Глава 14
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ НЕПОДАТКОВИХ ПЛАТЕЖІВ ДО БЮДЖЕТУ

В системі платежів в доходну частину бюджету входить досить стійка група надходжень за вчинення державними органами юридичне значущих дій. Вони посідають досить специфічне місце в системі фіскальних платежів. З одного боку, вони дуже схожі на податкові платежі як за історією виникнення, так і за механізмом вилучення. Найбільш близько митні платежі прилягають до непрямих податків (деякі автори об'єднують їх в одну групу платежів). З іншого боку, на відміну від податків подібні платежі носять чітко виражений умовний характер, що не властиво податкам.
§ 1. Митні платежі

Митні платежі бувають двох видів: державне мито і мито, .що стягується митницями на кордоні держави.
Державне мито являє собою плату, що стягується за вчинення юридичне значущих дій уповноваженими на те компетентними органами в інтересах юридичних і фізичних осіб та видачу їм відповідних документів, що мають правове значення. Особливості застосування механізму державного мита регулюються Декретом Кабінету Міністрів України від 21.01.93 р. № 7-493 “Про державне мито” з багатьма доповненянми, які вносяться майже щорічно.
Платниками державного мита виступають юридичні і фізичні особи, що звертаються до відповідних органів та в інтересах яких останні здійснюють значущі дії і видають документи, які це підтверджують. Об'єктом обкладання виступають певні дії, з яких стягується державне мито (подача в суд позовних заяв, касаційних скарг, здійснення нотаріальних дій, реєстрація актів громадянського стану, оформлення документів на право виїзду за кордон і запрошення в Україну громадян інших держав, видача паспортів, прописка тощо. Ставки державного мита визначаються декількома методами:
— у відсотках (до ціни договору, вартості майна, позову і т.ін.);
— в твердих сумах:
а) в абсолютних грошових сумах;
б) в сумах, обчислених у відповідних частинах до офіційно встановлених величин (мінімальна заробітна плата, неоподатковуваний мінімум заробітної плати).
Перелік ставок державного мита являє собою досить просторий список, оскільки встановлюється по відношенню конкретних видів об'єктів обкладання (дій, що вчиняються). Сплата мита може здійснюватися в декількох формах:
а) готівкою:
— безпосередньо в національній валюті;
— в іноземній валюті, перерахованій за курсом Національного банку України;
б) перерахуванням через установи банків сум мита із рахунків платників;
в) митними марками.
Досить широко представлена система пільг, використовуваних як по відношенню до юридичних, так і по відношенню до фізичних осіб (при подачі позову про стягнення аліментів; засвідчення заповітів і договорів дарування майна на користь держави, Інваліди І і II групи, Пенсійний фонд України тощо).
Особливістю державного мита, на відміну від податків, є можливість сплати в іноземній валют. Якщо податки сплачуються тільки в національній валюті України, то державне мито може сплачуватися і в іноземні валюті (позови, подані до суду чи арбітражного суду по відношенню до об'єктів, що оцінюються в іноземній валюті, або за дії і операції в іноземній валюті)

Мито, що стягується митницею, входить в систему митних її Іатежіг>, що являють собою всі види зборів, відрахувань, платежів при перетині митного кордону держави. Систему митних платежів можна поділити на дві групи:
1. Основні — обов'язкові платежі, що стягуються в більшості випадків при перетинанні митного кордону та стягуються із суб'єктів, що не характеризуються специфічними особливостями
мито, що стягується митницею; митні збори за митне оформлення непрямі податки, що стягуються в подібних ситуаціях (подато,- на добавлену вартість, акцизний збір).
2. Податкові — митні платежі, що стягуються з платників за додатково надані послуги чи дії, або що характеризують платника, що відрізняється специфічними особливостями (за зберігання товарів, збори за митний супровід вантажів, збори за видачу ліцензій, плата за участь в митних аукціонах тощо.
Величезна кількість коштів, що надходять за рахунок основних митних платежів, пов'язана з нарахуванням мита, податку на додану вартість і акцизного збору.
Систему основних митних платежів доповнюють збори, за митне оформлення та зберігання. Збори за митне оформлення стягуються в національній та іноземній валюті. Державний митний комітет має право коригувати механізм застосування даних зборів (зменшувати їх розміри, звільняти від сплати, змінювати валюту сплати зборів). Збори за зберігання товарів на митних складах та інших, якими володіють митні органи, носять тимчасовий характер. Розміри їх визначаються Державним ко-' мітетом на підставі середньої вартості наданих послуг. З дозволу і під контролем митного органу товари протягом трьох років можуть знаходитися на митному складі, де по відношенню до них можуть здійснюватися дії по підготовці до продажу та транспортуванню. Митний склад — режим, при якому товари, переміщені через митний кордон, зберігаються під митним контролем без стягнення митних платежів.
Додаткові митні платежі складають систему зборів, регулюючих сплату при різних митних режимах. Особливості їх начислення регулюються Державним митним комітетом.
Мито — вид митного платежу, що стягується з товарів, які переміщуються через митний кордон держави (ввозяться, вивозяться або слідують транзитом). Поряд із чисто фіскальними, мито виконує як стимулюючу, так і захисну функції. Захисна функція мита припускає формування бар'єрів, що перешкоджають проникненню на територію держави товарів, більш конкурентоздатних по відношенню до національних, або просто тих, в яких не зацікавлена держава.
Мито має багато спільного з непрямими податками і перш за все з акцизним збором:
— як і акциз, сплачується в кінцевому результаті за рахунок споживача;
— збільшує ціну товару, включаючись в неї на стадії формування ціни реалізації;
— контроль за правильністю сплати як акциза, так і мита здійснюється податковими органами (в широкому розумінні слова).
Ряд відмінностей, і передусім умовний характер мита — перетин митного кордону — не дозволяє віднести його до податків.
Диференціація видів мита, що стягується митницями, може здійснюватися за декількома критеріями. Так, за характером направленості товарів, що переміщуються, об'єктів мито поділяється на:
а) ввізне; б) вивізне; в) транзитне.
Платником мита є особи, які ввозять або переміщують товари через митний кордон держави. Специфікою платника в даній ситуації є те, що їм може бути як власник товару, так і уповноважена особа (декларант). На відміну від податкового регулювання, тут можлива передача обов'язку по сплаті митних платежів іншій особі, що не має відношення до товару. При характеристиці платника мито поділяється на:
а) що сплачується юридичними особами;
б) що сплачується фізичними особами. В цьому випадку досить суттєво розрізняються ставки мита в залежності від цілі використання товару, що ввозиться: для особистого користування (ставки відносно невеликі) або виробничого (рівень ставок вище)
Об'єкт обкладання митом становить митну вартість товарів, що перемііи> нч ься, по відношенню до яких повинно нараховуватись мито. Митна вартість перераховується в національну валюту за курсом Національного банку України, діючим на день подачі митної декларації.
Ставки мита єдині на всій території держави. Проте це не виключи різноманіття ставок:
а) адвалорні — ставки, що встановлюються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються;
б) специфічні — ставки, що нараховуються у встановленому розмірі за одиницю виміру товару, що ввозиться (кг, метр тощо). Дана ставка припускає специфічну характеристику товару, тоді як попередня задовольняється спотвореним предметом обкла-Дання;
в) комбіновані (змішані) — що використовують поєднання адвалорі'.ім <; і специфічного мита при його нарахуванні. Можливе також використання і інших видів ставок:
г) сезонні — ставки, за допомогою яких можливе оперативне реагування для ввозу і вивозу на територію держави сезон-іНих товарів. Як правило, термін їх введення не може переви-|цгувати шести місяців;
д) особливі — це ставки, що реалізують захисні функції мита: й- — антидемпінгові — ставки, що становлять певну надбавку |,до звичайного імпортного мита. Застосовуються при ввозі на ериторію держави товарів за цінами більш низькими, демпін-„,овими (непридатними), ніж їх ціна в країні, яка ввозить, що шогрожує підірвати основи вітчизняного виробництва. За до-| .помогою антидемпінгового мита ціни імпортних товарів підніма-[Іоться до рівня, на якому з ними можуть конкурувати вітчизняні;
— спеціальні — ставки мита, що захищають митну територію від ввозу товарів, які загрожують вітчизняним виробникам(аналогічних чи безпосередньо тих, що конкурують). Інколи

спеціальне мито використовується як відповідна міра по відношенню до дій інших держав, які обмежують інтереси вітчизняних виробників;
можуть знаходитися на митному складі, де по відношенню до них можуть здійснюватися дії по підготовці до продажу та транспортуванню. Митний склад — режим, при якому товари, переміщені через митний кордон, зберігаються під митним контролем без стягнення митних платежів.
Додаткові митні платежі складають систему зборів, регулюючих сплату при різних митних режимах. Особливості їх начислення регулюються Державним митним комітетом.
Мито — вид митного платежу, що стягується з товарів, які переміщуються через митний кордон держави (ввозяться, вивозяться або слідують транзитом). Поряд із чисто фіскальними, мито виконує як стимулюючу, так і захисну функції. Захисна функція мита припускає формування бар'єрів, що перешкоджають проникненню на територію держави товарів, більш конкурентоздатних по відношенню до національних, або просто тих, в яких не зацікавлена держава.
Мито має багато спільного з непрямими податками і перш за все з акцизним збором:
— як і акциз, сплачується в кінцевому результаті за рахунок споживача;
— збільшує ціну товару, включаючись в неї на стадії формування ціни реалізації;
— контроль за правильністю сплати як акциза, так і мита здійснюється податковими органами (в широкому розумінні слова).
Ряд відмінностей, і передусім умовний характер мита — перетин митного кордону — не дозволяє віднести його до податків.
Диференціація видів мита, що стягується митницями, може здійснюватися за декількома критеріями. Так, за характером направленості товарів, що переміщуються, об'єктів мито поділяється на:
а) ввізне; б) вивізне; в) транзитне.
Платником мита є особи, які ввозять або переміщують товари через митний кордон держави. Специфікою платника в даній ситуації є те, що їм може бути як власник товару, так і уповноважена особа (декларант). На відміну від податкового регулювання, тут можлива передача обов'язку по сплаті митних платежів іншій особі, що не має відношення до товару. При характеристиці платника мито поділяється на:
а) що сплачується юридичними особами;
б) що сплачується фізичними особами. В цьому випадку досить суттєво розрізняються ставки мита в залежності від цілі використання товару, що ввозиться: для особистого користування (ставки відносно невеликі) або виробничого (рівень ставок вище).
Об'єкт обкладання митом становить митну вартість товарів, що перемпц\ Іоі ься, по відношенню до яких повинно нараховуватись мито. Митна вартість перераховується в національну валюту за курсом Національного банку України, діючим на день подачі митної декларації.
Ставки мита єдині на всій території держави. Проте це не виключі різноманіття ставок:
а) адвалорні — ставки, що встановлюються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються;
б) специфічні — ставки, що нараховуються у встановленому розмірі за одиницю виміру товару, що ввозиться (кг, метр тощо). Дана ставка припускає специфічну характеристику товару, тоді як попередня задовольняється спотвореним предметом обкладання;
в) комбіновані (змішані) — що використовують поєднання адвалоп і специфічного мита при його нарахуванні. Можливе також використання і інших видів ставок:
г) сезонні — ставки, за допомогою яких можливе оперативне реагування для ввозу і вивозу на територію держави сезонних товарів. Як правило, термін їх введення не може перевищувати шести місяців;
д) особливі — це ставки, що реалізують захисні функції мита:
— антидемпінгові — ставки, що становлять певну надбавку до звичайного імпортного мита. Застосовуються при ввозі на територію держави товарів за цінами більш низькими, демпінговими (непридатними), ніж їх ціна в країні, яка ввозить, що погрожує підірвати основи вітчизняного виробництва. За допомогою антидемпінгового мита ціни імпортних товарів піднімаються до рівня, на якому з ними можуть конкурувати вітчизняні;
— спеціальні — ставки мита, що захищають митну територію від ввозу товарів, які загрожують вітчизняним виробникам (аналогічних чи безпосередньо тих, що конкурують). Інколи спеціальне мито використовується як відповідна міра по відношенню до дій інших держав, які обмежують інтереси вітчизня них виробників;
— компенсаційні — ставки мита, що застосовуються до товарів, які ввозяться, по відношенню до яких використовувався механізм субсидій, що, відповідно знизило їх ціну і тим загрожує завдати збитків вітчизняному виробництву. Механізм застосування пільг при сплаті мита досить різноманітний і включає:

Звільнення від сплати мита певних категорій платників..

Зменшення ставок мита.

3. Повернення раніше сплачених сум мита.

4. Звільнення від мита певних предметів.

Порядок сплати і ставки мита визначаються єдиним Митним тарифом України. Митний тариф становить систему ставок мита, що застосовується до товарів, які перетинають мит-.ний кордон.
В Україні товари, що обкладаються, сконцентровані в товарній класифікаційній схемі, заснованій на Гармонізованій системі опису і кодування товарів.

§ 2. Ресурсні платежі в податковій системі України

Дуже тісно до системи місцевих податків і зборів примикає механізм ресурсних платежів. Розрахунки за використання деяких природних ресурсів закріплені на рівні податкової системи (плата за землю, лісовий дохід), проте ряд платежів регулюється відносно відокремлено, а механізм їх обрахування та вилучення дуже схожий на податкові відрахування і кошти, що отримуються за рахунок ресурсних платежів, також поступають в бюджети різних рівнів і є джерелом насичення їх доходної частини.
В бюджет стягується:
1. Збір за спеціальне використання лісових ресурсів.
2. Збір за спеціальне використання прісних водних ресурсів.
3. Збір за спеціальне використання надр при видобуванні корисних копалин.
4. Збір за геологорозвідувальні роботи.
5. Рентна плата за нафту та природний газ, що видобувається в Україні.
6. Різниця в цінах за природний газ.

7. Надходження коштів від приватизації майна державних підприємств.
Механізм розрахунку плати за воду було конкретизовано постановами Мінекономіки України від 13.07.1992 р. № 20 “Про тарифи на воду, яка забирається із водогосподарських систем” і від 05.01.1993 р. № 2 “Про тарифи на воду”. В теперішній час плата за воду обчислюється та сплачується у відповідності з Інструкцією “Про порядок обчислення та сплати платежів за спеціальне використання прісних водних ресурсів”, затвердженою наказом ГДПА України, Мінекономіки України, Міністерства охорони навколишнього природного середовища, Госкомі-тету України по водному господарству, Госкомітету України по геології та використанню надр від 14.04.94 р. № 26/50/52/46/48.
Плата за спеціальне використання прісних водних ресурсів встановлюється з метою формування зацікавленості суб'єктів підприємницької діяльності в раціональному використанні водних ресурсів. Введення цієї плати не звільняє суб'єктів від сплати платежів за скиди у водні об'єкти забруднюючих речовин, штрафів за порушення природоохоронного законодавства.
До спеціального використання прісних водних ресурсів належить використання водних ресурсів для задоволення потреб у воді виробничих і сільськогосподарських потреб, потреб населення. Спеціальне використання прісних водних ресурсів здійснюється в декількох формах:
— використання водних ресурсів для задоволення виробничих потреб і потреб населення у воді за допомогою спеціальних пристроїв;
— використання води без застосування спеціальних пристроїв та установок, які можуть вплинути на якісні та кількісні показники стану водних ресурсів;
— користування водними об'єктами для потреб гідроенергетики і водного транспорту.
Платниками виступають підприємства промисловості та підприємства, що відповідно до класифікатора галузей народного господарства, належать до галузі “Промисловість”, в тому числі і підприємства теплоенергетики, незалежно від форми власності, що мають самостійний баланс і є юридичними особами. Вони вносять в бюджет плату за воду, забрану із водогосподарських систем чи підприємств комунального господарства. Платниками виступають також суб'єкти підприємницької діяльності — водокористувачі незалежно від форм власності, що вважаються юридичними особами, включаючи підприємства гідроенергетики і водного транспорту, підприємства з іноземними інвестиціями, їх філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, що не вважаються юридичними особами, але мають окремий баланс, поточний і розрахунковий рахунок в банку, а також господарські виробничі підрозділи, що не мають статусу юридичної особи та підвідомчі негоспрозрахунко-вим організаціям.
Об'єктом обчислення плати за воду є обсяг води, яку споживачі використовують для власних потреб, незалежно від того чи вона поступає безпосередньо із водогосподарських систем або інших водокористувачів чи від підприємств комунального господарства.
При використанні води на потреби об'єктів соціально-культурного призначення, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування тощо плата в бюджет вноситься за всю забрану воду, якщо ці служби забирають її з системи водопостачання промислового підприємства, на балансі якого він і знаходиться.
Плата за воду не вноситься:
— якщо вона відпускається іншим споживачам; ,;..
— якщо вона забирається рибзаводом; ' ;
— якщо вона забирається не з системи водопостачання промислового підприємства службами, що знаходяться на його балансі;
— на підземні лікувальні і термальні води, підземні промислові води;
— за морську воду.
Нормативи плати за спеціальне використання прісних водних ресурсів затверджуються Кабінетом Міністрів України в гривнях за 1 куб. метр води, що використана із водогосподарської системи.
Платежі, здійснювані на геологорозвідувальні роботи, справлялись у відповідності з постановами і наказами Міністерства економіки України. З 1 жовтня 1995 року введено новий порядок відрахувань на геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11.08.95 р. № 645, який базується на статті 33 Кодексу України про надра.
Відрахування на геологорозвідувальні роботи обчислюються за нормативами користувачами всіх форм власності, які добувають корисні копалини на раніше розвіданих родовищах. Ці нормативи визначаються як частина вартості одиниці добутої мінеральної сировини. В цьому випадку вартість одиниці добутої мінеральної сировини обчислюється за цінами реалізації без обліку плати за користування надрами при видобутті корисних копалин, рентної плати та податку на додану вартість.
Нормативи обчислюються у відсотках до вартості одиниці добутої мінеральної сировини. При цьому вартість одиниці цієї сировини визначається за ціною реалізації без обліку ПДВ, рентних платежів і плати за надра. Постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.95 р. № 773 Міністерству економіки України надано право встановлення нормативів зазначених відрахувань.
Відрахування за геологорозвідувальні роботи сплачуються в Державний бюджет і відносяться на собівартість продукції користувачів надр. Від плати відрахувань за геологорозвідувальні роботи звільняються власники землі та землекористувачі, які здійснюють у встановленому порядку видобування корисних копалин місцевого значення для власних потреб чи користуються надрами для господарських і побутових потреб на наданих їм у власність чи користування земельних ділянках.
По закінченню кожного кварталу користувачі надр обчислюють повну суму відрахувань за геологорозвідувальні роботи зростаючим підсумком з початку року, виходячи з фактичної вартості мінеральної сировини, і подають податковим адміністраціям розрахунки в терміни, визначені для подання бухгалтерські звітності. Остаточна сплата відрахувань здійснюється в п'ятиденний термін з дати, встановленої для надання бухгалтерської звітності.
З 1 квітня 1994 року в Україні введена плата за спеціалізоване використання надр при видобуванні копалин1. Тимчасовий порядок сплати визначає єдині на території України, її континентальному шельфі правила перерахування її в бюджет. Використання надр здійснюється на основі спеціальних ліцензій2.
Платниками виступають всі суб'єкти підприємницької діяльності, що здійснюють спеціальне використання надр при наявності спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами в межах території України, її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони. Платниками виступають суб'єкти, які здійснюють всі види користування надрами.
Об'єктом сплати є обсяг добування корисних копалин (для нафти, газового конденсата, гідромінеральних ресурсів), погашені балансові запаси. До непогашених запасів належать як здобуті, так і залишені нездобутими із надр (втрачені) балан сові запаси корисних копалин. До втрачених корисних копалин в процесі видобування належать всі види втрат в надрах.
Плата за корисні копалини нараховується за єдиним для всіх користувачів нормативом за кожну одиницю погашених балансових запасів корисних копалин чи за кожну одиницю здобутих корисних копалин. Цей норматив встановлюється в розмірі 1 % реалізації одиниці добутої мінеральної сировини без обліку податку на додану вартість. Для підприємств вугільної промисловості до нормативу плати застосовується коефіцієнт 0,5. Для гірничодобувних підрозділів, що передають свою продукцію для переробки за собівартістю, при визначенні плати замість ціни враховується собівартість в межах гірничодобувного підрозділу, збільшена на коефіцієнт 1,1. Сума платежу обчислюється платником самостійно і відноситься до витрат виробництва.
Користування надрами узгоджується з місцевими радами, а при необхідності — з іншими зацікавленими міністерствами та відомствами. Окрема ліцензія надається на кожний вид діяльності по користуванню надрами. Для одержання ліцензії на здійснення експлуатації родовищ корисних копалин необхідна експертиза та оцінка запасів корисних копалин Державною комісією України з запасів природних копалин.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Поняття неподаткових обов'язкових платежів.
2. Порядок стягнення платежів за природні ресурси.
3. Державне мито. Об'єкти обкладення митом. .
4. Мито, що стягується при перетинанні державного.

Глава 15
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ПОДАТКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА

§ 7. Співвідношення переконання і примусу при реалізації податкових норм

Інтенсивний розвиток ринкових механізмів вимагає перетворення всіх елементів системи оподаткування. З'являються нові податки, механізми їх обчислення і сплати, конкретизуються повноваження органів влади різноманітних рівней і компетенції. З'являється податкова міліція, принципово змінюється набір і зміст функцій, що виконують контрольно-ревізійні управління Подібні зміни пов'язані з необхідністю підсилення контролюючих механізмів у галузі оподаткування, що викликане бурхливим зростанням і якісним перетворенням податкових важелів.
Діяльність контролюючих органів пов'язана з наглядом з боку держави за виконанням платником податків своїх зобов'язань перед державою з повного і своєчасного внесення податкових платежів у відповідні бюджети чи фонди. Проте туди не завжди поступають кошти в тій кількості, на яку розраховували при плануванні бюджету, і було б неправильним бачити в цьому тільки правопорушення, невиконання платником своїх обов'язків. Бюджети позбавляються надходжень за рахунок двох процесів: відхилення від сплати податків і правомірного обходу податку.
В основі правомірного обходу податку лежать шляхи і можливості несплати податку, надані законодавцем, тобто обумовлені недосконалістю законодавства. В даному випадку платник податку використовує прогалини законодавства, що пов'язані як із недосконалістю податкових норм, їх закріпленням, так і з ситуаціями, коли законодавець надає платнику право вибору або межі, в рамках яких останній може обрати найбільш вигідний для себе варіант (наприклад, при наданні податкового кредиту, встановленні деяких ставок місцевих податків і зборів).
Правомірний обхід податку доповнюється відхиленням від сплати податку, що являє собою досить різноманітну групу податкових правопорушень. Зміст цих правопорушень полягає в неналежному виконанні зобов'язань платника перед бюджетом.
Залежно від характеру поведінки і діяльності суб'єктів податкових правовідносин можна виділити:
А. Правомірний обхід податку — правомірне уникнення сплати податку за рахунок недосконалості або можливостей, закладених законодавством.
Б. Ухилення від сплати податку — правопорушення, що складається із невиконання або неналежного виконання платником своїх обов'язків по сплаті податку.
В. Стягнення надлишкових сум податків — умисні дії робітників податкових органів по необгрунтованому стягненню сум податкових платежів із платників.

Якщо в першому та другому випадках дії засновані на активній ролі платника податків (у правомірному обході в межах діючих податкових норм і у порушенні їх при ухиленні від податків в формі податкових проступків або злочинів), то в третьому випадку активна діяльність характерна для податкового органу, здійснюючого свої повноваження з порушенням законодавства.
Примус у галузі оподаткування являє собою систему заходів, що застосовуються уповноваженими органами по відношенню до осіб при порушенні ними обов'язків по сплаті податку і притягненню до відповідальності при вчинені податкового правопорушення.
Заходи податкового примусу характеризуються певними ознаками:
1) регулюються нормами фінансового права, а також адміністративно-процесуальними (інколи і нормами кримінального права);
2) застосовуються по відношенню юридичних і фізичних осіб;
3) використовуються для забезпечення надходжень податкових платежів;
4) припускають застосування фінансових санкцій, заходів адміністративного і кримінального покарання;
5) припускають позасудове застосування заходів податкового примусу;
6) податковий примус поєднує стягнення податкових платежів (тобто в тих розмірах, що зумовлені певними податковими обов'язками платників) і стягнення податків (з урахуванням санкцій за прострочення, відхилення тощо, тобто відхилення від виконання податкових обов'язків).
Реалізація примусу в сфері оподаткування здійснюється попереджувальними, припиняючими і відновлюючими заходами. Попередження здійснюється державними органами, контролюючими правильність обчислення і внесення податків. Припинення пов'язане уже з впливом на платників, що здійснюється юридичне владними (припинення операцій, ліквідація підприємства, вилучення документів). Відновлювані заходи пов'язані з відшкодуванням збитків, причинених податковим правопорушенням. При цьому особливості застосування штрафів, пені включають і ті суми, які були б одержані бюджетом при своєчасному надходженні та використанні податків і платежів.

§ 2. Підстави притягнення до відповідальності за порушення податкового законодавства.Класифікація податкових правопорушень

Проблеми відповідальності за податкові правопорушення є однією із найбільш дискусійних сфер податкового права. Якоюсь мірою це пояснюється певним комплексом питань, що виникають при цьому. Адже санкції за податкові проступки та злочини додатково до фінансового регулюються і адміністративним, і трудовим, і кримінальним правом.
Підставою податкової відповідальності є правопорушення, що характерні відповідними ознаками. Докладно ми не будемо спинятися на їх характеристиці, оскільки вони однакові для будь-якого правопорушення:
а) протиправність виражається в порушенні певних податкових норм;
б) покарання, особливістю податкових санкцій якого є відрив (в деяких випадках) стягнення (покарання) від вини платника;
в) винність (в формі дії чи бездіяльності);
г) причинний зв'язок між протиправною дією і від'ємними наслідками, що наступили в результаті цього.
Податкове правопорушення. Податкове правопорушення протиправний, винний вчинок (дія чи бездіяльність) особи, пов'язаний з невиконанням чи неналежним виконанням обов'язків по сплаті податку, за що встановлена юридична відповідальність. Видається, що відповідальність в цій галузі не обмежується невиконанням тільки фінансових зобов'язань, адже несвоєчасне подання звіту платником теж тягне штраф, а це можна тільки з великим припуском віднести до невиконання фінансових зобов'язань.
Об'єктом правопорушення є суспільні відносини, що складаються з приводу забезпечення надходження податків і обов'язкових платежів у бюджет і відповідні фонди між суб'єктами податкових правовідносин.
Суб'єктом правопорушення виступає особа, яка відповідно до закону зобов'язана сплачувати податки у відповідному розмірі в установлений час. Здебільшого суб'єктом податкового правопорушення виступає платник податку, але тільки в тому випадку, коли на ньому лежить обов'язок обчислювати і сплачувати його. Коли ж ці обов'язки лежать на підприємстві, що виплачує доход (при перерахуванні прибуткового податку з грома дян), суб'єктом відповідальності (за неправильне обчислення, утримання податку, несвоєчасне перерахування його в бюджет) є саме підприємство. Тому вчасно не утримані або не перераховані в бюджет суми податків, що підлягають утриманню з джерела виплати при податковому обкладанні громадян, стягуються податковими органами з підприємств, що виплачують дохід фізичним особам, в беззаперечному порядку з накладенням штрафу.
Класифікація податкових правопорушень може здійснюватися за різними критеріями:
а) залежно від об'єкта: приховування доходу; заниження доходу; відсутність обліку об'єкта оподаткування чи проведення його обліку з порушенням встановленого порядку; несвоєчасна сплата податку; неподання документів та іншої інформації і т.ін.;
б) залежно від направленості дій: правопорушення проти системи податків; правопорушення проти прав і свобод платників податку; правопорушення проти порядку проведення бухгалтерського обліку та звітності; правопорушення проти контрольних функцій податкових органів і т.д.;
в) залежно від характеру санкцій і галузей права, що їх регулюють: фінансова; адміністративна; кримінальна; дисциплінарна;
г) залежно від міри суспільної небезпеки: податкові злочини; податкові правопорушення.

§ 3. Види відповідальності за порушення податкових норм

Класифікація санкцій за податкові правопорушення, попередження податкових правопорушень не завжди досягає своєї цілі, тому особливого значення набуває регулювання покарання за вчинення податкових проступків і злочинів. Застосування санкцій можна класифікувати за декількома підставами.
А. За характером впливу:
1) безпосереднє покарання — санкції, які впливають безпосередньо на платника, його майновий стан (позбавлення волі, штраф, конфіскація об'єктів оподаткування тощо);
2) опосередковане покарання — санкції, що безпосередньо не завдають майнових втрат платнику, але зменшують його доходи в перспективі чи обмежують його діяльність (арешт рахунка, припинення діяльності підприємства тощо). За галузевим характером:

1. Кримінальна відповідальність. Кримінальні санкції застосовуються за податкові злочини. Припускається законодавче закріплення декількох складів податкових злочинів при прийнятті Податковою кодексу. В теперішній час подібні вчинки регулюються ст 1482 Кримінального кодексу України (ухилення від сплати податків).
Кримішшьна відповідальність заданим складом характеризується деякими особливостями: суб'єктами є фізичні особи (платники податку аоо посадові особи); регулюється кримінально-правовими нормами;

здійснюється тільки в судовому порядку; характеризується певними процесуальними особливостями.
2. Адміністративна відповідальність. Адміністративні санкції становлять міри адміністративного впливу за допомогою адміністративне) 111.ишішп\ норм, що містять осуд винного та його вчинку І що припускають негативні наслідки для правопорушника. Особливостями адміністративних санкцій є: відсутність важких правових наслідків; застосування по відношенню до менш тяжких податкових правопорушень (проступків); не тягнуть судимості
Підставою адміністративної відповідальності за порушення податкового законодавства є наявність адміністративного правопорушення - вина (умисна чи необережна) дія чи бездіяльність, що зазіхає на суспільні відносини, які охороняються законом, за що законодавством передбачена адміністративна відповідальни ч.. До адміністративної відповідальності можуть бути притягнуті громадяни та посадові особи, винні в порушенні податкового законодавства. Адміністративній відповідальності підлягають особи, що досягли на час вчинення правопорушення- шістнадцятирічного віку, осудні.
Із Всіх видів адміністративних стягнень податковим органам налптю право використовувати адміністративний штраф. Розмір його визначається в межах, встановлених за вчинення відповіли и правопорушень, в сумах, кратних певному показнику (неоподатковуваному мінімуму заробітної плати).
З Фінансові санкції. Фінансові санкції — покарання уповноваженим органом платника податків за вчинення податкового правоіюр\ місі їм •- в порядку, встановленому фінансово-правовими нормами, з метою реалізації суспільних інтересів по забезпеченню грошових надходжень в бюджет. Дуже часто між
фінансовими і адміністративними санкціями ставлять знак рівності. Проте така позиція вимагає докладної аргументації. Нам видається, що фінансові санкції відрізняються від адміністративних, які застосовуються за податкові правопорушення за такими підставами. По-перше, вони розрізняються за суб'єктами (якщо при адміністративних — це тільки фізичні особи, то при фінансових — і юридичні, і фізичні). По-друге, адміністративні санкції реалізуються в грошовій формі, саме цей термін і підходить їм ближче, тоді як фінансові санкції значно ширші грошових. По-третє, фінансові санкції за податкові правопорушення засновані на податковому примусі, і характеризуються специфічними рисами.
Фінансова відповідальність за порушення податкового законодавства виступає в формі:
— стягнення всієї суми укритого або заниженого платежу в бюджет в формі податку;
— штрафу (що накладається податковими органами);
— пені, що стягується із платника за затримку внесення податку.
Механізм сплати сум, нарахованих податковим органом за порушення податкового законодавства, регулюється конкретними нормативними актами, що характеризують окремі види податків або відповідальність платників. Детальніше цей механізм конкретизується Декретом Кабінету Міністрів України “Про стягнення не внесених в строк податків і неподаткових платежів” від 21 січня 1993 року. В ньому підкреслюється, що відстрочені і розстрочені суми стягуються із нарахуванням пені в повному чи зменшеному обсязі чи без нарахування пені у відповідності з рішенням органу, що надав відстрочку або розстрочку платежу.
На відстрочені або розстрочені суми повинна нараховуватись пеня, якщо інше не передбачено в рішенні про відстрочку1.
Згідно з Законом України “Про списання і реструктизацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 року”2 платникам податків, які мають безнадійну до сплати податкову заборгованість надається можливість реструк-
Див.: П. З ст. 9 Декрету Кабінету Міністрів “Про стягнення не внесених в строк податків неподаткових платежів” від 21.01.93 р. Див.: Закон України “Про списання і реструктуризацію податкової заборгованості платників податків за станом на 31 березня 1997 р.” від 05.06.97 р. туризуваїи її, тобто їм надається розстрочка сплати рівними частками
Держави дозволяє боржникам суми податкової заборгованості, які виникли в період з 1 липня 1994 року по 31 березня 1997 року включно, без урахування нарахованої пені, штрафів, реструктуриз\наі Іг шляхом розстрочки їх сплати строком на 120 місяців, 3 ушіатою рівними частками до 15 числа кожного місяця. Після прийняття податковим органом рішення про реструктуризацію заборгованості за його заявою боржник зобов'язаний щомісяця вносити належну суму боргу в бюджет. У випадках несплати сума податкової заборгованості стягується податковими органами в безспірному порядку. Сплата рест-руктуризованиї заборгованості починається з 1 січня 1998 року.
4. Дисциплінарні санкції становлять форму впливу адміністрації підприємств, установ та організацій за вчинення дисциплінарних проступків, зв'язаних з податковими правопорушеннями. Дані правопорушення знаходяться на перетині адміністративної та дисциплінарної відповідальності, в основі якихлежить 'невиконання чи неналежне виконання обов'язків посплаті податку --птпттком, як робітником конкретного підприємства, ^танови, організації. При невиконанні ним особистихподаткових зобов'язань відповідальність наступає у встановленому закоти • порядку.

Глава 16
ПРАВОВІ ОСНОВИ ДЕРЖАВНОГО КРЕДИТУ

§ 1. Поняття і функції державного кредиту

Всі доходи Державного бюджету, про які мова йшла вище, мобілізуються з допомогою основного — обов'язкового методу збору фінансові; ресурсів. Однак цих коштів жодній державі в світі не вистачає. Особливо гострим стає дефіцит фінансових ресурсів в перехідні періоди, коли економіка країни розбалан-совуєтьс ;. В такі періоди держава активно вдається також до методу мобілізації грошових і матеріальних коштів у юридичних та фізичних остП, заснованому на принципах добровільності, зворотності, відплатності і строковості. Цей вид фінансових правовідносин називається державним кредитом.
Державний кредит не слід ототожнювати з банківським кредитом В останньому випадку позичковий фонд використо вується для кредитування підприємств, установ і організацій з метою забезпечення безперебійного процесу розширеного відтворення і підвищення його ефективності. Банківський кредит можуть одержувати юридичні і фізичні особи. Основною відмінною рисою банківського кредитування господарюючих суб'єктів є продуктивне використання позичкового фонду. Використання кредитних ресурсів як капіталу створює умови для погашення кредиту і виплати позик за рахунок збільшення виробленої вартості доданого продукта. При наданні банківського кредиту в якості забезпечення, як правило, виступають конкретні цінності — квартира, товари на складі, незавершене будівництво і т.д.
При державному кредиті взяті в борг грошові кошти поступають в розпорядження держави, перетворюючись у її додаткові фінансові ресурси. Вони направляються, як правило, на покриття бюджетного дефіциту. Джерелом погашення державних позик і виплати процентів по них виступають кошти бюджету. Державний кредит, пов'язаний з функціюванням політичної надбудови і рухом бюджетних коштів, відображає частину фінансових відносин суспільства. При позичках коштів державою забезпеченням кредиту виступає все майно, що є у її власності, майно відповідної територіальної одиниці чи будь-який її доход. Але це не справжня, а уявна застава. В дійсності майнове забезпечення кредитної угоди з боку позичальника коштів — держави не вказується.

Державний кредит є відносинами вторинного розподілу вартості валового суспільного продукту і частини національного доходу. В об'єкт відносин у галузі державного кредиту потрапляє тільки частина доходів і грошових фондів, що сформувались на стадії первинного розподілу. Найчастіше ними є тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємств і організацій, не призначені для поточного вжитку. Проте за певних умов населення і трудові колективи можуть свідомо обмежувати частку коштів, призначених для споживання. В цих випадках джерелом державного кредиту є і ті кошти, які об'єктивно мали б задовольняти поточне споживання або фінансування необхідних виробничих чи соціальних видатків підприємства, але під дією системи інтересів, що склалися в суспільстві, тимчасово вилучені для інших цілей. За умов тоталітарної системи управління подібне обмеження біжучого споживання може відбуватись, як це мало місце в СРСР, і в силу примусу з боку держави. ,Об'єктивна можливість існування державного кредиту випливає з особливостей формування і часу використання доходів, що одержують юридичні та фізичні особи. У населення постійно утворюються тимчасово вільні грошові кошти насамперед у зв'язку з нерівномірним одержанням доходів по найму (особливо у галузях із сезонним характером виробництва), виплатою гонорарів, премій, відпускних, успадкуванням і т.д. Населенню доводиться свідомо обмежувати власні потреби з не-обхіднос 11 нагромадити грошові кошти для купівлі товарів тривалого

корме І > вашій з високою ціною придбання, для літнього відпочинку чи санаторно-курортного лікування. Вимушені заощадження утворюються та нагромаджуються у населення також і в зв'язку з розбалансованістю економіки та появою в силу цього товарного дефіциту.
Аналогічні тенденції мають місце і в русі грошових коштів підприємств, установ та організацій. Великі часові розриви між виробництвом товарів та їх реалізацією можуть мати місце у зв'язку з тривалістю виробничого циклу або сезонністю виробництва Тимчасово вільні фінансові ресурси у юридичних осіб можуть утворюни тої і в силу нерівномірності здійснення крупних капіталовкладень у виробництво та соціальну сферу. Тимчасово вільними можуть бути резервні фонди підприємств. Паралельно до зростання ефективності суспільного виробництва будуть збільшуватися й можливості залучення коштів підприємств, установ і організацій в сферу державного кредиту.

Водночас з цим формування державного кредиту передбачає не лише наявність державної потреби в позичкових коштах й тимчасово вільних грошових коштів юридичних і фізичних осіб, об'єктинні! економічних передумов їх постійного утворення, але й правового закріплення можливості використання названих коштів державою в якості кредитних ресурсів. Тобто для виникнення державно-кредитних відносин необхідна ще одна умова — їх правове забезпечення.
Суспільні відносини, що виникають в галузі державного кредиту, відзначаються складним характером і регулюються нормами не тільки фінансового, але й інших галузей права. Це пов'язано з тим, що державний кредит, як явище суспільного життя, перебуває на стику двох видів грошових відносин — фінансів і кредиту — та несе в собі родові ознаки як одних, так і інших.

Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави, тобто державного бюджету та позабюджетних фондів усіх рівнів.
Як один з видів кредиту державний кредит має ряд особливостей, що відрізняють його від класичних фінансових категорій, наприклад, від податків. Як уже відзначалось вище, державний кредит має добровільний характер, хоч інколи ця його риса порушується. Якщо податки рухаються тільки в одному напрямку — від платника в бюджет (зворотній рух можливий лише у випадку повернення переплачених чи помилково стягнених сум), то основою державного кредиту є зворотність і відплатність — через обумовлений заздалегідь період часу внесена кредитором сума повертається йому з процентами.

Тобто фінансові відносини в сфері державного кредиту, що регулюються фінансовим правом, складаються лише з приводу формування, функціювання і погашення державного боргу. Виникають ці відносини в процесі фінансової діяльності держави. Об'єктом даних правовідносин є позичена частина фінансових ресурсів держави.
Одним із суб'єктів державно-кредитних правовідносин, як і у всіх інших фінансових правовідношеннях, зажди виступає держава в особі органів законодавчої чи виконавчої влади, а другим учасником цих правовідносин може бути будь-який суб'єкт фінансових правовідносин. Держава в цьому випадку, найчастіше в особі уряду, виступає в якості одержувача позичкових коштів і сторони, на яку покладається обов'язок повернути борг та сплатити проценти по ньому. З іншого боку виступають власники позичкових коштів — юридичні та фізичні особи — кредитори.
Тим не менше всі правовідносини в галузі державного кредиту відзначаються державно-владним характером.
Не дивлячись на те, що держава в цих відносинах виступає позичальником коштів і тому є боржником, вона в однобічному порядку встановлює, а інколи й змінює без згоди іншої сторони вже встановлені раніше умови державного кредиту: види, строк, платність, підстави зміни та припинення цих відносин. Вступивши добровільно у відносини з державного кредиту, взявши на себе його умови, в подальшому юридичні і фізичні особи зобов'язані виконувати всі умови позики.
Як і у всіх видах фінансових правовідносин, суб'єкти відносин в галузі державного кредиту нерівноправні, оскільки основним методом регулювання цього виду відносин виступає метод держишю-владних приписів. Грошові кошти, зібрані державою при державному кредиті, складають державний борг. Внутрішній державний борг є загальною сумою заборгованості держави по непогашених боргових зобов'язаннях та невиплачених по них проценти.
Функція управління державним внутрішнім боргом належить державі Межі строків дії правовідносин в сфері державного кредиту також в однобічному порядку встановлюються боржником державою.
Участь законодавчих та виконавчих органів державної влади різного рівня, а також фінансових і кредитних органів у правовідносинах з державного кредиту і 'їх ролі в цьому закріплені законодавцем України. Статтею 85 Конституції України до виключних повноважень Верховної Ради України віднесені затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за 'їх викорисишням
Виключно законами України, тобто знову ж таки Верховною Радою України, визначаються порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску і обігу державних цінних паперів, їх види і типи.
Кабінет Міністрів України як орган, уповноважений державою на безпосереднє керівництво господарським життям в країні, в ході всієї своєї безпосередньої діяльності і особливо виконання Державного бюджету на конкретний рік створює умови для зменшення потреби держави в кредитах, а в ході підготовка проекту Державного бюджету на наступний рік обґрунтовує необхідність держави в кредитних ресурсах, їх доцільну структуру. У випадку оформлення необхідності держави в кредитах — як правило, в Законі Україні про Державний бюджет У краина відповідний рік — позичкові ресурси залучаються державою від імені уряду України.

Крім Кабінету Міністрів України, суб'єктами державно-кредитних відносин є відповідні органи влади Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування.
Згідно чинного законодавства України суб'єктами правовідносин у сфері державного кредиту є також Міністерство
фінансів України і Національний банк України. Зокрема, Міністерство фінансів України в порядку, погодженому з Національним банком України, здійснює управління державним внутрішнім боргом. На практиці в даний час цим займається структурний підрозділ Міністерства фінансів України — Державне казначейство України. За дорученням Кабінету Міністрів України Міністерство фінансів України від його імені розмішує боргові зобов'язання уряду України і надає гарантії від його імені. Національний банк України обслуговує державний внутрішній борг України з допомогою всієї банківської системи країни шляхом здійснення операцій по розміщенню облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашенню та виплаті доходу по них у вигляді процентів або в іншій формі. Згідно пункту 3 статті 8 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Національний банк України купує і продає цінні папери, які випускає держава.

Для фінансування видатків по розміщенню, рефінансуванню, виплаті прибутку і погашенню боргових зобов'язань уряд України у складі Державного бюджету України створює фонд обслуговування державного внутрішнього боргу України. В цей фонд, згідно статті 8 Закону України “Про державний внутрішній борг України”, зараховуються в розмірі п'ятдесят процентів кошти, одержані від приватизації майна державних підприємств, а також від інших надходжень.
В сфері державного кредиту виникають не тільки правовідносини безпосередньо з приводу державного боргу (відносини між державою-позичальником та її кредиторами — юридичними і фізичними особами), але й правовідносини, опосередковані безпосередньо функціюванням державного боргу. До них насамперед належать правовідносини між:
а) Кабінетом Міністрів України і Національним банком України з приводу одержання і повернення кредитів на підставі відповідних статей Закону про Державний бюджет України;
б) Міністерством фінансів України і Національним банком України з приводу вироблення умов про порядок управління державним внутрішнім боргом України у відповідності зі статтею 6 Закону України “Про державний внутрішній борг України”;

в) Верховною Радою України, урядом України і Національним банком України з приводу перерахувань коштів ресурсів Державного бюджету України на компенсацію витрат по розміщенню, рефінансуванню, виплаті доходів і погашенню боргових зобов'язань згідно статті 8 Закону України “Про державний внутрішній борг України”, а також відповідних статей Закону про Державний бюджет України на відповідний рік та інші правовідносини.
На загальнодержавному рівні державні лозики, як правило, носять нецільовий характер. І навпаки, залучення позичкових коштів на нижчих рівнях найчастіше має яскраво виражену цільову спрямованість. Наприклад, органи місцевого самоврядування останнім часом нерідко розміщують позики з метою мобілізації коштів для будівництва нової каналізаційної системи чи розширення і модернізації старої каналізаційної системи, для будівництва школи, лікарні, об'їзної дороги, парку відпочинку І Т.Д.
Таким чином, у формуванні додаткових фінансових ресурсів держави за рахунок мобілізації тимчасово вільних грошових коштів населення, підприємств, установ, організацій проявляється одна сторона, або функція, відносин у сфері державного кредиту Вона у фінансово-правовій літературі дістала назву фіскальної функції держиьного кредиту. З допомогою цієї функції здійснюється формування централізованих грошових фондів держави
В країнах з розвинутою ринковою економікою державні позики с основним джерелом фінансування бюджетного дефіциту. Досить сказати, що в сучасних умовах доходи, одержані завдяки державним позикам, стали другим після податків методом фінансування видатків бюджету. Останнє пояснюється значно швидшим зростанням бюджетних видатків в порівнянні із зростанням податкових надходжень. Наприклад, якщо в США на початку XX століття держава використовувала лише 8 процентів кредитних ресурсів країни, в 1975 році — 21 процент, то у 1991 році уже майже 40 процентів. У ФРН цей показник на початку сімдесяшх років цього століття становив 53 проценти, а нині перевищує 60 процентів.

Фінансування видатків капітального характеру за рахунок позичкових коштів в певних межах має позитивне значення і справедливе з точки зору громадської моралі. Та ж дорога, школа чи лікарня забезпечують потреби не одного покоління. Чому ж тоді їх будівництво повинно бути оплачене протягом декількох років за рахунок податків з тих, хто, можливо, навіть не встигне скористалися їх послугами? Значно легше, розумніше і спра ведливіше перекласти фінансування спорудження таких об'єктів на всі покоління, які будуть користуватися ними. Таке продовження джерел фінансування в часі і забезпечується шляхом розміщення позик на відповідний строк. В останньому випадку покоління, що будує, наприклад, школу, несе аналогічний фінансовий тягар, що й наступні покоління, за рахунок податків з яких погашується як основний борг, так і проценти по ньому.
Таким чином, позитивний вплив фіскальної функції державного кредиту полягає в тому, що з її допомогою податковий тягар рівномірніше розподіляється в часі. Податки, які стягуються в період фінансування видатків за рахунок державної позики, не збільшуються. А в протилежному випадку це неминуче довелося б зробити. Зате потім, коли кредити погашаються , податки стягуються не тільки для їх сплати, але й для погашення процентів по заборгованості.
Податки є основним, але не єдиним джерелом фінансування видатків, пов'язаних з обслуговуванням і погашенням державного боргу. Джерела фінансування цих видатків залежать від спрямування використання коштів. У випадку продуктивного вкладення мобілізованих капіталів споруджений об'єкт з початком його експлуатації починає приносити прибуток, за рахунок якого і погашується позика. Ніякого зростання податкового тягаря у цьому випадку не відбувається.

У випадку непродуктивного використання мобілізованих в результаті державних позик капіталів, наприклад фінансуванні за їх рахунок воєнних чи соціальних видатків, практично єдиним цивілізованим джерелом їх погашення стають податки або нові позики. В подібних випадках незрівнянно менш цивілізований прийом — грошова або кредитна емісія. Розміщення нових державних позик для погашення заборгованості за раніше випущеними державними позиками називається рефінансуванням державного боргу.

Ступінь податкового тягаря, що переноситься на інші покоління, залежить від строку, на який позичались кошти, і від величини проценту, під який вони позичались. Чим вище прибутковість державної позики для інвестора, тим більшу частину податків змушена буде держава направити на їх погашення. Чим більша величина боргу, тим значніша доля коштів, що йде на його обслуговування. Другою функцією державного кредиту є регулююча функція. Вступаючи в кредитні відносини, держава впливає на стан кредитного обігу, рівень ставок на ринку грошей і капіталів, на виробництво і зайнятість. Свідомо використовуючи державний кредит як інструмент регулювання економіки, держава може проводити необхідну їй фінансову політику.
Таким чином, з юридичної точки зору державний кредит є суспільними відносинами, врегульованими правовими нормами, з приводу акумуляції держачим тимчасово ві.іьпих <рчшови\ коштів юридичних і фізичних осіб на принципах добровільності, строко-вості та відплатності з метою покриття бюджетного дефіциту, регулювання грошового обігу та інвестування.

§ 2. Форми державного внутрішнього кредиту

Нормативні <н І її України насамперед Закони України “Про цінні папери І фондову біржу”, “Про державний внутрішній борг України” “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, “Про бюджетну систему України”, Указ Президента України “Про першочергові заходи по компенсації громадянам України втрат від обезцінення цінних паперів і грошових паї-рпма.іжепі," від 15 червня 1994 року, Постанова Кабінету Міністрів України “Про випуск облігацій внутрішньої державної позики 1995 року” від 23 серпня 1994 року, а також ряд інших дають підстави виділити як самостійні наступні форми державного кредиту в Україні: а) державні позики, б) звернення частини заощаджень населення в державні позики; в) викорис: ім коштів загальнодержавного позичкового фонду; г) казначейські позики; д) гарантовані позики.

Державна позика як форма державного кредиту характеризується тим, що тимчасово вільні грошові кошти населення, підприємств установ і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб шляхом випуску і реалізації облігацій, казаначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів. Серед останніх облігація — найпоширеніший вид цінних паперів. Вона символізує державне боргове зобов'язання та дає право її власнику після перебігу відповідного строку одержати назад суму боргу і проценти по ньому. Продаючи облігацію, держава зобов'язується пивернуї и с\ м\- боргу у визначений строк з процентами чи виплачувати проценти на протязі всього строку користування позичковими коштами, а після завершення вказаного строку повернути і суму боргу.

Держава встановлює номінальну вартість (номінальну ціну) облігацій. Номінальна вартість позначається на облігації і виражає грошову суму, надану власником облігації державі в тимчасове користування. Ця сума виплачується власнику облігації в момент погашення і на неї нараховуються проценти. Проте реальна прибутковість облігації може не співпадати з номінальною, а бути вищою або нижчою від встановленого заздалегідь номінального процента. Це зумовлюється тим, що облігації продаються за курсовою ціною, яка майже завжди відхиляється вверх або вниз від номінальної вартості. Таке відхилення називається курсовою різницею і залежить від ряду факторів. До них, зокрема, належать величина номінального процента по облігації, насиченість ринку державними цінними паперами, стан господарської кон'юнктури, міра довіри населення уряду іт.д.
Наступним видом державних цінних паперів, що діють в Україні, є казначейські зобов'язання. Основна їх відмінність від облігацій полягає в меті випуску, формі виплати прибутку і свободі обігу. Кошти, що поступають від продажі облігацій, спрямовуються на поповнення бюджетного фонду, позабюджетних фондів або на інші спеціально визначені цілі. Кошти ж від реалізації казначейських зобов'язань держави спрямовуються тільки на поповнення прибутків бюджету. За облігаціями державних позик дохід може виплачуватись у вигляді процентів, виграшів або не виплачуватись зовсім (наприклад, за цільовими позиками). Умовами ж випуску казначейських зобов'язань передбачена виплата доходу тільки у вигляді процентів. Облігації можуть бути з необмеженим або обмеженим колом обігу серед юридичних і фізичних осіб, а казначейські зобов'язання підлягають реалізації лише серед населення. Реалізовані серед юридичних і фізичних осіб облігації, казначейські зобов'язання і інші види державних цінних паперів складають разом форму державного кредиту — державну внутрішню позику.
Державні внутрішні позики класифікуються за рядом ознак. З юридичної точки зору завжди цікавий суб'єктний склад учасників правовідносин в галузі державного кредиту. За цим критерієм позики поділяються на такі, що розміщуються центральними та місцевими органами влади і управління. Найбільшого поширення набула практика випуску державних позик урядом держави. Заборгованість місцевих органів влади незначна.
З іншого боку, за ознакою власників цінних паперів — кредиторів позики поділяються на такі, що реалізуються: а) тільки серед населення (наприклад, державна внутрішня виграшна позика 1982 р.); б) тільки серед юридичних осіб (державна внутрішня позика 1995 року) і в) універсальні, призначені для розміщення одночасно серед юридичних і фізичних осіб.
В залежнеє 11 від форми виплати доходів позики поділяються на процентні, виграшні, процентно-виграшні, безпрограшні і безпроцентні (цільові). Власники боргових зобов'язань процентної позики одержують твердий дохід щорічно шляхом оплати купонів або одноразово при погашенні позики шляхом нарахування проиенпв до номіналу цінних паперів, без щорічних виплат. Прикладом процентних боргових зобов'язань є казначейські зобов'язання держави і облігації п'ятипроцентної позики 1990 року
По виграшних облігаціях їх держателі одержують весь доход у формі виграшів в момент погашення облігацій. Дохід в цьому випадку виплачує І ьоі не по всіх облігаціях, а лише по тих, які потрапили в тираж виграшів. Прикладом виграшної позики є державна внутрішня позика 1982 р. Умовами випуску процентно-виграшних передбачається виплата частини доходу за купонами, а іншої частини — у формі виграшів. Безпрограшні випуски позик гарантують, що протягом строку чинності позики виграш випаде на кожну облігацію. В Україні після придбання нею незалежної; І і процентно-виграшні і безпрограшні позики поки що не випускались.
Безпроцентні цільові позики не передбачають виплату доходів з облігацій, але гарантують одержання відповідного товару, попит на який поки що перевищує його пропозицію. Прикладом безпроіа-і! • "."ї державної кредитної облігації є державна цільова позика 1990 р. її облігації були випущені кожна вартістю, рівною тодішній ціні відповідного товару: легкового автомобіля, мотоцикла, мінітрактора, кольорового телевізора, відеомагнітофон;:, холодильника, мікрохвильової печі, швейної машинки, персонального побутового комп'ютера.

Органи місцевого самоврядування проводять цільові позики на будівниц№І> доріг, проведення робіт по охороні довкілля, фінансування інших заходів, в яких зацікавлене населення ад-міністративно-гернюріальмої одиниці.

В залежності від методів визначення доходів боргові зобов'язання держави поділяються на позики з твердим доходом та з плаваючим доходом. В ряді випадків фіксована ставка по цінних паперах є причиною зростання видатків держави на виплату процентів, в інших випадках вона може відлякувати кредиторів, які очікують підвищення процента.
Для покриття бюджетного дефіциту позики доводиться розміщувати при відносно завищеному рівні процентної ставки. Встановивши аналогічний процент за своїми борговими зобов'язаннями на весь період позики, який може складати строк до ЗО років, держави тим самим, з одного боку, покладає на платників податку додаткові виплати, з іншого боку — до певної міри звужує власні фінансові можливості. Щоб уникнути подібної ситуації, уряди використовують, як правило, два варіанти розвитку подій.
Перший передбачає покриття потреби в грошових коштах за рахунок короткострокової чи середньострокової позики і випуску (коли процентна ставка впаде) довгострокової. Проте в цьому випадку позичальник несе додаткові витрати, пов'язані з випуском, розміщенням і погашенням довгострокової позики. Зате тут виключена можливість, що в очікуванні підвищення процентної ставки інвестори не проявляють інтересу до довгострокового кредитування.
Другий варіант розв'язує всі названі проблеми, оскільки передбачає систематичний перегляд процента, що виплачується за цінними паперами. Як база для цього, як правило, використовується ставка за міжбанківськими кредитами в країні. Проте такі позики мають іншу серйозну ваду — боржник (держава) не в змозі спланувати до кінця власні видатки.
За строками погашення позики поділяються на короткострокові (строк погашення до року), середньострокові (строк погашення до 5 років) і довгострокові (строк погашення понад 5 років). В Україні законодавцем передбачена можливість функ-ціювання всіх трьох видів цінних паперів держави.
В залежності від обов'язків позичальника твердо дотримуватись строків погашення позики, встановлених при його випуску, позичкові кошти ще можуть поділятися на зобов'язання з правом дострокового погашення і без права дострокового погашення. Питання про дострокове погашення боргових зобов'язань стає актуальним переважно тоді, коли на фінансовому ринку відбуваються істотні зміни. Наприклад, позичальник випустив облігації із щорічним фіксованим доходом в 10 процентів, а через рік ставка впала до 5 процентів. В цьому випадку позичальник зазнає істотніх втрат, а інвестор одержує адекватний неочікуваний виграш. Якщо облігації були випущені з правом дострокового погашення, то втрати позичальника і виграш кредитора зводяться до мінімуму. Перший випускає і розміщує нову позику, погашаючи за рахунок цього стару.
Розрізняють два варіанти погашення заборгованості — одноразово і частинами. Якщо позика погашається частинами, то в залежності від розподілу суми боргу за строками погашення виділяється три варіанти:
позика погашається рівними частинами протягом певного строку. Наприклад, протягом чотирьох років. Тоді, якщо сума позики складала 100 млн гривень, щорічно буде виплачуватись' по 25 млн гривень;
наростаючими частками. Наприклад, в перший рік погашається борг в 10 млн гривень, в другий рік — в 20 млн гривень, в третій рік — в ЗО млн гривень, в четвертий рік — в 40 млн гривень. Така система зручна державі у випадку нарощування нею доходів в часі. Наприклад, у зв'язку з піднесенням ділової активності очікується ріст податкових надходжень або об'єкт, на споруження якого залучались позичкові кошти, нарощує потужність і починає приносити все більші прибутки;
знижуючими частками. Наприклад, в перший рік погашається борг в 40 млн гривень, в другий рік — в ЗО млн гривень, в третій рік — в 20 млн гривень і в четвертий рік решта — 10 млн гривень. Така система привабливіша за ситуації, коли очікується неминуче падіння прибутків держави чи збільшення її видатків.
В залежності від обігу на ринку цінних паперів державні позики поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові позики вільно продаються і купуються. Вони є основними при фінансуванні бюджетного дефіциту. Неринкові позики не можуть вільно змінювати своїх власників. Вони не підлягають обігу на ринку цінних паперів і, як правило, випускаються державою з метою залучення певних інвесторів, специфічним інтересам яких і відповідають. Наприклад, в останні роки існування радянські держави урядом СРСР були здійснені декілька випусків нерин-кових облігацій на розвиток вітчизняного легкового автомобілебудування. На Заході неринкові державні облігації останніми роками випускались для мобілізації коштів недержавних пенсійних фондів, страхових компаній, дрібних інвесторів.
В залежності від забезпечення боргових зобов'язань державні позики поділяються на заставні і незаставні. Заставні облігації забезпечуються чимось конкретним, наприклад відповідними видами доходів чи майна. Такі облігації, як правило, випускаються місцевими органами влади. Незаставні облігації нічим визначеним не забезпечуються. В якості їх забезпечення виступає все майно держави чи відповідного органу місцевого самоврядування. Центральні органи управління, як правило, випускають незаставні облігації, 'їх надійність дуже висока і тому у кредиторів немає потреби в будь-яких додаткових гарантіях.
За методами розміщення державні позики поділяються на добровільні, примусові і такі, що розміщуються серед інвесторів за підпискою. Кожному методу розміщення позик відповідає власний спосіб реалізації. Облігації добровільних позик вільно продаються і купуються банківськими установами, якщо інше не обумовлено умовами їх випуску.
Примусові позики розміщуються серед кредиторів в силу постанов уряду, якими передбачена сувора відповідальність за ухилення від покупки облігацій.
Позики, що розміщуються серед населення за підпискою з відстрочкою платежа, формально є добровільними. Однак їх реалізація супроводжується такою масово-політичною кампанією тиску, яка робить їх обов'язковими де-факто. Це можливо в умовах тоталітарної держави. В даний час в Україні мають місце тільки добровільні державні позики.
Нарешті, державні позики можуть бути облігаційними і безоблігаційними. Облігаційні позики супроводжуються емісією цінних паперів держави. Безоблігаційні позики оформляються підписанням угод, договорів, шляхом записів в боргових книгах і видачею особливих свідоцтв. В даний час безоблігаційні позики використовуються на міжурядовому рівні.
У тісному зв'язку з державними позиками перебуває інша форма державного кредиту, функціювання якої опосередковується Ощадбанком України — звернення частини заощаджень населення в державні позики. На відміну від першої форми державного кредиту, коли юридичні і фізичні особи безпосередньо купують цінні папери за рахунок власних тимчасово вільних грошових коштів, Ощадбанк України надає кредит державі за рахунок позичкових коштів. Наявність посередника між державою і населенням в особі Ощадбанку України та надання останнім позики державі за рахунок позичкових коштів без відома і тим більше без згоди їх реального власника дозволяє виділити ці відносини в якості особливої форми державного кредиту.
Звернення частини заощаджень населення в державні позики, призначені на потреби держави, здійснюється через покупку банком особливих цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань), а також оформлення безоблігаційних позик. В Україні в даний час це досягається шляхом покупки Ощадбанком України боргових зобов'язань нашої держави.
Запозичення коштів загальнодержавного позичкового фонду як форма держати)! о кредиту характеризується тим, що державні кредитні установи безпосередньо (не опосередковуючи ці операції покупкою державних цінних паперів) передають частину кредитних ресурсів на покриття видатків уряду. Ця форма державного кредиту функціонує в тоталітарному суспільстві. Вона сприяє розвитку інфляційних процесів, що небезпечно в умовах жорсткого контролю за емісією грошових знаків з боку демократично обраних парламентарів. Тому повна нормалізація відносин між державою і кредитною системою лежить на шляху відмови від запозичення позичкових коштів для покриття бюджетного дефіциту і повернення Національному банку України боргу, що утворився за попередні роки.

В новій, незалежній Україні левова частка державного боргу склалася саме за рахунок залучення урядом України коштів загальнодержавного позичкового фонду для фінансування бюджетних видатків Це негативно позначилося на стані державних фінансів і грошоїк м о ооп \. виробило в уряду шкідливу звичку не турбуватися про зміцнення і розвиток доходів державного бюджету. Наприклад, в 1993-1995 роках майже весь дефіцит Державного 6І !/кеІ\ України покривався кредитами Національного банку України. В минулому і нинішньому роках також витрачено великий обсяг кредитів Національного банку України для покриття дефіціту Державного бюджету України.

Зокрема, Законом України “Про структуру державного внутрішнього борі> України за станом на 1 січня 1996 року і граничний розмір держашкм о нн\ ІІміпньоіо оорі у України на 1996 та 1997 роки” від 23 січня 1997 року визначено, що державний внутрішній борг України за станом на 1 січня 1996 року дорівнює 8.002.222.91 й гривням та має таку структуру:

а) заборгованість перед юридичними особами всього 253.290.877 гривень, в т.ч. заборгованість за внутрішніми позиками 253.290.877 гривень;
б) заборгованість перед банківськими установами всього 7.747.977.383 гривні, в тому числі заборгованість перед Національним банком України: за позиками, одержаними для фінансування дефіциту бюджету 1991-1995 років 7.738.817.790 гривень, за іншими позиками та зобов'язаннями — 9.159.593 гривні, з них щодо компенсаційних виплат населенню в установах Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху 2.132.997 гривень, щодо компенсаційних виплат населенню в установах Ощадного банку України колишнього Укрдержстраху — 2.132.997 гривень, щодо компенсаційних витрат за залишками вкладів населення, що централізовані Ощадним банком СРСР — 480450 гривень, заборгованість сільськогосподарських підприємств за довгостроковими та короткостроковими позиками, віднесена на державний борг — 3248946 гривень, за сумами, спрямованими на індексацію оборотних коштів державних підприємств і організацій — 3254200 гривень, заборгованість перед фізичними особами за цінними паперами та компенсаціями за ними — 58843 гривні.
Заборгованість перед Національним банком України, яка передбачена в пункті 2 статті 1 цього закону в розмірі 7.747.977.383 гривні, списана.
Граничний розмір державного внутрішнього боргу України станом на 1 січня 1997 р. встановлено в сумі 6.057.628.277 гривень.
Казначейські позики як форма державного кредиту відображають відносини надання фінансової допомоги підприємствам і організаціям органами державної виконавчої влади за рахунок бюджетних коштів на умовах строковості, платності і зворотності. В Україні в даний час ця форма державного кредиту лише починає використовуватися. Проте саме життя все найстійніше ставить питання про повне відродження фінансово-правового інституту казначейських позик. З іншого боку, із створенням системи органів Державного казначейства України відкрилися практичні можливості для успішного вирішення цього питання.
Об'єктивна необхідність значно ширшого застосування державою казначейських позик зумовлена докорінною реформою відносин власності в країні. Ця реформа супроводжується роздержавленням і приватизацією господарських структур. Держава не може нести відповідальність за фінансові результати діяльності підприімсів і організацій замість їх повноправних власників. -Однак при необхідності державні органи можуть надавати фінансову допомогу тим господарюючим суб'єктами, в стабільній роботі яких вони зацікавлені насамперед, але знову ж таки на умовах зворотності, строковості і платності.

Правовідносини по лінії казначейських позик не є аналогом відносин банківського кредитування, оскільки на відміну від госпрозрахункових банківських структур органи державної законодавчої і виконавчої влади надають фінансову допомогу на інших умовах з інших причин та з іншою метою. Казначейські позики видаються на пільгових умовах за строками і нормою процент. Вони можливі у випадку фінансових ускладнень підприємств або інших господарюючих суб'єктів, їх особливого становища на ринку або погіршення економічної ситуації в країні і не переслідують меркантильних та комерційних цілей, а є засобом підтримки життєво важливих для народного господарств:; економічних структур.
В окремих випадках уряд гарантує безумовне погашення позики, випущеної нп/нмсстичими органами влади і управління чи окремими господарюючими суб'єктами, а також виплату процентів пр них. В цих випадках мова іде про умовний державний кредит — гарантовані позики. За гарантованими позиками уряд реально несе відповідальність лише у випадках не-платоспроможносіі позичальника. В Україні уже склалися правові та інші передумови для відродження гарантованих позик у зв'язку з наданням органам місцевого самоврядування, а також окрема господарюючим суб'єктам права здійснювати операції по випуску позик.

§ 3. Правовідносини України з іноземними державами і міжнародними фінансово-кредитними організаціямив галузі державного кредиту

Міжнародний державний кредит — це сукупність відносин, в яких держава виступає на світовому фінансовому ринку в ролі позичальника чи кредитора. Ці відносини набувають форми державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони надаються на принципах зворотності, строковості і відплатності. Сума одержаних зовнішніх позик з нарахованими процентами включається в державний борг країни.

Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Позичальниками коштів можуть бути уряд держави або органи влади місцевого самоврядування. В свою чергу, кредиторами можуть виступати уряди, фінансово-кредитні установи та інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, а також міжнародні фінансово-кредитні організації.
Основною метою державних зовнішніх позик є сприяння зміцненню економічного потенціалу, подоланню фінансових труднощів уряду країни-одержувача, надання продовольчої допомоги.
Державні зовнішні позики надаються в грошовій чи товарній формі. Як правило, вони бувають середньостроковими і довгостроковими. Грошові позики випускаються у валюті країни-кредитора, країни-позичальника або у валюті третьої країни. Погашення позик за згодою сторін здійснюється товарними поставками або валютою. Погашення позик і виплата процентів за ними може здійснюватись після завершення пільгового періоду, який, як правило, надає відстрочку погашення позики на 3-5 років після її використання.
Основними кредиторами України є розвинуті капіталістичні країни — Федеративна Республіка Німеччини, США, Франція, Японія і інші. Допомога з їх боку надається у формі міжурядових позик і міжбанківських кредитів. Як правило, вони надаються для фінансування товарних поставок за міжурядовими угодами, компенсаційних угод і регулювання платіжного балансу країни-позичальника.
Істотною в кредитуванні уряду України є допомога міжнародних фінансово-кредитних організацій, насамперед Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Ці міжнародні фінансово-кредитні організації фінансують програми економічної перебудови і розвитку різних держав світу. Допомога МВФ України спрямован насамперед на стабілізацію функціювання грошово-кредитної системи, а Світового банку — на фінансування критичного імпорту та підтримку бюджету, а також фінансування різних інвестиційних проектів.
У відповідності з умовами надання Міжнародним валютним фондом системної трансформаційної позики строк боргового зобов'язання за нею складає 10 років, а строк відстрочки по основних виплатах (пільговий період, протягом якого необхідно сплачувати лише проценти) — 4,5 року; для резервного кредиту (8Іап<1-Ьу) строки складають відповідно 5 років і 3,25 року. Процентна ставка за кредитами МВФ складає 6-7 процентів і періодично переглядається.

Загальні умови та особливості зобов'язань по одержанню коштів Реабілітаційної позики обумовлено Договором про надання позики між Україною і Міжнародним банком реконструкції і розвитку від 22 грудня 1994 року. Державним відомством — позичальником коштів у відповідності з передбаченим даним договором порядком надання і використання даної позики визначено Міністерство фінансів України.

У відповідності з умовами Світового банку і обов'язками уряду України кошти Реабілітаційної позики можуть бути використані на загальних засадах лише за напрямками, передбачені чинним порядком в Державному бюджеті України. Пряме кредитування будь-яких державних і недержавних структур за умовами цієї позики заборонено.
З Реабілітаційною позикою тісно пов'язана позика на перебудову сільського господарства і позика на розвиток підприємств, їх загальний обсяг визначено в розмірі біля 60 млн доларів США. Практичне надходження цих позик розпочалося у 1996 р. Вони також можуть бути спрямовані лише на продовження і поглиблення економічних реформ та поліпшення загальних економічних показників критичного імпорту.
НадаІ в Україну позики також Європейський банк реконструкції і розвитку, проте з урядом України ці кредити безпосередньо не пов'язані. Головною особливістю діяльності цього банку є те, що він співробітничає з комерційними і приватними струкіурамн
Міжнародні фінансово-кредитні організації зацікавлені й надалі надавати фінансову допомогу українській державі. Свідченням цього є проведення ними нових раундів переговорів з урядом України про надання нових позик.
СукупнІш зовнішній борг молодої української держави ще відносно невеликий. Проте потреба уряду України у зовнішніх позиках продовжує залишатися великою.

§ 4. Нормативно-правове забезпечення відносин в галузі державного кредиту

Жодні правовідносини в галузі державного кредиту не можуть виникати і розпинатися осі відповілпогп правового їх офор млення, без створення адекватної нормативної бази. Насампе ред участь законодавчих і виконавчих органів державної влади, а також фінансових і кредитних органів у правовідносинах з державного кредиту та їх ролі в цьому закріплені Конституцією України та чинним законодавством України. Зокрема, в Конституції України в найзагальніших рисах викладені компетенція та повноваження, принципи діяльності в галузі державного кредиту Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України і Національного банку України.

Більш предметне і детально компетенція і повноваження суб'єктів правовідносин в галузі державного кредиту викладені в спеціально призначених для регулювання цих відносин Законах України, в інших актах органів влади і управління. Одним з перших таких актів суверенної української держави став Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” від 18 червня 1991 р. В ньому були визначені умови і порядок випуску цінних паперів, в тому числі і державних, а також правила їх обігу.
В Законі України “Про цінні папери і фондову біржу” дано тлумачення самої категорії “цінні папери”, розкриті види цінних паперів і поняття емітенту цінних паперів, наведені основні характеристики акцій, облігацій внутрішніх державних і місцевих позик, казначейських зобов'язань держави, ощадних сертифікатів і векселів. В статті 1 даного закону визначено порядок обігу всіх цінних паперів, як випущених в Україні, так і випущених ще урядом СРСР та урядами інших радянських республік, але розміщених в Україні.
В статті 11 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” відзначається, що рішення про випуск облігацій внутрішніх державних і місцевих позик приймаються відповідно Кабінетом Міністрів України та місцевими органами самоврядування. В рішенні обов'язково повинні бути визначені емітент, умови випуску і порядок розміщення облігацій. У відповідності зі статтею 14 даного закону кошти, одержані від реалізації облігацій внутрішніх державних і місцевих позик, направляються відповідно в державний і місцевий бюджети, у позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування.
В статтях 15, 16 і 17 даного закону детально регламентовані казначейські зобов'язання держави. Законодавець насамперед підкреслює, що казначейські зобов'язання — це вид цінних паперів на пред'явника і що розміщуються вони виключно на добровільних началах серед населення, свідчать про внесення їх власниками грошових коштів у бюджет та дають право для одержання доходу. Казначейські зобов'язання бувають довгостроковими зі строком погашення від 5 до 10 років, серед-ньостроковими - зі строком погашення від 1 до 5 років і короткостроковими — зі строком погашення до 1 року.

Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов'язань приймає Кабінет Міністрів України. Рішення про випуск короткострокових казначейських зобов'язань приймає Міністерство фінансів України. В рішенні про випуск казначейських зобов'язань визначаються умови їх випуску Порядок визначення реалізаційної ціни казначейських зобов'язані, встановлюється Міністерством фінансів України, враховуючи насамперед час їх придбання. Кошти від реалізації казначейських зобов'язань направляються на покриття біжучих видатків державного бюджету. Виплата доходів за казначейськими зобов'язанням!! І їх ііоіаіііашя і.ішснюк.м ьог у відповідності з умовами їх випуску.
Порядок реєстрації випуску облігацій підприємств і акцій, інформації про їх випуск, у відповідності зі статтею 22 даного закону, також визначаються Кабінетом Міністрів України чи за його дорученнями Міністерством фінансів України. При цьому оріаі , який реєструє випуск цінних паперів та інформацію про випуск цінних паперів — Державна комісія України з цінних пан та фондового ринку — зобов'язаний перевірити відповіднії поданих емітетном документів вимогам законодавства України. У випадку виявлення недостовірних даних в опублікованій інформації про випуск акцій і облігацій підприємств Державна комісія України з цінних паперів і фондового ринку наділена замн І о. кінцем правом призупиняти їх розміщення до тих пір, поки емітент цінних паперів не внесе в них відповідні зміни.
Реєстрація випуску цінних паперів та інформації про цінні папери, що проводиться у відповідності з вимогами закону органами держави, не є державною гарантією вартості цих цінних паперів. Загальний реєстр випуску цінних паперів здійснюється Міністерством фінансів України. Інформація про випуск облігацій підприємств і акцій, що пропонуються для відкритої реалізації, крім реєстрації, підлягає також обов'язковому опублікуванню в органах преси Верховної Ради України і Кабінету Міністрів України, а також в офіційному виданні фондової біржі не пізніше як за 10 днів до початку підписки на ці цінні папери.
В статтях 38-41 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” викладені принципи державного контролю за випуском і обігом цінних паперів. Зокрема, суб'єктами цього контролю визначені Міністерство фінансів України і місцеві фінансові органи. Міністром фінансів України призначаються державні представники на фондовій біржі. Вони уповноважені здійснювати контроль за дотриманням положень Статуту і Правил фондової біржі та наділені правом брати участь в роботі керівних органів фондової біржі.
Законодавець передбачив також в даному законі санкції, які можуть застосовуватись фінансовими органами в даній сфері діяльності. Зокрема, за ухилення від умов, визначених в дозволах на здійснення діяльності по випуску і обігу цінних паперів, а також в Статуті і Правилах фондової біржі, органами фінансового контролю можуть застосовуватись наступні санкції: а) виноситись попередження; б) зупинятись на строк до одного року передплата і продаж цінних паперів; в) зупинятись на певний строк укладення угод з окремих видів діяльності по випуску і обігу цінних паперів; г) анулюватись дозволи, видані на ведення діяльності по випуску і обігу цінних паперів у разі повторного застосування санкцій, передбачених пунктами “а-в” статті 39 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”. Міністерство фінансів України може зупиняти діяльність фондової біржі в разі порушення нею статутної діяльності і вимагати приведення її у відповідність зі Статутом і Правилами фондової біржі.
Правові засади державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні визначає також Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”. Зокрема, у статті 1 даного закону зазначено, що державне регулювання ринку цінних паперів — це здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.
У відповідності з законом; державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється з метою:
— реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних;
— створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів із врахуванням Інтересів суспільства;
— одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів;
— забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів;
— гарантування прав власності на цінні папери;
— захисту прав учасників фондового ринку;
— інтеграції у європейський і світовий фондові ринки;
— дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства;
— запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів;
— контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів
Держані І с регулювання ринку цінних паперів, у відповідності із законом, здійснюється в наступних формах:
— прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;
— регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язки учасників ринку цінних паперів;
—*т Видачі спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;

— заборони та зупинення на певний термін (до одного року) професійн " діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;
— реєстрації випуску (емісій) цінних паперів та інформації про ви пуп (емісію) цінних паперів;
— контролю за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;
—- створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;
— контролю за достовірністю інформації, що подається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам;
— встановлення правил та стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням;
— контролю за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів;
— контролю за системами ціноутворення на ринку цінних паперів;
— контролю за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів;
— проведення інших заходів щодо державного регулювання контролю за випуском та обігом цінних паперів.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, що здійснює державне регулювання ринку цінних паперів, є державним органом, підпорядкованим Президенту України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її центральний апарат та територіальні органи.
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку утворюється у складі голови комісії та шести членів комісії. Голова комісії і її члени призначаються і звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України.
Голова та члени Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку мають право без спеціальних дозволів представляти комісію у суді чи арбітражному суді. Термін повноважень голови комісії та членів комісії — сім років. Одна і та ж особа не може бути членом комісії більше двох термінів підряд. Звільнення голови комісії та членів комісії протягом терміну повноважень може мати місце лише за власним бажанням, а також в разі вчинення злочину або у зв'язку з неможливістю виконання обов'язків за станом здоров'я.

Основною формою роботи комісії є засідання, що проводяться за рішенням голови комісії у разі необхідності, але не рідше одного разу на місяць. Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку затверджується Президентом України. При Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку створюється Консультаційно-експертна рада, інші органи та установи.
Спеціальним законом, що регулює відносини в галузі державного кредиту в Україні, є Закон України “Про державний внутрішній борг України” від 16 вересня 1992 року. Насамперед він дає визначення державного внутрішнього боргу. Державним внутрішнім боргом України, згідно зі статтею 1 цього закону е строкові боргові зобов'язання уряду України в грошовій формі. Державний внутрішній борг гарантується усім майном, що перебувік у загальнодержавній власності.

Закон визначає склад державного внутрішнього боргу України До нього відносяться позики уряду України і позики, здійснені під гарантію Кабінету Міністрів України для забезпечення фінансування загальнодержавних програм. Державний внутрішнії! борг України складається із заборгованості минулих років і заборгованості, яка щойно з'являється за борговими зобов'язані їм міг уряду України.

До боргових зобов'язань уряду України закон відносить випущені урядом цінні папери, інші зобов'язання в грошовій формі, гарантовані урядом України, а також одержані ним кредити. До ск. чі. боргових зобов'язань уряду України також включається частина боргових зобов'язань уряду Радянського Союзу, взята на себе урядом України у встановленому законом порядку
В законі визначаються також види і форми державного внутрішнього боргу України. Так, відповідно до цього закону, боргові зобов'я з;г уряду України виступають у вигляді облігацій внутрішніх державних позик і казначейських зобов'язань України. В окремих випадках закон допускає й інші форми урядових боргових зобов'язань. Характер і умови таких зобов'язань в кожному конкретному випадку визначаються урядом України за згодою з Національним банком України. Умови і порядок випуску державних цінних паперів і регулювання їх обігу, як уже відзначалося вище, визначаються на підставі Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”.
Закоті України “Про державний внутрішній борг України” визначає основи управління і обслуговування державної внутрішньої позики. У відповідності із законом, управління державним внутрішнє боргом України здійснюється Міністерством фінансів України в порядку, погодженому з Національним банком України Розміщення боргових зобов'язань уряду України і надання гарантій від імені уряду України здійснюється за його дорученням Міністерством фінансів України. Граничні розміри державнши внутрішнього боргу України, його структура, джерела і строки погашення встановлюються Верховною Ра дою України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.
Обслуговування державного внутрішнього боргу України — це здійснення операцій по розміщенню облігацій внутрішніх державних позик, інших цінних паперів, їх погашенню і виплаті доходів по них у вигляді процентів чи в іншій формі. Воно здійснюється Міністерством фінансів України через банківську систему України.
Для фінансування видатків по розміщенню, рефінансуванню, виплаті доходу і погашенню боргових зобов'язань уряду України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування державного внутрішнього боргу України. В цей фонд зараховуються кошти в розмірі п'ятдесят процентів, одержані від приватизації майна державних підприємств, а також від інших доходів держави.
Міністерство фінансів України зобов'язане щорічно публікувати в загальнодоступному виданні відомості про стан державного внутрішнього боргу України.
Важливим нормативним джерелом, що регулює відносини в галузі державного кредиту, є щорічні закони про Державний бюджет України на відповідний рік. В цих законах насамперед визначаються допустимі розміри державного внутрішнього і зовнішнього боргу та їх структура, джерела і умови їх погашення, закладаються такі принципи фінансової політики держави, які б в сукупності мінімізували видатки державного бюджету і, відповідно, необхідність в державних позиках.
Окремі відносини в галузі державного кредиту регламентуються правовими нормами, викладеними в Законах України “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, “Про бюджетну систему України”, “Про Державну податкову службу в Україні” та в ряді інших законів.
Великий масив відносин в галузі державного кредиту регламентується правовими нормами, що містяться в указах Президента України. Зокрема, Указом Президента України від 28 лютого 1992 р. насамперед були визначені доля і правовий статус тієї частини внутрішньої державної позики уряду СРСР 1982 р., яка виявилась розміщеною в Україні. Цим Указом на Кабінет Міністрів України покладалося виступити правонаступником зобов'язань бувшої радянської держави в частині, що має пряме відношення до громадян України за облігаціями цієї позики. Указом подальша покупка і продажа облігацій цієї позики припинені. Водночас було продовжено виплату виграшів за облігаціями що вийшли в тираж, які проводились до кінця 1991 року
Указом Президента України “Про електронний обіг цінних паперів І Національний депозитарій” від 25 травня 1994 р. було відкрити шлях сучасним світовим технологіям в цій сфері діяльності. Зокрема, з метою прискорення та спрощення обігу цінних папері ь було встановлено, що цінні папери в Україні поряд з традиційною формою можуть випускатися також у формі записів на рахунках та у зв'язку з цим було запроваджено систему електронного обігу цінних паперів. На підставі цього указу було створено Національний депозитарій для обслуговування електронного обігу цінних паперів. Він був створений на основі Центральнім о депозитарію цінних паперів при Українській фондовій біржі На виконання даного указу також були розроблені Положення про електронний обіг цінних паперів та Положення про Національний депозитарій.
Помітт роль в регулюванні відносин в галузі державного кредиту зіграли Укази Президента України “Про першочергові заходи по компенсації громадянам України втрат від обезці-нення цінних паперів і грошових збережень” від 15 червня 1994 р і “Про компенсацію громадянам України втрат від обез-цінення грошових збережень в установах Ощадного банку України і Укрдержстраху” від 24 листопада 1994 р. Згідно першому з цих указів були припинені на території України обіг облігацій державної цільової безпроцентної позики уряду СРСР 1990 р , казначейських зобов'язань союзної держави і сертифікатів Ош;: ' : СРСР. Правонаступником цих зобов'язань було оголошен уряд України. Кабінету Міністрів України було доручено передбачити відповідні кошти для викупу цих цінних паперів, проіндексувати їх у відповідності з темпами зростання споживчі \ цін у 1992-1994 роках. Згідно другому указу індексації підлягали грошові збереження громадян України по всіх видах вкладів, договорів довгострокового страхування, виходячи з їх залишку, а також сплачених сум страхових внесків станом на 2 січня 1992 р.

21 листопада 1996 р. було прийнято Закон України “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України”. На під стиш цього закону встановлюються зобов'язання держави перед громадянами України, які внаслідок знецінення втратили грошові заощадження, поміщені в період до 2 січня 1992 року в установи Ощадного банку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України, а також у державні цінні папери: облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 року, облігації Державної внутрішньої виграшної позики 1982 року, державні казначейські зобов'язання СРСР, сертифікати Ощадного банку СРСР.
Згідно цього ж закону, компенсації підлягають також грошові заощадження громадян України, поміщені в установи Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху протягом 1992-1994 років і які знаходились на рахунках Ощадного банку України не менше одного повного календарного року в період 1992-1995 років.
Чинність цього закону поширюється і на іноземних громадян та осіб без громадянства, які станом на 2 січня 1992 р. мали заощадження в установах Ощадного банку СРСР та державного страхування СРСР, що діяли на території України.
Держава зобов'язалась забезпечити збереження та відновлення реальної вартості заощаджень громадян і гарантувати їх компенсацію у встановленому порядку.
Компенсація громадянам України втрат від знецінення грошових заощаджень проводиться виключно у грошовій формі за рахунок Державного бюджету України, починаючи з 1997 року. Відновлення заощаджень громадян України здійснюється шляхом переведення їх у цільові боргові зобов'язання держави в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України і Національним банком України. Кошти для компенсації заощаджень громадян визначаються в Державному бюджеті України окремою статтею. Порядок перерахування коштів з Державного бюджету України установам Ощадного банку України та колишнього Укрдержстраху визначається Кабінетом Міністрів України.
Кабінет Міністрів України може залучати для проведення компенсаційних виплат позабюджетні кошти, в тому числі кошти, залучені до Державного бюджету України через спеціальні податки, встановлені законами України.
Погашення відновлених заощаджень громадян, поміщених у цінні папери, здійснюється на загальних підставах відповідно до сум, визначених у Державному бюджеті Україні.
Велика кількість нормативних актів по регулюванню відносин в галузі державного кредиту видається головним суб'єктом цих відносин з боку держави — урядом України. Типовим прикладом цього може бути постанова Кабінету Міністрів України “Про випуск об:пгашй внутрішньої'державної позики 1995 року” від 23 серпня 1994 р., у відповідності з якою були випущені облігації на строк з 1 січня по 31 грудня 1995 р. Цією ж постановою були затверджені “Основні умови випуску і порядок розміщення облігацій внутрішньої державної позики 1995 року”. Облігації випускалися на пред'явника загальним обсягом емісії один трильйон карбованців. Строк погашення визначений в один рік з умовою щоквартальної виплати доходу з розрахунку 140 процент річних. Номінальна вартість облігації була встановлена в 100 млн карбованців, причому погашення і виплата доходу здійснювались в безготівковій формі.
Розміщені облігацій цієї позики здійснювалось на добровільних засадах серед юридичних осіб, кожна з яких мала право придбані необмежену кількість облігацій. Кошти, одержані від розмішені облігацій, зараховувались в Державний бюджет України Операції з розміщення і погашення облігацій здійснювались Національним банком України, на який були покладені обов'язки генерального агента по обслуговуванню випусків і погашенню облігацій. Гарантом своєчасності і повноти пога-шенш¹ облігацій виступило Міністерство фінансів України.

З метою стимулювання притоку іноземних кредитів в Україну і зменшення видатків Державного бюджету України Кабінет Міністрів України 17 серпня 1995 р. прийняв постанову “Про додаткове забезпечення гарантій чи інших зобов'язань уряду України, що надаються іноземним кредиторам по погашенню кредитів в іноземній валюті, які одержують українські юридичні Нею встановлено, що Валютно-кредитна рада Кабінету Міністрів України розглядає питання про надання гарантій та інших зобов'язань уряду України іноземним кредиторам для забезпечення погашення заборгованості юридичних осіб Укр; за кредитами в іноземній валюті, що одержуються ними на принципах валютної самоокупності, лише за умови укладенії вказаними юридичними особами і Державним експортноім. рііііі : банком України (або іншим уповноваженим урядом України фінансовим агентом) кредитних і інших угод і угод позики. Лише за наявності нотаріально засвідчених угод позики Валютно-кредитна рада подає на розгляд Кабінету Міністри України матеріали про надання іноземним кредиторам гарантій або інших зобов'язань уряду України.

У відповідності з даною постановою всі витрати, пов'язані з оцінкою вартості предмету застави та укладенням угоди застави несе юридична особа, що має намір одержати гарантії чи інші зобов'язання уряду України по забезпеченню погашення кредитів в іноземній валюті. При цьому встановлено, що держмито за нотаріальне посвідчення угоди застави оплачується в розмірі 0,1 процента вартості предмета застави, але не більше 35 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Ведення обліку гарантій і інших зобов'язань уряду України, що надаються у відповідності з чинним законодавством нашої держави для забезпечення погашення українськими юридичними особами кредитів в іноземній валюті, покладено на Міністерство фінансів України.
У грудні 1995 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову “Про забезпечення сільськогосподарських товаровиробників паливно-мастильними матеріалами і іншими матеріально-технічними ресурсами за рахунок товарного кредиту”. Нею передбачено ввести товарний кредит як одну з нових форм забезпечення сільськогосподарських товаровиробників основними матеріально-технічними ресурсами (паливно-мастильними матеріалами, мінеральними добривами, сільськогосподарською технікою і т.д.).
Уряд України встановив, що матеріально-технічні ресурси, надані у вигляді товарного кредиту суб'єктами підприємницької діяльності всіх форм власності на підставі угод, укладених ними з Міністерством фінансів України, урядом Автономної Республіки Крим і місцевими державними адміністраціями, використовуються для забезпечення сільськогосподарських товаровиробників в рахунок виконання ними державного контракту на сільськогосподарську продукцію і закладання в державний резерв цієї продукції та продуктів її переробки.
Кабінет Міністрів України затвердив порядок оформлення цього товарного кредиту. Згідно цього порядку, Мінфін укладає з урядом Автономної Республіки Крим і обласними державними адміністраціями угоди про порядок і обсяги надання товарних кредитів під гарантії їх погашення на випадок невиконання державного контракту чи незакладення ресурсів в державний резерв за рахунок відповідних бюджетів із врахуванням рівня біржових цін на час здійснення розрахунків.
На підставі вказаних угод заготівельниками укладаються угоди із товаровиробниками сільгосппродукції, що передбачають порядок, строки і обсяги поставок товаровиробниками зерна, насіння та іншої сільськогосподарської продукції в державні і регіональні ресурси чи в державний резерв. В цих угодах визначаються коефіцієнти обміну товарних ресурсів та продукцію, що поставляю Іься в державні і місцеві ресурси на державний резерв. Невиконання договорів тягне за собою

Розділ III

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ ТА БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ

Глава 18
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДЕРЖАВНИХ ВИДАТКІВ В УКРАЇНІ

§ 1. Поняття державних видатків, особливості відносин у галузі видшків в період перехідної економіки.

Принципи фінансування
Виконання оудь-яких функцій держави потребує прямих витрат фінансових ресурси;. Тому витрати держави — це одна з важливих сторін фінансової діяльності держави, яка безпосередньо пов'язана з її діяльністю по мобілізації коштів у державний та місцеві бюджети і державні цільові фонди.

Державні витрати — це складова частина фінансових відносин, яка полягає у безперервному цільовому використанні державних грошових ресурсі^, що накопичуються у:
— державному бюджеті,
— державних бюджетних та позабюджетних фондах,
— власних фондах державних їй лпрін мсін, установ та організацій з метою виконання загальнодержавних функцій, фінансування державної І а комунальної соціальної і культурної сфер, державних цільових програм, а також фінансування розширення виробництва окремих державних та комунальних підприємств, установ, організацій у відповідності з чинним законодавством держави
Таким чином, державні видатки складаються з:
— прямих видатків держави, що здійснюються через систему бюджетів, бюджетних та позабюджетних централізованих державних фонди',;
— видатків державних та комунальних підприємств, організацій та установ.
У фінансовому праві державні видатки виділені в окремий інститут державних видатків, який утворюється фінансово-правовими нормами, що регулюють суспільні відносини щодо витрачання державних та комунальних грошових ресурсів. Ці норми вводяїься законами та постановами Верховної Ради України, актами місцевого самоврядування — рішеннями місцевих рад (які за Конституцією України здійснюють управління державною та/або комунальною власністю), підзаконними нормативними актами — Указами Президента, постановами Кабінету Міністрів, актами окремих міністерств та відомств, державних місцевих адміністрацій, а також фінансово-плановими актами бюджетних підприємств, установ та організацій.
Суб'єктами суспільних правових відносини щодо витрачання державних та комунальних грошових ресурсів є: держава в особі Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховна Рада і Уряд Автономної Республіки Крим, місцеві органи самоврядування та їх виконавчі органи, а також галузеві органи виконавчої влади України, державні та комунальні підприємства, організації та установи.
Об'єктом інституту державних видатків є мобілізовані у розпорядження держави та державних і комунальних підприємств кошти.
Як економічна категорія державні видатки об'єднують витрати, які покриваються з централізованих та децентралізованих державних фондів коштів. Більшість державних видатків фінансується з Державного бюджету — централізованого фонду коштів, що утворюється в процесі перерозподілу національного доходу, та з місцевих бюджетів. Менша частина державних витрат покривається за рахунок децентралізованих фондів коштів — коштів міністерств та відомств, підприємств, установ та організацій державної та комунальної форми власності, а також позабюджетних коштів бюджетних установ та позабюджетних фондів органів місцевого самоврядування усіх рівнів.
Усі державні витрати закріплюються у відповідних актах законодавства та планово-фінансових актах. Видатки Державного бюджету відображені у щорічному законі України про Державний бюджет, обсяги та структура видатків місцевих бюджетів усіх рівнів затверджуються рішенням сесій відповідних місцевих рад, видатки децентралізованих фондів коштів встановлюються у фінансових планах — балансах та кошторисах підприємств, установ та організацій. Органи, що контролюють фінансову діяльність держави, — Верховна Рада України, Рахункова палата Верховної Ради, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів та його контрольно-ревізійне управління і Казначейство — уповноважені допускати фінансування тільки таких видатків, які передбачені відповідними нормативними актами.
Державні видатки визначаються функціями та економічним станом держави В період переходу до ринкової економіки суттєво змінюється структура державних видатків — їх склад та обсяги. Це пов'язано, в першу чергу, з появою комунальної форми власності, подальшим збільшенням сектору економіки, що базується на недержавній формі власності, проведенням реформи цінової політики держави, а також з поступовим скороченням дотаційного фінансування цілих галузей народного господарства та збільшенням використання методів цільового фінансування державних програм.
Державні видатки здійснюються шляхом фінансування. Фінансування державних видатків — це плановий, цільовий, безповоротний й безвідплатний відпуск грошових коштів, який виконується з урахуванням оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел фінансування, проводиться в міру здійснення планового використання коштів для забезпечення виконаним загальнодержавних функцій (оборона країни, управління тощо), а також для утримання соціально-культурної сфери, забезпечення соціальних гарантій та зобов'язань держави, з додержанням режиму економії при постійному здійсненні контролю.
Фінансування здійснюється із різних джерел — бюджетів різних рівнів, позабюджетних цільових фондів, власних коштів державних та комунальних підприємств. В залежності від джерел фінансування можна виділити такі його види: бюджетне фінансування, самофінансування та державне кредитування.
Бюджетне фінансування — це фінансування, що Проводиться за рахунок бюджетних коштів.
Самофінансування використовується для покриття видатків державних та комунальних підприємств за рахунок їх власних фінансових ресурсів.
Основними суб'єктами фінансування є державні органи, підприємства, установи та організації державної та комунальної форм власності. Останні поділяються на такі, що фінансуються з бюджету повністю або частково. В залежності від суб'єктів можна виділити і дві форми проведення фінансування. При першій формі — з бюджетних або відомчих джерел покривається лише частина видатків державних та комуналь них підприємств, установ та організацій. Решта — більша частина — видатків покривається за рахунок їх власних або кредитних коштів. Отже, основним принципом першої форми фінансування є оптимальне поєднання використання власних, кредитних та бюджетних коштів при фінансуванні видатків. Ця форма застосовується при фінансуванні державних та комунальних підприємств, які мають економічну та фінансову самостійність, отримуючи власні прибутки (тобто для них бюджет не є основним джерелом покриття видатків. Яскравим прикладом є госпрозрахункові підприємства), а також при фінансуванні державних програм.

При другій формі фінансування з бюджетних джерел проводиться повне покриття всіх видатків суб'єкту фінансування. Ця форма використовується при фінансуванні діяльності державних органів, обороноздатності країни, утриманні соціальної сфери, а також державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх доходів (на відміну, наприклад, від госпрозрахункових підприємств).
Державні або комунальні підприємства, установи та організації, видатки яких повністю фінансуються з бюджету, називаються бюджетними.
Діяльність бюджетних установ має свою особливість. Вони належать до невиробничої сфери і не приймають безпосередньої участі у створенні матеріальних цінностей, тобто не створюють національного доходу. Основне їх призначення полягає у задоволенні соціально-культурних потреб населення та здійсненні загальнодержавних функцій. В умовах переходу до ринкових відносин майже всім бюджетним закладам та установам дозволено займатися певними видами підприємницької діяльності, які передбачені в їх статутних документах або положеннях про їх діяльність, затверджених відповідними державними органами. В результаті такої діяльності бюджетні установи можуть отримувати власні доходи й витрачати їх як додаткове джерело на покриття власних видатків. Але обсяги таких позабюджетних доходів є незначними у порівнянні з бюджетним фінансуванням, через що ці установи не можуть стати економічно та фінансове самостійними й перейти на першу форму фінансування.

Незалежно від джерел покриття видатків фінансування здійснюється на основі таких принципів: плановості, безповоротності та безвідплатності, цільового спрямування коштів та
їх ефективного використання, фінансування в міру виконання планів, оптимальними поєднання власних, кредитних та бюджетних джерел, додержання режиму економії та здійснення постійного контролю за іх використанням.
Принцип безповоротності та безвідплатності фінансування державних видатків означає виділення коштів без прямого їх повернення дер/каш І а ос > І,І кх енпя до державних фондів коштів будь-якої платні за отримання цих коштів. Можна сказати, що непряме (опосередковане) повернення отриманих від держави коштів полягає в матеріальному прирості основних фондів в державній та комунальній виробничій і невиробничій сферах, збільшення прибутків державних та комунальних підприємств, підготовці кваліфікованих кадрів для суспільства тощо.

Принцип цільового спрямування фінансування державних витрат полягає у тому, що кошти плануються, відпускаються та використовую І ься на чітко визначені нормативними та індиві-дуально-плановимІІ фінансовими актами цілі та заходи: виплата заробітної плати, поточні видатки, видатки розвитку тощо. Ефективне використання коштів має на меті одержання суспільне необхідного або бажаного результату при мінімальних витратах живої та упредметненої праці та матеріальних ресурсів. Виконання цього принципу на практиці означає удосконалення форм та методів оперативного управління виробничою та фінансовою діяльністю держави, розробку додаткових важелів та стимулів, спрямованих на скорочення втрат та непродуктивних витрат, інтенсифікацію виробництва та використання науково-технічної прогресу.
Принцип фінансування в міру виконання планів означає, що кошти виділик>і І.^.г не автоматично, а у відповідності з фактичним виконанням робіт, кількісними та якісними показниками, Що зумовлюють обсяги витрат на конкретні цілі в момент виникнення реальної потреби у наданні коштів. Завдяки цьому принципу грошові ресурси можуть перебувати у постійному обігу. Виконаних цього принципу чітко прослідковується при фінансування капіталовкладень та капітальних ремонтів, де в разі невиконання планів засвоєння коштів невикористані грошові ресурси враховуються при наданні бюджетних коштів на наступний період.

Принцип оптимальними пІн'ЯниІиїя власних, кредитних та бюджетних коштів полягає в тому, що під час визначення обсягу фінансування на всіх рівнях спочатку враховується наявність та можливість використання власних коштів або скорочення власних видатків, потім — можливість отримання банківських кредитів і лише при об'єктивній неможливості покриття видатків з вищезазначених джерел вирішується питання про виділення бюджетного або відомчого фінансування. Цей принцип застосовується на стадії планування, розподілу та використання держаних ресурсів при покритті поточних видатків та капіталовкладень.
Принцип додержання режиму економії застосовується на стадії фактичного використання коштів й проявляється у раціональному використанні трудових та матеріальних ресурсів, використанні новітніх ресурсозберігаючих технологій, підвищенні норм виробітку сировини та природних ресурсів тощо. Саме пошук та розвиток техніки та технології виробництва, пошук дешевих ресурсів можуть привести до економії та раціонального використання природних, матеріальних та грошових ресурсів держави.
При дефіциті бюджету та інфляції коштів додержання перелічених принципів фінансування є складною задачею, а відступ від них веде до таких тяжких наслідків, як безсистемне й нерегулярне використання державних коштів, виникнення проблеми неплатежів та зростання заборгованості держави по фінансуванню тих чи інших витрат (зарплат, пенсій, капіталовкладень тощо). Тому особливої важливості набирає принцип здійснення постійного контролю за використанням всіх видів державних ресурсів. Контроль дає можливість з'ясувати помилки та недоліки у фінансовій діяльності держави та вжити заходів для їх усунення. Він також дає інформацію для перспективного та поточного планування державних видатків під час визначення цільового спрямування коштів та їх оптимальних обсягів.
§2. Поняття та принципи бюджетного фінансування

Бюджетне фінансування — це безповоротний безвідплатний відпуск коштів з Державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій, функцій місцевого самоврядування та забезпечення функціонування бюджетних підприємств, установ та організацій.
Бюджетне фінансування базується на загальних принципах фінансування, але має і свої специфічні особливості, а саме:
— кош І и на покриття витрат відпускаються тільки з одного бюджету за підпорядкованістю підприємства, установи чи організації (тооїо з Державного, обласного, районного, міського, сільського або селищного). Виняток становить фінансування загальнодержавних заходів — боротьба з епідеміями, епізоотія-ми, ліквідація втрат від катастроф та стихійного лиха тощо;

— фінансування бюджетних установ здійснюється на основі встановлених економічно і науково обгрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери діяльності держави.
Необхідно зазначити, що в умовах перехідної економіки у фінансуванні державних та комунальних підприємств повністю змінилося співвідношення між бюджетним безповоротним фінансуванням та використанням власних і залучених (кредитних) коштів, що підлягають поверненню. Сьогодні вже не допускається повне бюджетне фінансування для підприємств з державною І а комунальною формою власності (окрім тих, яким надано статус казенних). Тому суттєво зростає роль кредитування, яке використовується для формування значної частки оборотних коштів державних та комунальних підприємств, а також фінансування капіталовкладень.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
Сутність принципів фінансування державних видатків.
Як можна визначити поняття фінансування державних

1 Що таке державні витрати?
2 видаткі

3 Принципи кошторисно-бюджетного фінансування.

Глава 19
ПРАВОВІ ОСНОВИ КОШТОРИСНО-БЮДЖЕТНОГО ФІНАНСУВАННЯ
§ 1. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування, принципи, об'єкти фінансування

Виділенії;І коштів з бюджету на забезпечення діяльності апарату законодавчої та виконавчої влади, управління, суду й прокуратурі!, обороноздатності країни, на утримання соціально-культурнім' сфери, а також державних та комунальних підприємств, установ та організацій, які не мають своїх доходів (бюджетних установ), здійснюється шляхом кошторисно-бюджетного фінансування.
Кошторисно-бюджетне фінансування — це метод безповоротного, безвідплатного відпуску грошових коштів на утримання установ, що перебувають на повному фінансуванні з бюджету, на основі фінансових планів — кошторисів витрат.
Таким чином, за цим методом фінансується майже вся невиробнича сфера суспільства, що базується на державній або комунальній формі власності (бюджетна сфера). Обсяг передбачуваних витрат згідно з кошторисами закріплюється в бюджетах, які приймаються на відповідних рівнях — у Державному бюджеті, бюджеті Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетах. Кошторисно-бюджетне фінансування здійснюється на основі загальних принципів бюджетного фінансування.
На кошторисно-бюжетному фінансуванні утримуються державні та комунальні:
— установи соціальної сфери;
— освітні установи — школи, середні спеціальні та вищі учбові заклади;
— установи охорони здоров'я — лікарні та поліклініки, здо-ровпункти, державні та дитячі дошкільні установи;
— установи культури — бібліотеки, будинки культури, дитячі театри, об'єкти фізичної культури, а також:
— установи Міністерства оборони, Національної Гвардії, Прикордонних військ, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України;
— органи законодавчої та виконавчої влади, суди та прокуратура. та правове значення кошторисних підрозділів. Порядок складання та затвердження кошторисів.

§ 2. Кошторис як індивідуально-плановий акт, його зміст

Основним документом, що визначає витрати бюджетних установ, є кошторис.
Кошторис витрат — основний плановий документ, який визначає загальний обсяг, цільове надходження та використання, а також щоквартальний розподіл коштів, що відпускаються з бюджету на утримання бюджетних установ або на здійснення централізованих заходів по соціальному, господарському, екологічному, культурному та іншому будівництву.Фінансування з бюджету виконується тільки на основі затверджених для цього кошторисів видатків. Витрати бюджетних коштів без затвердженого в установленому порядку кошторису недопустимі
Кошторис витрат на утримання бюджетних установ є індивідуальним фінансово-плановим актом, що встановлює права і обов'язки керівників цих установ по використанню зазначеного обсягу грошових засобів, а також права і обов'язки фінансуючих органіь по виділенню цих грошових коштів і контролю за їх правомірним використанням. Для кожної бюджетної установи вірно складений і своєчасно затверджений кошторис є індивідуальним фінансово-плановим актом, на основі якого ця установа фінансується протягом календарного року.
Забезпечення бюджетних установ гроиикиїми ресурсами називається кошторисно-бюджетним фінансуванням. Кошторисно-бюджетне фінансування — це система науково та економічно обгрунтованих заходів щодо визначення критеріїв розподілу коштів і напрямів використання фінансових ресурсів, а також визначення їх оптимальних обсягів для кожного об'єкта, що фінансується
При кошторпсно -оюд/ке І но\]\ фінансуванні фінансове-правові відносини виникають тільки з моменту затвердження кошторису. В цьому і полягає правове значення кошторису як індивідуального фінансово-планового акту, який хоч і не встановлює правових норм, але направлений на їх виконання і конкретизує ту чи іншу правову норму у розрізі конкретного правовідношення

У практичній діяльності бюджетних установ застосовуються чотири види кошторисів витрат: індивідуальні, загальні, зведені та кошториси витрат на централізовані та інші заходи. Усі види кошторисів складаються відповідно до Класифікації доходів і видатків держашим й та місцевих бюджетів України (бюджетної класифікації).

За економічною структурою видатки бюджету поділяються на загальні видатки; поточні видатки; капітальні видатки; кредитування без погашення.
До загальних видатків відносяться поточні видатки та капітальні видатки. До поточних видатків відносяться:
— видатки на товари і послуги — оплата праці державних службовців, нарахування на заробітну плату, придбання предметів постачання і матеріалів, видатки на відрядження, дослідження та розробки;
— виплата процентів, а саме банківським установам, за внутрішніми позиками та за зовнішнім державним боргом);
— субсидії і поточні трансферні виплати, а саме субсидії державним підприємствам, фінансовим установам, дотації на покриття збитків державних підприємств, інші субсидії;
— трансферні платежі органам державного управління інших рівнів — кошти, що передаються іншим бюджетам, тощо;
— трансфери населенню — виплата пенсій та допомог, стипендій, оплата безплатно виданих квартир і комунальних послуг тощо;
— трансфери за кордон — платежі іншим країнам. ,,„ . До капітальних видатків відносяться:
— придбання основного капіталу;
— капітальне будівництво — будівництво житла, виробничих об'єктів, об'єктів соціально-культурного та побутового призначення тощо;
капітальний ремонт — ремонт житлового фонду, виробничих об'єктів, об'єктів соціально-культурного, побутового та адміністративного призначення тощо;
— створення державних запасів та резервів;
— капітальні трансфери.

Статті у класифікації відображають окремі види видатків та визначають їх цільове призначення. Перелік видатків, які включаються у окремі статті, встановлюються наказами та листами Міністерства фінансів України.
Для утримання однотипових невеликих установ (таких, як школи, бібліотеки, клуби, відділи у складі виконкомів або апараті адміністрації тощо), які обслуговуються централізованими бухгалтеріями, складаються загальні кошториси, в яких обов'язково розшифровується обсяг фінансування за статтями на кожну установу окремо.
Індивідуальні кошториси витрат бюджетних установ складаються за відповідними параграфами бюджетної класифікації. Міністерствами, відомствами та відділами виконкомів органів місцевого самоврядування складаються фінансові плани з розрахунками та обгрунтуванням видатків, які називаються кошторисами на централізовані заходи (такі, як проведення нарад,
конференцій тощо).
Види кошторисів відрізняються між собою різним рівнем узагальнення інформації про видатки. Індивідуальний кошторис відображує вимоги у коштах кожної окремої бюджетної установи з урахуй п!І;я\І специфіки їх функціонування. Загальні кошториси складаються для видатків груп однотипових установ.

Зведені кошториси вміщують всі видатки на утримання установ, що підпорядковані одному міністерству чи відомству. Такі кошториси об'єднують всі індивідуальні, загальні кошториси та кошториси на централізовані заходи.
Кошторис витраї будь-якої бюджетної установи, складається з 4 частин. 1) загальні відомості; 2) виробничі показники; 3) розрахунки по видах витрат; 4) зведення витрат. До загальних відомостей про бюджетну установу відносять: її найменування, адресу, бюджет, з якого вона фінансується, з вказівкою номерів розділу, глави та параграфа за бюджетною класифікацією.
В другій частині наводяться дані оперативно-технічного характеру (паспорїизацгП. на підставі яких проводяться розрахунки необхідних асигнувань. До таких даних належать, наприклад: кількість студентів, учнів у школах та кількість створених класів, кількість місць у кінотеатрі, кількість ліжок у стаціонарах лікарень у середньому. Також наводяться необхідні відомості про матеріально-технічну базу — приміщення за їх призначенням, система опалення, наявність транспортних засобів тощо.
Третя частина кошторису містить всі економічні обгрунтування — розрахунки по кожній з статей за елементами витрат. В четвертій частині робиться зведення витрат за статтями з розподілом за кварталами року. Сума кожної з статей визначена на підставі даних другої частини й відповідає даним економічного розрахунку з третьої частини.
Кожна з статей кошторису витрат має однорідну групу витрат, передбачених бюджетною к.іасифікашгю. 'Иаие.ісмо основні статті кошторису витрат, встановлені бюджетною класифікацією.
Стаття 1. Заробітна плата. В цю статтю зараховуються всі витрати на оплату заробітної плати відповідно до посад, вста мовлених окладів і ставок з урахуванням вчених ступенів, наукових звань, професійних категорій, присвоєних атестаційни-ми комісіями або розцінками на роботи, як штатним працівникам, так і тим, що працюють за сумісництвом, а також на погодинну оплату праці викладачів. Згідно з цією статтею робляться також доплати за виконання різноманітних робіт, усі види додаткової оплати праці викладачів навчальних закладів — за завідування учбовими кабінетами, лабораторіями, за виконання обов'язків класних керівників, за перевірку письмових робіт учнів; оплата консультантів у лікувальних закладах; виплата за звання дійсним членам і членам-кореспондентам академії; виплата премій і подання матеріальної допомоги працівникам органів державної влади і управління, правоохоронних органів, де ці затрати проводяться в межах фонду оплати праці; оплата праці осіб, що не перебувають у штаті даної установи, залучених для виконання робіт на договірних засадах.

Стаття 2. Нарахування на заробітну плату. За цією статтею плануються і враховуються відрахування до Пенсійного фонду України та відрахування на соціальне страхування працівників з фонду заробітної плати згідно з статтею 1 (Виняток становить заробітна плата викладачам-військовим з військових кафедр вузів, на яку нарахування не робляться). Нарахування на заробітну плату робляться в розмірі 37 % від фонду заробітної плати, які потім розподіляються: Пенсійному фонду — 88 %, органам соціального страхування — 12 % від нарахованої суми.
Стаття 3. Канцелярські та господарські витрати. На цю статтю відносяться такі видатки: придбання канцелярського приладдя, витрати по публікаціях, абонементна плата за телефони й телетайпи, оплата міжміських переговорів, витрати на придбання довідкової та періодичної літератури, оплата за позавідомчу охорону і охоронно-пожежну сигналізацію, оренда приміщень, оплата за водопостачання й каналізацію, освітлення та опалення, придбання матеріалів для утримання приміщень у чистоті та проведення поточних ремонтів, прання білизни та проведення дезинфекцій, утримання транспорту й послуги сторонніх транспорту й механізмів, які залучаються до виконання робіт, тощо.
Стаття 4. Відрядження та службові поїздки. Витрати цієї статті складаються з оплати проїзду, добових і квартирних при службових відрядженнях адміністративно-управлінського персоналу; витрати на придбання проїзних квитків на внутрішнь-оміський транспорт для працівників, діяльність яких пов'язана з роз'їздами по місту. За цією ж статтею проводиться оплата надбавок до заробітної плати, “підйомних”, якщо фахівці запрошуються з інших регіонів. Але на цю статтю не відносяться видатки, пов'язані з оплатою відряджень на наукові конференції, семінари, симпозіуми Іа Інші поїздки з науковою метою — вони будуть віднесені на статтю 18.

Стаття 8. Стипендії. Визначення розміру асигнувань за даною статтею робиться окремо на виплату стипендій студентам денних вузів, студентам-іноземцям, яких беруть на навчання за контрактною системою, а також студентам вечірніх та заочних відділень останніх курсів у розмірі місячної стипендії в період перебування у відпустках без збереження утримання, що надаються їм згідно з чинним законодавством для ознайомлення безпосередньо на виробництві з роботою за обраною спеціальністю; оплата стипендій аспірантам, ординаторам, слухачам курсів іноземної мови, слухачам підготовчих відділень.
Стаття 9. Витрати на харчування. За цією статтею робляться витрат н на харчування в лікувальних установах, дитячих будинках та школах-інтернатах, дитячих дошкільних установах, в училищах, де учні, курсанти перебувають на повному державному забезпеченні. Відповідно до цієї ж статті проводиться фінансуіпінпя витрат на видачу безплатного спецхарчу-вання (молока) працівникам учбових закладів, які працюють у шкідливих умовах (з хімічними реактивами тощо).

Стаття 10. Придбання медикаментів та перев'язувальних засобів. Як правило, витрати за цією статтею передбачаються лише в стаціонарах лікарень, поліклініках, здоровпунктах, жіночих консультаціях, будинках дитини. Крім медикаментів і перев'язувальних засобі н за цією статтею купуються кров і плазма для переливання, бакпрепарати, хімреактиви й хімпосуд для проведення аналізів, оплачуються донори та їх харчування.

Стаття 12. Придбання устаткування й інвентаря. Виділення коштів з бюджету на придбання устаткування й інвентаря провадиться за встановленими економічними нормами, які розраховуються разом із статтею 16 в процентному відношенні від вартості основних фондів установи за даними останнього річного звіту Розмір процентів залежить від можливостей бюджету, з якого фінансується установа.
Кошти ст. 12 і ст. 16 становлять фонд розвитку установи. За цією статтею здійснюються витрати на придбання для учбового процесу та для науки обладнання й техніки; для господарського обслуговування — меблі і транспортні засоби, господарський інвентар та інструменти.
Стаття 14. Придбання м'якого інвентаря та спецодягу. За даною статтею кошти витрачаються на придбання постільної білизни для стаціонарів лікарень, гуртожитків учбових закладів, спецодягу для персоналу та хворих у лікарнях, для персоналу всіх установ охорони здоров'я, для хіміків, біологів, господарських робітників у вузах і технікумах та інших установах; видатки на придбання і виготовлення білизни, одягу, взуття, обмундирування і постільних речей, а також спеціального (захисного) одягу в порядку, передбаченому рішеннями уряду.
Стаття 15. Державні капітальні вкладення. Кошти даної статті призначаються на оплату робіт по будівництву нових об'єктів, придбання й монтаж устаткування, реконструкції будинків, споруд і устаткування. Витрати провадяться лише за наявності проектно-кошторисної документації, затвердженої у встановленому порядку.
Стаття 16. Капітальний ремонт будинків і споруд. Капітальний ремонт об'єктів у межах відпущених асигнувань (див. ст. 12) проводиться за наявності технічної документації — дефектних актів, що визначають обсяг та вартість ремонтів і актів виконаних робіт (форма № 2), які підтверджують фактичне виконання. Кошти даної статті можуть бути використані на поліпшення благоустрою та реконструкцію об'єктів.
Стаття 18. Інші витрати. Асигнування за цією статтею можна згрупувати в 4 основні групи:
1. Витрати на організацію і проведення заходів культурно-освітнього характеру. Сюди відносяться витрати по проведенню: заходів культурно-освітнього характеру серед учнів, дітей, хворих та інвалідів; фізкультурних заходів; організації тимчасових виставок по мистецтву; операційні видатки по телебаченню і радіомовленню (по експлуатації технічних засобів зв'язку, по власних кінозйомках, оплаті послуг театрів); придбання (замовлення) драматичних, музичних і художніх творів органами Міністерства культури; заходів по культурних зв'язках із зарубіжними країнами; проектування і виготовлення моделей пам'ятників і бюстів; фінансування видавництв і редакцій газет; проведення загальнорайонних і загальноміських заходів, пов'язаних із святами, в межах дозволених сум.

2. Видатки учбові і на виробничу практику учнів. Це придбання різних посібників, письмових та креслярських приладь, матеріалів і предметів інвентаря для учбових і лабораторних занять упин і аспірантів, а також для занять з дітьми в дитячих садках, дитячих будинках, дитячих санаторіях та інших дитячих закладах; на проведення учбових екскурсій; оплата витрат на відрядження викладачам, котрі виїздять для проведення заниіь на консультаційних пунктах і у філіях вузів; видання та прилбіпшя учбових програм і методичних вказівок; придбання бланків журналів, дипломів, студентських квитків, залікових книжок та іншої документації для учбових закладів; купівлю, доставку й утримання піддослідних тварин, що придбані для учбових занять; оплата в навчальних закладах електроенергії для технічних цілей, опалення теплиць, віваріїв та оранжерей, води, пару І газу для учбових цілей; проведення зборів учнів у таборах; оплата організації нового прийому учнів. Визначення обсягу витрат на ці цілі здійснюється шляхом множення всіановленої норми за кожним видом витрат на середньорічну кількість студентів.

Витрати на проведення виробничої практики включають в себе оплату проїзду до місця проходження практики й назад, оплату житла студентам, що виїздять на практику, а також оплату витрат на відрядження керівникам практики — викладачам. Фінансувати цих витрат здійснюється згідно з чинним законодавством про оплату службових відряджень.
3. Витрати на науково-дослідну роботу. До цієї групи належать витрати трьох видів:
а) безпосередньо витрати кафедр і бюджетних лабораторій на оплату виготовлення дослідних зразків і моделей машин, механізмів, лабораторних стендів; витрати на придбання матеріалів і предметів, необхідних для проведення науково-дослідної роботи, що проводиться кафедрами вузу; утримання піддослідних тварин для наукових дослідів; проведення наукових сесій, з'їздів, конференцій. До цього ж виду витрат належать витрати на оплгиу електроенергії — вона споживається для роботи машин і механізмів при виконанні наукових досліджень;
б) витрати на наукові відрядження й експедиції. На кожну наукову експедицію складається розрахунок експедиційних вит рат відповідно до чинного законодавства й додається до кошторису витрат. Визначення обсягу витрат на наукові відрядження провадиться за планом науково-дослідних робіт, фінансування яких сформоване на конкурсній основі. Тут же передбачені витрати на оплату відряджень професорсько-викладацькому персоналу та науковцям, що виступають доповідачами на конференціях і симпозіумах в інших вузах та наукових організаціях. За цією ж статтею плануються витрати на наукові відрядження аспірантів, якщо вони передбачені індивідуальними планами роботи;
в) витрати, пов'язані з захистом дисертацій. Це оплата праці вчених-опонентів та відшкодування їм витрат на відрядження, оплата за друкування авторефератів.
4. Витрати на придбання книг для бібліотек, вузів, технікумів, шкіл. Ці витрати плануються, виходячи з норм, розрахованих на одного студента, учня. Проводяться також витрати на передплату видань — газет і журналів.
Процес складання кошторису має назву кошторисного процесу та включає декілька етапів: складання, затвердження, виконання. Ці етапи є юридичними діями. Кожен етап регулюється Законом України “Про бюджетну систему України” та іншими нормативними актами. По аналогії з визначенням стадії бюджетного процесу стадії кошторисного процесу можна визначити як відокремлено-самостійні закінчені етапи діяльності державних органів (посадових осіб), в результаті проходження яких індивідуальний фінансовий план переходить з одного якісного стану в інший.
На першій стадії — стадії складання кошторису — здійснюється коштористно-бюджетне планування, в результаті якого створюється проект кошторису. Далі, на стадії затвердження, кошторис набуває ваги офіційного акту, а на етапі його виконання відбувається втілення в життя положень кошторису. Будь-яке відхилення при здійсненні кошторисного процесу є порушенням фінансової дисципліни та чинності нормативного акту. Тому порушення норм, що регулюють порядок складання та затвердження кошторисів, тягне за собою визнання кошторису недійсним.
Кошториси витрат бюджетних установ складаються за формами, які розробляє Міністерство фінансів України для окремих типів установ (бюджетних закладів, підприємств, організацій). Кошторис вміщує лише видатки на поточне утримання, придбання обладнання та інвентаря, проведення капітального ремонту. Капітальні вкладення, передбачені планами економічного та соціального розвитку, фінансуються на основі окремих самостійних кошторисів. Суми видатків, що нараховуються на рік, який планується, наводяться у кошторисі у співстав-ленні з планом, що затверджений на поточний рік з урахуванням внесених змін, та з фактичним виконанням за минулий рік.

Розміри видатків за кожною статтею кошториса встановлюється шляхом використання норм та нормативів — сітьові показники, економічні нормативи, вартісні та натуральні технічні норми.
За своїми юридичними властивостями норми поділяються на обов'язкові та розрахункові (факультативні). Обов'язкові норми встановлюються актами вищих органів державної влади та управління й не підлягають зміні (наприклад, ставки зарплат). Деякі автори називають обов'язкові норми нормативами. Нормативи, на відміну від розрахункових норм, не мають безпосереднього зв'язку з одиницею нормування, а встановлюються правовими актами. До них належать: ставки заробітної плати, нарахування на заробітну плату (відрахування до Пенсійного фонду України та на соціальне страхування, розміри стипендій
тощо) та інші.
Розрахунковими нормами є середні витрати на розрахункову одиницю Ці норми визначаються самим закладом культури за погодженням з фінансовими органами. При їх визначенні обов'язково враховуються конкретні умови, в яких знаходиться данна бюджет; установа.
Показники по мережі здебільшого виступають як об'єктивна категорія усталеної внутрішньої структури бюджетної установи (кількість стаціонарних лікарень та розвернутих в них ліжок, кількість поліклінік і здоровпунктів у складі об'єднання; кількість самостійних структурних підрозділів у складі вищих учбових закладів — науково-дослідних інститутів, проблемних лабораторій, утворених на основі відповідних правових актів — рішень І постанов уряду). Сітьові показники допомагають найбільш повно і з урахуванням специфіки охопити плануванням усі структурні ланки держави. Зміни в показники по мережі внося ІІ.оІ розпорядженнями та постановами Кабінету Міністрів України, а в певних випадках — наказами по міністерству в порядку підпорядкування.

За змістом норми поділяються на натуральні (матеріальні) та грошові (фінансові). Натуральна норма — це кількісний набір продуктів або інших матеріальних цінностей на одну розрахункову одиницю. Натуральна норма найбільш прийнятна при розрахунках харчування в лікарнях, будинках дитини, дитбудинках, будинках інвалідів та престарілих, дитячих дошкільних установах, виходячи з необхідного набору продуктів харчування на один ліжко-день, дитино-день, а також на придбання м'якого інвентаря і спецодягу з подальшим переведенням у грошове вираження, при плануванні й фактичному використанні коштів. Тобто в основі натуральної норми лежить розмір витрат у натуральному виразі (наприклад, витрати електроенергії на 1 кв. метр площі), а в основі грошових — вартісне відбиття матеріальних норм (наприклад, ціна витрат електроенергії на 1 кв. м площі, яка освітлюється).

За методами створення грошових норм ряд вчених поділяє їх на індивідуальні, комбіновані та укрупнені¹. Інші вчені об'єднують комбіновані та укрупнені норми в одну групу². Але, зважаючи на те, що до комбінованих норм відносять норми, що об'єднують видатки у рамках однієї статті або по декількох статтях при зведеному плануванні, а до укрупненої норми (на відміну від комбінованих) відносять усі видатки, пов'язані з фінансовим забезпеченням всієї бюджетної установи (наприклад, клубу чи бібліотеки) або ж її структурної частини, доцільно погодитись з існуванням всіх трьох групових норм. Індивідуальні норми застосовуються при складанні кошторису окремого закладу, вони встановлюють окремі види видатків (опалення, освітлення).

Поквартальний розподіл бюджетних асигнувань за кошторисами повинен відповідати поквартальному розподілу видатків відповідного бюджету. При виконанні кошторису протягом року в нього можуть бути внесені зміни вищестоящою організацією, яка затверджувала кошторис. Порядок складання єдиного кошторису доходів і видатків бюджетної установи та організації регулюється Положенням, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. № 164. У відповідності з цим Положенням єдиний кошторис доходів і видатків бюджетної усіаноші, організації є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільове надходження і поквартальний розподіл коштів установи і складається за установленою Міністерством фінансів України формою.

Формування єдиного кошторису доходів і видатків установи здійснюється на підставі показників лімітної довідки про асигнування з бюджету, яку вищестояща організація надсилає усім підпорядкований установам у двотижневий термін після затвердження бюджету, з якого провадиться фінансування установи.
Під час формування лімітів витрат у підпорядкованих установах вищестоящі організації повинні враховувати об'єктивну потребу в коштах кожної установи, виходячи з основних її виробничих показників, обсягу виконуваної роботи, штатної чисельності та намічених заходів щодо скорочення витрат у плановому періоді За таких умов повинні виконуватись вимоги до забезпечення фінансовими ресурсами передусім витрат поточного року на заробітну плату з нарахуваннями на соціальне страхування і на господарське утримання установи. Асигнування на придбанню обладнання, капітальний ремонт приміщень установ та шші витрати, що не мають характеру першочергових, можуть передбачатися лише за умови забезпечення коштами невідкладних витрат.
Єдиний кошторис доходів і видатків складається усіма установами на календарний рік і затверджується, як правило, керівниками вищестоящих організацій не пізніше ніж через місяць після затвердження відповідного бюджету, з якого провадиться фінансування установи. Одночасно з кошторисом на затвердженії вищестоящою організацією подається штатний розклад установи, включаючи її структурні підрозділи, які утримуються за рахунок спеціальних або інших позабюджетних коштів. Форма штатного розкладу затверджується Міністерством фінансів України. Кошторис і штатний розклад затверджуються в двох примірі І;' к.л-, один з яких повертається установі, а другий залишається у вищестоящій організації.
Кошториси і штатні розклади установ, які не мають вищестоящої галузевої організації (центральні районні, центральні міські дікарні тощо), затверджуються районними державними адміністраціями або виконавчими органами відповідних місцевих рад
У разі коли Верховною Радою України не буде затверджено Державний бюджет України до 2 грудня року, який передує тому, на який складено бюджет, і згідно із статтею 28 Закону України “Про бюджетну систему України” приймається закон про порядок фінансування поточних витрат до затвердження Державного бюджету України, по кожній установі повинні бути розроблені і затверджені керівником вищестоящої організації тимчасові кошториси витрат бюджетних асигнувань на І квартал, а в разі потреби — на II і наступні квартали (залежно від терміну затвердження відповідних бюджетів). Кошторис складається на підставі доведеного вищестоящою організацією ліміту витрат на відповідний період, визначеного з урахуванням вимог зазначеного закону. Ліміти витрат по установах як загальнодержавного, так і місцевого підпорядкування доводяться вищестоящими організаціями за формою лімітної довідки у тижневий термін після прийняття згаданого закону. Тимчасові кошториси затверджуються не пізніше ніж у двотижневий термін після прийняття цього закону.

Фінансування установ без затвердженого у встановленому порядку кошторису забороняється.
Кошториси доходів і видатків, штатні розписи окремих установ затверджуються:
а) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських рад, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій — Мінфіном України;
б) міністерств і відомств Автономної Республіки Крим, управлінь, відділів, інших підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, районних рад, районних державних адміністрацій, міських (міст обласного підпорядкування) рад та їх виконавчих органів — Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями після попередньої експертизи у Мінфіні Автономної Республіки Крим, обласних, Київському та Севастопольському міських фінансових управліннях;
в) управлінь, відділів, інших підрозділів районних державних адміністрацій — районними державними адміністраціями після попередньої експертизи у районних фінансових відділах;
г) регіональних відділень (служо) державних цільових фондів — вищестоящими організаціями;
д) національних закладів освіти, що безпосередньо фінансуються з державного бюджету, — керівниками цих закладів у межах доведених Мінфіном обсягів бюджетних асигнувань та середньорічної чисельності ставок працівників.
Затвердження кошторису і штатного розпису установи засвідчується підписом керівника відповідного органу із зазначенням дати затвердження та гербової печаткою. Зміни до затвердженого кошторису та штатного розпису в процесі його виконання можуть вноситися лише з дозволу вищестоящої організації, яка затвердила кошторис та штатний розпис.

§ 3. Порядок кошторисна-бюджетного фінансування

Асигнування, що передбачені кошторисами, надаються розпорядникам бюджетних коштів. Розпорядниками бюджетних коштів, згідно з Законом України “Про бюджетну систему України”, виступають керівники закладів, підприємств та організацій, яким надається право розпоряджатися затвердженими для них бюджетними асигіїуниппями. Найбільша відповідальність за ефективне та цільове використання коштів покладається на головних розпорядників бюджетних коштів, які розподіляють і надають кошти розпорядникам нижчих ступенів.
Фінансування по . Ісрлашюм\ оюдас І у України здійснюється Міністерством фінансів України шляхом надання головним розпорядникам права використання бюджетних коштів в установах банків, визначених чинним законодавством. По бюджету Автономної Республіки Крим, обласним, окружним, міським (крім міст районного підпорядкування) та районним бюджетам фінансування здійснюється відповідно Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, фінансовими відділами виконкомів органів місцевого самоврядування шляхом перерахування коштів з рахунків відповідних бюджетів на поточні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів в тих визначених законодавством установах комерційних банків, в яких відкриті бюджетні рахунки підприємств, що одержують фінансування

Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів — на рахунки розпорядників нижчого ступеня.
По бюджетах міст районного підпорядкування, сільських та селищних бюджетах фінансування здійснюється відповідними виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування. Таким чином, у фінансуванні витрат з бюджету беруть участь всі ланки бюджетної системи України.
Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з одного бюджету. Розподіл установ на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється в залежності від їх значимості та підпорядкування.
Так, з державного бюджету отримують фінансування національні установи; підприємства, організації та заклади, що підпорядковані безпосередньо Міністерствам України, державним комітетам та відомствам. Інші бюджетні установи фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів.
Як вже визначалося раніше, кошти на фінансування бюджетних підприємств, організацій та установ відпускаються за статтями відповідно до бюджетної класифікації. Керівники — розпорядники бюджетних коштів — мають право збільшувати квартальні витрати по одній статті за рахунок відповідного скорочення витрат по іншим статтям без перебільшення загальної суми квартальних асигнувань по кошторису. Таке збільшення допускається по всім статтям, крім видатків на заробітну плату, капітальні вкладення, харчування, стипендії, а для установ, що фінансуються з державного бюджету також крім витрат на придбання обладнання та інвентаря.

Всі видатки бюджетних установ, що фінансуються у кошторисно-бюджетному порядку, поділяються на дві частини: капіталовкладення (видатки розвитку) та поточні видатки. Поточні видатки, в свою чергу, поділяються на адміністративно-господарські та операційні.
Адміністративна-господарські видатки — видатки на утримання апарату управління, господарського та обслуговуючого персоналу, на відрядження, придбання інвентаря тощо. Операційні видатки — видатки, що пов'язані з характером діяльності установи: учбові видатки, фонд заробітної плати викладачів, на харчування тощо.

§ 4. Порядок фінансування соціально-культурних заходів в умовах переходу до ринку .

Найбільшим ттілргплілолі- кошторисно-бюджетного фінансування є соціально-культурні заходи. До соціально-культурних видатків держави належать видатки на: соціальний захист населення і соціальне забезпечення, освіту, науку, культуру і засоби масової інформації, охорону здоров'я, фізичну культуру та спорт, заходи в галузі молодіжної політики. Фінансування зазначених видаїкш відіграє велику соціальну та політичну роль, формуючи в суспільстві відчуття “благополуччя й задоволення” або “розчарування” тими процесами, що відбуваються у країні. В той же час, в умовах існування бюджетного дефіциту соціально-культурна сфера с найбільш вразливою, тому що велика кількість цих видатків фінансується за “залишковим принципом”, тобто в останню чергу або ж за дуже скороченими нормативами та нормами.
До появи в Україні соціально-культурних закладів з недержавною формою власності (приватні театри, лікарні, школи, університет тощо), вся соціально-культурна сфера повністю включалася до бюджетної сфери, тобто повністю фінансувалась з бюджеіу, а відносини, що виникали з приводу фінансування її видатків, цілком врегульовувались нормами фінансового права нормами, що регулюють відносини в галузі мобілізації, розподілу і використання фондів коштів, що є частиною національного доходу, з метою забезпечення завдання та функцій держави. З появою недержавних соціально-культурних закладш, яка зумовлена проголошенням у Конституції України і в Законі України “Про власність” існування приватної форми власності, відбувається трансформація поняття фінансування соціально-культурної сфери. До появи підприємств, організацій, закладів культури з недержавною формою власності правове регулювання видатків на культуру здійснювалось:
а) нормами фінансового права, що регламентують кошторисно-бюджетне фінансування;
б) нормами фінансового, цивільного та господарського права, що регламен І ую І ь фінансування госпрозрахункових підприємств та пщприємств з недержавною формою власності.
Таким чином, з появою культурно-мистецьких закладів з недержавною формою власності правове регулювання видатків соціально-культурної сфери вийшло за поле фінансового права і у певній частині регулюється нормами цивільного права та господарського права. Так, нормами цивільного права регулюються відносини, що виникають при покритті видатків підприємств, організацій та установ з недержавною формою власності. На кошторисно-бюджетному фінансуванні залишаються виключно соціально-культурні установи державної та комунальної форми власності.
В умовах існування бюджетного дефіциту, забезпечення фінансування соціальних виплат населенню є пріоритетним завданням уряду держави. Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 31 серпня 1996 року № 1033 прийняв рішення про вжиття заходів щодо залучення додаткових надходжень до бюджету та підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення фінансування соціальних виплат населенню. Так, для використання позабюджетних коштів бюджетних установ, останні зобов'язуються забезпечити ефективне використання приміщень, що перебувають на їх балансі, передбачивши здачу в оренду вільних приміщень. Доходи від оренди приміщень, які залишаються в розпорядженні бюджетних установ, повинні спрямовуватися на погашення заборгованості по заробітній платі працівників цих установ і закладів, а при відсутності заборгованості по заробітній платі — на оплату за житлово-комунальні послуги.
4.1. Видатки на соціальний захист населення
Стаття 46 Конституції України встановлює, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення, створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Згідно з функціональною структурою видатків бюджетів України, розділ видатків на “Соціальний захист та соціальне забезпечення” включає:
— оплату пенсій та допомог — компенсаційні витрати у зв'язку з наданням пенсіонерам безплатного проїзду; пенсій військовослужбовцям Міноборони, прикордонних військ, національної гвардії, служби безпеки;
— оплату пільг ветеранам війни і праці;
— фінансування допомоги сім'ям з дітьми;
— інші види соціальної допомоги;
— оплату видатків дитячих закладів-інтернатів та притулків для неповнолітніх, програм соціального захисту неповнолітніх;
— оплату видатків будинків-інтернатів для престарілих та інвалідів;
— фінансування молодіжних програм та інших заходів і закладів в галузі соціальної політики.
Державна допомога сім'ям І дітьми. В Україні приділяється велика увага соціальній допомозі сім'ям з дітьми. Перелік видів державної допомоги сім'ям з дітьми, розмір допомоги з посиланням на відповідні нормативні акти, а також кількість отримувачів допомоги наведено у таблиці 1. За програмами допомоги на дітей віком до 16 років (учнів — до 18 років) допомогу сьогодні отримуюіь слизько 6,6 млн сімей, що мають приблизно 8 млн дітей. Багато виплат працюючим батькам (або матерям, які перебувають у відпуст 111 по догляду за дитиною) здійснюються за місцем роботи батьків з Фонду соціального страхування. Допомога непрацюючим батькам, а також тим, хто не отримує належних їм аліментів (близько 750 тис. сімей з приблизно 1 млн дітей), виплачується з Державного бюджету через місцеві відділи соціального захисту. Допомога батькам на дітей віком до 1,5 року виплачується з Пенсійного фонду. Без допомоги матерям, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, у бюджеп на 1996 рік на допомогу сім'ям з дітьми було передбачено заі : іим 850 млн грн. Приблизно третина цієї суми сплачувалась у вигляді цільової допомоги, яка надається тільки тим сім'ям, у яких середньомісячний доход на члена сім'ї за останні три місяці не перевищував 37 гривень.

4.2. Порядок фінансування освіти
Стаття 55 Конституції України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту. При цьому повна загальна середня освіта є обов'язковою. За Конституцією, держава забезпечує Доступність і безоплатність дошкільної, повної середньої, про фесійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і після-дипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням та студентам.
В умовах переходу до ринкових відносин значно змінюються і умови фінансування освіти. По-перше, аналогічно структурним змінам у сфері культури, у сфері освіти сьогодні з'являється все більше і більше недержавних закладів освіти, які не отримують бюджетних асигнувань. По-друге, державні і комунальні заклади освіти, поряд з бюджетними коштами на покриття своїх видатків активно використовують позабюджетні джерела фінансування. Позабюджетні кошти державних та комунальних учбових закладів отримуються ними, в основному, від підприємницької діяльності — надання платних послуг з навчання тощо.
Загальна освіта, як правило, фінансується з місцевих бюджетів. Середня спеціальна освіта — здебільшого з Державного бюджету, технікуми й училища, що підпорядковуються безпосередньо тим чи іншим міністерствам і відомствам можуть також фінансуватися за рахунок відомчих фондів коштів або з коштів галузі, окремі технікуми й училища, що знаходяться у підпорядкуванні того чи іншого місцевого самоврядування — з місцевих бюджетів. Вищі учбові заклади фінансуються з Державного бюджету, за винятком окремих вузів галузевого напряму, які фінансуються з коштів галузі. При цьому поряд з бюджетними — основними — джерелами покриття видатків, учбовим закладам всіх видів дозволено використовувати позабюджетні кошти, зароблені шляхом надання платних послуг.
Міністерство освіти України розробляє пропозиції по обсягах фінансування з Державного бюджету на розвиток соціально-культурної сфери, науки, навчально-виховних закладів, установ, організацій, що перебувають у функціональному управлінні міністерства. Спільно з центральними органами державної влади визначає економічні та фінансові норми і нормативи на утримання державних навчально-виховних установ; організовує збирання й аналіз державної та відомчої статистики і бухгалтерської звітності.
Згідно з функціональною структурою видатків бюджету, видатки на освіту включають асигнування на дошкільну освіту, початкову і загальну середню освіту, вищі навчальні заклади 1, 2, 3 і 4 рівнів акредитації, перепідготовку і підвищення кваліфікації, фінансування інших закладів та заходів в галузі освіти.

У відповідністю з Класифікацією доходів і видатків Державного та місцевих бюджетів України фінансування освіти відбувається за розділом 200, який включає такі групи:
1. Дитячі освітні заклади, загальноосвітні школи, коледжі, ліцеї, гімназії, спеціальні школи, школи-інтернати, заклади та інші заходи з позашкільної роботи з дітьми, дитячі будинки, допомога на дітей, які перебувають під опікою та піклуванням.
В цій групі об'єднані витрати на утримання дитячих садків, початкових, восьмирічних і середніх шкіл, шкіл-інтернатів різного типу, дитячих будинків, вечірніх та змінних загальноосвітніх шкіл робітничої і сільської молоді, а також установ і заходів для позашкільної роботи з дітьми з державною або комунальною формою власності. Витрати на утримання дитячих дошкільних закладів фінансуються здебільшого за рахунок місцевих бюджетів, а також за рахунок власних позабюджетних фондів, що формуються з матеріальної допомоги підприємств і організацій, коштів, отриманих від надання платних послуг населенню тощо Частину вартості утримання дітей оплачують батьки. При цьому батьки багатодітних сімей мають пільги по оплаті — повністю або частково звільняються від оплати, так само, як і матері-одиночки. Розмір витрат на утримання дітей у дитячих садках і плати за відвідання садків залежить від часу перебувати в них, тобто з 9-ої, 11-ої, 12-ої або з цілодобовим перебуванням. Батьківську плату за утримання дітей в дитячих садках замість батьків можуть оплачувати підприємства й організації, в яких працюють батьки, з своїх фондів соціального розвитку: Загальноосвітня школа у системі освіти посідає одне з провідних місць.
2. Проф училища, спеціальні професійно-технічні училища, середні спеціальні навчальні заклади, інші навчальні заклади по підготовці кадрів, вечірні та заочні середні загальноосвітні школи.

Паралельно з середньою школою в країні є розгалужена мережа професійно училищ, які дають повну середню та спеціальну освіту, а також технікумів, їх фінансування також Проводиться, в основному, з місцевих бюджетів у відповідності з підпорядкуванням. Заклади професійно-технічного навчання, що знаходяться у відомчому підпорядкуванні, фінансуються з відомчих фондів коштів.
У професійно-технічних училищах витрати на навчання та утримання учнів покриваються коштами з місцевих бюджетів, галузей народного господарства, що готують кадри робітничих професій для своїх підприємств, а також спеціальними коштами училищ, які вони одержують за виконані учнями роботи на підприємствах під час проходження виробничої практики. Кошторис витрат училища містить усі статті, передбачені бюджетною класифікацією, за винятком ст. 10 (придбання медикаментів та перев'язувальних матеріалів).
3. Вищі навчальні заклади, курсові заходи та інститути підвищення кваліфікації, методична робота, технічна пропаганда та інші заходи по народній освіті.
Вищі учбові заклади на свою діяльність за учбовим процесом та науковими дослідженнями одержують фінансування з Державного бюджету згідно з встановленими нормами та нормативами. Причому, за Законом “Про освіту” держава повинна забезпечувати бюджетні асигнування на освіту (всіх видів) в розмірі не менш як 10 % національного доходу, а також валютні асигнування на основну діяльність. Але через недосконалість механізму планування бюджетних витрат та існування бюджетного дефіциту сьогодні видатки освіти, як і культурно-соціальні видатки, часто фінансуються за “залишковим принципом” — тобто кошти на покриття цих видатків виділяють у останню чергу і в обсягах, які “залишилися” після покриття інших необхідних державних видатків.
Крім бюджетних асигнувань, вища школа може одержувати кошти з таких додаткових джерел, як:
— кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів;
— плата за надання додаткових освітянських послуг;
— кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчально-виховними установами на замовлення підприємств, установ, організацій і громадян;
— доходи від реалізації продукції учбово-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, устаткування;
— дотації органів місцевого самоврядування (місцевих бюджетів);
— кредити й позички банків;
— добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян.
Всі надходжентгя за виконані роботи, надані послуги, одержані за оренду, є спеціальними (позабюджетними) коштами бюджетних установ (вузів). Бюджетні асигнування, спеціальні кошти та Інші кошти, одержані з додаткових джерел, включаючи плату за навчання у вузі на комерційній основі, та інші надходження, не підлягають вилученню й повністю залишаються у розпоряджі•!:І!; установи, яка їх заробила. Ці кошти витрачаються на організацію навчального процесу, виконання науково-дослідних робіт, перепідготовку кадрів, господарську діяльність тощо

Вищі учбиьі заклади, науково-дослідні установи мають право на зовнішньо-економічну лія.п.нісіь на основі угод з іноземними юридичними та приватними особами, мають валютні рахунки в банках та формують свої фонди валютних надходжень.

Вузи спільно з іншими державними установами забезпечують проведення роботи щодо встановлення еквівалентності атестатів і дипломів міжнародному визнанню навчальних курсів, кваліфікацій, вчених ступенів та знань; для цього в Україні проводиться акредитація вищих учбових закладів.

З Державного бюджету фінансуються лише наукові дослідження фундаментального й пошукового характеру або виконання наукових програм державного значення. Відповідно до Закону про освіту виконання їх здійснюється на конкурсній основі при відборі найбільш науковомістких та високоефективних досліджень в галузі техніки й передової технології в пріоритетні галузі народного господарства.
Виконання прикосьс, та розробок здійснюється на основі ринкових відносин по господарських договорах і оп

лачується замовником. Виконання наукових досліджень дору чається колективам науковців на контрактній основі.

4.3. Порядок фінансування витрат на культуру та мистецтво
У відповідності з функціональною структурою видатків на культ\ 7у та мистецтво до них відносяться витрати на: мистецтво, бібліоіемг, музеї, заповідники, клуби та інші культурні заклади, кінематографію, архівну справу, книговидання та інші засоби масової інформації. Кошти на фінансування підприємств, організацій та закладів культури відпускаються за статтями відповідно до бюджетної класифікації. В її окремий розділ 201 виділені видатки на “культуру і засоби масової інформації”. В основу поділу цього розділу на параграфи покладені однотипові організації сфери культури, які є об'єктами бюджетного фінансування, це:

—державні архівні установи;

— школи естетичного виховання дітей;

—бібліотеки, музеї і виставки;

— палаци та будинки культури, клуби та інші заклади клубного характеру у містах, селах та селищах;
— театри, філармонії, музичні колективи і ансамблі та інші заклади по мистецтву;

телебачення та радіомовлення;

— періодична преса і видавництва;
— творчі спілки та інші культурно-освітні заклади та заходи. Установи культури, крім коштів, які вони одержують з місцевих бюджетів або Державного бюджету на своє утримання, використовують на свої потреби спеціальні (позабюджетні) кошти, які надходять від реалізації квитків до музеїв, на виставки та різні культурні заходи.
При фінансуванні культури головними розпорядниками бюджетних коштів є Міністр культури України, Міністри та керівники державних комітетів та відомств України, а також Автономної Республіки Крим, у підпорядкуванні яких знаходяться підприємства, організації, заклади культури. Розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня є керівники відповідних закладів, підприємств та організацій.
Фінансування за державним бюджетом України здійснюється Міністерством фінансів України шляхом надання головним розпорядникам права використання бюджетних коштів. По бюджету Автономної Республіки Крим, обласним, окружним, міським (крім міст районного підпорядкування) та районним бюджетам фінансування здійснюється відповідно Міністерством фінансів Автономної Республіки Крим, місцевими фінансовими відділами шляхом перерахування коштів з рахунків відповідних бюджетів на поточні рахунки головних розпорядників бюджетних коштів в установах комерційних банків, у яких відкриті бюджетні рахунки.
Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки, головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів культури.

По бюджетах міст районного підпорядкування, сільських та селищних бюджетах фінансування здійснюється відповідними виконавчими комітетами органів місцевого самоврядування. Таким чином, у фінансуванні з бюджету витрат на культуру беруть учаїль всі ланки бюджетної системи України.
Кожне окреме підприємство, організація або заклад культури отримує асигнування лише з одного бюджету. Розподіл установ культури на ті, що фінансуються з державного бюджету і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів здійснюється в залежності від їх значимості та підпорядкування.
Так, завдяки великій державній значимості з державного бюджету фінансуються всі національні заклади культури (такі як Національний театр опери та балету ім. Тараса Шевченка, Національний Український Цирк та інші). А за ознакою “підпорядкування” з державного бюджету фінансуються всі підприємства, організації та заклади культури, що безпосередньо підпорядковані Міністерству культури та іншим міністерствам, державним комітетам та відомствам. Інші бюджетні культурно-мистецькі заклади фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів.
Перелік видатків, які включаються у окремі статті, встанов люється наказами та листами Міністерства фінансів України. Керівники — розпорядники бюджетних коштів — мають право збільшувати квартальні витрати по одній статті за рахунок відповідного ня загальної суми квартальних асигнувань по кошторису. Таке збільшення допускається за всіма статтями, крім видатків на заробітну плату, капітальні вкладення, харчування, стипендії, а для закладів, що фінансуються з державного бюджету, також крім витрат на придбання обладнання та інвентаря.
Кошторис видатків підприємства, організації, закладу культури складає І сг відповідно статтям бюджетної класифікації видатків Кожна стаття кошторису вміщує споріднену групу видатків Стаття

1. Заробітна плата Стаття
2. Нарахування на заробітну плату Стаття
3. Канцелярські та господарські витрати Стаття
4. Відрядження та службові поїздки
Стаття 12. Придбання обладнання та інвентаря
Стаття 14. Придбання м'якого інвентаря та обмундирування ,
Стаття 15. Реставрація пам'яток історії та культури .
Стаття 16. Капітальний ремонт будинків та споруд ,
Право розглядати та затверджувати індивідуальні кошториси закріплено за головними розпорядниками бюджетних коштів, або за їх дорученнями заступниками. Кошториси закладів культури, які не підпорядковані безпосередньо Міністерству культури або іншим міністерствам та відомствам, управлінням та відділам виконкомів органів місцевого самоврядування, розглядаються та затверджуються керівниками вищих організацій, яким вони підпорядковуються.
Терміни розглядання кошторисів бюджетних закладів культури встановлюються їх вищими організаціями таким чином, щоб збірні дані за кошторисами могли бути вчасно представлені у відповідні фінансові органи для включення у проект бюджету, який подається у виконавчі органи.
Згідно з статтею 23 “Основ законодавства про культуру в Україні”, фінансування культури здійснюється “на нормативній основі”, тому розмір асигнувань за кожною статтею кошторису видатків встановлюється шляхом нормування видатків у відповідності з встановленими нормами та нормативами.
Особливості фінансування витрат на пресу, телебачення та радіомовлення полягає в тому, що з переходом до ринкових відносин дедалі більша їх частина працює на змішаних джерелах фінансування, серед яких основним стає господарський розрахунок, самоокупність. Значна частина преси, телебачення та радіомовлення, вийшовши з державного підпорядкування та ставши незалежними, акціонерними товариствами, вже не отримують бюджетних асигнувань і повністю існують за власні кошти. Державні телебачення, радіомовлення та преса, які одержують бюджетні асигнування, також фінансують значну частину своїх видатків за рахунок власних коштів, отриманих, в основному, від рекламних послуг. Редакції газет, що належать органам місцевого самоврядування, частково фінансуються з місцевих бюджетів.
4.4. Порядок фінансування фундаментальних дослідженьі виділення асигнувань з метою сприяння науково-технічному прогресу

Функціональна структура цих видатків включає: фінансування фундаментальних досліджень та видатків на розробку перспективних технологій і пріоритетних напрямів науково-технічного прогресу.

Виділення коштів здійснюється за розділом 202 бюджетної класифікації, який включає такі параграфи:
— фундаментальні досли/ксння, пошукові та прикладні розробки;
— державні та міждержавні науково-технічні програми;
— державний фонд фундаментальних досліджень;
— Державний інноваційний фонд;
— Державні премії України у галузі науки і техніки;
— фінансуванІ;й наукових розробок з проблем стандартизації, сертифікації І а. еталонної бази, держаних контрактів тощо.
По цій групі фінансуються науково-дослідні інститути, що виконують фундаментальні дослідження на державне замовлення, а також науково-дослідні організації, що перебувають на господарським-.- р----'-т-^-. але виконують державне замовлення з оплатою за рахунок держбюджетних асигнувань.

§ 5. Порядок фінансування охорони здоров'я та фізичної культури .
Право кожного в Україні на охорону здоров'я, медичну допомогу Іа медичне страхування встановлено статтею 49 Конституції України. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Конституцією також закріплено, що медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я надається безплатно, а держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм влас ності, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
За функціональною структурою, ці видатки поділяються на такі підрозділи: фінансування лікарень широко профілю; видатки спеціалізованих медичних закладів; асигнування на поліклініки, амбулаторії, спеціалізовані поліклініки, фельдшерсько-акушерські пункти; видатки на загальні і спеціалізовані стоматологічні поліклініки; утримання санітарно-епідеміологічної служби, закупівлю та виготовлення медичного обладнання, інструментів, протезів, іншої продукції, що використовується у медичній практиці, тощо.
Фінансування діяльності державних та комунальних медичних закладів проводиться за рахунок асигнувань з Державного бюджету та місцевих бюджетів у відповідності з розділом 203 бюджетної класифікації. Цей розділ передбачає фінансування:
— лікарень, поліклінік та амбулаторій;
— територіальних медичних об'єднань та фельдшерсько-акушерських пунктів;
— станцій швидкої та невідкладної допомоги, станцій переливання крові, санітарно-епідеміологічних станцій, дезинфек-ційних санкцій;
— санаторіїв для хворих на туберкульоз;
— інших заходів по охороні здоров'я.
Це означає, що повністю за кошти Державного і місцевих бюджетів утримуються санаторії для хворих на туберкульоз (для дорослих і дітей), станції переливання крові, дитячі садки та будинки дитини, а також санітарно-профілактичні установи — дезінфекційні станції. За рахунок коштів бюджету провадяться заходи для боротьби з епідеміями.
Будівництво об'єктів охорони здоров'я здійснюється як за рахунок коштів бюджетів, так і за рахунок коштів соціального розвитку підприємств і об'єднань.
Обсяг фінансування за Державним та місцевими бюджетами на утримання лікарень визначається за економічними нормами та нормативами, виходячи з чисельності розгорнутих ліжок за профілем захворювань (терапевтичних, хірургічних, онкології, гінекології тощо). За цими нормативами визначається необхідна кількість лікарів, середнього та молодшого обслуговуючого персоналу, фонди заробітної плати, витрати на медикаменти і на харчування. У поліклініках кількість медичного персоналу встановлюється на основі даних про чисельність населення на території, яка обслуговується, у сільській місцевості — на кожен населений пункт.

Поряд з органами охорони здоров'я, що утримуються за рахунок бюлжі-ш'мч) фпиіік.\імтія-, дедалі більше розвивається мережа організацій на госпрозрахунковій, платній основі, які базуються як на державній, так і на недержавній формі власності. Це — діагностично-консультаційні центри, платні стоматологічні поліклініки, лікарні, санаторії тощо. Бюджетні заклади охорон здоров'я також отримали дозвіл надавати платні послуги населенню, яке не підпадає під їх юрисдикцію. Так, наприклад, будь-яка районна поліклініка повинна надавати безплатні послуги населенню свого району, та має право надавати ті ж самі послуги за плату населенню з інших районів. Широкою застосування також набуло медичне страхування з проведенням профілактичних заходів за рахунок коштів підприємств, організацій, об'єднань.
Із зміцненням здоров'я громадян країни тісно пов'язане фізичне виховання дітей, підлітків, дорослого населення. Цей вид бюджетних ииграї пою сі руктурою ся на фінансування здійснення заходів з фізичної культури таспорту і державну підтримку громадських організацій фізкультурно-споріиьної спря.У відповідності з розділом 204 бюджетної класифікації “Молодіжні програми, фізична культура і спорт”, на проведення значних спортивних заходів виділяються кошт з Державного бюджету. Для участі в майбутніх олімпіадах залучаються кошти підприємств, організацій, кооперативів із звільненням перелічених сум від оподаткування.
За рахунок коштів місцевих бюджетів утримуються апарати управління фізкультурою самоврядування. До організації заходів по фізичному вихованню, проведенню змагань місцевого значення залучаються кошти профспілок, підприємств з фондів соціального розвитку, а також спонсорів комерційних структур. § 6. Порядок фінансування видатків на національну оборону Відповідно до Постанови Президії Верховної Ради України ВІД 22 листопада 1991 р. “Про Заяву Президії Верховної Ради України про Збройні Сили України” для забезпечення свого суверенітету, конституційного ладу і громадян України, Україна формує власні збройні сили. Функціональна структура видатків на національну оборону включає: утримання Збройних Сил України; закупівлю озброєння та військової техніки; капітальне будівництво; фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт та інших видатків галузі.
З Державного бюджету за розділом 208 бюджетної класифікації фінансуються видатки на:
— Збройні Сили України;
— прикордонні війська; г — Національну гвардію;
— навчальні організації Товариства сприяння обороні України;
— штаби і війська цивільної оборони та інші видатки.
Для керівництва військовими формуваннями, дислокованими на території України, Законом про оборону утворено Міністерство оборони, яке входить до складу виконавчої влади України. У віданні України також Прикордонні війська України, що несуть службу на кордонах України.
На базі внутрішніх військ, покликаних захищати суверенітет України, її територіальну цілісність, життя і гідність громадян та їх конституційні права, створено гвардію України.
Національна гвардія України, будучи державним озброєним органом, комплектується на контрактній основі. У перехідний період комплектування солдатського складу провадиться за призовом на основі загального воїнського обов'язку. Комплектування вакантних офіцерських посад і посад прапорщиків здійснюється на конкурсній основі.Національна гвардія фінансується з Державного бюджету на основі наданого і затвердженого Кабінетом Міністрів кошторису. Кошторис передбачає витрати на оперативно-службову діяльність, бойову підготовку, забезпечення особового складу грошовим утриманням, експлуатацію зброї і техніки, господарського, культурно-побутового та іншого обслуговування.
Крім бюджетних коштів, у військових частинах Національної гвардії за рахунок господарської діяльності утворюються спеціальні (позабюджетні) кошти, які витрачаються на потреби, зумовлені наказами командуючого Національною гвардією, та кошторисами доходів і витрат.
Фінансування Міністерства оборони і Прикордонних військ здійснюється також на підставі кошторисів витрат, які затверджує Кабінет Міністрів України, виходячи з видатків, запланованих у Державному бюджеті.

§ 7. Правове регулювання видатків на утримання законодавчої, виконавчої влади та правоохоронних органів

Практична реалізація основних функцій держави, яка потребує постійного фінансування, здійснюється через систему спеціальних органів законодавчої, виконавчої та судової влади.
Витрати на утримання законодавчої гілки влади покриваються за рахунок Державного бюджету України. На утримання Президії Верховної Ради, Верховної Ради і апарату службовців Верховної Ради складається штатний розклад з кількістю працюючих І кошторис витрат, необхідних для діяльності Верховної Ради. З Державного бюджету також фінансуються витрати на проведення виборів до Верховної Ради України та загальнодержавні референдуми.
Також з Державного бюджету України проводиться фінансування витрат по утриманню апарата Президента України (його Адміністрації), Кабінету Міністрів України та місцевих державних адміністрацій Асигнування виділяються згідно зі складеними та затвердженими штатними розкладами та кошторисами витрат на утримання Президента, Кабінету Міністрів України та місцевих державних адміністрацій.

Витрати на утримання судової влади також проводяться за рахунок Держаьної о бюджем відповідності з правилами кошторисно-бюджетного фінансунаїт: Обсяг видатків по утриманню Прокуратури України, органів безпеки та органів внутрішніх справ також визначаються штатними розкладами й кошторисами витрат цих органів.

Діяльність оріанш місцевого самоврядування та їх виконавчих комітетів фінансуі І І.ог за рахунок місцевих бюджетів, крім виконання тих функцій, які делегуються їм з загальнодержавного рівня у відповідності з статтею 143 Конституції України, органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. У цих випадках держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за раніж коштів Державного бюджету або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, також компенсуються державою.

Органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень затверджують плани й програми економічного та соціального розвитку відповідної території, місцевих екологічних програм, планів приватизації об'єктів комунальної власності. Витрати на утримання апарату органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів також визначаються кошторисами витрат.
Діюче законодавство прагне забезпечити чітке керівництво та суворий контроль за видатками на утримання апарату законодавчої та виконавчої влади.

Глава 20
ПОЗАБЮДЖЕТНІ КОШТИ БЮДЖЕТНИХ УСТАНОВ,
ЇХ ВИДИ ТА ПОРЯДОК ВИКОРИСТАННЯ

Бюджетні установи, що знаходяться на кошторисно-бюджетному фінансуванні, можуть поряд з бюджетними коштами можуть мати і власні — позабюджетні. Позабюджетними коштами є кошти, отримані бюджетними організаціями, підприємствами, установами поза асигнування, що виділяються їм із відповідних бюджетів. Положення про позабюджетні кошти установ, що знаходяться на державному бюджеті, затверджене Радою Міністрів Української РСР¹, відносить до позабюджетних коштів: а) спеціальні кошти; б) суми за дорученням; в) депозитні суми.

Депозитні суми — це кошти, що надходять в тимчасове розпорядження бюджетних організацій і при певних умовах належать до повернення тим, хто їх вніс або передачі за призначенням. В силу своєї юридичної природи ці кошти не можуть розглядатися як можливе постійне джерело фінансування витрат бюджетних закладів.
Сумами за дорученням є кошти, що отримуються бюджетними установами від інших підприємств, установ та організацій для виконання певних доручень. Ці грошові кошти повинні витрачатися суворо за цільовим призначенням, на яке є вказівка у дорученні. Суми за дорученням за своєю природою можуть стати додатковим джерелом фінансування витрат бюджетних установ як різновид цільових благодійних внесків (пожертвувань), коли доручитель не просто перераховує такий внесок, але прямо визначає, на яку саме діяльність установи він хоче направити пожертвувані кошти. Але найбільш вагому частину власних коштів бюджетних установ складають спеціальні кошти.
Спеціальні кошти — це доходи бюджетних закладів, які отримуються від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг або здійснення іншої діяльності. Для державних (бюджетних) організацій спеціальні кошти створюються тільки з дозволу Мінісіерсіва фінансів України або Кабінету Міністрів України. Наприклад, у відповідності з Положенням про державний вищий заклад освіти, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від від 5 вересня 1996 р. № 1074, встановлено такий перелік додаткових джерел фінансування:

1) кошти, одержані за навчання, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів відповідно до укладених договорів
2) плата за надання додаткових освітніх послуг;
3) кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані закладом освіти на замовлення підприємств, установ, організацій та громадян;
4) дохид^ від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання;
5) докщїї місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
6) кредити і позички банків, дивіденди від цінних паперів та доходи від розміщення на депозитних вкладах тимчасово вільних позабюджетних коштів;
7) валютні надходження;
8) добровільні грошові внески, матеріальні цінності, одержані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян, та інші кошти.
Право мати спеціальні кошти надається за умов, якщо відсутня можливість організувати на началах господарського розра хунку реалізацію продукції, виконання робіт, надання послуг або здійснення іншої діяльності, а також якщо видатки, пов'язані із здійсненням вказаної діяльності, повністю забезпечуються одержуваними доходами. Міністерство фінансів України розробило перелік видів спеціальних коштів. Бюджетні установи мають право відкривати у себе ці встановлені види спеціальних коштів, планувати їх, виконувати відповідні роботи чи надавати послуги без додаткового дозволу. Велика кількість видів спеціальних коштів класифікуються за двома критеріями: галузевого характеру та загальногосподарського. Спеціальні кошти, які отримані бюджетною установою за виконання робіт та надання послуг, які збігаються з основним напрямом діяльності та використовуються на фінансування основного напряму діяльності, належать до групи спеціальних коштів галузевого характеру. Наприклад, кошти, отримані від виконання науково-дослідних робіт у вузах за госпдоговорами; кошти від надання медичної стоматологічної допомоги за плату. Таке виконання робіт дає змогу повніше використати творчий потенціал працівників вузу, підвищити продуктивність праці співробітників бюджетних установ і, звичайно ж, підвищити їхню матеріальну зацікавленість.
До спеціальних коштів загальногосподарського характеру належать: використання автотранспорту, що утримується на госпрозрахунку; утримання котелень для опалення як власних приміщень, так приміщень сторонніх організацій за плату, та ін.
Бюджетні установи, що мають спеціальні кошти, включають їх у доходну частину щорічного єдиного кошторису. Витрачання спеціальних коштів до затвердження кошторисів забороняється.
За спеціальними коштами встановлена спеціальна звітність по формі № 4 — про виконання плану по доходах і витратах спеціальних коштів. Дані по доходах і витратах спеціальних коштів включаються до всіх встановлених форм звітності у складі єдиного фонду фінансових коштів та його використання.
Бюджетні установи зобов'язані витрачати спеціальні кошти в межах затверджених кошторисів та фактичного надходження доходів по кожному виду спеціальних коштів. Переміщення кошторисних призначень з кошторису одного виду спеціальних коштів до кошторису іншого виду спеціальних коштів не допускається. Дія кошторисів спеціальних коштів припиняється 31 грудня. Залишки спеціальних коштів, що утворилися на кінець року на поточному рахунку, переносяться в доходну частину кошторису відповідного виду спеціальних коштів наступного року
Розпорядниками позабюджетних коштів є керівники бюджетних установ, яким надано право розпоряджатися бюджетними асигнуваннями. Загальне керівництво організаційною та методичною роботою по позабюджетних коштах здійснюється Міністерством фінансів України. Зрозуміло, що за часів ринкових реформ це джерело набуває надзвичайної ваги. З розвитком ринкових відносин дедалі більше застосовуються договірні відносини у бюджетній сфері. Сьогодні все частіше бюджетні підприємсіьа, установи та організації виконують роботу або надають послуги на основі відповідних цивільно-правових договорів, або ж фінансують проведення своїх заходів за допомогою укладення договорів про співробітництво з партнерами-організаціями, що не належать до бюджетної сфери.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Пошптя кошторисно-бюджетного фінансування,
2. поняття кошторису та їх види.
3. зміст кошторису..

4. Поняття кошторисного процесу.
5. Види фінансових норм та нормативів.
6. Порядок затвердження кошторисів.
7. Порядок кошторисно-бюджетного фінансування
8. Дайте характеристику складу видатків на соціальний захист населення
9. Поясніть порядок фінансування освітніх установ.
10. Поясніть порядок фінансування витрат на культуру та мистецтво
11. Розкажіть порядок фінансування охорони здоров'я та фізичної культури, встановлений законодавством України.
12. Який порядок встановлено для фінансування видатків державною управління?
13. Що таке “позабюджетні кошти бюджетних установ”? Дайте визначення їх видів та охарактеризуйте порядок їх використання.
14. Охарактеризуйте джерела одержання коштів бюджетними устаноьами

Глава 21
ПОРЯДОК ФІНАНСУВАННЯ НАРОДНОГО

ГОСПОДАРСТВА В УКРАЇНІ
§, 1. Особливості фінансування державних підприємств
У період переходу до ринкової економіки.В умовах переходу до ринкової економіки в Україні повністю змінюється співвідношення між часткою видатків державних підприємств, що покривається за рахунок бюджетних безвідплатних асигнувань, та часткою видатків, що покривається за рахунок комерційного кредитування, яке завжди має відплат-ний характер.

Незважаючи на те, що власником державних підприємств є держава, в умовах ринкової економіки вона не фінансує 100 відсотків обсягів видатків цих підприємств — повне бюджетне фінансування діяльності державних підприємств не допускається. Воно замінюється фінансуванням за рахунок власних коштів підприємств, широким використанням комерційних кредитів та виділенням часткового бюджетного фінансування у відповідності з державними програмами підтримки розвитку тієї чи іншої галузі економіки. Навіть у випадках, коли підприємству не вистачає власних оборотних коштів, їх нестача повинна покриватися за рахунок комерційних кредитів. Роль кредитів сьогодні значно збільшується, тому що вони залучаються до формування значної частки оборотних коштів державних та недержавних підприємств.
З іншого боку, держава як власник державних підприємств має право прямо втручатися у їх підприємницьку діяльність, встановлюючи додаткові вимоги та правила здійснення цієї діяльності. Так, стаття 28 Закону України “Про Державний бюджет України на 1997 рік” заборонила підприємствам, установам та організаціям, які фінансуються з державного бюджету, придбавати обладнання, техніку, промислові вироби та продовольчі товари імпортного виробництва, якщо такі ж товари виробляються промисловістю України. Ця заборона мотивується у Законі намаганням держави захистити вітчизняного товаровиробника.
В період переходу до ринкової економіки в Україні виник новий вид державних підприємств — казенні підприємства. Казенне підприємство — це державне підприємство, що не підлягає приватизації. Особливості управління та фінансування діяльності казенних підприємств полягають в тому, що управління ними здійснюють органи, уповноважені управляти відповідним державним майном — міністерства та інші центральні органи виконавчої влади Ці ж органи здійснюють планування та фінансовий контроль за господарською діяльніс І ю казенного підприємства, затверджують його фінансовий план, визначають порядок використання чихюю прибуткл підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку, затверджую І ь умови та фонд оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою.

Казенне підприємство відповідає по своїм зобов'язанням коштами та майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності у казенного підприємства таких коштів та майна відповідальність по його зобов'язанням несе держава як власник.

§ 2. Порядок фінансування промисловості та капіталовкладень

Діяльністт суспільства пов'язана з необхідністю майже безперервно створювати нові промислові та соціальні об'єкти — будинки для житла, культурно-соціального використання та виробництва, обладнання заводів, фабрик, окремих виробничих цехів необхідним оснащенням (автоматизованими лініями, станками, іншими основними фондами підприємств), а також фінансування їх реконструкції, капітального ремонту, проведення переобладнання тощо.
Фінансування капітальних вкладень — це заснована на правових нормах діяльнкль іЧч.Іі І \ органів, комерційних банків та підприємств, установ і організацій усіх форм власності з визначення та використання джерел покриття прямих видатків на створення нових, розширення, реконструкцію та переоснащення існуючих виробничих та соціально-культурних фондів, нормування витрат, планування, мобілізація та використання коштів цих джерел з обов'язковим проведенням контролю за їх цільовим використанням та дотриманням встановлених норм.

Тобто капіталовкладення — це інвестування коштів на розвиток виробничих та невиробничих фондів. Виділяють такі види капіталовкладень 1) виробничі інвестиції, до яких відносяться інвестиції в устаткування, що є засобами виробництва під приємств; 2) інвестування у житлове будівництво, включаючи видатки по утриманню житлового фонду; 3) інвестування органів державного управління, до яких відноситься створення, набуття та утримання адміністративних будівель та споруд, що використовуються державними органами та установами більше, ніж один календарний рік (адміністративні будівлі, школи, дорожня інфраструктура тощо). Вкладання коштів у військове устаткування розглядається не як інвестиції, а як споживання органів управління.
У відповідності з принципом оптимального поєднання власних, кредитних та бюджетних коштів, капітальні вкладення фінансуються діючими підприємствами насамперед з власних джерел, в другу чергу — за рахунок банківського кредитування і в останню — з коштів бюджету, які виділяються на те чи інше підприємство з урахуванням пріоритетності вироблюваної ним продукції.
Процес роздержавлення та приватизації створює умови для децентралізації та демонополізації економіки, зменшення питомої ваги державного сектору та збільшення недержавних інвестицій, вдосконалення механізму їх розподілу, розширення ринкових джерел капітальних вкладень.
Фінансування капітальних вкладень у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів з моменту прийняття Закону України “Про інвестиційну діяльність” входить до складу інвестицій. Закон визначає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України та забезпечує рівний захист прав, інтересів та майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також ефективне інвестування в народне господарство України, розвиток міжнародного економічного співробітництва та інтеграції.
Під інвестиційною діяльністю мається на увазі сукупність практичних дій держави, юридичних осіб та громадян з метою реалізації інвестицій.
Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути:
кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;
сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (“ноу-хау”); права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

ІНШІ ЦІННОСТІ
Інвестиції у відтворений основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.

Інвестиційна діяльність здійснюється на основі: інвестування, здійснюваного громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній
власності; державного інвестування, здійснюваного органами влади і управління України, Кримської АРСР, органів місцевого самоврядування за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами ^: установами за рахунок власних і позичкових коштів;

іноземної інвестування, здійснюваного іноземними громадянами, юридичними особами та державами;
спільного інвестування, здійснюваного громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.
Інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок:
— власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);
— позичкових фін ти чи ;І;х коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);

— залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);
— бюджетних інвестиційних асигнувань;
— безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян.
Державне інвестування здійснюють органи державної законодавчої та виконавчої влади України, Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів та позичених коштів, а також державні підприємства й установи за рахунок власних коштів і кредитування.
Особливою формою інвестування є інноваційна діяльність, спрямована на впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу. До інноваційної діяльності належить виробництво та поширення принципово нових видів техніки й технології; реалізація довготермінових науково-технічних програм з великими строками окупності капітальних витрат; фінансування фундаментальних досліджень; розробка нової ресурсозберігаючої технології.
Інвестиційна діяльність, що її здійснюють підприємства, організації та установи всіх форм власності, будується на основі державного регулювання, яке визначається показниками економічного та соціального розвитку народного господарства, Державним та місцевими бюджетами, що включають обсяги бюджетного фінансування цієї діяльності.
За інвестовані кошти провадиться капітальне вкладення у вигляді капітального будівництва, фінансування видатків розвитку діючих підприємств, а також їх реконструкція та технічне переозброєння.
Нове будівництво — це спорудження комплексу об'єктів основного, допоміжного та обслуговуючого призначення ново-збудованих підприємств, будинків та споруд, а також філій та окремих виробництв, котрі після введення в експлуатацію утримуватимуться на самостійному балансі.
Нове будівництво підприємств державної форми власності може бути включене у план наступного періоду виключно за умови, що потужності існуючих державних підприємств цієї галузі використовуються повністю з урахуванням можливості їх технічного переоснащення, реконструкції та ремонту.
Розширення підприємств — це спорудження додаткових виробництв на діючих підприємствах, а також будівництво нових і розширення вже існуючих цехів, об'єктів основного, допоміжного та обслуговуючого призначення на території цих підприємств або на майданчиках, що межують з ними, аби створити додаткові чи нові виробничі потужності. До розширення діючих підприємців належить також утворення філій та виробництв, що входять до їх складу, які після введення їх в експлуатацію не перебуватимуть на самостійних балансах.
Реконструкцій діючих підприємств — це перебудова існуючих цехів та об'єктів основного, допоміжного й обслуговуючого призначений, пов'язана з вдосконаленням виробництва та підвищенням його техніко-економічного рівня на основі досягнень науково-Ісхтчного прогресу. Реконструкція, як правило, провадиться без розширення діючих площ будинків та споруд на основі комплексних проектів реконструкції всього підприємства з метою збільшити виробничі потужності, поліпшити якість та змінити номенклатуру вироблюваної продукції. Обов'язковою умовою реконструкції є забезпечення вимог по охороні навколишнього середовища, поліпшення умов праці трудівників та зберігання кількості існуючих робочих місць. В разі, якщо нове високопродуктивне обладнання не може бути розташоване в наявних приміщеннях, під час реконструкції дозволяється спорудження нових будинків замість тих, що ліквідуються, бо подальша їх експлуатація через техніко-еко-номічні умови визнана недоцільною.

Технічне переозброєння діючих підприємств — це комплекс заходів для поліпшення техніко-економічного рівня окремих виробництв, цехів та дільниць на підставі впровадження передової технікг", технології, механізації та автоматизації виробництва, модернізації та заміни застарілого й фізично спрацьованого обладнання на нове, продуктивніше, а також вдосконалення загальнозаводського господарства й допоміжних служб. Технічне переозброєння провадиться на тих самих виробничих площах за проектами і кошторисами на окремі об'єкти та види робіт, але на підставі розробленого єдиного техніко-економічного обгруїпуній і.І Технічне переозброєння підприємств спрямоване на інтенсифікацію виробництва з додержанням вимог охорони навколишнього середовища, збільшення виробничих потужностей, випуску продукції та поліпшення її якості, при забезпеченні зростання продуктивності праці, зниження матеріаломісткості у собівартості продукції, економії матеріальних і паливно-енергетичних ресурсів, а також поліпшенні інших тех-ніко-економічних показників.

Щоб забезпечити безперервність дії планів капітального будівництва і скоротити незавершене будівництво, підвищити відповідальність замовників та підрядчиків за своєчасне введення в дію виробничих потужностей та об'єктів, розроблюються переліки будов. До них включаються лише такі будови, економічна доцільність та господарська необхідність яких підтверджена проектно-кошторисною документацією і техніко-економічним обгрунтуванням (ТЕО). У переліках будов наводяться завдання для введення потужностей і ліміти фінансування капітальних вкладень. Переліки будов, спільно з лімітами капітальних вкладень, проектами та кошторисами, є підставою для розробки титульних списків. Титульні списки будов розробляються на весь період будівництва з розбивкою по роках. У них встановлюються завдання щодо введення в експлуатацію виробничих потужностей та об'єктів основних фондів, а також обсяг капітальних вкладень та будівельно-монтажних робіт з переліком виконавців — підрядних будівельних організацій.
Обов'язковою умовою включення будов до титульних списків є: наявність затвердженої у встановленому порядку проектно-кошторисної документації заздалегідь замовленої специфікації для кожного виробничого комплексу, що будується, на технологічне, енергетичне, підйомно-транспортне, насосно-компресорне та спеціальне обладнання, що потребує тривалого циклу виготовлення.
Титульні списки є основним плановим документом на весь період будівництва, вони обов'язкові для замовників, підрядників, планових, фінансових органів, банків, постачальників устаткування та конструкцій.
На великі будови з тривалими циклами будівництва обов'язково складаються внутрішньобудівельні титульні списки.
Внутрішньобудівельний титульний список складається з чотирьох розділів:
1 розділ — перелік і показники об'єктів виробничого призначення. В ньому наводяться такі дані: дата початку будівництва, загальна його кошторисна вартість, в тому числі вартість будівельно-монтажних робіт, відомості про зміни незавершеного виробництва, план введення в дію; порядок розрахунків за виконані будівельно-монтажні роботи.
2 розділ — перелік та показники по об'єктах житлового будівництва. В ньому наводяться аналогічні з першим розділом дані.
3 ровділ перелік та показники об'єктів культурно-побутового будівництва.
4 розділ складається тоді, коли створюється матеріально-технічна база підрядної організації, яка будує згідно з показниками, наведеними у розділі.
Внутрішньобудіве.ІьІштг титульний список затверджує керівник галузевого міністерства або виробничого об'єднання, за узгодженням з підрядною організацією.
Титульні списки та внутрішньобудівельні титульні списки — підстава для укладення договорів підряду, фінансування будови, оплати постачальникам устаткування, будівельних матеріалів і конструкцій
Капітальне будівництво мііиспюстьси за індивідуальним і типовим проектом. За індивідуальними проектами проектування здійснюється в два етапи: 1-й етап — розробка техніко-еконо-мічного обгрунтування із зведеним кошторисно-фінансовим розрахунком, на підставі якого визначається обсяг фінансування та джерела, 2-й етап — розробка робочих креслень із зведеним кошторисно-фінанажим розрахунком. Зведений кошторисно-фінансовий розрахунок до робочих креслень є підставою для розрахунків змовники ; підрядчиком за виконані роботи. Отже, на першому етапі стосунки регулюються фінансово-правовими нормами; на другому етапі — фінансово-правовими та цивільно-правовими нормами.
Розробка кошторисної документації за типовими проектами з урахуванням виконання геологічних досліджень, прив'язки на будівельному майданчику здійснюється в один етап — розробка робочих креслень із зведеним кошторисно-фінансовим розрахунком, який є підставою для розрахунків замовлення з підрядником за виконані роботи. Будови, залежно від терміну їх виконання, поділяються на задільні — першого року початку будівшщгвл; перехідні — розпочаті попереднього року, що тривають нинішнього й переходять на наступний рік; пускові - це будови, закінчення яких має відбутися в планованому році. Під час розподілу фінансування для забезпечення будівництва перевага віддається пусковим об'єктам.
Організаційні форми управління будівництвом залежать від способу виконання будівельно-монтажних робіт — підрядного або господарського. Дев'яносто відсотків обсягу всіх будівельно-монтажних робіт виконуються підрядним способом.
При підрядному способі ведення робіт замовник укладає договір з підрядною будівельною організацією на виконання будівельно-монтажних робіт відповідно до Правил про договори підряду на капітальне будівництво. Ці відносини регулюються нормами цивільного права.
Для фінансування робіт і розрахунків за їх виконання замовник подає банку, що його обслуговує, таку документацію: примірник внутрішньобудівельного титульного списку, довідку про наявність проектної документації, копію кошторисно-фінансового розрахунку до робочих креслень, план фінансування та договір підряду. Згадані стосунки з банками, що фінансують будівництво, а також здійснення контролю за ходом виконання робіт регулюються нормами фінансового права.
В разі виявлення порушень фінансової дисципліни, зокрема, завищення обсягів виконаних робіт, встановлених фактичним контролем, банк має право застосовувати штрафні санкції. Насамперед поновлюються суми, що були одержані підрядником незаконно, та стягується з нього штраф. Якщо завищення обсягів робіт проводилося за згодою замовника (це підтверджується його підписом на квартальному акті виконуваних робіт форми № 2), то нарахований штраф розподіляється рівними частинами між замовником та підрядником.
При господарському способі підприємство, маючи власну виробничо-будівельну базу, само виконує будівельно-монтажні роботи.
Для фінансування будівельно-монтажних робіт, які виконуються господарським способом, а також для розрахунків за обладнання, що постачається, яке потребує монтажу, будівельні конструкції і матеріали, підприємство надає банкові, що його обслуговує, такі документи:
внутрішньобудівельний титульний список, план фінансування, довідку про затвердження проектно-кошторисної документації, копію зведеного кошторисно-фінансового розрахунку до робочих креслень, план по праці та заробітній платні.
Фінансування видатків місцевих бюджетів на капітальні вкладення здійснюється у відповідності з Інструкцією Мінфіну та Національного банку України “Про порядок фінансування коштів місцевих бюджетів на капітальні вкладення” від 04.02.94. Фінансування капітальних вкладень за рахунок місцевих бюджетів здійснюється шляхом перерахування коштів платіжними дорученнями з основних поточних бюджетних рахунків на поточні бюджетні рахунки головних розпорядників коштів та підприємств, організацій і установ. Видаткові розписи — плани фінансування капітальних вкладень (ф.12) не складаються і не подаються установам банків.
Поточні бюджетні рахунки головних розпорядників коштів, підприємств, організацій і установ відкриваються в установах банків на балансовому рахунку № 182 “Кошти місцевих бюджетів для фінансування капітальних вкладень та інших операційних вида І кім і рахунку № 740 “Кошти довгострокового кредитування за рахунок бюджету”.

Державна кредитна підтримка державним та комунальним підприємствам надається на загальних умовах їхньої кредитоспроможності під затверджені проекти використання коштів, бізнес-плани, плани структурної перебудови, проекти санації підприємств Надання коштів у таких випадках здійснюється під заставу майна підприємств або векселів, одержаних цими підприємці ьа.м 11 від споживачів їхньої продукції. Рішення про надання кредиту й про розмір ставки за користування ним або про відмову надати кредит, оформлюється спільним протоколом, який є підставою для укладання кредитних угод між Національним банком України та комерційними банками.
На Націоналі,;', банк України покладено організацію роботи щодо надання державної кредитної підтримки, обліку та проведення розрахунків з підприємствами, а також за цільовим використанням державної кредитної підтримки.

Практично комерційні банки видають кредити на підставі перелічених актів та кредитних угод, укладених з інвесторами. Вони також наглядають за цільовим використанням виданого ними кредиту, і в разі порушення кредитної дисципліни в місячний термін стягують з підприємства кредит і застосовують економічні санкції, передбачені кредитною угодою.
Комерційні банки щокварталу звітують перед Національним банком України про використання коштів на державну кредитну підтримку, надходження коштів від підприємств у рахунок погашення чергових внесків за кредитом та одержання процентів за користування кредитом.
Зведена Інформація, одержана від усіх комерційних банків про використання коштів на державну підтримку Національним банком України, подається Міністерству фінансів України.

В процесі поглиблення реформ, спрямованих на ринкові відносини в Україні, на розвиток економіки, створення мате ріально-технічної бази, дедалі більше залучаються іноземні інвестиції.
Прийнятим Законом України “Про режим іноземного інвестування” визначені види іноземних інвестицій, оцінка іноземних інвестицій, державні гарантії захисту іноземних інвестицій, їх правовий режим, компенсації та відшкодування збитків іноземним інвесторам тощо. Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України:
валюти України — при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи);
будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;
акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;
грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;
прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;
інших цінностей відповідно до законодавства України.

§ 3. Особливості фінансування агропромислового комплексу та охорони природи

Агропромисловії": комплекс є найважливішою складовою частиною господарського механізму України. Умови створення та функціиіі>ианпя формувань агропромислового комплексу, їх права та обов'язки встановлюються законом України “Про колективне сільськогосподарське підприємство” від 14 лютого 1992 року, “Про селянське (фермерське) господарство” в редакції закон\ від 22 червня 1993 року, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” від 10 липня 1996 року, а також Постановами Кабінету Міністрів України “Про розвиток селянських (фермерських) господарств” від 20 липня 1991 року, “Про затвердження Положення про порядок державної реєстрації колективного сільськогосподарського підприємства” та іншими нормативними актами. Після прийняття Указів Президенту “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 року та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям” від 8 серпня 1995 року в Україні в процесі паювання земель створюються нові форми сільськогосподарських шлпрік мсі н. ЦІ підприємства створюються та функціонують на основі законів України “Про підприємства в Україні” га “Про підприємництво”. Згідно з цими законами, вони є юридичними особами з недержавною формою власноси, які наділені правами самостійно одержувати, розподіляти та витрачати доходи від своєї діяльності та з інших джерел на організацію сільськогосподарського виробництва, переробку сільськогосподарської продукції, здійснення інвестицій, форм\иаііі;;і фондів економічного стимулювання тощо. За умов формування вільного ринку продукції сільського господарства для сталого функціонування економіки України здійснюється бюджетне фінансування.

Одним з видів фінансування витрат агропромислового сектору є державні контракти та державне замовлення на поставку сільськогосподарські'" продукції, необхідної для задоволення потреб України відповідно до пріоритетів соціально-економічного розвитку, що їх визначає Верховна Рада України. Державне замовлення забезпечується коштами державного бюджету України І доводиться підприємствам, організаціям усіх. Фінансування заходів для охорони навколишнього природного середовища здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, позабюджетних фондів охорони навколишнього природного середовища, що створюються у складі позабюджетного фонду стабілізації економіки України, позабюджетних фондів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, за рахунок коштів підприємств, установ і організацій, а також добровільних внесків та інших коштів.

В основі управління науково-технічною та господарською діяльністю підприємств, установ та організацій для охорони навколишнього природного середовища лежить раціональне використання природних ресурсів та ефективність вживаних заходів з допомогою важелів та нормативів.
Встановлення лімітів на використання природних ресурсів, викиди та скидання забруднюючих речовин в навколишнє природне середовище дає змогу підвищувати відповідальність посадових осіб через систему матеріальних санкцій.
Платежі за використання природних ресурсів місцевого значення надходять до місцевих бюджетів та бюджет Автономної Республіки Крим. За використання природних ресурсів державного значення платежі в розмірі 50 % надходять до Державного бюджету України та 50 % — до місцевих бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим. Платежі за забруднення навколишнього природного середовища надходять до місцевих (районних) — 70 %, обласних та Автономної Республіки Крим — 20 % та до республіканського України — 10 % фондів охорони навколишнього природного середовища.

Одержані платежі в бюджети різних ланок та в позабюджетні фонди спрямовуються на виконання робіт для відтворення, підтримання цих ресурсів у належному стані. Розподілом коштів займаються Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування за поданням органів Міністерства охорони навколишнього середовища України.
Внесені підприємствами, установами та громадянами платежі за викиди та скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище в межах встановлених лімітів зараховуються на собівартість вироблюваної продукції, а в разі перевищений лімітів — на прибуток, що залишається в розпорядженні пщприємств.

Для фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища утворюються республіканський та місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища.
Місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища утворюються в межах єдиного фонду відповідної місцевої ради за рахунок:
— платежів, що надходять від підприємств, установ, організацій та громадян за забруднення навколишнього природного середоьишд;
— адміністративні штрафи за порушення норм і правил охорони навколишнього середовища, а також сум, що надійшли в рахунок відшкодування збитку, що його завдано природному середовищу в результаті господарської чи іншої діяльності;
— доброві,іьни. внесків підприємств, установ, організацій та громадян на певні цілі або без вказівки на цільове призначення;

— надходжень від реалізації конфіскованого відповідно до чинного законодавства майна, що було предметом екологічного правопорушення
Формування Державного фонду охорони навколишнього природного середовища відбувається за рахунок відрахувань з місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, згідно нормативів, що їх визначає Верховна Рада України, а також з добровільних внесків підприємств, установ, організацій та громадян.
ПраьовІ основи організації діяльності, охорони, ефективного викорі: природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів і об'єктів закріплені Законом України від 16 червня 1992 р. “Про природно-заповідний фонд України”. Визнаючи склад, призначення природно-заповідного фонду, Закон закріплює його як національне надбання, стосовно якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення та використання.
До складу природно-заповідного фонду України входять природні території та об'єкти і штучно створені об'єкти. Групу природних територій і об'єктів становлять: природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи,
заповідні урочища. До штучно створених об'єктів належать: ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Визначаючи статус заказників, пам'яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва, Закон закріплює, що залежно від їхньої екологічної та наукової цінності вони можуть бути загальнодержавні і місцевого значення.
Спеціально уповноваженим органом державної виконавчої влади в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
Зміст, організація наукової та господарської діяльності природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків загальнодержавного значення здійснюється за рахунок Державного бюджету України. Водночас на їх фінансування можуть залучатися кошти з місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, позабюджетних і благодійних фондів, а також кошти підприємств, установ і організацій та громадян.
Регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки місцевого значення утримуються за рахунок коштів республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, залучення коштів позабюджетних і благодійних фондів, коштів підприємств, установ, організацій та громадян.
Організація охорони заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва покладена на підприємства, установи й організації — землевласники і землекористувачі, на території яких вони розташовані. В особливих випадках, коли проводяться заходи, спрямовані на запобігання знищення або пошкодження природних комплексів, кошти можуть бути виділені з державного бюджету України для об'єктів загальнодержавного значення; з бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів — для об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.
16 жовтня 1992 р. прийнято Закон України “Про охорону атмосферного повітря”, що визначає правові й організаційні основи та екологічні вимоги в галузі охорони і використання атмосферною повітря, а також Постанову Верховної Ради України “Про введення в дію Закону України “Про охорону атмосферного повітря”. Закон регулює відносини в галузі зберігання, поліпшення І-а відтворення стану атмосферного повітря, запобігання та зниження шкідливого хімічного, фізичного, біологічного та іншого впливу на атмосферне повітря, забезпечення раціонального використання атмосферного повітря для виробничих потреб, а також зміцнення законності й правопорядку в цій сфері. Відповідно до лімітів викидів речовин в атмосферне повітря та інших шкідливих впливів на нього, встановлюється платня з підприємств, установ і організацій, розміри якої визначаються урядом Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими органами виконавчої влади.

Платню за використання атмосферного повітря як сировину основного виробничого призначення з 1 січня 1995 р. встановлює Кабінет Міністрів України. Всі платежі за використання природних ресурсів спрямовуються на виконання робіт щодо відтворення, підтримання цих ресурсів у належному стані.

§ 4. Порядок фінансування житлово-комунального господарства в умовах перехідної економіки

Багашіалузевии комї—'житлово-комунального господарства включає житловий фонд і об'єкти комунального господарства: водопостачання, водовідвід, житлопостачання, газопостачання,.дорожнє господарство і благоустрій, місцевий елект-ротрансішрі та інші служби, що надають послуги населенню, промисловим та іншим споживачам усіх форм власності. В умовах перехідної економіки та проведення приватизації житлового фонду України, фінансування житлово-комунального господарства зазнає суттєвих змін.
До початку приватизації житла та проведення цінової реформи в галузі житлово-комунального господарства, цей сектор економіки майже повністю був дотаційний: до жовтня 1994 року платежі населення за використані житлово-комунальні послуги покривали лише біля 4 % собівартості цих послуг, 96 % собівартоїл І покривалися з консолідованого бюджету України. Такі надмірні дотації житлово-комунальному сектору суттєво вплинули на фінансове становище країни, відчутно збільшуючи дефіцит консолідованого бюджету. Стара система фінансу вання житлового сектору, за якої держава брала на себе практично усі витрати по утриманню житла всіх без винятку сімей (без урахування їх реальних доходів та потреби у державній допомозі), була також соціальне несправедливою по відношенню до сімей, що мешкають у перенаселених чи маленьких квартирах або не мають повного набору комунальних послуг. Вони отримували значно менше таких безготівкових державних дотацій на утримання житла, ніж сім'ї з такими ж доходами, які проживали у великих квартирах, адже утримання великих квартир коштувало державі більше, ніж утримання малих квартир.
Різке зростання цін на енергоносії протягом останніх років, в першу чергу на газ і нафту, які Україна купує у інших країн, вимагало перегляду існуючої системи фінансування житлово-комунального господарства. У порівнянні з 1993 роком ціни на основні енергоносії виросли, перевищивши темпи інфляції у 20 разів. Урядом України було прийнято рішення про поступове зменшення нецільового дотування житлово-комунального сектору й створення механізму надання цільової адресної державної допомоги у оплаті житлово-комунальних послуг лише тим сім'ям, які потребують такої допомоги.
Таким чином, особливість фінансування житлово-комунального сектора полягає в тому, що доходи підприємств галузі формуються за рахунок: плати за нежилі приміщення, що є комунальною власністю та здаються в оренду; квартирної плати та плати за надання житлово-комунальних послуг населенню. А собівартість житлово-комунальних послуг населенню, в свою чергу, оплачується з трьох джерел¹: 20 % покривається за рахунок прямих дотацій підприємствам житлово-комунального сектора з консолідованого бюджету України, 80 % — за рахунок платежів населення, коштів державних житлових субсидій та державних коштів, за рахунок яких покривається вартість існуючих пільг громадян щодо оплати житлово-комунальних послуг (поступова зміна співвідношення частини, що фінансується за рахунок населення, і частини, що фінансується за рахунок консолідованого бюджету України, наведена у таблиці 2 додатка).

Житлова субсидія — це адресна безготівкова державна допомога сім'ям для відшкодування витрат на оплату користування (утримання) житла, водо-, тепло-, газопостачання, во-довідведення, вивезення побутового сміття та рідких нечистот,
Дані наводяться станом на вересня 1997 року електропостачання (надалі — субсидія на житлово-комунальні послуги), а також на придбання скрапленого газу та палива. У випадку коли ці витрати у межах санітарної норми загальної житлової площі та нормативів споживання житлово-комунальних послуг, скрапленого газу та палива перевищують встановлену Кабінетом Міністрів України частку середньомісячного сукупного доходу сім'ї, сім'я може звернутися за субсидією1. . Держана також фінансує вартість пільг, які має населення щодо оплати житлово-комунальних послуг. За статистичними даними, станом на 1 вересня 1997 року пільги щодо оплати житлово-комунальних послуг отримувало приблизно 25-30 % сімей, що проживають на території України (див. таблицю 2). У відповідності з статтею 28 закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року, встановлення тарифів щодо оплати комунальних послуг, що надаються підприємствами та організаціями комунальної власності, відноситься до відання виконавчих органів сільських, селищних та міських рад. Дотації на покриття різниці між оплатою відсотку собівартості послуг, що встановлені і сплачуються населенням за відповідними тарифами, та повної собівартості цих послуг.

За рахунок коштів місцевих бюджетів також фінансується оновлення парку електротранспорту (тролейбусів, трамваїв) і виконується капітальний ремонт житлового фонду.
Під час будівництва житла на майданчиках, які освоюються заново, як правило, весь комплекс об'єктів комунального господарства — інженерних мереж та споруд, включається в кошторисну вартіс І : споруджується за рахунок забудовника, включаючи об'єкти благоустрою. В існуючих житлових районах благоустрій прилеглих територій здійснюється за рахунок коштів
бюджету
Витрати підприємств житлово-комунального господарства складаються: з заробітної плати, нарахувань на заробітну плату, внесків у фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, у Фонд зайнятості населення, плати за використану воду, тепло, електроенергію, надання інших послуг між підприємствами всередині галузі комунального господарства, витрат на матеріали, запасні частини, амортизаційні відрахування та інші витрати ' На 1 вересня 1997 року ця частка встановлена на рівні 15 %.
Необхідно зазначити, що проблема ефективного фінансування житлово-комунального сектора в Україні ще не вирішена — країна лише розпочала свою житлову реформу. Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України готується для прийняття новий Житловий Кодекс та інші нормативні акти, що вдосконалюють правову базу галузі взагалі та проблеми фінансування її видатків зокрема.

§ 5. Правові основи та особливості фінансування, видатків енергетики та транспорту

5.1. Порядок фінансування видатків енергетики
Енергетичний комплекс, очолюваний Міністерством енергетики України, включає в себе атомні, теплові й гідротехнічні електростанції, систему підстанцій і ліній електропередач, які забезпечують подачу електроенергії на території України в суміжні держави згідно міждержавних угод. До складу комплексу входять промислові підприємства, які випускають продукцію електроенергетики, науково-дослідні інститути й конструкторські бюро, управління та організації енергозбуту, установи соціальної сфери, що знаходяться на балансі підприємств галузі.
Увесь комплекс складається із станцій, підприємств, організацій та установ державного підпорядкування і невеликої кількості організацій, що забезпечують експлуатацію електричних мереж на територіях районів, міст і облік споживання електроенергії — місцевого та регіонального підпорядкування.
Після прийняття Закону “Про підприємства” в Україні всі підприємства комплексу перейшли на господарський розрахунок як самостійні хазяйнуючі статутні суб'єкти, що мають права юридичної особи, здійснюють свою виробничу, науково-дослідну або іншу діяльність з метою одержання прибутку (доходу).
Фінансові ресурси підприємств комплексу формуються здебільшого за рахунок реалізації продукції, енергоносіїв, виконання робіт або надання послуг.
До складу собівартості продукції (електроенергії), виконаних робіт, послуг підприємств і організацій енергетики та електрифікації входять: заробітна плата, нарахування на заробітну плату, внески у фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, у Фонд зайнятості, амортизаційні відрахування, витрати на сировину, матеріали, пальне та мастильні матеріали, поточні ремонти й інші витрати.
Після сплати податку на прибуток згідно чинного законодавства nn ' _;ІІп! підприємства галузі формують фонди економічного стимулювання: фонд розвитку виробництва, науки й техніки; фонд соціального розвитку; фонд матеріального заохоченим

Підприємільам галузі надано право утворювати страхові та резервні фонди, а при розрахунках за вільно конвертовану валюту — йалютні фонди.
З Державного бюджету України інвестуються капітальні вкладення загальнодержавного значення для спорудження об'єктів електриегіеріеіпкп ти ІмскІ рмфікаші. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються роботи, пов'язані з ремонтом і поточним доглядом за об'єктами — внутрішньорайонних та міських електромереж У Державному бюджеті України щороку передбачаються асигнування на фінансування заходів, пов'язаних з виведенням експлуатації об'єктів Чорнобильської АЕС.

5.2 Порядок фінансування транспортної системи України
Залізничний, водний (морський і річковий), повітряний, автомобільний і трубопровідний транспорт становлять єдину транспортну систему України.
Залізниці становлять собою складний виробничий комплекс, що складається з відділів залізниць, лінійних служб (станцій), служб експлуатації залізниць, промислових підприємств, науково-дослідних і п і -^;-гтто ка-т;тг''^т~орст,к7г-- інститутів, ремонтно-будівельних служб, підприємств торгівлі й харчування, установ соціально-культурної сфери.

Централізоглттг управління комплексом залізничного транспорту здійснює Міністерство транспорту України, до складу якого входить управління залізничним транспортом.
Вся діяльність залізниць будується на основі господарського розрахумк\ й регулюється Законом “Про підприємства в Україні”

Доходи відділів залізниць, служб, підприємств і організацій складаються- з платні за перевезення вантажів і пасажирів, навантажувально-розвантажувальних робіт, надання експедиційних послуг за зберігання вантажів і багажу, а по підприємствах організаціях — від реалізації продукції, виконання робіт і надання послуг, а також державних коштів, за рахунок яких оплачується пільги населення щодо проїзду залізничним транспортом.
Поточні експлуатаційні витрати залізничного транспорту складаються: з заробітної плати, нарахувань на заробітну плату, внесків у Фонд Чорнобиля та у Фонд зайнятості, оплати за електроенергію, теплоенергію, пальне, мастильні матеріали, амортизаційні відрахування, витрати на сировину та матеріали.
Після сплати податків на добавлену вартість, податку з прибутку підприємства комплексу формують фонди економічного стимулювання, які використовуються на потреби підприємств.
З Державного бюджету відділи, служби та підприємства комплексу інвестуються на капітальні вкладення — будівництво та придбання рухомого складу основних фондів.
За послуги, що залізниця надає іноземним фірмам і громадянам, вона має право одержувати оплату у вільно конвертованій валюті та формувати власні валютні фонди.
Повітряний транспорт України державної власності, що складається з регіональних авіазагонів, наземних служб — складних господарств авіапортів, підприємств технічного обслуговування повітряного транспорту, організацій перевезення вантажів і пасажирів, харчування й установ соціальної сфери, входить до складу Міністерства транспорту України. Сьогодні в Україні дозволено створення та функціонування недержавних повітряних компаній, які не входять до складу Міністерства транспорту України, але зобов'язані керуватися у своїй роботі нормативними актами України.
Доходи державного повітряного транспорту складаються з платні за перевезення пасажирів і вантажів на внутрішніх та міжнародних лініях у грошовій одиниці України і у вільно конвертованій валюті. Доходи державного повітряного транспорту також формуються за рахунок виконання робіт для сільського господарства по боротьбі з шкідниками рослин, для будівельних організацій під час монтажу висотних будівельних конструкцій та інших робіт — гасіння лісових пожеж, аерофото-зйомок.
Собівартість виконуваних робіт і послуг у підприємствах галузі складається з витрат на заробітну плату, нарахувань на заробітну плату, внесків у Фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, у фонд зайнятості, на пальне та мастила, запасні частини й матеріали, амортизаційні відрахування, на виконання поточних ремонтів техніки та споруд.
Після сплати податків — на добавлену вартість (за винятком міжнародних ліній) з прибутку, підприємства повітряного транспорту державної власності утворюють фонди економічного стимулювання. Відповідно до чинного законодавства України стосовно соціального розвитку та матеріального заохочення провадиться сплата компенсацій матерям по догляду за дітьми, на дітей дошкільного й шкільного віку, а також індексація заробітної плати у зв'язку з реформою роздрібних цін.
З Державною бюджету повітряний транспорт державної власності одержує кошти на капітальні вкладення — будівництво та придбання нової техніки. Для оновлення основних фондів галузі залучаються також іноземні інвестиції.
В економіці України морський та річковий транспорт посідає чимале місце. Переведення підприємств колишнього союзного підпорядкування у підпорядкування України відповідно до Закону від 12 вересня 1991 р. “Про правонаступництво України” змінило структуру економіки, а також фінансування окремих напрямів діяльності галузі з бюджету. В обсязі'вантажів та пасажирів, яких перевозить водний транспорт на внутрішніх та міжнародних лініях, понад половина належить флоту Чорноморського морського пароплавства.
До складного державного комплексу морського транспорту належатт: потужний морський торговельний флот, сучасні технічно оснащені споруди морських портів, під'їзні залізничні колії, су-їїг^г'тттг та судоремонтні заводи, науково-дослідні та досліди'^ конструкторські інститути й бюро, торговельні бази, мережі торгівлі та громадського харчування, установи та організації соціальної сфери — юридичні особи, що мають господарську самостійність.
Доходи підприємств і організацій водного транспорту формуються за рахунок надходжень від фрахту суден, перевезення вантажів і пасажирів, випуску продукції, виконання робіт і надання послуг. З валютної виручки, одержаної за фрахт суден, перевезення пасажирів та вантажів на міжнародних лініях, пароплавстві) сплачує податок на валютну виручку протягом 10 днів з моменту надходження коштів на транзитно-дисконтний рахунок в банку, що його обслуговує.
Витрати підприємств комплексу залежать від напрямів їх Діяльності Поточні витрати через експлуатацію флоту склада ються: з виплат за стоянки біля причалів портів, буксирування та лоцманського проведення суден, надання інших послуг (набирання питної води, поповнення запасу матеріалів і пального, продуктів харчування тощо); заробітної плати, нарахувань на заробітну плату, внесків у фонд ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Фонд зайнятості, витрат на придбання паливно-мастильних матеріалів, амортизаційних відрахувань, витрат на поточні ремонти та інших витрат. Якщо судна перебувають у рейсах на міжнародних лініях, всі витрати в портах іноземних держав здійснюються у вільно конвертованій валюті. За період перебування суден у міжнародних рейсах частина заробітної плати сплачується команді у вільно конвертованій валюті.
З одержаних доходів підприємства комплексу роблять усі поточні експлуатаційні витрати, сплачують платежі й податки до бюджету, вносять проценти за кредити. З решти прибутку формують фонди економічного стимулювання, страхові та резервні, а також валютні фонди для використання їх за цільовим призначенням.
Автомобільному транспорту в транспортній системі України надається неабияке значення. У загальному пасажиропо-тоці країни автомобільному транспорту належить близько 40 % і близько 80 % вантажів перевозиться автомобільним транспортом як при безпосередньому обслуговуванні вантажовласників, так і при обслуговуванні залізничного, морського, річкового та повітряного транспорту.
За сферою діяльності автомобільний транспорт поділяється на транспорт міжміського (міжрайонного) обслуговування та місцевого — на лініях всередині міст і населених пунктів. Останніми роками утворені спеціальні автотранспортні підприємства або виділені спеціальні бригади для перевезення вантажів і пасажирів на міжнародних лініях.
Як правило, всі державні підприємства автотранспортної системи перебувають на господарському розрахунку, їхня діяльність регулюється Законом “Про підприємства в Україні”. Поряд з державними підприємствами сьогодні в Україні створені та функціонують недержавні підприємства.
Державні підприємства автотранспорту місцевого значення одержують фінансування з місцевих бюджетів на оновлення парку його машин. А у зв'язку з наданням пільг — безплатного проїзду пасажирів-пенсіонерів та зниження тарифу на постійні білети для учнів і студентів — в обмежених розмірах одержує фінансування на поточне утримання з місцевих бюджетів. Перелік пільг на проїзд у громадському транспорті, які повинні фінансуватися з місцевих бюджетів у відповідності з законодавством України, наводиться у таблиці 3.

З роботою автотранспорту безпосередньо пов'язаний стан доріг державного та місцевого значення. Для будівництва, реконструкції і ремонту шляхів місцевого значення залучаються кошти від всіх підприємств, об'єднань, організацій, незалежно від форм власності, колгоспів і радгоспів.
18 вересня 1991 р. прийняті Закон України “Про джерела фінансування дорожного господарства України” та Постанова Верховної Ради України про порядок введення в дію згаданого Закону, а 28 грудня 1991 р. прийнято Постанову Кабінету Міністрів України № 385, відповідно до якої всі підприємства промисловики, будівництва, колгоспи, радгоспи, кооперативи та інші підприємства, незалежно від форм власності та господарювання, залучаються до участі в дорожніх роботах від обсягу виробництва продукції, виконаних робіт, наданих послуг, включаючи всі види діяльності, в тому числі виконання будівельно-монтажних рооі: власними силами. Нормативи відрахувань на дорожні роботи затверджується Верховною Радою України в залежності від обсягу виробництва продукції, виконаних робії і наданих послуг. Крім того, всі підприємства, організації Сплачують місцевим радам 2 відсотки від доходів, одержаних від наданих транспортних послуг, з зарахуванням цих витрат на собівартість. Виняток становлять колгоспи та радгоспи, які з 1 жовтня 1991 р. звільнені від сплати цих відрахувань.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1 Розкрийте поняття “фінансування капіталовкладень”, поясніть джерела покриття видатків капіталовкладень.
2; Поясність порядок фінансування промисловості.
3: Складові видатків житлово-комунального господарства.
4. Розкрийте особливості джерел та порядку фінансування витрат житлово-комунального господарства.
5 Які існують особливості фінансування видатків енергетики?
6 Дайте характеристику джерел та поясніть порядок фінансування видатків на утримання транспортного господарства в Україні
4) встановлює для банків та інших кредитних установ правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації та коштів;

5) організує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
6) визначає систему, порядок і форми розрахунків, у тому числі між банками та іншими кредитними установами;
7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, систем розрахунків, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
8) здійснює банківське регулювання та нагляд;
9) веде Реєстр банків, їх філій та представництв, валютних бірж і кредитних установ, здійснює ліцензування банківських та інших операцій у предбачених законом випадках;
10) складає платіжний баланс і баланс міжнародних інвестицій України, здійснює їх аналіз та прогнозування;

11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
12) здійснює відповідно до визначених законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль;
13) забезпечує накопичення, зберігання та здійснення операцій з золотовалютним резервом;
14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;
15) організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та інших цінностей;
16) реалізує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку України.
Керівними органами Національного банку України є Рада Банку та Рада директорів.
Рада Банку — Конституційний орган. Згідно з статтею 100 Конституції Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням. Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.
Рада директорій банку забезпечує реалізацію грошово-кредитної політики, організує діяльність і здійснює управління нею.
За Конституції Голова Національного банку України призначається Верховною Радою за поданням Президента України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України терміном на 4 роки.

На відміну від комерційних банків, для Національного банку одержання прибутку не є основною метою діяльності.
Національним банк України має особливий правовий статус. Він наділений н.іалнпмп повноваженнями. Нормативні акти, які видає Національний банк, обов'язкові для всіх без виключення органів держави і органів місцевого самоврядування. Значне розгалуження банківської системи дає можливість комерційним банкам самостійно здійснювати свої повноваження. Комерційні банки не видають нормативних актів, приписи яких розповсюджувалися б на всіх, але самі будують свою діяльність на законодавстві і нормативних актах Національного банку України. Державне регулювання відносин, що виникають з діяльності банків, набуває форми обов'язкових приписів, Ідо містяться у нормах різних галузей права.

Відносні І , що виникають з діяльності банків, являють собою синтеч фактичних і юридичних відносин. Юридичним змістом цих відносин є суб'єктивні юридичні права і обов'язки їх учасників — банків та клієнтури. З одного боку ці відносини — належна кредитній установі міра дозволеної поведінки — надання кредитів різних видів і стягнення плати (%) за них у відповіднос І і з кредитною угодою в межах, дозволених Національним бані їм України, а з другого боку — приписана другій стороні — одержувачу позички і забезпечена можливістю державного примусу (примусового стягнення, збільшення плати за позичку, реалізацією належного позичальнику майна і зарахування коштів на погашення боргу) міра необхідної поведінки (одержання позички і своєчасне повернення її), якої повинен Додержуватися позичальник в інтересах кредитора. Кредитні відносини в основному є договірними і регулюються, природно, нормами цивільного права. Однак навряд чи можливо відносини в галузі кредитування з участю банку відносити тільки до

цивільно-правових. Цивільно-правовий метод регулювання суспільних відносин характеризується рівністю суб'єктів, їх дис-позитивністю та ініціативою у формуванні і реалізації відносин. У кредитних правовідносинах чітко визначається ініціативність — бажання суб'єкту підприємництва одержати позичку в банку на умовах, які виставляє кредитор, але немає диспози-тивності — юридичної свободи (можливості) позичальника здійснити правосуб'єктність за своїм розсудом.
Банківська позичка надається на підставі угоди, в якій точно фіксується воля сторін. Одержувач позички — клієнт банка не підпорядкований кредитору, але їх права неоднакові. У банка-кредитора фактично знаходяться всі права, а на клієнті лежать обов'язки точного дотримання приписів кредитора. Виконання умов кредитора гарантоване, бо позичка видається під забезпечення. У цивільному праві угода виконує і захисну функцію, оскільки сторони повинні точно дотримуватися умов угоди. Кредитна угода захищає права кредитора — у випадку неповернення простроченої заборгованості банк може примусово повернути борг і стягнути підвищену плату. А позичальник може тільки відмовитися від укладення угоди. Рівності сторін у кредитних правовідносинах немає, тому кредитна угода банка і позичальника є специфічною формою взаємовідносин комерційного банку і суб'єкта підприємництва.
Відносини, які виникають з діяльності кредитних установ, є однією з форм соціальних відносин і визначаються волею і свідомістю учасників. Хоча вони виникають за волевиявленням позичальників і оформлюються кредитною угодою, але мають владно-організаційну основу. Правила Національного банку України, які регламентують проведення операцій по рахунках в кредитних установах, вказують, що вони відкриваються: а) для зберігання коштів; б) для проведення операцій за розрахунково-грошовими документами визначеної форми; в) для здійснення контролю за дотриманням чинного законодавства при утворенні, реорганізації, ліквідації підприємств будь-якої форми власності і видів діяльності, при відкритті і закритті рахунків і повсякденного контролю за фінансово-господарською діяльністю клієнтів — власників рахунків. Причому контроль здійснює комерційний банк, Державна податкова інспекція, контрольно-ревізійна служба, органи МВС, а за діяльнії; Ію комерційного банку спостерігає Національний банк України

Згідно з Інструкцією Національного банку України “Про відкриття рахунків у національній та іноземній валюті” рахунки в банках відкриваються на умовах цієї інструкції і угоди на відкриття І обслуговування банківського рахунку. Відносини, які виникаю І ь між установами банків і власниками рахунків, характеризуються так: 1) сторони (банк і суб'єкт підприємництва) зобов'язані при дотриманні законних і договірних умов і вимог вступити в ці відносини; 2) установа перед відкриттям рахунку суб'єкту підприємництва або установі здійснює контрольні функції, перевіряючи правосуб'єктність заявника; 3) зміст відносин чітко реі.іамсшоиано чинними нормативними актами.

Виникнення відносин з приводу відкриття поточного, бюджетного та інших рахунків зв'язане з поданням заяви в банк організацією будь-якої форми власності, але не тому, що вона цього дуже бажає і робить пропозицію банку вступити у договірні відносини, а тому, що в силу закону вона не має права тримати кошти понад суми (ліміту), установленої комерційним банком, в своїй касі. Після подання заяви для відкриття рахунку організацією кредитна установа перевіряє юридичну особу організації І наявність документів, необхідних для відкриття рахунку, і теля ньою кни на його відкриття. Права і обов'язки власника рахунку і кредитної установи визначаються нормативними актами Національного банку України, а відповідальність за порушення цих актів — Указом Президента України.

Норми цих актів мають суто імперативний характер, який не дозволж сторонам поступати за своїм волевиявленням, і є фінансове -плановими. Відносини, які врегульовані цими нормами, є фінансове-правовими. Після відкриття рахунку в банку ні банк, ні його клієнт — власник рахунку не має права змінювати приписів, які містяться в нормативних актах.

Відкритій рахунку в банку юридичною особою — суб'єктом підприємницької діяльності є передумовою для виникнення Цивільно-правових підносні., пов'язаних з розрахунками по його основній діяльності, а також дає можливість бути учасником кредитних відносин з банком. Відносини, пов'язані з розрахунками між юридичними особами і громадянами, регулюють ся Інакше, ніж відносини, що виникають з приводу відкриття рахунку в кредитній установі. Ці відносини відрізняються і методами правового регулювання (договірні, при рівності сторін) і суб'єктним складом. В цих відносинах можуть брати участь не два, а три та, як правило, при іногородніх розрахунках, — чотири суб'єкти. Між поставщиком і покупцем існують цивільно-правові відносини. Для виконання договірних умов вони повинні здійснювати взаємні розрахунки за встановленими правовими формами. Таким чином, при розрахунках через банки виникає складне коло цивільно-правових (договірних) і фінансово-правових відносин. Договірні відносини регулюються цивільно-правовими нормами і вивчаються в курсі цивільного права, фінансово-правові — у курсі фінансового права.

Фінансово-правові норми визначають порядок утворення і компетенцію комерційних банків.
Комерційні банки різних видів і форм власності на акціонерних або пайових засадах створюються відповідно з Законами України “Про банки і банківську діяльність”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери і фондову біржу” та Правилами Національного банку України. Утворювати банки можуть українські та іноземні юридичні та фізичні особи (не менше трьох), крім рад органів місцевого самоврядування всіх рівнів, їх виконавчих органів, державних підприємств, політичних, профспілкових організацій і об'єднань, партій, громадських фондів.
Не можуть бути засновниками банку особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, до закінчення терміну, встановленого вироком. Не дозволяється бути засновниками особам, що мають непогашену судимість за крадіжки і хабарництво, вони не можуть також займати керівні посади, що зв'язані з матеріальною відповідальністю.
Національний банк України встановлює мінімальний розмір статутного фонду акціонерного банку.
Статутний капітал акціонерного банку може формуватися тільки за рахунок власних коштів акціонерів. Забороняється збільшувати статутний капітал і створювати нові банки за рахунок нерозподілених прибутків або коштів інших фондів.
Частку в статутний капітал можна зробити у національній, вільно конвертованій валюті, майні і пов'язаних з ним майнових правах. Не можна робити внески за рахунок бюджетних коштів, кредитних і заставних коштів.
Для формування статутного фонду відкривається тимчасовий рахунок за місцем знаходження акціонерного банку.
До реєстрації акціонерного банку засновники оголошують підписку на акції на строк до 6 місяців. На протязі оголошеної підписки на акції повинні підписатися не менш 60 % акціонерів. Якщо не набирається 60 %, банк вважається неутворе-ним. Якщо акції банку розподіляються між засновниками, то до дня установчих зборів вони повинні внести не менш 50 % номінальної вартості акцій.

В правовій та економічній літературі сформулювалися визначення так званих “банків банків”, які можна називати Центральним (або національним) банком країни. Вважається, що Центральний банк повинен бути:
1. Єдиним емісійним центром, який має монопольне право грошової емісії на території країни, який зберігає і враховує національні золотовалютні резерви.
2. Банком уряду, зобов'язаним підтримувати державні економічні програми, здійснювати кредитування дефіциту державного бюджету, розміщувати державні цінні папери.
3. Органом стабільності національної грошової системи.
4. Кредитувати комерційні банки, коли в них не вистачає
коштів.
5. Органом банківського нагляду, який підтримує необхідний рівень стандартизації і професіоналізму в національній кредитній системі¹.

Всім цим ознакам відповідає Національний банк України. Національний банк України представляє інтереси держави в центральних баї. к.; других країн, міжнародних банках та фінансово-кредитних організаціях.

§ 2. Правові засади контролю Національного банку за діяльністю комерційних банків

Національтпг:: банк України виступає немов би посередником між державою і комерційними банками. Він засобами, які має в своєму розпорядженні, спираючися на Конституцію і за конодавство, втілює в життя економічну політику держави. Як орган виконавчої влади з особливими функціями, Національний банк України реалізує державне управління в банківській системі країни, контролює порядок створення комерційних банків, здійснює нагляд за їх діяльністю, не втручаючися в їх оперативну діяльність.

Закон України “Про банки і банківську діяльність” дає вихідні положення для формування комерційних банків та визначає коло їх повноважень. В основу формування комерційних банків також кладуться Закони України “Про підприємства в Україні”, “Про господарські товариства”, “Про цінні папери та фондову біржу”, “Про обмеження монополізму” і нормативні акти Національного банку України: Положення про порядок створення і реєстрації комерційних банків від 27.03.1996р. із змінами від 23.07.1996 р.; Положення про порядок ліцензування банків в Україні від 27.03.1996 р. і змінами від 23.07.1996 р., Положення НБУ про порядок проведення зовнішнього аудиту юридичних осіб — акціонерів (учасників) комерційних банків у процесі перевірки правильності формування статутних фондів комерційних банків.
Національний банк України ліцензує діяльність комерційних банків і реєструє їх статути. Утворювати банки можуть українські та іноземні юридичні та фізичні особи (не менше трьох), крім рад місцевого самоврядування усіх рівнів, їх виконавчих органів, державних підприємств, політичних, профспілкових організацій і об'єднань, партій, громадських фондів.
Національний банк України встановлює мінімальний розмір статутного фонду акціонерного банку.
Статутний капітал акціонерного банку може формуватися тільки за рахунок власних коштів акціонерів. Забороняється збільшувати статутний капітал і створювати нові банки за рахунок нерозподілених прибутків.
Частку в статутний капітал можна зробити тільки у національній валюті. Не можна робити внески за рахунок бюджетних коштів, кредитних і заставних коштів.
Для формування статутного фонду відкривається тимчасовий рахунок за місцем знаходження акціонерного банку.
Комерційні банки вважаються створеними і одержують статус юридичної особи після реєстрації Національним банком України. Реєстрація проводиться у відповідності з “Положенням про порядок створення і реєстрації комерційних банків”, затвердженим Правлінням Національного банку 27.03.1996 р. із змінами, внесеними 23.07.1996 року.

Перелік документів, які необхідні для реєстрації комерційного банку, встановлені статтею 22 Закону України “Про банки і банківськл діяльність” та п. 3.2. Положення про порядок створення комерційних банків.
Національний банк України може відмовити у реєстрації комерційного банку: 1) у разі порушення порядку створення банку; 2) невідповідності його статуту та інших установчих документів законодавству; 3) незадовільного фінансового стану засновників, що загрожує інтересам кредиторів банку; 4) у разі професійної непридатності рекомендованого керівництва.
Рішення про відмову в реєстрації комерційного банку може бути оскаржене у судовому порядку.
Про зміни, що вносяться в установчі документи, комерційні банки повинні повідомляти Національному банку і подавати у місячний строк кіріальпо засвідчені копії змінених документів. Реєстрація змін і доповнень здійснюється також у місячний строк з моменту одержання заяви та всіх необхідних документів шляхом внесення їх до книги реєстрації банків.

Комерційні банки можуть відкривати на території України і за її межами філії та представництва, які виступають від імені головного банку і не є юридичними особами, але мають свої положення Філія має свій субкореспондентський рахунок та здійснює банківські оііер.игг, передбачені її положенням. Представництво банк\ (Іншій \ І головним банком, від імені якого він виступає але не має прав виконувати банківські функції.

Комерційні! банк має право відкривати філії за умови повної сплати заявленого статутного фонду.
Для відкриття філії чи представництва необхідна письмова згода Національного банку. Після одержання письмової згоди ДО Національного банку подаються:
— клопотання про реєстрацію філії і економічне обгрунтування доцільності її створення за підписом голови ради, завіреним печаткою банку;
— рішення зборів акціонерів банку про створення філії;
— положення про філію, затверджене в установленому поку,
— висновок управління Національного банку за місцем знаходження філії комерційного банку про відповідність вимогам приміщення філії банку, про професійну придатність і репутацію керуючого філією банку і головного бухгалтера та забезпеченість кваліфікованими кадрами¹.

Матеріали для реєстрації філії банку розглядають і дають висновки Головні управління банківського нагляду, банківського обслуговування, валютно-економічне, емісійно-касових операцій, юридичне.
Національний банк України може відмовити комерційному банку у відкритті філії у разі порушення порядку її створення, невідповідності документів законодавству та статуту банку, незадовільного фінансового стану банку, порушення ним економічних нормативів через професійну непридатність керівника, головного бухгалтера, відсутності належної матеріально-технічної бази.
Правилами Національного банку України встановлені особливості реєстрації банків, їх філій та представництв за участю іноземного капіталу. Іноземні банки можуть утворювати іноземні юридичні і фізичні особи, спільні банки — українські і іноземні юридичні і фізичні особи.
Крім тих документів, які повинні подати українські засновники для утворення комерційного банку, іноземні юридичні особи подають:
— рішення уповноваженого органу іноземного засновника про створення банку;
— письмова згода контрольного органу держави, підданим якої є іноземний учасник, на створення банку. Але згода потрібна, якщо це передбачено законодавством відповідної держави;
— копії статутів іноземних засновників, на підставі яких вони діють;
— витяг з торговельного (банківського) реєстру держави, де іноземний засновник (учасник) має офіційно зареєстровану контору;
— довідку з банківських установ, у яких офіційно відкриті і знаходяться рахунки іноземного засновника;
— висновок аудиторської організації, яка за законодавством держави засновника (учасника) має право здійснювати аудиторську діяльнії;
Іноземні фізичні особи для створення комерційного банку, філії або представництва подають:
— підтвердження першокласного банку про платоспроможність засновника (учасника) банку;
— рекомендації не менше двох іноземних юридичних осіб або громадян з відомою платоспроможністю.
Ці документи повинні бути нотаріально завірені за місцем їх видачі та легалізовані (підтверджені) в установленому порядку в консульських установах України. Іноземні засновники подають також завірені переклади на українську мову всіх документів, які викладені іноземною мовою, з доданням оригіналів.
За дія.м місію комерційних банків здійснює контроль Головне упрім иння банківського нагляду Національного банку України, Кримське республіканське та обласні управління Національного банку України.

Контрольні функції Національного банку України полягають у здійснені нагляду за додержанням банківського законодавства України, економічних нормативів, встановлених законами України, та владних нормативних актів.
Відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” з метою захисту інтересів клієнтів та забезпечення фінансової надійності банків Національний банк України встановлює для всіх комерційних банків обов'язкові економічні нормативи¹:

~ мінімальний розмір статутного фонду для комерційних банків, які створюються та вже діють. Для реєстрації комерційного банку встановлений мінімальний розмір статутного фон-ДУ у сумі, еквівалентній 1 млн ЕКЮ. Існуючі комерційні банки, які не мають такого статутного фонду, повинні до 1 січня 1998 року збільшити його до 1 млн ЕКЮ. Нові комерційні банки будуть реєструватися тільки за умов сформування такого статутного фонду;
— норматив платоспроможності. Норматив платоспромож-_;ності банку, тобто достатність капіталу банку для проведення активних операцій з урахуванням ризиків, що характерні для різноманітних видів банківської діяльності;

— нормативи ліквідності банку. При встановленні нормативу ліквідності передбачаються всі види ліквідності (миттєвої, загальної, співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку та ресурсної). При визначенні ліквідності визначається забезпечення ресурсами банку його активних вкладень;
— максимальний розмір ризику на одного позичальника. Визначаючи максимальний розмір ризиків на одного позичальника, НБУ вимагає, щоб загальна сума зобов'язань будь-якого позичальника перед банком у результаті надання останнім одного або кількох кредитів не перевищувала 25 відсотків власних коштів банку;
— максимальний розмір великих кредитних ризиків. Максимальний розмір великих кредитних ризиків встановлюється як співвідношення сукупного розміру великих кредитних ризиків та власних коштів комерційного банку;
— норматив інвестиційної діяльності. Норматив інвестування характеризує використання власних коштів банків для придбання часток (акцій тощо) акціонерних товариств, підприємств та недержавних боргових зобов'язань.
Встановлюються й оціночні показники діяльності:
— мінімальний розмір власних коштів банку;

— достатність капіталу банку;
— покриття прогнозних збитків власними коштами банку;
— максимальний розмір кредитів, гарантій і поручительств, наданих інсайдерам;
— максимальний розмір залучених грошових вкладів (депозитів) фізичних осіб;
— максимальний розмір наданих міжбанківських позик;
— рефінансування.
_{( 3 метою створення надійності та стабільності банківської системи Національний банк України відповідно до статті 17 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, визначає •порядок ліцензування комерційних банків, тобто надання дозволу на здійснення окремих чи всіх банківських операцій комерційним) банку, який з моменту реєстрації його Національним банком стає юридичною особою.

Комерційний Ьапк має право проводити банківські операції тільки після одержання ліцензії Національного банку України. Обов'язковому ліцензуванню підлягають операції з готівкою, розрахункові, активні та пасивні, з валютними цінностями та інші операції і види діяльності, які перелічені у статті 3 Закону України “Про банки і банківську діяльність” та в п.2 Положення про порядок ліцензування банків в Україні, затвердженого Правлінням НБУ.

ЛіцензуєІьсн діяльність усіх комерційних банків, але для новостворених банків \лгови ліцензування більш суворі, ніж для

діючих
Особливі умови надання ліцензій на ведення рахунків банків-кореспондентш, що є резидентами України, на здійснення касового обслуговування, на надання кредитів юридичним і фізичним особам, на переведення грошово-валютних цінностей.
Національний банк України здійснює контроль .за діяльністю комерційних банків не тільки при ліцензуванні. Він може і відкликати надану ліцензію. Відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій є крайнім заходом. Спочатку до комерційного банку вживають заходи застережливого характеру, передбачені чинним законодавством та нормативними актами Національною банку України.
Ліцензія на здійснення банківських операцій (окремих чи всіх) може бути відкликана за поданням регіонального управління Національного банку України у разі:
— виявлення недостовірних даних, на підставі яких була надана ліцензія;
— затримки початку здійснення діяльності, на яку надана ліцензі більше, ніж на один рік з моменту надання ліцензії;
— виникнення становища, яке загрожує інтересам кредиторів та вкладників банку;
— виявлення порушень банком вимог банківського і анти-монопольпого законодавства, систематичного порушення економічних нормативів, здійснення операцій, на які не одержано ліцензій, надання недостовірної інформації.
ВідкликлІІг ліцензію можна на один вид банківської діяльності або на всі банківські операції.

Рішення про відкликання ліцензії на всі банківські операції приймається Правлінням Національного банку України на підставі пропозиції Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків. Якщо на протязі двох тижнів засновники і акціонери комерційного банку не приймуть рішення про форми подальшого його функціонування або припинення діяльності шляхом реорганізації чи ліквідації, Правління Національного банку України приймає рішення про ліквідацію банку.
Для здійснення наглядових функцій законодавством України Національному банку надані повноваження:проводити перевірки кредитних установ та їх філій, одержувати і перевіряти їх звітність;давати банкам обов'язкові для виконання приписи.
Згідно з Положенням “Про застосування НБУ заходів впливу на комерційні банки за порушення банківського законодавства” НБУ, здійснюючи контрольні функції, застосовує 2 види заходів: примусові і непримусові. До непримусових належать: лист із зобов'язаннями і письмове попередження. До примусових належать підвищення норми обов'язкових резервів; відклик ліцензії на здійснення окремих або всіх банківських операцій; усунення керівництва банку від управління ним і призначення тимчасової адміністрації; накладення штрафу; ліквідація банку як вища міра покарання.
Особливим заходом є введення режиму фінансового оздоровлення.
Примусові заходи застосовуються, якщо банк: проводить ризикову діяльність; порушує чинне законодавство, економічні нормативи, порядок, строки і технологію банківських операцій; при здійсненні несанкціонованої емісії; невиконанні нормативних актів НБУ; поданні недостовірної звітності або неподанні її; при збитковій діяльності банку або створенні ним умов, які загрожують інтересам вкладчиків та кредиторів. Рішення НБУ про застосування примусових заходів можна оскаржити в арбітражний суд.
У разі порушення суб'єктами банківської діяльності законодавства, економічних нормативів, порядку, строків та технології виконання банківських операцій, неподання звітності, подання недостовірної' звітності, створення становища, що загрожує інтересам вкладників та кредиторів банку, перешкоджає клієнту обрати собі банк за своїм розсудом, Національний банк має право 1) підвищувати для них норми обов'язкових резервів;
2) відкликати ліцензію на здійснення банківських операцій;
3) усувати керівництво суб'єкта банківської діяльності від управління; 4) призначати тимчасову адміністрацію для управління суб'єктом банківської діяльності; 5) у безспірному порядку стягувати штраф у розмірі неправомірно одержаного доходу та застосовува І й інші санкції; 6) приймати рішення про виключення з Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж, їх реорганізації та ліквідації.
Комерційний банк вважається ліквідованим з моменту виключення його з Республіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Оскаржити рішення Національного банку можна у Вищому Арбітражному суді України.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ..
1. В чому Ію.іягпг особливий правовий статус Національного банку України?
2. Дайте характеристику банківської системи України.
3. Дайте характеристику функцій Національного банку України.
4. конституційні основи повноважень Національного банку України
5. Особливості відносин, в яких бере участь банк.
6. В чому полягають контрольні повноваження Національного бан" України щодо комерційних банків?
7. За якими ознаками можна Національний банк України віднести до “банку банків”?
8. В яких випадках Національний банк України може відмовити в реєстрації комерційного банку?
9. Які економічні нормативи встановлює Національний банк Для комерційних банків?
10. Права Національного банку України по ліцензуванню
комерційних банків.
11. Які наслідки чекають комерційні банки, якщо вони по-РУшать економічні нормативи, встановлені Національним банком?

З 1924 р. заборонялося використовувати казначейську емісію для покриття бюджетного дефіциту.
Друга грошова реформа була проведена в 1947 р. Готівка обмінювалася з розрахунку 10 старих карбованців за 1 новий. Вклади в ощадкасах і державному банку обмінювалися: на суму до 3 тис. — карбованець за карбованець; від 3 до 10 тисяч — за 3 старих карбованця 2 нових; понад 10 тис. — за 2 старих 1 новий.
Облігації державних позик, які були випущені до 1946 року, а також посвідчення за спеціальними вкладами (на ці вклади були зараховані суми грошової компенсації за невикористані за час війни відпустки робітників і службовців) були обмінені на облігації Державної позики 1948 р. з розрахунку 3:1.

Кошти державних підприємств і організацій, які знаходилися на рахунках в банках, збереглися без змін, а кошти кооперативів і колгоспів в банках переоцінилися у співвідношенні 5:4.

Постановою РМ СРСР та ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1947 р., на підставі якої і проводилася друга грошова реформа в СРСР, було змінено назву банківських білетів, які почали випускатися не в червінцях, а в рублях.
З 1 січня 1961 р. постановою Верховної Ради СРСР у 4,45 раза було підвищено масштаб цін (тобто вагова кількість металу, яка прийнята в країні за грошову одиницю і за допомогою якої вимірюються ціни товарів) і за волюнтаристським рішенням уряду було змінено рівень цін на товари, перераховано всі заробітки трудящих, заощадження громадян і кошти на рахунках юридичних осіб з розрахунку 1:10 (але офіційна зміна масштабу цін повинна була привести до такої ж зміни рівня цін, тобто вони повинні були змінитися не 1:10, а 1:4,45), оскільки вартісне співвідношення між золотом і виробленими товарами (за нормальним станом економіки країни) визначається кількістю суспільне необхідної праці, витраченої на виробництво золота і товарів. Потерпіло від такої реформи в основному населення.
Указом Президента України зараз введено в обіг банкноти вартістю 1, 2, 5, 10, 20, 50 і 100 гривень і розмінну монету номінальною вартістю 1, 2, 5, 10, 25 та 50 копійок.
Національний банк України визначає офіційний валютний (обмінний) курс гривні виходячи з валютного (обмінного) курсу Національного банку України, що діяв напередодні початку проведення грошової реформи, та курсу обміну українського карбованця на гривню. Офіційний валютний (обмінний) курс гривні діє з 2 вересня 1996 року і встановлюється він Національним банком. Офіційне співвідношення між гривнею і золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється.

Курс гривні відносно іноземних валют підтримується Національним банком України шляхом використання золотовалютного резерву, купівлі і продажу цінних паперів, встановлення і зміни плати за кредити та застосування інших інструментів регулювзштя грошової маси в обігу.
Право встановлювати умови та порядок конвертації гривні на іноземн\ валюту належить Національному банку України.
Національний банк України для забезпечення організації грошового обігувиготовляє і зберігає банкноти і монети;створює резервні фонди банкнот і монет;встановлю: номінали, системи захисту, платіжних ознак та дизайну грошових знаків;встановлює порядок заміни пошкоджених банкнот і монет;встановлює правила випуску і вилучення з обігу, зберігання, перевезення і інкасації готівки;
визначає порядок- касових операцій для банків та усіх клієнтів банків.
пульки знаходиться в обігу у вигляді грошових знаків — паперових банкнот і металевих монет. Загальна сума введених в обіг банкнот і монет зазначається в рахунках банку як його пасив
Виключно право введення в обіг гривні і розмінної монети, організація їх обігу і вилучення з обігу належить Національному банку України.
Купівля-продаж конвертованих валют за гривню з метою задоволення поточних потреб суб'єктів господарювання організується також Національним банком.
Зношені і пошкоджені грошові знаки України приймаються і обмінюю І ься безоплатно на нові грошові знаки Національним банком І комерційними банками, але банки не зобов'язані відшкодовувані знищені, загублені, фальшиві, підроблені, а також такі, що стали недійсними, банкноти і монети.

Для забезпечення внутрішньої і зовнішньої стабільності грошової одиниці України в розпорядженні Національного банку
України є золотовалютний резерв, куди включаються: монетарне золото; спеціальні права позичання; резервна позиція в Міжнародному Валютному Фонді; іноземна валюта у вигляді банкнот, монет або кошти на рахунках за кордоном; цінні папери (але не акції), що оплачуються в іноземній валюті¹.

Таким чином, готівковий обіг на території України регулює й законодавство і нормативні акти Національного банку. Слід ; відзначити, що готівковий і безготівковий обіг коштів зв'язані. ; Грошова маса, яка знаходиться в обігу,включає в себе як готівку, так і кошти на рахунках, у вкладах юридичних осіб і громадян.
Національний банк України регулює єдиний грошовий обіг шляхом установлення певних нормативів, як і вимагає наше законодавство, шляхом проведення облікової політики (між іншим, після проведення грошової реформи облікова ставка НБУ систематично знижується і зараз становить 16 %), операцій з цінними паперами, встановлення обов'язкових резервів \ і економічних нормативів для комерційних банків. Діяльність Національного банку України по регулюванню безготівкового обігу впливає на готівковий. Так, одержуючи позички в кредитних установах, господарюючі суб'єкти за їх рахунок сплачують зарплату і цим перетворюють їх у готівку. Зобов'язуючи комерційні банки зберігати частину коштів у фонді обов'язкових резервів, Національний банк безпосередньо впливає на стан готівкового обігу в країні.
Національний банк України сформулював основні завдання установ банку в роботі з готівкою:безумовне виконання законів, указів Президента, нормативних і інструктивних актів Національного банку з питань регулювання обсягу і структури готівкової маси в обігу;прогнозування і раціональна організація готівкового обігу з урахуванням основних напрямів грошової політики, впровадження нових форм безготівкових розрахунків;обмеження готівкової емісії економічно обгрунтованими вимогами зростання обігу готівки².

Див.: Закон України “Про Національний банк України”. Див.: Главу 1 Інструкції про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України, затверджену постановою Правління НБУ № 149 від 20.06.1995р.
Виходячи Із змісту Законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про Національний банк України”, “Про підприємства” та нормативних актів Національного банку України можна сформулювати наступне: усі підприємства, установи та організації на території України, незалежно від організаційно-правових форм, повинні зберігати свої кошти в установах банків, проводити розрахунки за своїми зобов'язаннями з іншими підприємствами як у безготівковому, так і готівковому порядку через установи банкін: можуть мати в касі готівку в межах ліміту, який встановлюється установами банків за погодженням з керівництвом цього підприємства, а кошти, що перевищують ліміт залишку готівки в касі, зобов'язані здати в банк; в касі власники рахунків мають право зберігати кошти понад ліміт тільки для цілей, які визначені правилами Національного банку України.

§ 2. Контроль Національного банку України за веденням касових операцій

Згідно з діючим законодавством всі юридичні особи усіх форм власності і видів діяльності, а також громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб'єктами підприємницької' діяльності, зобов'язані зберігати свої кошти на рахунках у кредитних установах. Кожна держава прагне до максимальною скорочення обігу готівки. Не тільки юридичні особи, підприємці, але й громадяни зберігають свої кошти на рахунках у банках, користуючись кредитними картками, вживаючи готівку лише для зовсім дрібних розрахунків.
Це дуже зручно для населення, полегшує контроль за грошовим обігом, до якоїсь міри позбавляє державу необхідності друкуєш:: зайві гроші. Але все це можна робити за умов існування, стабільної національної валюти, якої поки що молода держава не має, тому вимушена проводити жорстку регламентацію касових операцій.
Порялпт: ведення касових операцій державними, кооперативними, орендними, колективними, спільними, громадськими та іншими підприємствами, об'єднаннями, організаціями та установами незалежно від форми власності та виду діяльності, а також особами, як є суб'єктами підприємницької діяльності : мають поточний рахунок у банку, регулюється правилами Національного банку України.
Розрахунки в господарському обороті України суб'єкти підприємницької діяльності здійснюють як правило у безготівковому порядку через комерційні банки. Згідно з постановою Правління Національного банку України від 13.10.97 р. № 334 тепер підприємства й індивідуальні підприємці мають право здійснювати розрахунки між собою і з фізичними особами як готівкою, так і у безготівковій формі. Готівку для розрахунків можна одержати як у банку, так і з виторгу. Тепер заборонено видавати зарплату і дивіденди з виторгу, для цієї мети кошти одержують тільки в касі банку. Регулювання готівкових розрахунків входить до повноважень Національного банку України. Особливе місце серед актів, якими регулюються розрахунки готівкою, є Порядок ведення касових операцій¹.

Приписи, що містяться у цьому нормативному акті, розповсюджуються на всіх клієнтів комерційних банків. Національний банк згідно з Законом “Про банки і банківську діяльність” та своїм Статутом установлює ознаки і порядок платіжності грошових знаків.
Готівка в установах банків може бути одержана підприємствами для розрахунків з населенням для оплати праці, грошових виплат та заохочень, інших виплат населенню, що не входять до складу коштів, які направлені на споживання, допомогу, компенсації, гонорари, стипендії, пенсії, витрати на відрядження, закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки, тваринницької та рослинницької сировини, дикоростучих плодів та ягід, лікарських рослин, макулатури, брухту,
Див.: Інструкція “Про порядок ведення касових операцій у національній .валюті в Україні”, затверджена постановою правління НБУ № 21 від 20.06.1995 р. Нова редакція від 13.10. 1997 р. Постановою Правління НБУ від 13.10.97 р. введено дуже важливе доповнення у порядок проведення розрахунків між підприємцями. Цього добивалися давно, причому механізмом “обналічуван-ня” добре оволоділи “комерсанти”, які саме за “обналічування” одержували від 5 до 10 відсотків сум, які знімали з рахунків. Дозвіл, наданий підприємницьким структурам, на розрахунки як за рахунок коштів з рахунку в банку, так і готівкою за рахунок виторгу, отриманою від реалізації продукції або надання послуг, робить нову еру розрахунків. Правда, за кордоном готівкою не розраховуються взагалі навіть і громадяни.
•Правила НБУ передбачають обов'язкове підтвердження здійснення готівкового платежу наданням платникові облікового розрахункового документа — податкової накладної, рахунку-фактури, товарного чека, акту виконаних робіт, наданих послуг тощо, які б підтверджували здійснені платниками витрати готівки. страхоьі відшкодування ломбардами, що здійснюють виключно ломбардні операції.
Кошти, що одержують підприємства і організації на виплату зарплати і стипендій, зберігаються в касах протягом 3 робочих днів, сільськогосподарських і залізничних підприємств — 5 робочих днів, включаючи день одержання готівки у банку.
Після закінчення цих термінів кошти повертаються в установу банку
Підприємціб;і.\( зв'язку дозволяється виплачувати зарплату своїм працівникам з поточних касових надходжень.
Видача готівки підприємствам на заробітну плату, стипендії і грошового забезпечення військовослужбовцям здійснюється установами банків в строки, встановлені відповідно до колективних договорів, постанов уряду, розпоряджень центральних органів виконавчої влади і вказівок правління НБУ.
Готіька, одержана з установ банку, витрачається за цільовим призначенням. Цілі одержання готівки не вказуються тільки на чеках Міноборони, Національної гвардії, Міністерства внутрішнІА справ і Служби безпеки.
Підприємства можуть мати в своїй касі готівку в межах лімітів залишку готівки в касі, що встановлюється щорічно протягом першого кварталу. Ліміти залишків кас для юридичних осіб - клієнтів банків установлюються комерційними банками, що їх обслуговують, на підставі поданих цими особами заявок розрахунків. Ліміт може бути переглянутий протягом року.
Ліміт зал й ш к 7 готівки в касі для кожного підприємства встановлюється комерційним банком за місцем відкриття розрахункового рахунку з урахуванням режиму роботи підприємства та графіка заїзду інкасаторів (чи мають грошову виручку і як її інкасують, який касовий оборот, де розташоване торговельне підприємство, військові частини тощо)¹. Ліміт встановлюється обов'язково

Правила НБУ встановили штрафи у розмірі п'ятдесяти-кратного розміру неоподатковуваного мінімуму за кожний випадок невстановлення ліміту залишку касової готівки установлен порядок вскипм, к пи г лімітів залишку готівки в касі регулюється Інструкцією НБУ № 4 “Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України”

вою банку. Штраф з установи банку за невстановлення ліміту залишку касової готівки для будь-якого клієнта стягує орган державної податкової адміністрації за поданням Національного банку України.
Ліміт залишку касової готівки не встановлюється фізичним особам-підприємцям і фермерам.
Готівка на витрати по відрядженнях не входить у поточні потреби і видається банками в установленому порядку.
Правила касових операцій для бухгалтерій. Для бухгалтерій і кас в усіх підприємствах, організаціях і установах існують суворі правила, встановлені Національним банком України¹.

З своїх кас підприємства видають готівку під звіт на операційні і господарські витрати. Невитрачена готівка, одержана під звіт, повертається в касу не пізніше трьох днів до кінця строку, на який вона була видана.
Особи, які одержали готівку під звіт, зобов'язані подати в бухгалтерію підприємства або централізовану бухгалтерію звіт про витрачені суми. Видача нових сум готівки під звіт провадиться за умови повного звіту про раніше видані суми.
Особи, які одержували аванс на відрядження, повинні своєчасно звітувати в бухгалтерію про витрачені суми. Особливо суворі правила встановлені щодо звітування і повернення не-витрачених сум по закордонних відрядженнях. Згідно з Порядком відшкодування витрат при короткотермінових відрядженнях за кордон, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 01.06.94 р., залишок іноземної валюти понад суму, використану за авансовим звітом, підлягає поверненню (не пізніше 5 днів після повернення з відрядження) в касу в тих коштах, в яких було видано аванс.
У відповідності з статтею 2 Закону України “Про визначення розміру збитків, нанесених підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням, недостачею або загубленням дорогоцінного каміння і валютних цінностей” від 06.06.95 р. заборгованість працівників підприємства чи установи у випадках неповерненки в установлений строк авансу, виданого в іноземній валюті на службове відрядження, стягується в сумі, еквівалентній потрійній сумі цих валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день погашення заборгованості.
Прийом готівки касами здійснюється за прибутковими касовими ордерами, підписаними головним бухгалтером або особою, що ним уповноважена.
Видають готівку каси підприємств за видатковими касовими ордерами або належним чином оформленими другими документами (платіжними відомостями, заявками, рахунками тощо), де повинний ставитися штамп з реквізитами видаткового касовою ордера.
Документ на видачу коштів повинні підписуватися керівником і головним бухгалтером.
У випадках, коли на доданих до видаткових касових ордерів документах є дозвіл керівника (наприклад, наказ про відрядження), підпис його на видаткових касових ордерах не
обов'язковий.
Органи внутрішніх справ у межах своєї компетенції перевіряють технічну оснащеність кас і касових пунктів, які забезпечують умови охоротпт коштів і цінностей, їхні вказівки відносно усунення причин і умов, які сприяють крадіжкам, підлягають обов'язковому виконанню.
Касові документи можуть бути вилучені з підприємства за постановою слідчих або судових органів і запитом арбітражу або вищестомчої установи.
Видача грошей з каси, не підтверждена розпискою одержувача у видатковому касовому ордері або в іншому замінюючому його документі, у виправдання залишку готівки в касі не приймається. Ця сума вважається нестачею і стягується з касира. Готівка, не виправдана касовими ордерами, вважається надлишком каси і зараховується в дохід цієї юридичної особи.
Банківські правила забороняють зберігання в касі готівки та інших цінностей, що не належать даній юридичній особі. Бухгалтери й інші працівники, що користуються правом підпису касових документів, не мають права виконувати обов'язки касира
розрахунки із споживачами в сфері торгівлі, громадського харчування і послуг готівкою, зобов'язані проводити розрахунки із споживачами через належним чином зареєстровані електронні контрольно-касові апарати (ЕККА), обов'язково видавати касові чеки.
Випадки, коли суб'єктам підприємницької діяльності дозволено проводити розрахунки без застосування ЕККА, чітко визначені в Інструкції Мінфіну та Мінстату України, яка була прийнята для деталізації положень Закону України “Про внесення змін і доповнень у Закон України “Про застосування електронних контрольно-касових апаратів і товарно-касових книг при розрахунках із споживачами в сфері торгівлі, громадського харчування і послуг”¹.

Національний банк вимагає від комерційних банків, щоб вони повідомляли податковим інспекціям для застосування фінансових санкцій до суб'єктів підприємництва у разі виявлення випадків перевищення витрачання готівки на поточні потреби понад встановлені ним нормативи або її витрачання за рахунок грошового виторгу.
За порушення норм, які регулюють обіг готівки, до відповідальності притягаються суб'єкти підприємницької діяльності всіх форм власності, фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які займаються підприємницькою діяльністю.
Підставою для притягнення до відповідальності за порушення касової дисципліни є результати перевірки даних бухгалтерського обліку організації або первинних грошових документів за визначений період — квартал, півріччя, але не менше ніж за 2 місяці.
До порушень касової дисципліни належать: несвоєчасне : здавання виручки до банку, перевищення встановленого ліміту ; залишку готівки в касі, витрачання одержаної в банку готівки не за призначенням, несвоєчасне повернення в банк невикористаних готівкових коштів, що одержані на виплату заробітної плаїи, допомог, стипендій і винагород, видача готівки з каси у позику іншим підприємствам і організаціям.
Після обговорення виявлених при перевірці порушень касової дисшшлптп приймаються рішення про застосування фінансової санкції.
а) за перевищення встановлених лімітів залишку готівки в касах <— у двократному розмірі суми виявленої понадлімітної готівки,
б) за перевищення норм витрачання готівки на поточні потреби — у розмірі суми їх перевищення;
в) зи неоприбуткування (неповне оприбуткування) у касах готівки г- у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми. Штрафи стягуються у безспірному порядку до Державного бюджету
Однак ці суворі правила не розповсюджуються на грома-дян-підприь мпіи. Згідно з Інструкцією НБУ № 4 “Про організацію роботи з готівкового обігу установами банків України” та “Порядком ведення касових операцій у національній валюті в Україні” громадяни-підприємці в усіх випадках одержання готівки в кредитних установах зобов'язані подати необхідні обґрунтовуючі та звітні документи про здійснення витрат готівки. Готівка видається тільки після подання звіту про використання попередньо одержаної готівки. Але в нормативних актах, якими передбачається покарання порушників касової дисципліни, фізичні особи-підприємці не згадуються.

§ 3. Порядок регулювання відносин при відкритті рахунків у банківських установах

Чинне законодавство і нормативні акти Національного банку України зобов'язують юридичних осіб, зареєстрованих у вста-новленому порядку, суб'єктів підприємницької діяльності, інші організації та установи, незалежно від форм власності, та гро-мадян? які мають об'єкти оподаткування і зобов'язані сплачувати податки, зберігати вільні кошти у кредитних установах на рахунках і проводити розрахунки в основному у безготівковій формі
Рахунмг для зберігання коштів і здійснення всіх видів розрахунків кредитних та касових операцій, відкриваються, як правило, в установі банку за місцем реєстрації підприємства, або у будь-якому банку України за згодою сторін.
Відносини, що виникають між банками і клієнтами, з приводу відкриття рахунку в кредитній установі і обслуговування власника рахунку банком, мають, як і усі відносини, що виникають з діяльності банків, складний характер.
Хоча комерційні банки не належать до виконавчих органів влади в державі, вони не звичайні підприємницькі структури. В своїй діяльності вони чітко і послідовно виконують приписи законодавства і нормативних актів Національного банку України.
Згідно з статтею 24 Закону України “Про підприємства в Україні” підприємство має право відкривати поточні рахунки для зберігання коштів і здійснення всіх видів операцій у будь-якому банку України або іншої держави у порядку, встановленому Національним банком. Власник рахунку зобов'язаний повідомити про відкриття або закриття рахунку не пізніше 3 днів податковий орган, де він обліковується як платник податку. Особливо гостро це питання стає зараз, коли підприємствам дозволено мати не один, а поки що два рахунки, один з яких вважається основним і на ньому обліковується заборгованість, яка списується у безспірному порядку.
Стаття 31 Закону України “Про банки та банківську діяльність” надає суб'єктам підприємницької діяльності право вибору банку. Але банки відкривають поточні рахунки юридичним та фізичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності лише за умови пред'явлення ними копії документа, що підтверджує взяття їх на податковий облік. Якщо банку відомо, що власники рахунків намагаються ухилитися від сплати податків і зборів, він зобов'язаний на вимогу податкового органу надати інформацію на протязі трьох днів про наявність рахунків, відкритих на ім'я суб'єктів підприємницької діяльності.
Згідно з Указом Президента України від 21 січня 1998 року “Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі” усі суб'єкти підприємницької діяльності, які відкривають рахунки в банках, зобов'язані повідомляти про це податкові органи. Операції за цими рахунками проводитимуться тільки після отримання повідомлення від податкового органу про взяття цих рахунків на облік.
Посіановою Правління Національного банку 27 травня 1996 р затверджено Інструкцію № 3 “Про відкриття банками рахунків у Національній та іноземній валюті”¹. Національний банк України не бере безпосередньої участі у відкритті рахунків, а встановлює суворі правила, відходити від яких не мають права комерційні банки. Комерційні банки, керуючися правилами Національного банку, укладають договори з клієнтурою на підставі заяви останніх про відкриття і обслуговування банківського рахунку. Клієнт в своїй заяві не має права на виставлення будь-яких “договірних” умов. Він звертається з проханням відкрити (поточний, бюджетний та ін.) рахунок на підставі інструкції Національного банку України, відомої йому і такої, що має обов'язкову для нього силу, вказуючи, які рахунки вінмає і в яких банках.

Тобто, ці відносини є не чисто цивільно-правові, а із значним впливом фінансово-правових. Це пояснюється особливою правовою приро.юю Національного банку як центрального органу виконавчої влади.
Рахунки відкриваються з дозволу керівника установи банку. Клієнтам банку відкривають поточні, депозитні, позичкові рахунки у Національній та іноземній валюті, а також бюджетні та інші рахунки у Національній валюті.
Порядок проведення операцій на рахунках не визначається договором, а регулюється законодавством і нормами Національного банку України.
Поточні рахунки відкриваються для здійснення операцій, які забезпечую І ь комории та іншу діяльність підприємствам, що здійснюють науково-дослідну, виробничу та іншу комерційну діяльність з метою одержання прибутку, володіють основними та оборотними коштами і мають самостійний баланс, а також бюджетним установам і організаціям, постійним упов-

Див. Інструкція № 3 “Про відкриття банками рахунків у Національній та Іноземнім валюті”, затверджена постановою Правління НБУ № 121 від 27.05.1996 р. та доповнення від 04.02.1998 р. Норми інструкцій регулюють відносини, що виникають при відкритті клієнтам банків — юридичним і фізичним осипам йти чїІІІл ттлжстітх\ депозитних та позичкових рахунків у націоналі.>мш їй іпоклшпч їй.потах. Ьаіікн чГчт\~оБуІотт. пісїіїт ІІп пілставї договорів, але умови договору не повинні суперечити змісту інструкції На-втонального банку України новаженим різних громадських фондів, гастролюючим колективам тощо.
З поточних рахунків фінансуються також власні потреби цих установ та організацій — виплата зарплати та платежі за нею, витрати на соціально-побутові потреби тощо.
У банках можуть відкриватися і поточні рахунки філіям, представництвам, відділенням та іншим відособленим підрозділам, що виділяються в процесі приватизації, за клопотанням головного підприємства — власника основного рахунка і за згодою установи банку, в якій буде відкрито субрахунок.
Бюджетні рахунки відкриваються установам, підприємствам, яким виділяються кошти з бюджету для цільового використання.
Позичкові рахунки, призначені для обліку позичок, які надані шляхом оплати розрахункових документів або перерахування на розрахунковий рахунок юридичної або фізичної особи, у будь-якій установі банку, яка має право на підставі кредитної угоди з додержанням вимог законодавства надавати позички.
Депозитні рахунки відкриваються на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку і установою банку на визначений строк. Але Національний банк встановлює певні обмеження для власників депозитних рахунків:
1) кошти на депозитний рахунок перераховуються з поточного рахунку;
2) після закінчення строку депозитного договору кошти повертаються знову на той же розрахунковий рахунок. Відсотки за депозитними вкладами перераховуються у такому ж порядку;
3) забороняється з депозитного рахунку проведення розрахунків та видача коштів готівкою.
Згідно з “Положенням про порядок направлення громадян на лікування за кордон” їм відкриваються рахунки з метою акумуляції коштів для виїзду на лікування за кордон¹.

Національний банк України встановив порядок відкриття рахунків, перелік документів, які подаються для цього в банк. Всі бажаючі відкрити рахунок подають у банк такі документи:
Див.: Положення про порядок направлення громадян на лікування за кордон, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 1995 р
а) заяву встановленого зразка, підписану керівником та головним бухгалтером (якщо є така посада в організації);
б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі державної виконавчої влади або іншому органі, уповноваженому здійснюьаіи державну реєстрацію, засвідчену нотаріально;
в) нотаріально засвідчену копію рішення про створення, реорганізацію підприємства того органу, якому надано таке право,

г) нотаріальну копію належним чином зареєстрованого статуту;
д) картку Із зразками підписів осіб, яким відповідно до установчих документів заявника надане право першого та другого підпису грошових документів.
Для відкриття рахунку підрозділу підприємства подаються такі ж докумєн Іп, як і при відкритті основного рахунку, які є у власника рахунку. Деяким заявникам не треба подавати копію рішення про створення (наприклад, селянським (фермерським) господарі.там, бюджетним установам), а деякі замість рішення про створення надають нотаріальну копію установчого договору (наприклад, товарні біржі, договірні об'єднання, установи банку), деякі — протоколи загальних зборів або їх нотаріальні копії (наприклад, споживчі товариства, політичні партії, релігійні організації, духовні навчальні заклади та інші).
Підгфім м.і.яміг, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, поточний та інші рахунки відкриваються на їх ім'я. Вони подають у банк:

а) заяву про відкриття рахунка, підписану підприємцем;
б) копію свідоцтва про державну реєстрацію підприємця;
в) нотаріально засвідчену картку із зразком підпису.
За нотаріально засвідченою довіреністю, рахунком підприємства можуть розпоряджатися інші особи.
Бан кінські правила передбачають порядок відкриття тимчасових рахунків господарським товариствам для зарахування коштів, що вносяться для формування статутного фонду. Заяву для відкрий я шммасоноіо рахунку підписує особа, якій загальні збори доручили оформити документи з організації товариства. До заяви додається нотаріально засвідчена копія установчого договору Після реєстрації товариства і надання йому статусу юридичної особи йому відкривається постійний поточний ра хунок, для відкриття якого в банк подаються необхідні документи.

Банківські правила регламентують порядок відкриття поточних рахунків громадянам України та фізичним особам, які постійно проживають на території України і відповідно до чинного законодавства повинні сплачувати податки, або не мають постійного місця проживання в Україні, але за законодавством іповинні сплачувати податки в Україні.
Поточні рахунки громадянам відкриваються на підставі їх заяви, документа про посвідчення особи, договору на відкриття та обслуговування рахунка між банком і громадянином, картки із зразком підпису, який надається в присутності працівника банку, що відкриває рахунок, та засвідчується цим працівником і головним бухгалтером банку.
Національний банк установлює види надходжень, які зараховуються на поточні рахунки громадян, та види операцій, які проводяться з цих рахунків.
Громадянам відкриваються також вкладні рахунки на підставі договору з видачею їм вкладних документів у вигляді ощадної • книжки, ощадного сертифікату або іншого документу, що засвідчує укладення з банком договору ощадного вкладу.
В банківських установах України відкриваються рахунки представництвам та постійним представництвам юридичних осіб-нерезидентів двох типів — “Н” та “П”.
Рахунок типу “Н” відкривається представництвом юридичних осіб-нерезидентів, які представляють їх інтереси в Україні і не займаються підприємницькою діяльністю на території України. Для відкриття рахунку типу “Н” представництво повинно одержати індивідуальну ліцензію у Кримському республіканському, по Києву і області чи обласних управлінь Національного банку.
Кошти з рахунку типу “Н” використовуються тільки для утримання представництва.
Рахунок типу “П” відкривається на підставі індивідуальних ліцензій уповноваженим банком, розташованим на території України, постійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій, створеним у будь-якій організаційній формі без статусу юридичної особи, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на Території

Чере і рахунок типу “П” здійснюються операції, передбачені нормами Інструкції № 3 Національного банку¹.

Окремо правила Національного банку України регламентують порядок відкриття рахунків військовим частинам, установам, підприємствам і організаціям. Цим категоріям клієнтів у банківських установах відкриваються поточні рахунки.
На Ім'я розпорядників бюджетних коштів та бюджетних військових частин, установ та організацій відкриваються поточні бюджетні рахунки та поточні рахунки для зберігання бюджетних і позабюджетних коштів.

Поточні рахунки відкриваю! І>с;г на ім'я підприємств, організацій і військових частин, що здійснюють комерційну діяльність, володіють або наділені основними і оборотними коштами та мають самостійний баланс.

Якщо військові частіш одержуюі І. оюджсіні кошти за кошторисом Міністерства оборони на утримання приписаних даних на фінансове забезпечення бюджетно-кошторисних військових частин І установ та інші цілі, вони мають право відкрити, крім поточного, також поточні бюджетні рахунки².

Наше законодавство дозволяє відкривати рахунки в іноземній валюті в уповноважених банках України.
Банківські рахунки в іноземній валюті поділяються на;

— поточні, розподільчі;позичкові; депозитні.
Поточні рахунки призначені для розрахунків у безготівковій і готівковій іноземній валюті за поточними торговельними і неторговельними операціями у межах чинного законодавства.
Поточний рахунок відкривається також філіям суб'єктів підприємницької діяльності — резидентам, які згідно із законодавством мають дозвіл на торгівлю або надання послуг за іноземну валюту. Він відкривається для зарахування виручки підрозділу резидента для подальшого перерахування на основний поточний рахунок.

Розподільчий рахунок призначений для попереднього зарахування коштів в іноземній валюті, що надійшли законним шляхом на адресу резидента. Згідно з дорученням резидента кошти розподіляються за призначенням, тому вони не підлягають продажу в повному обсязі на міжбанківському валютному ринку. На поточний рахунок резидента — власника коштів перераховується гривневий еквівалент після продажу валюти на міжбанківському валютному ринку України.
Резидентам і нерезидентам — юридичним особам уповноваженими банками можуть відкриватися позичкові рахунки, а фізичним і юридичним — депозитні рахунки.
Якщо поточний рахунок в іноземній валюті відкривається в тому ж банку, де відкрито рахунок в Національній, то пакет документів, які вже є в банку, вдруге не подається.
Для відкриття рахунку, призначеного для обліку коштів в іноземній валюті, яка придбана на міжбанківському валютному ринку, необхідно подати всі документи, що і для відкриття рахунку в Національній валюті.
На клопотання резидента — власника рахунку в іноземній валюті з вчиненням відповідного надпису керівника установи банку, в якому відкрито основний рахунок, відкриваються поточні рахунки відособленим підрозділам резидента.
Підприємцям-фізичним особам поточні рахунки в іноземній валюті відкриваються після подання в уповноважений банк: заяви, копії свідоцтва про державну реєстрацію як підприємця, нотаріально засвідченої картки із зразком підпису і нотаріально засвідченої копії посвідки на проживання, виданої органами внутрішніх справ (для осіб, що не є громадянами України).
Розрахункові правовідносини не можна вважати цілком самостійними. Вони походять від зобов'язань, які виникають між суб'єктами підприємницької діяльності. Але розрахункові відносини не регулюються тільки договорами між підприємцями, вони підпорядковуються банківським правилам, серед яких домінують фінансово-правові приписи.
У розрахункових правовідносинах беруть участь кілька суб'єктів, мінімум три (якщо і власник рахунку, з якого провадиться платіж, і одержувач коштів також має рахунок в цьому ж банку), а, як правило, чотири: власник рахунку — платник і банк, що його обслуговує, власник рахунку, що отримає платіж, і банк, що його обслуговує. Всі суб'єкти пов'язані між собою договорами цивільно-правовими: платник і одержувач коштів, власники рахунків і з банками, що їх обслуговують, договорами на розрахунки^! касове обслуговування. Але всі вони підкоряються вимогам законодавства.

Правила Національного банку України встановлюють порядок відкриття рахунків в іноземній валюті представництву, іноземним дипломатичним, консульським, торговельним та іншим офіційним представництвам, іноземним інвесторам¹.

При здійсненні операцій в іноземній валюті по відкритих рахунках дозволяється проведення поточних операцій пласти-ковими картками.
Українське законодавство встановлює порядок відкриття рахунків І в Іноземних банках.
Для відкриття резидентами рахунків в іноземних банках, вони повинні одержати індивідуальну ліцензію від Національного банку України. На підставі розділу II ст. 5 п. 4 “д” Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 р. “Про систему валютного контролю та ліцензування” Національний банк України затвердій І'І. і 2.95 р “Положення про порядок надання індивідуальних ліцензій на відкриття резидентами рахунків в іноземних банках”.

Ліцешпг на право відкриття та використання рахунків в іноземних банках суб'єктам підприємницької діяльності надається на один рік. Продовжити її можна шляхом перереєстрації, якщо підприємець подасть документи не пізніше 20 грудня поточного року.
Для надання та перереєстрації індивідуальної ліцензії резиденти подають в управління валютного контролю та ліцензування такі документи:
а) лист-звернення на ім'я заступника Голови Правління Національтт-" банку України з даними, встановленими Національних! банком України;
б) обгрунтування потреби надання індивідуальної ліцензії, неможливіш здійснення розрахунків через установи комерційних банків України у разі відсутності їх кореспондентських
рахунків у банках відповідної країни або виняткових обставин, що потребують наявності таких рахунків;
в) при перереєстрації оригінал індивідуальної ліцензії Національного банку України на право використання рахунків у іноземних банках;
г) клопотання регіонального управління Національного банку України про відкриття рахунку підприємству, а при перереєстрації з висновком про дотримання ним вимог ліцензії за минулий рік.
Усі надходження на користь резидентів в іноземних банках повинні використовуватися виключно у порядку, встановленому Національним банком України.
Згідно з постановою Верховної Ради України від 25.06.1993 р. “Про норматив обертання платіжних документів в Україні” зарахування або списання коштів на рахунках за одержаними платіжними документами здійснюється в день їх надходження. Крім того, згідно з листом Національного банку від 11.02.1994 р. розрахункові документи, які надійшли після операційного дня, банк виконує на наступний день¹.

Неправильне зарахування (списання) коштів за рахунками клієнтів тягне за собою порушення строків платежів і відповідальність за це винних, а саме: сплату пені у Державний бюджет за кожен день затримки у розмірі 5 % суми платежу з обслуговуючого банку і з відправника коштів — 2 % суми платежу. Якщо помилково зараховані кошти в п'ятиденний строк не повернені, то з керівника і головного бухгалтера податковою інспекцією стягується штраф у розмірі двох неоподатковуваних мінімумів зарплати.
Крім того, згідно з Інструкцією НБУ № 7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України” за порушення виконання грошових зобов'язань банк несе відповідальність перед клієнтом у розмірі 0.5 % за кожний день прострочки, якщо більший розмір пені не передбачений у договорі на проведення касово-розрахункових операцій².

Це розповсюджується і на випадки податкових платежів населення в бюджет через Ощадний банк. На підставі квитанції, яку видають платнику, і доручається установі банку перерахувати кошти в бюджет. Ощадбанк не має права перерахувати доручену суму в бюджет пізніше трьох днів. Див.: п. 163 Інструкції НБУ № 7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України”.

З 14 січня 1997 року набрав чинності Закон України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” від 22.11.96 р., який регулює відносини між платниками і отримувачами коштів, але в цьому Законі передбачена і відповідальність банків, які затримують грошові надходження. Банки в таких випадках сплачують пеню у розмірі, який передбачений у дшшюр! на проведення розрахунково-касових операцій, але не вище подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла в період, за який виплачується пеня.
У випадках, коли банк-відправник платіжних документів перевищу^ строки проходження платежів¹, відправник коштів може одержані з банку пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми несплати за кожен день прострочки.

Кілька разів після прийняття правил безготівкових розрахунків змінювалася черга здійснення платежів з рахунків у банках. Нарешті 16.10.1996 року Верховна Рада України прийняла Закон, яким були внесені зміни до статті 24 Закону України “Про підприємства в Україні” та зміни в статтю 381 Цивільного кодексу України. Ці зміни дозволили суб'єктам підприємницької діяльнос п самостійно встановлювати послідовність платежів, розпоряджатися своїми коштами, але, крім випадків, передбачених законодавством. На підставі Закону Верховної Ради України від 16.10.96 р. Правління Національного банку України на виконання цього прийняло постанову “Про затвердження змін та доповнень до окремих нормативних актів Національного банку України з питань безготівкових розрахунків 30.12.96 р.”, в якій встановлено, що безспірне стягнення та безакцентне списання коштів з рахунків суб'єктів підприємництва допуск;н І ьсн
— у випадках, встановлених законами;
— за рішенням суду, арбітражного суду і за виконавчими надгпісами нотаріусів.
Згідно із статтею 23 Закону України “Про бюджетну систему України платежі до бюджету, утримані з суб'єктів підприємництва, перераховуються в першочерговому і безспірному порядку.
З метою забезпечення першочергового порядку здійснення платежів до бюджету, п. 22 Інструкції НБУ № 7 “Про безготівкові розрахунки в господарському обороті України” передбачено, що, у разі відсутності коштів на рахунках платників, банк приймає до виконання їх доручення на перерахування до бюджетів усіх рівнів та державних цільових фондів та сум податків обов'язкових платежів. Ці платіжні доручення виконуються установами банків першочергово перед задоволенням інших стягнень у безспірному порядку, передбачених чинним законодавством.
Наше законодавство суворо карає за порушення порядку безготівкових платежів і обидві сторони, які беруть участь у розрахунках, і установу банку¹.

Власник рахунку вільно розпоряджається своїми коштами. Згідно з статтею 53 Закону України “Про банки і банківську діяльність” арешт на кошти та інші цінності може накладатися тільки за рішенням судів і постановами слідчих органів або арбітражних судів, а стягнення може бути звернено лише за виконавчими листами, виданими судами, за наказами арбітражних судів та іншими виконавчими документами, а у випадках, передбачених законодавством — на вимогу державних податкових адміністрацій та Державного комітету України по матеріальних резервах і його органів.
Закриття рахунку в установах банків може відбутися:
— на підставі заяви власника рахунку;
— на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;
— на підставі рішення суду або арбітражного суду про ліквідацію підприємства чи визнання його банкрутом;
— на інших підставах, передбачених чинним законодавством України чи договором між установою банку і власником рахунку.
За своїм бажанням банк закрити рахунок клієнта не може. Банк може розірвати договір з клієнтом і це буде визнаватися підставою для закриття рахунку. Однією з причин розірвання банком договору з клієнтом може бути відсутність операцій на розрахунковому рахунку протягом певного строку. Якщо клієнт відмовляється закрити рахунок на пропозицію банку, банк може порушити справу в арбітражному суді про розірвання договору на розрахунконо-
асоне обслуговування. Без згоди власника не можна закрити бюджетний рахунок.

§ 4. Правові засади безготівкового грошового обігу

В Україні за роки незалежності створена національна платіжна система, з червня 1993 року функціонують Центральна розрахункові^ палата, Центр міждержавних розрахунків, Національна платіжна рада, а з січня 1994 року працює Система електронних платежів (СЕП). Введення СЕП дозволило досягти світового рівня обробки інформації в сфері міжнародних розрахунків, підвищити надійність, обмежити ризик обігу фальшивих грошей і за лічені години проводити розрахунки і між окремими банками, і в народному господарстві.
Скорочення терміну проходження платежів зменшує необхідність обігу готівки, ефективніше використовувати свої кошти клієнтам, а Національному банку глибше контролювати І регул юна п: грошовий обіг.

В сучасних умовах можна розрізнити три різновиди (форми) безіопг.г ,и\ розрахунків. Перша, що має назву класичної, поля гаї в тому, що платник-покупець або одержувач послуги доручає установі банку, де відкрито його розрахунковий рахунок, перевести кошти на рахунок одержувача коштів-про-давця, надавача послуги тощо.

Розра\\ між суб'єктами підприємницької діяльності, а також з населенням здійснюються на основі чинного законодавства та правил Національного банку України, якими встановлюються порядок проведення безготівкових розрахунків¹. Цими правилами, обов'язковими для всієї клієнтури комерційних банків точно встановлені форми безготівкового обігу, види

І зміст розрахункових документів, порядок їх виписки, строк подання в кредитну установу, яка обслуговує клієнта і другу сторону розрахункових правовідносин, оплати і переказу коштів з одного рахунку на другий, повноваження обох сторін цих відносин та їх відповідальність за порушення банківських приписів. Кожна форма безготівкового розрахунку встановлюється комплексом правових норм, які регулюють порядок платежів за товар, послуги, неторгові операції між клієнтами банків, за допомогою правил і прийомів документообігу, тобто порядок розрахунків — це правова форма їх проведення.
Правила Національного банку України передбачають можливість для господарюючих суб'єктів проводити розрахунки у таких правових формах: платіжними дорученнями; платіжними вимогами-дорученнями; чеками; акредитивами, векселями.
Згідно з Законом “Про банки і банківську діяльність” (ст. 32) банки здійснюють розрахунки у формах, встановлених Національним банком України, а також прийнятих у міжнародній банківській практиці.
Суб'єкти розрахункових правовідносин в основному самі визначають правову форму розрахунків при укладенні цивільно-правового договору. Практика виробила принципи безготівкових розрахунків, які в певній мірі відображаються і в банківських правилах: розрахунки здійснюються, як правило, за згодою платника (акцептом), розрахунки можуть здійснюватись тільки після поставки (продажу) продукції або надання послуги; незалежно від правової форми платежів вони можуть здійснюватись тільки як прямо впроваджена воля платника здійснити платіж — погодження провести платіж (акцепт) або розпорядження його провести (виставлення акредитиву, виписка чеку). Ці принципи діють, але в практиці все частіше зустрічаються випадки попередньої оплати.
Згідно з листом Національного банку України від 5 грудня 1994 року попередня оплата рекомендується як найбільш доцільна і надійна, але є випадки, коли попередня оплата обов'язкова. На кожний з таких випадків є рішення Уряду. Наприклад, платежі за хлібопродукти, воду, електро- та теплоенергію, за користування телефоном, поштово-телеграфні послуги, а також платежі за перевезення товарів для розрахунків із залізницями, пароплавствами, автотранспортними підприємствами здійснюються через попередню оплату (за рішенням Кабінету Міністрів України та Національного банку); за природний газ (постанова Кабшс І >• Міністрів та НБУ від 23 лютого 1993 р.); за нафтопродукти (лист Кабінету Міністрів та Мінекономіки від 21 січня 1993 р.). У Росію продукція відвантажується після одержання платежу і його гарантії.

Згідно з положенням про безготівкові розрахунки в господарському обороті України, поширеною правовою формою безготівкового ро іра І \ < платіжне доручення. Сутність цієї форми зводиться до того, що на бланку банку, заповненого у відповідності з вимогами Національного банку, володар рахунку дає доручений банку, що його обслуговує, про перерахування визначеної їм суми зі свого рахунку на рахунок суб'єкта розрахункових відносин за поставлену продукцію, надану послугу тощо. Протятм десяти днів з дати заповнення платіжного доручення банки приймають його до виконання.

Банки зобов'язують приймати доручення на перерахування коштів у доходи бюджетів і на відрахування платежів податкового характеру та до державних цільових фондів, включаючи відрахуванню на утримання доріг, не зважаючи на те, чи є кошти на рахунку платника. У разі відсутності коштів платіжне доручення враховують на окремому позабалансовому рахунку. За іншими платежами платіжні доручення приймаються банком до виконання тільки в сумі, яка може бути сплачена за наявними коштами на рахунку або за рахунок кредиту.
За допомогою платіжного доручення, акцептованого банком^, без обмеження сум, можна переказувати кошти через підприемсі г, і зв'язку:
Цена ім'я окремих громадян, пенсії, аліменти, заробітну плату, витрати на відрядження, авторський гонорар;
— підприємствами на виплату заробітної плати, за органі-зованттіі набір робітників для заготівлі сільськогосподарської продукції" у населених пунктах, де немає банків;
У для зарахування на рахунок у банках виторгу, податків.
ТТлаІіжнимн дорученнями, акцептованими банками, можна здійснювані розрахунки між філіями одного банку або між різними комерційними банками при встановленні кореспондентських відносин, якщо ця форма передбачена між ними. Платіжні доручення застосовують при планових платежах.

Вже давно існує така правова форма безготівкових розрахунків як платіжна вимога-доручення. Вимога-доручення виписується на бланку банку, який складається з двох частин:
— верхня — вимога постачальника (одержувача коштів) безпосередньо до покупця (платника) оплатити вартість поставленої йому за договором продукції, виконаних робіт, наданих послуг;
— нижня — доручення платника своєму банкові про перерахування з його рахунку суми, поставленої у графі “сума до оплати” цифрами чи прописом.
На нашу думку, саме ця правова форма розрахунків надійніша для підприємницьких структур і одночасно для банку. Справа не в тому, що бланк, розроблений банком, складається з двох частин, а в тому, що виписана вимога на оплату не подається в банк попередньо, бо це забирає час, а подається безпосередньо платнику-покупцеві. Банківські правила рекомендують для прискорення доставки вимог-доручень платникам передавати їх у комплекті розрахункових та розвантажувальних документів за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, передбачені договором.
Постачальник має право укласти договір з банком на надання йому послуг, і тоді банк передає покупцеві вимоги-дору-чення сам.
Одержавши платіжну вимогу, платник, у випадках згоди сплатити суму, виставлену постачальником, заповнює нижню частину документа-доручення і здає документ в обслуговуючий його банк.
Банк платника приймає до оплати доручення клієнта, якщо на його рахунку є кошти або за рахунок наданого йому кредиту.
Порядок сплати, строки проходження документів між покупцем і платником визначаються сторонами господарських відносин у своїх договорах. Банк не втручається в цей процес. Це вигідно для банку, бо він виконує тільки доручення свого клієнта. Якщо платнику необхідно зробити платіж терміново, він на документі робить помітку — телеграфом. Оскільки витрати сплачуються клієнтом, банк без заперечень виконує його доручення.
У разі відмови від оплати платник свою незгоду про оплату повідомляє безпосередньо постачальнику у порядку і строки, передбачені в їх договорі.
Договором може бути передбачена і відповідальність платника за безпідставну відмову від оплати або несвоєчасне подання платіжних документів у банк.
Правилами Національного банку дозволено застосовувати вимопт-дорутсштя для здійснення попередньої оплати.
Розрахунки чеками передбачаються Правилами Національною банку і мають широке розповсюдження як у нашій, так і у свпоши практиці.

У п. 20 Положення про безготівкові розрахунки розрахунковий чек визначається як “письмове розпорядження власника рахунку чекодавця банкові, який веде його рахунок, оплатити чекодержигпелю зазначену у чекі суму коштів”.
У тексті чека повинні бути: а) число, місяць і рік видачі; б) місце видачі; в) найменування платника; г) вказівка на рахунок, з якого провадиться оплата; д) назва документа, який подається, написана тією ж мовою, що і весь документ.
Чекодавець у світовій практиці має назву трасанти, банк, що сплачус гроші, — трасата. Видача чека має назву трасування.
Є прийняті світовою практикою правила щодо заповнення тексту чека. Так, місяць видачі і сума чека повинні позначатися прописом, сума чека написана рукою. Жодна поправка в чека не допускає І ьог. Чек не визнається платіжним документом, якщо не відповідає хоча б одній з перарахованих вимог.
Чек є платіжним документом, а розрахунки за допомогою чеків мають чекову правову форму, яка відрізняється від усіх інших форм безготівкових розрахунків. Чек використовують юридп мі та фізичні особи. Але банківські правила забороняють розрахунки чеками фізичних осіб між собою. Платником суми, вказаної в чекі, є тільки кредитна установа. Не може бути платником сам чекодатель. Висловлена в чекі пропозиція виплаїпін вказану в ньому суму може бути скасована тільки самим чекодавцем до оплати суми банком.

Банківські правила вимагають виписувати чеки на спеціальних бланках. Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на спеціальному папері на Банкнотній фабриці НБУ. Самостійно виготовляти чекові книжки комерційні банки можуть тільки з дозволу НБУ. Розрахункові чеки, які використовуються фізичними особами при здійсненні разових операцій, виготовляються окремими бланками. Вони обліковуються окремо
від чекових книжок. Банк без видачі чекової книжки може видати на ім'я чекодавця — фізичної особи один або декілька розрахункових чеків на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена готівкою. Розрахунковий чек, виданий для разового розрахунку фізичній особі, діє три місяці. За бажанням фізичної особи розрахунковий чек може бути виписаний на ім'я іншої особи, яка стає власником чека. Не можна видавати розрахунковий чек на пред'явника. У разі розрахунків фізичних осіб з підприємствами торгівлі та послуг розрахунковим чеком дозволяється отримання чекодавцем здачі із суми чека готівкою, але не більше 20 % від суми чека. Якщо сума здачі більше 20 %, чекодавець має звернутися до установи банку для переоформлення чека. Невикористаний розрахунковий чек його власник може повернути до банку, що його видав, для зарахування суми на свій рахунок або обміняти чек на готівку.
Строк дії чекової книжки один рік. Чек приймається чекодержателем в оплату безпосередньо від чекодавця, на ім'я яко-їго виписаний документ, що підтверджує отримання ним товарів, виконаних робіт та наданих послуг.
Забороняється передавання чекової книжки (розрахункового чека) її власником будь-якій іншій особі, а також підписання незаповнених бланків чеків і проставлення на них відбитка 'печатки юридичними особами.
Банк може відмовити в прийомі чека й не несе відповідальності за цю відмову, якщо у нього-виникає сумнів щодо самого документу або надписів, що містяться в ньому.
Воля чекодавця є односторонньою, але вона породжує виникнення правовідносин між трьома суб'єктами: між чекода-телем і чекодержателем (кредитором або особою, що представляє його інтереси), а також між чекодателем і банком, що його обслуговує, але безпосередніх відносин між банком і чекодержателем не виникає.
Претензії за неоплату чека до банку може пред'являти тільки чекодатель, а не чекодержатель. Банк несе відповідальність за неоплату або неналежну оплату чека перед чекодателем, якщо це вийшло з вини банку.
Здатністю видавати чеки володіють усі особи, які наділені цивільною правоздатністю, тобто юридичні і фізичні особи володію І ь активною чековою правоздатністю. Пасивна чекова правоті І тс І ь обмежена, бо платником за чеком може бути тільки банк, де відкритий рахунок чекодателя.
Чекова форма розрахунків є бажаною, оскільки оплата за чеками гарантована.
Гарантована оплата чека забезпечується:
— шляхом депонування чекодавцем коштів на окремому рахунку у банку чекодавця;
— наявність коштів на відповідному рахунку чекодавця, але не вище суми, гарантованої банком за погодженням з чекодавцем при наданні чекової книжки.
Банк може надати кредит для оплати чека, оформлюючи це кредитним рочпоряджсїпїгтм під наявні зобов'язання чекодавця.
Чек має бути пред'явлений чекодержателем в установу банку протягом 10 днів з моменту його заповнення, не враховуючи дня його виписки. Якщо після закінчення строку день пред'явлення чека в банк припадає на неробочий день, останнім строком вважається наступний робочий день. Після закінчення цього строку банк не приймає чек для оплати.
Банківські правила містять обов'язкові реквізити, які повинен мати кожен чек. На обкладинці чекової книжки банк простаьлж" граничну суму і засвідчує її підписом та печаткою банку
Крім загальної суми на кожному чеку банк повноважений поставити суму, на яку чек може бути виписаний. Вона визначається згідно з заявленою сумою та розміром депонованої або гарантованої суми.
Правила Національного банку України передбачають, що при видачі чеків банк вписує у кожен чек реквізити: а) назву і номер МФО банку-емітента;
б) назву чекодавця та номер його рахунку, з якого здій-снюгтт.сл оплата чека.
При отриманні фізичною особою розрахункового чека в нього вписуються певні реквізити, що визначені НБУ.
Крім загальної суми банк може проставити на кожному чеку граничну суму, на яку він може бути виписаний. Ця сума може бути визначена згідно з заявленою сумою та розміром депонованої або гарантованої суми. Розмір ліміту за одним чеком банк завіряь печаткою та підписом уповноваженої особи на звороті
чека. Чек завіряється підписом чекодавця або його представника в момент здійснення оплати (вручення чека одержувачу).
Правила забороняють підписувати чек до здійснення платежу. Для здійснення розрахунків чеками між клієнтами різних банків, незалежно від місця функціонування, комерційні банки повинні укладати між собою кореспондентські угоди і передбачати в них взаємні зобов'язання щодо оплати чеків, а також відповідальність сторін за порушення правил розрахунків, якщо угоди немає, банки все одно повинні приймати від клієнтів чеки і інкасувати їх там, де обслуговують чекодавця. У таких випадках кошти на рахунок пред'явника чека можна зарахувати лише за умови отримання їх з банку-емітента чека, тобто після пересилки банкові платника.
Правила безготівкових розрахунків, які діють в Україні, крім лімітованих чекових книжок та розрахункових чеків фізичних осіб, порядку іх заповнення, нічого не містять щодо чеків. А інші держави чековій формі розрахунків приділяють багато уваги. Так, в Російській Федерації згідно з Положенням про чеки, затвердженим постановою Президії Верховної Ради Російської Федерації від 13 січня 1992 р. “Про введення в господарський обіг чеків нового зразка” розрізняють чеки, перш за все, з точки зору засобу легітимації:
1. Чек на пред'явника. Такий чек дуже зручний в умовах ринкової економіки, бо він поруч з назвою “чек” має додатковий напис “на пред'явника”. Він не має ніяких даних про чеко-держателя, тому дуже зручний для проведення різних угод, бо може бути переданий з рук в руки, оплата йде без затримки, і тому такого виду чеки мають найбільше розповсюдження. Однак чекодержатель, не вписуючи в лицеву сторону своє прізвище, повинен розписатися на звороті, стверджуючи факт отримання коштів.
2. Ордерний чек, переказ якого можливий лише шляхом індосаменту (надпис на зворотньому боці чека). Ордерний чек видається на ім'я певної особи, але з застереженням, що його видано з “Наказу” цієї особи. Переказний надпис може бути іменним, коли надпис містить найменування особи, якій чек передано, і “бланковий”, який містить тільки підпис переказуючої особи. Правильним держателем ордерного чека визнається будь-яка особа, до якої чек перейшов за безперервною низкою надписів. Право особи, яка одержала чек за індосаментом, не залежить від прав попередника.
Повноваження за кількома надписами не припиняються ні зі смертю препоручителя, ні припиненням юридичної особи, від імені якої був зроблений перепоручительний надпис, ні зміною правового статуса препоручителя (наприклад, оголошення неплатоспроможним). Ордерні чеки повинні містити ім'я свого першого набувача. В країнах СНД ордерні чеки не вживаються
3. Іменні чеки виписуються на певну особу і містять застереження “не наказу”. Іменні чеки передаються іншим особам тільки шляхом укладення угоди про уступку права вимоги (цесії). Це цивільно-правові угоди. Кошти видаються тільки за вимогою особи, яка вказана в чеку.
З точки зору інкасації (отримання коштів) чеки підрозділяються на:
1. Касовий чек, за яким кошти видаються або власнику рахунку, або третій особі готівкою. Будь-який касовий чек, на якому буде написано “тільки для перарахування” або “розрахунковий , може бути перероблений у розрахунковий чек.
2. Розрахунковий чек, на лицевій стороні якого по діагоналі однією або двома рисами зроблено переклеслення (кросування) або зроблені спеціальні надписи “розрахунковий”. Банк не сплачує по розрахункових чеках готівку. Оплата проводиться тільки в безготівковому порядку. Перекреслення такого надпису не береться до уваги.
3. В багатьох країнах застосовуються види розрахункових чеків, які мають назву кросовані чеки. Кросування робиться двома парале на лицьовому боці чека. Допустиме тільки одне кросування. Кросування може бути загальним, якщо між лініям, нема ніяких позначок або є позначка “банк” або спеціальним, якщо між лініями вписано найменування платника.

За чеком, що має загальне кросування, можна сплатити кошти платником тільки банку або своєму клієнту.
Держатель чека, що має спеціальне кросування, може пред'явити його тільки банку, який вказаний між лініями. Банк може приймати кросоьании чек тільки від свого клієнта або від іншого банку
Відносно юридичної природи чека існують кілька теорій, висунутих вченими різних країн: англійські вчені вважають чек різновидом переказного векселя; французькі вважають, що видача чека і подальша його перадача являє собою передання права на його покриття, яке знаходиться у платника; за німецькою теорією — чек надає, по-перше, повноваження платника провести платіж чекодержателю за рахунок чекодавця, по-друге, уповноваження чекодавцем чекодержателя одержати платіж за рахунок чекодавця, тобто чек містить у собі подвійні повноваження — банку сплатити, чекодержателю — одержати.
Найширше розповсюдження у сучасних умовах набула акредитивна форма розрахунків.
Акредитив — форма розрахунків, при якій банк-емітент (де відкрито рахунок клієнта) за дорученням свого клієнта (платника) зобов'язаний виконати платіж третій особі (бенефіціару) за поставлені товари, надані послуги, тобто переказати кошти виконуючому банку (банку-бенефіціара). Умови та порядок проведення акредитивної форми розрахунків передбачаються у договорі між бенефіціаром і заявником акредитива.
Відносини між банком-емітентом і платником — заявником акредитива дещо нагадують цивільно-правовий договір комісії. Але цивільно-правові норми не регулюють всіх відносин, що виникають у клієнтів з банками з приводу розрахункових рахунків. Банк добровільно погоджується відкривати рахунок господарюючому суб'єкту, стягуючи за це плату, але цією згодою він на себе бере обов'язок проводити безготівкові розрахунки. Тому заява власника рахунку на акредитив являє собою акт розпорядження ним коштами, що йому належать.
Положення про безготівкові розрахунки в народному господарстві України передбачають відкриття покритих і непокритих акредитивів.
Положення про безготівкові розрахунки, затверджене Правлінням Національного банку України, передбачає забезпеченість оплати за акредитивами. Ця забезпеченість відбувається або за рахунок власних коштів платника або за рахунок коштів, позичених у банка. Кошти для оплати депонуються на особливому рахунку.
Покритим (депонованим у банку постачальника або в банку платника) вважається акредитив, при відкритті якого банкемітенг перераховує кошти платника або надану йому позичку в розпорядження виконуючого банка на окремий балансовий рахунок - “Акредитиви” на весь строк дії зобов'язання банку-емітента Покриті акредитиви застосовуються у випадках, коли між банком-емітентом і виконуючим банком немає кореспЬн-дентських відносин.
Покритим, депонованим у банку платника, є акредитив, який враховується в банку платника на окремому балансовому рахунку “Акредитив”, а прийнятий для виконання акредитив в банку постачальника враховується на позабалансовому рахунку “Акредп І й ніг до оплати”.
При встановленні між банками кореспондентських відносин непокритий акредитив може відкриватися у виконуючому банку шляхом надання йому права списувати суму акредитива з рахунку банку-емітента.
Відкриття банком-емітентом непокритих, гарантованих Позичками акредитивів у банку постачальника, здійснюється за домовлені^ І ю постачальника і покупця відповідно до умов кореспондентських відносин їх банків. Використання таких акредитивів банком постачальника здійснюється у встановленому порядку
Заява клієнта про виставлення непокритого акредитива записується на приход банком-емітентом на окремий забалансовий рахунок “Гарантії, поручительства, видані банком”. Ніякого договору гарантії, як це прийнято в цивільно-правових відносинах, не укладається.
Акредитиви ще поділяються на відзивні і безвідзивні, про що чітко вказується на кожному акредитиві. Якщо вказівки немає, акредитив є відзивним. Цей поділ залежить від того, чи зможе банк-емітеї•; г до закінчення строку акредитиву змінити його умови І відкликати акредитив, чи не зможе.
Відзивний акредитив — це такий акредитив, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження з постачальником.
Усі розпорядження про змінення умов відзивного акредитиву заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній — бенефіціа
Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитиву.
Виконуючий банк зобов'язаний оплатити документи, які відповідають умовам акредитиву, виставлені бенефіціаром і прийняті виконуючим банком, до отримання останнім повідомлення про змінення або анулювання акредитиву.
Безвідзивний акредитив не може бути змінений або анульований без згоди постачальника (одержувача коштів) на користь якого його відкрито. Постачальник має право достроково відмовитися від використання акредитиву, якщо це передбачено умовами акредитиву.
Акредитив відкривається для розрахунків тільки з одним постачальником. Строк дії та порядок розрахунків за акредитивами установлюється у договорі між постачальником і платником.
Для відкриття акредитиву платник подає обслуговуючому банку-емітенту заяву, де повинен вказати:
— номер договору, за яким відкривається акредитив;
— строк дії акредитиву (число і місяць закриття акредитиву);
найменування постачальника; вид акредитиву;
умови реалізації акредитиву (документи, види товарів тощо); ->.: — суму акредитиву.

Умови акредитиву повинні бути викладені так, щоб, з одного боку, давали можливість банкам без ускладнень їх проконтролювати, а з другого, — забезпечити інтереси клієнтів, які використовують акредитивну форму розрахунків.
При передбаченні у договорі сторін акредитивної форми розрахунків, вони узгоджують ще такі умови: ..; — найменування банку-емітента; рї — вид акредитиву і спосіб його виконання;
— спосіб повідомлення одержувача коштів про відкриття акредитиву;
— повний перелік і детальну характеристику документів, що подаються одержувачем коштів у банк для списання коштів з акредитиву; строки подання документів після відвантаження товарів, надання послуг, виконання робіт, вимоги до їх оформлення.

Якщо умовами акредитиву передбачено акцепт уповноваженого покупця, банком перевіряється наявність акцептного надпису і відповідність його поданому зразку.
На банки покладено контроль дотримання умов акредитиву Готівка з акредитиву не видається. Акредитив закривається:
а) після закінчення обумовленого строку акредитива. Про закриття акредитиву банк-емітент повідомляє виконуючий банк;
б) за заявою постачальника про припинення дії відзивного акредитиву до закінчення його строку. Банку-емітентові надсилається повідомлення виконуючим банком. Невикористана сума перераховується банку платника на рахунок, з якого депонувались кошти;
в) за заявою покупця за відзивним акредитивом про відмову акредитиву повністю або частково акредитив закривається або зменшується у день одержання повідомлення від банкуемітент Про закриття акредитива виконуючий банк надсилає повідом існі банкові-емітенту.

Всі претензії до постачальника, крім тих, що виниклий 3 вини банку, розглядаються сторонами без участі банку.
Одним з основних принципів списання коштів з рахунку власники є його згода. Але згода потрібна тоді, коли є угода між власником рахунку і обслуговуючим банком про те, що власник рахунку дає доручення про списання коштів, тобто, коли розрахунок є заключним етапом договірних відносин між двома господарюючими суб'єктами.
Нормативні акти передбачають й інше. Беззаперечне стягнення коштів з рахунків у банках може бути здійснено:
а) за виконавчими листами, виданими судами;
б) за наказами арбітражних судів та іншими виконавчими документами, визнаними законодавством України.
До виконавчих документів прирівнюються платіжні вимоги, які сплачуються у безакцентному, беззаперечному порядку. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України № 8 від 21 січня 1993 р. “Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів” у беззаперечному порядку стягуються суми недоїмки
а) за податками, податковим кредитом та іншими платежами у Державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим, бюджети місцевого самоврядування і державні цільові фонди з підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та наслідків фінансово-господарської діяльності за розпорядженням державних податкових органів за весь час ухилення, з сум, які є на розрахунковому (поточному) рахунку недоїмника в установі банку і на окремих рахунках та акредитивах, відкритих за рахунок недоїмника;
б) звернення стягнення на суми, які виділяються підприємствам, установам і організаціям у порядку бюджетного фінансування, й на інші суми, які підлягають виплаті недоїмникові з державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів місцевого самоврядування та інших місцевих бюджетів.
Порядок видачі розпоряджень про погашення недоїмки за рахунок сум, які виділяються клієнтами банків з бюджетів і позабюджетних фондів, установлюється Міністерством фінансів України.
Суми недоїмки за платежами з державного обов'язкового і державного соціального страхування, що їх належить одержати з клієнтів банків, банки стягують за розпорядженням Української державної страхової комерційної організації, Пенсійного фонду України і Фонду соціального страхування України, центральних комітетів профспілок працівників агропромислового комплексу, та працівників рибного господарства.
Згідно із законами України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” та “Про Державну контрольно-ревізійну службу в Україні” установи банків повинні приймати до беззаперечного стягнення коштів розпорядження Антимонопольного комітету та Державної контрольно-ревізійної служби в Україні.
Установи банків зобов'язані в силу норм Арбітражного процесуального Кодексу України приймати до беззаперечного стягнення коштів розпорядження підприємств щодо доарбітраж-ного врегулювання господарських спорів в тих випадках, коли боржник визнав претензію. Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визначеної суми, заявник претензії на протязі 20 днів після одержання відповіді від боржника має право пред'явити в банк розпорядження про списання у беззастережному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження додається відповідь боржника, а якщо в ній не вказується розмір визнаної суми, то до розпорядження додається копія претензії. У випадках, коли визначена сума не перевищує однієї тисячі карбованців, стягувачу досить послатися в розпорядженні на дату і номер відповіді боржника.

Установи банків зобов'язані приймати розпорядження про беззастережне стягнення коштів і у випадках, коли боржник, визнаючи претензію, просить з різних причин не стягувати з нього визнану суму.
За необгрунтоване списання в беззастережному порядку претензійної суми винна сторона сплачує другій стороні штраф у розмірі 10 % списаної суми.
За наказом арбітражного суду стягнення коштів здійснюється через установи банків з поточного рахунку. Невиконання наказу Арбітражного суду тягне за собою штраф з винної сторони — юридичної особи або з банку, яким передано наказ про стягнення.
Банк списує кошти з рахунків платників тільки за справжніми документами або їх дублікатами, а не за копіями.
Кредитні установи не приймають на інкасо документи на списання коштів на користь підприємств будь-якої форми власності, якшо ці документи подані з пропуском строку давності, встановленого Цивільним Кодексом України. Без обмеження строком давності банки приймають документи на списання коштів у бюджет, на користь державного обов'язкового і державного соціального страхування.
За спільним рішенням Правління Національного банку України та Асоціації комерційних банків від 23 лютого 1994 р. керівників комерційних банків зобов'язано під особисту відповідальність обов'язково здійснювати платежі за платіжними документами юридичних і фізичних осіб при наявності на їх рахунках коштів.
Другим видом безготівкових розрахунків можна вважати векселі. Порядок використання векселів у господарському обороті України регулюється Положенням “Про переказний і простий вексель”, прийнятим відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 10.09.92 р.
№ 528. Комерційні банки при здійсненні операцій з векселями керуються “Порядком проведення банками операцій з векселями”, затвердженим Правлінням Національного банку України від 25.02.93 р.
Третя форма безготівкових розрахунків — пластикові картки. Згідно з Положенням НБУ “Про впровадження пластико-вих карток міжнародних платіжних систем”¹ у розрахунках за товари, надані послуги та при видачі готівки, затвердженим постановою Правління НБУ від 24.02.1994 р., банківська платіжна картка (БПК) — пластиковий ідентифікаційний засіб, за допомогою якого отримувачу БПК надається змога здійснювати операції оплати за товари, послуги та отримувати готівку. Ідентифікування отримувача БПК має забезпечуватись нанесенням на БПК номера, терміну дії, прізвища, ім'я і зразка підпису держателя БПК.

БПК бувають таких видів:
— власна, яка надає змогу фізичній особі розпоряджатися власним картковим рахунком;
— корпоративна, яка надає змогу фізичній особі розпоряджатися картрахунком юридичної особи;
— дебетна БПК, яка надає змогу розпоряджатися картрахунком у межах залишку коштів на ньому;
— кредитна БПК, яка дає змогу здійснювати операції за дебетом контррахунку в межах установленого банком-емітен-том ліміту кредиту.
Учасником платіжної системи може стати юридична або фізична особа, яка має договірно-правові відносини з членами Платіжної системи, тобто з юридичними особами, які одержали ліцензію міжнародної платіжної системи на емісію карток цієї системи та на їх обслуговування (еквайринг) і відповідно до законодавства України має право здійснювати на території України зазначені операції.
Пластикові картки запроваджені в практику безготівкових розрахунків з метою скорочення готівкового обігу Національної валюти України з урахуванням міжнародного досвіду.

Платіжна система — це сукупність нормативних, договірних, фінансових та інформаційно-технічних засобів та рішень учасників (банків, установ, компаній), які регламентують свої взаємовідносини щодо порядку використання БПК.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Наслідки грошової реформи в Україні.
2. Чим грошова реформа 1996 року в Україні відрїйиєтьсярд тих, які проводилися на території України раніше?"'

3. Поясніть поняття грошового обігу.
4. Які документи треба подати для відкриття рахунку в банку?
5. Охарактеризуйте зміст і особливості розрахункових відносин.
6. Вкажіть правову природу відносин, що виникають привідкритті рахунку в банку.
7. Які види рахунків у Національній і іноземній валютах можна відкрити в банку?
8. Що таке анонімний валютний рахунок?

9. Що таке касові операції? 10. В чому полягають правила касових операцій?

1 1 . Як визначається ліміт готівки в касах установ?
12. Поясніть спеціальні касові правила для установ і оргазацій.
13. Що таке безготівкові розрахунки?

Глава 24
ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ
1 § Особливості правового регулювання валютних відносин
Україна як самостійна держава здійснює зовнішньоторговельні та інші економічні зв'язки із зарубіжними країнами через свої органи та уповноважені нею установи і організації. Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права і обов'язки суб'єктів валютних відносин установлені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”¹, а також іншими актами валютного законодавства.

Велику кількість нормативних актів, що регулюють валютні відносини, видає Національний банк України.
Валютні відносини складаються в сфері фінансової діяльності держави і пов'язані з її роллю в розподілі і перерозподілі валового внутрішнього продукту з метою утворення і використання необхідних суспільству валютних фондів.
В Україні до таких фондів належать Державний валютний фонд, республіканський (Автономної Республіки Крим) валютний фонд, місцеві валютні фонди, що утворюються і використовуються виконавчими органами місцевого самоврядування, а також валютні фонди юридичних і фізичних осіб, громадських організацій, інших осіб¹. Серед них слід розрізняти державні централізовані та децентралізовані фонди, а також фонди, які власне державі не належать.

Відповідно до статті 14 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і контролю” Кабінет Міністрів України забезпечує формування Державного валютного фонду:
— за рахунок коштів Державного бюджету у межах сум видатків, затверджених Верховною Радою України;
— шляхом купівлі валютних цінностей на міжбанківському валютному ринку України або за погодженням з Національним банком України на міжнародному валютному ринку;
— шляхом одержання кредитів у іноземній валюті у межах затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;
— за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством.
Відповідно до вищенаведеної статті Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих рад формують відповідно республіканський (Автономної Республіки Крим) та місцеві валютні фонди шляхом придбання іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за рахунок коштів відповідних бюджетів у межах затверджених Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами сум видатків, а також за рахунок інших надходжень, передбачених чинним законодавством, і виступають розпорядниками коштів цих фондів. .
Інші суб'єкти формують свої валютні фонди шляхом придбання валюти за рахунок власних та запозичених коштів як на міжбанківському валютному ринку України, так і за рахунок валютних надходжень, що залишаються в їхньому розпорядженні.
Галузь валютних відносин складають, з одного боку, широкий комплекс міжнародних валютних відносин, з іншого — різноманітні внутрішньодержавні (внутрішні) валютні відносини. Міжнародні валютні відносини набувають свого прояву в межах різноманітних форм співпраці країн: при здійсненні зовнішньої торгівлі, наданні економічної і технічної допомоги, спільної діяльності в галузі капіталовкладень, міжнародних перевезеннях та ін.
Внутрішньодержавні валютні відносини охоплюють суспільні зв'язки, що організуються державою при розробленні і проведенні національної валютної політики в зв'язку з утворенням, розподілом і використанням централізованих і децентралізованих валютних фондів, необхідних для виконання певними суб'єктами своїх функцій.
Валютні відносини є різновидом фінансових відносин і мають деякі специфічні особливості:
1) валютні відносини складаються в сфері фінансової діяльності держави, яка чітко регламентує порядок утворення і використання централізованих і децентралізованих валютних фондів;
2) безпосереднім приводом для виникнення валютних відносин є здійснювана державою планова діяльність з утворення і використання необхідних валютних фондів. Ці фонди за своїм змістом є грошовими, але специфічною для них є та риса, що роль грошей у цих відносинах відіграють валютні цінності;
3) об'єктом валютних відносин є валютні цінності, що є засобом платежу в міжнародних розрахунках, або ті, що можуть бути сурогатом таких розрахункових засобів, тобто гроші. Це стосується і зобов'язань, пов'язаних з утворенням і використанням валютних фондів;
4) особливість вадютних відносин владно-майнового характеру полягає в еквівалентному, тобто двосторонньому русі грошової та товарної форм між суб'єктами. В цих відносинах відбувається не перерозподіл вартості, а перерозподіл частини грошових коштів, за допомогою яких можливі міжнародний обмін та фінансове співробітництво;
5) валютні відносини регулюються не тільки нормами фінансового, але й інших, перш за все цивільного, галузей права, тобто є комплексними. Але юридичні норми, що їх регулюють, складають окремий інститут фінансового права, оскільки відзначаються особливим об'єктом, методом та принципами правового регулювання, а також значимістю для суспільного життя.
Під механізмом правового регулювання валютних відносин слід розуміти сукупність взятих у своїй органічній єдності та взаємозв'язку правових засобів, за допомогою яких держава здійснює вплив на суспільні відносини, пов'язані з утворенням, розподілом і використанням валютних фондів. Цей механізм має деякі риси, які визначаються предметом та методом регульованих суспільних відносин.
Особливістю механізму правового регулювання валютних відносин як специфічного різновиду фінансових є їх особлива владно-майнова природа, яка визначається розробленою державою моделлю функціонування національного валютного ринку України, формами участі резидентів в іноземних та міжнародних валютних ринках, участь в яких дозволяється законодавством України.
З боку держави для регулювання валютних відносин, як і в цілому для фінансово-правового регулювання, характерне застосування імперативних приписів, в межах яких законодавцем допускається можливість певної владної поведінки учасників цих суспільних зв'язків. Валютні відносини в цілому регулюються за допомогою усіх трьох засобів правового регулювання (припису, дозволу і заборони).
Правовий режим валютних відносин в Україні можна визначити як режим валютних обмежень.Сутність такого режиму полягає в законодавчій або адміністративній забороні, лімітуванні або регламентації операцій з валютою або валютними цінностями. Введення валютних обмежень може диктуватися економічними або політичними причинами.
Валютні обмеження полягають у дорученні керувати валютними операціями Національному банку, ліцензуванні валютних операцій, можливості блокування валютних рахунків; до недавнього часу вимозі обов'язкового продажу половини валютного виторгу експортерів Національному банку.
Одним з важливих валютних обмежень є заборона обігу і використання іноземних валют як платіжного засобу¹.

Таким чином, законодавство України встановлює загальний дозвіл ведення валютних операцій, але в суворо обмеженому порядку і при забороні здійснення певних дій. Згідно з вказаним загальним дозволом кожний конкретний суб'єкт має право бути власником валютних цінностей з усіма повноваженнями, що з цього випливають, — володіння, користування, розпорядження валютними цінностями. Але при загальному дозволі існують певні обмеження:
1) регулювання переказів та платежів за кордон, вивозу капіталу, репатріації прибутків, золота, грошових знаків та цінних паперів;
2) обмеження вільної купівлі та продажу іноземної валюти, та введення обов'язкового продажу державі іноземної валюти в обмін на національну валюту за офіційним курсом (зараз це в Україні скасовано), але не законодавчим органом, а Національним банком;
3) зосередження валютних операцій в центральних або спеціально уповноважених банках;
4) контроль за створенням та ліквідацією авуарів резидентів в країні (авуари — це кошти, що належать резидентам або нерезидентам і знаходяться в іноземних банках);
5) контроль за створенням та ліквідацією авуарів нерезидентів — учасників валютних операцій в країні;
6) контроль за інвестуванням нерезидентів в економіку України та резидентів в економіку інших країн;

7) здійснення декларування, попереднього дозволу, контролю або заборони в здійсненні окремих видів валютних операцій.
Наведені вище валютні обмеження можуть виступати і в інших формах.
Основою правового регулювання валютних відносин є валютно-правові норми. Вони допускають певну диспозитивність для суб'єктів валютних правовідносин. Водночас ці норми мають характерні для всіх фінансово-правових норм оцінки — державно-владний характер, імперативність і категоричність приписів. Це прямо випливає з валютної політики держави.
Правові відносини, що випливають з валютних операцій, характеризуються особливим складом суб'єктів, їх правами і обов'язками, а також об'єктом — валютними цінностями.
Декрет Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” до валютних цінностей відносить як валюту України, так і іноземну валюту; при цьому під іноземною валютою слід розуміти:
— іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законними платіжними засобами на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу; кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за межами України;
— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи, виражені в іноземній валюті або монетарних металах);
— монетарні метали — золото і метали ірідієво-платинової групи в будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з цих металів і брухту цих металів.
Учасниками валютних правовідносин виступають уповноважені банки, резиденти, нерезиденти, які здійснюють валютні операції, суспільно-територіальні утворення, колективні суб'єкти, індивідуальні суб'єкти.

Уповноважений банк — це будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів. Ліцензію на здійснення валютних операцій мають не дасі банки, зареєстровані в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж і фінансово-кредитних установ, а лише ті, яким ліцензія надана в спеціальному порядку. За порушення валютних правил Національний банк України може позбавити ці банки ліцензії.
В здійсненні валютної роботи бере участь широке коло державних органів загальної та спеціальної компетенції.
Верховна Рада України, крім законодавчих функцій, затверджує визначений Кабінетом Міністрів України ліміт зовнішнього державного боргу. Кабінет Міністрів України спільно з Національним банком України складає платіжний баланс України, забезпечує виконання бюджетної і податкової політики в частині, що стосується руху валютних цінностей. Крім того, він забезпечує формування і розпоряджається Державним валютним фондом.
В сфері валютного регулювання широкими повноваженнями наділений Національний банк України. На нього покладено здійснення валютної політики, виходячи з принципів загальної економічної політики України. Національний банк контролює дотримання ліміту зовнішнього державного боргу і визначає при необхідності ліміти заборгованості в іноземній валюті банкам-нерезидентам. Національний банк наділений в межах, встановлених валютним законодавством, нормотворчи-ми повноваженнями в галузі здійснення операцій на валютному ринку України; його акти є обов'язковими для всіх юридичних і фізичних осіб і вступають в силу в строк, встановлений Національним банком.
До компетенції Національного банку належить накопичення, зберігання і використання резервів валютних цінностей для здійснення державної валютної політики, встановлення способів визначення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях. Національний банк контролює своєчасне надання звітів і документації про валютні операції за встановленими ним єдиними формами і публікує звіти про власні операції уповноважених банків.
Згідно з статтею 68 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” органи місцевого самоврядування можуть мати позабюджетні цільові валютні кошти, які перебувають на спеціальних рахунках в банках.
§ 2. Операції з іноземною валютою, що дозволяються законодавством України
Законодавство дозволяє проведення поточних валютних операцій і операцій з рухом капіталу, тобто експорт капіталу в іноземну економіку та імпорт іноземного капіталу в Україну.
Природно, що держава зацікавлена в тому, щоб якомога краще обслуговувати торговельні поточні експортні операції. Наша країна заохочує вкладення іноземних банків, підприємців у нашу економіку і не заохочує участь наших банків та юридичних і фізичних осіб у капіталі закордонних фінансово-кредитних установ.
Купувати і продавати валюту на внутрішньому валютному ринку України резиденти можуть тільки через уповноважені банки. Резиденти доручають цим банкам продавати валюту на міжбанківському валютному ринку.
Уповноважені банки укладають угоди з купівлі-продажу іноземної валюти від свого імені та за свій рахунок у відповідності з інструкцією Національного банку України¹. Згідно з інструкцією НБУ право уповноваженого банку вести відкриту валютну позицію (тобто позицію валютного ризику) — це право укладати угоди купівлі-продажу безготівкової іноземної валюти за гривні.

Тимчасовий порядок ведення уповноваженими банками України відкритої валютної позиції з купівлі-продажу безготівкової іноземної валюти на валютному ринку України, затверджений постановою Правління Національного банку України від 03.01.96 р., із змінами та доповненнями, внесеними постановами Правління Національного банку України від 28.05.1996 р.
Розмір відкритої валютної позиції уповноваженого банку визначається як різниця між сумою іноземної валюти, яку банк придбав за свій рахунок, і сумою проданої ним валюти за цей же період. У випадках, коли уповноважений банк здійснює операції з купівлі-продажу іноземної валюти за гривні, Національний банк установлює для нього ліміт валютної позиції.
Поточні валютні операції здійснюються резидентами без обмежень, крім випадків, передбачених законодавством. Безперешкодне ввезення іноземної валюти в Україну можливе тоді, коли підприємці дотримуються митних правил. Вивозити іноземну валюту з України понад установленого ліміту можливо лише при одержанні довідки з уповноваженого банку.
Національний банк установлює порядок проведення валютних операцій, що зв'язані з рухом капіталу, видає дозвіл на участь у капіталі банків за кордоном, але, як правило, уповноваженим українським банкам, які мають генеральну ліцензію.
Окрему ліцензію Національний банк видає на відкриття українськими резидентами рахунків у закордонних філіалах українських уповноважених банків.
Згідно з “Правилами переказу іноземної валюти за межі України за рахунок особистих коштів фізичних осіб — резидентів і нерезидентів” (Додаток № 6 до постанови Правління Національного банку України від 23.09.1996 р. № 245 із змінами і доповненнями від 10.04.1997 р.) громадяни України та іноземці (крім підприємців¹) мають право через українські уповноважені банки переказувати особисті кошти в іноземній валюті за межі України в таких випадках:

— при допомозі родичам (чоловікові/дружині, батькам, дітям, рідним сестрам і братам), які проживають за межами України (тільки з валютного рахунка — якщо родичі постійно проживають за кордоном — не більше $500 на місяць і $2000 на рік; якщо родичі тимчасово проживають за кордоном — не більше $500 на місяць і $4000 на рік);

при платежах за добровільною сплатою аліментів на утримання дітей і непрацездатних батьків (не більше $200 на місяць, з валютного рахунка — не більше $500 на місяць);

Переказ іноземної валюти підприємцями здійснюється відповідно до порядку, встановленого для юридичних осіб.

— при платежах, пов'язаних зі смертю (допомога родичам на поховання — не більше $500; платежах, пов'язаних зі смертю за кордоном фізичної особи-резидента (транспортні витрати та витрати на поховання) — до $2000).

Громадяни України та іноземці можуть здійснювати платежі в іноземній валюті на ім'я юридичної особи-нерезидента в таких випадках:
— за лікування, навчання, участь у конференціях, на сплату страхових і членських внесків, придбання науково-методичної літератури та передплатних видань (без підтверджуючих документів — не більше $200; з підтверджуючими документами — не більше $500, з валютного рахунка — не більше $5000, а на лікування — не більше $10 000; на підставі індивідуальної ліцензії НБУ - не більше $5000);
— платежі з відшкодування витрат судовим, слідчим, арбітражним, нотаріальним та іншим правоохоронним органам іноземних держав, а також витрат на державне мито за справами, що розглядаються цими органами (без підтверджуючих документів — до $200; з підтверджуючими документами — не більше $500, з валютного рахунка — не більше $5000).

Окрім цього, можуть переказуватися кошти для здійснення таких платежів у валюті:
— при оплаті фізичною особою товару іноземній фірмі за імпортним контрактом для власного використання (тільки з валютного рахунка, якщо більше $200; на місяць — не більше $1000, на рік — не більше $4000);
— платежі за оформлення документів на працевлаштування за кордоном (без підтверджуючих документів — до $200, з підтверджуючими документами — не більше $500);
— перерахування власником валютного рахунка коштів в іноземній валюті з цього рахунка при виїзді за кордон на постійне місце проживання. Це не стосується підприємців, які мають право здійснювати перекази коштів в іноземній валюті тільки відповідно до порядку, встановленого для юридичних осіб.
Згідно з новою редакцією Інструкції № 3 Національного банку України “Про відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті”' в установах банків для юридичних і фізичних осіб (резидентів і нерезидентів) відкриваються поточні, розподільчі, кредитні та депозитні (вкладні) рахунки.
Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприємству для проведення розрахунків у межах чинного законодавства України в безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, які визначені чинним законодавством України. Поточні рахунки діляться на торговельні та неторговельні.
Розподільчий рахунок призначений для попереднього зарахування коштів в іноземній валюті, що надійшли на адресу юридичної особи-резидента згідно з чинним законодавством України. Кошти, які були зараховані на розподільчий рахунок і не підлягають продажу у повному обсязі на міжбанківському валютному ринку України, розподіляються за призначенням згідно з дорученням резидента. Грошовий еквівалент коштів в іноземній валюті, які були зараховані на розподільчий рахунок і згідно з чинним законодавством України підлягають продажу в повному обсязі на міжбанківському валютному ринку України, у встановленому порядку зараховується на поточний рахунок резидента — власника коштів.
Підприємцям — фізичним особам-резидентам, які здійснюють свою діяльність без створення юридичної особи, відкриваються розподільчий та поточний рахунки за режимом, який визначений для юридичних осіб-резидентів.
Кредитні рахунки в іноземній валюті відкриваються уповноваженим банком у встановленому чинним законодавством України порядку на договірній основі юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, та юридичним особам-нерезиден-там — банківським установам (вони відкриваються незалежно від наявності поточного рахунку). Кредитні рахунки призначені для обліку кредитів, які надані шляхом оплати розрахункових документів чи шляхом перерахування кредитних коштів на поточний рахунок позичальника відповідно до умов кредитної угоди.
Юридичним та фізичним особам (резидентам і нерезидентам) уповноваженими банками відкриваються депозитні (вкладні) рахунки в іноземній валюті на підставі укладеного Іб
депозитного договору між власником рахунку та банком на визначений у договорі строк. Це дозволяє концентрувати кошти, що можуть бути інвестовані в економіку України, зокрема, згідно з постановою Правління Національного банку від 23.09.1996 р. № 245, якою затверджений “Порядок купівлі фізичними особами-резидентами іноземної валюти на міжбанківсь-кому валютному ринку України”.
Режимами рахунків фізичних осіб-іноземців передбачено також право, як і для резидентів, купувати на міжбанківському валютному ринку України іноземну валюту, яка може бути перерахована за межі України, на суму коштів на розрахункових рахунках, включаючи відсотки з них.
Умови купівлі іноземної валюти для резидентів та нерезидентів однакові. Для нерезидентів знято обмеження на можливість конвертувати гривню в іноземну валюту з рахунків типу “Лоро” за умови підтвердження, що ці кошти отримані юридичною осо-бою-нерезидентом внаслідок здійснення експортно-імпортних операцій.

Нерезиденти мають також право купувати валюту на суму нарахованих відсотків за розміщеними депозитами та за залишками коштів на цьому рахунку.
Представництва нерезидентів, що існують в Україні й мають розрахункові рахунки в гривнях в уповноважених банках України, куди надходять кошти від здійснення підприємницької діяльності в Україні та від проданої іноземної валюти з власного валютного рахунка для утримання представництва, сьогодні мають право:
— отримувати відсотки за залишками коштів на цих рахунках;
— купувати іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України для її подальшого перерахування на рахунок юридичної особи-нерезидента, яку вони представляють.
Перерахування валюти за межі України громадянами-іно-земцями можливе ще й у випадках, коли це:
— отримані спадкоємні кошти та кошти від реалізації спадщини та майна, яке належить нерезидентові в Україні;
— прибутки, одержані внаслідок здійснення іноземних інвестицій в Україну;
— кошти, отримані у вигляді оплати праці, премій, пенсій, гонорарів, нарахованих відсотків на залишок коштів на рахунку, відкритому в українському банку;
— іноземна валюта, ввезена (переказана) в Україну у встановленому чинним законодавством порядку.
§ 3. Валютний контроль
Основними функціями валютного контролю, які випливають з Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, є:
контроль за відповідністю валютних операцій чинному законодавству, наявністю необхідних ліцензій;
перевірка обгрунтованості платежів в іноземній валюті резидентами і нерезидентами;
перевірка повноти і об'єктивності обліку і звітності за операціями резидентів і нерезидентів.
Валютний контроль в Україні здійснюється Кабінетом Міністрів України і Національним банком України, який спирається на уповноважені банки, та іншими органами.
Головним органом, що здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України, є Національний банк України. Контроль за валютними операціями резидентів і нерезидентів, здійснюваних через уповноважені банки, проводять ці банки.
Фінансовий контроль за валютними операціями, які проводяться резидентами і нерезидентами на території України, здійснює податкова інспекція.
Контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України здійснює Міністерство зв'язку України, а за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон — Державний митний комітет України.
Валютному контролю підлягають операції за участю резидентів і нерезидентів, а також зобов'язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна резидентів, яке перебуває за межами України. Органи, що здійснюють валютний контроль, наділені повноваженнями вимагати і одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними
валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах своїх прав, а також про майно, що підлягає декларуванню.
Лібералізація валютного ринку в Україні, зняття валютних обмежень на операції, що зв'язані з рухом капіталу, можливістю нерезидентів виходити на валютний ринок України, вимагає посиленого контролю за дотриманням приписів, які містяться в Декреті Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, в Указах Президента України “Про вдосконалення валютного регулювання” від 22.08.1994р. № 457/94 із змінами і доповненнями від 03.08.1995 р., “Про припинення здійснення роздрібної торгівлі та надання послуг на території України за готівкову іноземну валюту” та нормативних актах Національного банку України.
Виконуючи програму економічних реформ Президента України, Національний банк України здійснює курс на забезпечення поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України. В листопаді 1994 року в Україні резиденти отримали доступ на біржу для закупівлі валюти з метою переказу за кордон прибутку, отриманого іноземними інвесторами від іноземних інвестицій в Україну. В першому кварталі 1995 року уповноважені банки одержали право здійснювати на міжбанківсь-кому валютному ринку України операції з купівлі-продажу доларів СІЛА, німецької марки, російських та білоруських рублів.
В 1995 році уповноважені банки одержали дозвіл купувати безготівкову іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку під реалізацію готівки в обмінних пунктах.
З 1 серпня 1995 р. Національний банк України заборонив використання готівкової іноземної валюти як засобу платежу за товари та послуги. В Україні оплата праці резидентів здійснюється тільки у національній валюті або безготівковій формі.
Здійснюючи валютний контроль, Національний банк України проводить перереєстрацію раніше виданих ліцензій на право торгівлі та надання послуг за іноземну валюту. Разом з іншими контролюючими органами країни Національний банк України систематично перевіряє установи торгівлі та послуги з іноземною ёготівкою.
Національний банк поглибив валютний контроль під час проведення грошової реформи. Перевіряючи роботу пунктів обміну іноземної валюти, Національний банк розірвав агентські угоди та анулював дозволи на право здійснення валютно-обмінних операцій у багатьох юридичних осіб, відкликав ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями у кількох банківських установ, наклав штрафи на уповноважені банки, які не виконали функцій агентів валютного контролю на суму понад 200 тисяч гривень.
Національний банк постійно інформує державні органи для того, щоб вони посилювали контроль шляхом узагальнення та аналізу стану розрахунків за зовнішньо-економічними операціями резидентів, передбачених Постановою Кабінету Міністрів та Національного банку України від 26.12.95 р. “Про заходи щодо забезпечення валютного контролю”.
Національний банк інформує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі щодо обсягів надходження валютних коштів, одержаних від здійснення експорту товарів та обсягів перерахованих коштів за імпортними операціями, повернених з порушенням встановлених законодавством термінів; обсягів інвестицій у грошовій формі за межі України, які декларувалися в Національному банку.
Головна Державна Податкова адміністрація інформується щодо порушень резидентами встановлених законодавством термінів розрахунків у іноземній валюті під час здійснення експортних операцій та термінів надходження продукції за імпортними операціями після здійснення платежів та переліку підприємств, які отримали дозвіл на відкриття рахунків у іноземних банках.

§4. Відповідальність за порушення валютного законодавства

Порушення норм валютного законодавства може потягнути за собою цивільно-правову, адміністративну і кримінальну відповідальність у відповідності до законодавства України. Однак ряд порушень визначений в Декреті Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” і за своїм змістом вказані в ньому санкції є заходами фінансового впливу на порушників правил валютних операці

Фінансові правопорушення банків, інших кредитно-фінансових установ, резидентів і нерезидентів передбачені валютним законодавством. До них, зокрема, належать:
— пропуск термінів розрахунків у валютних операціях, при виконанні зобов'язань за угодами тощо;
— здійснення валютних операцій без генеральної чи індивідуальної ліцензії Національного банку України;
— незаконне приховування в інших державах валютних цінностей, що належать резидентам;
— невиконання уповноваженими банками доручень резидентів щодо купівлі і продажу іноземної валюти;
— невиконання резидентами встановлених вимог до продажу валютних коштів, що надійшли на їх рахунки;
— невиконання уповноваженими банками функцій валютного контролю;
— несвоєчасне подання, приховування або перекручення звітності про валютні операції та ін.
За вказані вище порушення передбачені такі санкції:
— штраф в розмірі, еквівалентному вартості валютних цінностей, на суму яких відбулось порушення;
— штраф в сумі, що встановлюється Національним банком України;
— пеня;
— позбавлення ліцензії Національного банку України;
— виключення з Республіканської книги реєстрації банків та інших кредитно-фінансових установ.
Конкретні види правопорушень та відповідальність за них передбачені в декреті Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” (ст. 16), Законі України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” та в інших актах. До їх числа, зокрема, можна
віднести:
— здійснення операцій з валютними цінностями без одержання генеральної ліцензії Національного банку України тягне за собою штраф в сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій, з виключенням банку із Республіканської книги реєстрації банків або без такого виключення;
— здійснення операцій з валютними цінностями, що потребують одержання ліцензій Національного банку України, без одержання індивідуальної ліцензії Національного банку України тягне за собою штраф у сумі, еквівалентній сумі зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день здійснення таких операцій;
— торгівля іноземною валютою банками та іншими кредитно-фінансовими установами без одержання ліцензії Національного банку України та (або) з порушенням порядку й умов торгівлі валютними цінностями на міжбанківському валютному ринку України, встановлених Національним банком України, тягне за собою штраф у сумі, еквівалентній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом національного банку України на день здійснення таких операцій, з виключенням банку із Республіканської книги реєстрації банків, або без такого виключення;
— невиконання уповноваженими банками обов'язків купівлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів тягне за собою позбавлення генеральної ліцензії Національного банку України на право здійснення валютних операцій або штраф у розмірі, що встановлюється Національним банком України;
— порушення резидентами встановленого Декретом порядку розрахунків тягне за собою штраф у розмірі, еквівалентному сумі валютних цінностей, що використовуються при розрахунках, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України, на день здійснення таких розрахунків;
— несвоєчасне подання, приховування або перекручення звітності про валютні операції тягне за собою штраф у сумі, що встановлюється Національним банком України;
— невиконання резидентами вимог щодо декларування валютних цінностей та іншого майна тягне за собою штраф у сумі, що встановлюється Національним банком України.
Санкції за зазначені порушення застосовуються Національним банком України і за його визначенням — підпорядкованими йому установами. Оскарження дій щодо накладення стягнень провадиться у судовому порядку.
Незаконні скуповування, продаж, обмін чи використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, тобто вчинення цих дій без відповідного дозволу (ліцензії), якщо це є обов'язковим, тягнуть за собою адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством України.
Кримінальна відповідальність є найтяжчим видом юридичної відповідальності суб'єктів валютних відносин. Відповідно до ст. 80 Кримінального кодексу України відповідальність тягнуть дії, пов'язані з незаконним скуповуванням, продажем, обміном, використанням валютних цінностей як засобу платежу, або як застави, вчинені протягом року після накладення адміністративного стягнення за такіок порушення, а також вчинення цих дій у значних розмірах. При цьому незаконною операцією з валютними цінностями визнається операція, якщо вартість предмета цієї операції перевищує двадцять мінімальних розмірів заробітної плати.
Крім того, ст. 80^і Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за відкриття або використання за межами України валютних рахунків підприємств, установ та організацій без дозволу Національного банку України посадовими особами підприємств, установ та організацій, що діють на території України, чи за їх дорученням іншими особами або особами, які займаються підприємницькою діяльністю, незалежно від форм власності, а так само будь-якою іншою особою, яка є громадянином України і постійно проживає на її території, або приховування валютної виручки.
Відповідно до ст. 162 Кодексу про адміністративні правопорушення України переслідуються за законом дії з незаконного скуповування, продажу, обміну, використання валютних цінностей як засобу платежу або як застави, якщо вартість предмета незаконної операції не перевищує двадцяти мінімальних розмірів заробітної плати.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Як формується Державний валютний фонд?
2. Що таке валютні відносини?
3. В чому полягає сутність валютного режиму?
4. Що таке валюта?
5. Які органи беруть участь у формуванні і реалізації валютної політики?
6. Які операції з іноземною валютою можуть здійснювати резиденти — юридичні особи?
7. Які операції з іноземною валютою дозволено здійснювати фізичними особам — резидентам і нерезидентам?
8. Які органи держави здійснюють валютний контроль і в чому він полягає?
9. Яка відповідальність існує за порушення валютного законодавства?

ПЕРЕЛІК НОРМАТИВНИХ АКТІВ, НА ПІДСТАВІ ЯКИХ НАДАЮТЬСЯ ПІЛЬГИ НА ПРОЇЗД У ГРОМАДСЬКОМУ ТРАНСПОРТІ
1. Закон “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” № 2998-12 від 05.02.93 р.
2. Постанова Кабінету Міністрів “Про додаткові соціальні гарантії для малозабезпечених сімей з хворими дітьми та з дітьми першого і другого року життя” № 66 від 8.02.94 р.
3. Закон “Про статус і соціальний захист громадян, які потерпіли внаслідок Чорнобильської катастрофи” № 796-12 від 28.02.91 р.
4. Постанова Кабінету Міністрів “Про поліпшення виховання, навчання, соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків” № 226 від 5.04.94 р.
5. Постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу” № 267 від 27.04.94 р.
6. Постанова Президії ВР “Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту населення в зв'язку з прийняттям Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України” № 1470-12 від 30.08.91 р.
7. Постанова Кабінету Міністрів “Про безплатний проїзд пенсіонерів на транспорті загального користування” № 354 від 17.05.93 р.
8. Закон “Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні” № 3721-12 від 16.12.93 р.
9. Указ Президента “Про пільги Героям Соціалістичної Праці” № 492/93 від 28.10.93 р.
10. Постанова Кабінету Міністрів № 555 від 16.08.94 р., що поширила чинність на інвалідів постанови КМ № 354 від 17.05.93 р.
11. Закон “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” № 3551-12 від 22.10.93 р.
12. Постанова Кабінету Міністрів “Про порядок надання пільг, передбачених законом України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту” № 94 від 16.02.94 р.
13. Декрет Кабінету Міністрів “Про пільги Героям Радянського Союзу і повним Кавалерам ордена Слави” № 37-93 від

23.04.93р.
14. Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні” № 962-12 від 17.04.91 р.
15. Закон “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” № 2011-12 від 20.12.91 р.
16. Постанова Кабінету Міністрів “Про Порядок забезпечення безплатного проїзду військовослужбовців і членів їх сімей у чергову відпустку, на нове місце служби та перевезення багажу” № 538 від 17.09.92 р.
17. Закон “Про міліцію” № 565-12 від 20.12.90 р.
18. Закон “Про службу безпеки” № 2229-12 від 25.03.92 р.
19. Закон “Про статус суддів” № 2862-12 від 15.12.92 р.
20. Закон “Про прокуратуру” № 1789-12 від 5.11.91 р.
21. Митний кодекс України № 1970-12 від 12.12.91 р.
22. Постанова Кабінету Міністрів “Питання державної податкової служби” № 559 від 5.10.92 р.
23. Постанова Кабінету Міністрів “Питання інспекції по контролю за цінами” № 353 від 9.12.91 р.
24. Постанова Кабінету Міністрів “Питання державної контрольно-ревізійної служби” № 515 від 5.07.93 р.
25. Закон “Про залізничний транспорт” № 273/96 від 4.07.96 р.
26. Постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження Положення про відомчу воєнізовану охорону на залізничному транспорті” № 7 від 11.01.94 р.
27. Постанова Кабінету Міністрів “Про Державну воєнізовану гірничо-рятувальну службу у вугільній промисловості” № 608 від 5.01.92 р.
28. Постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження Положення про Державну екологічну інспекцію Міністерства охорони навколишнього природного середовища України” № 925 від 12.11.93 р.
29. Закон “Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування” № 208/94-ВР від 14.10.94 р.
30. Закон “Про карантин рослин” № 3348-12 від 30.06.93 р.
31. Закон “Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення” № 4004-12 від 24.02.94 р.
32. Закон “Про захист прав споживачів” № 1023-12 від 12.05.91 р.
33. Декрет Кабінету Міністрів України “Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення” № 30-93 від 8 квітня 1993 року
34. Закон “Про пожежну безпеку” № 3745-12 від 17.12.93 р.

Таблиця 1
Державна допомога сім'ям з дітьми відповідно до законодавства України
(нормативні акти наведені у переліку під номерами, поданими у дужках)

№

Види допомоги

X

Розмір допомоги (тис. крб.), починаючи з дати (****)

Розрахунс допомоги (

С*1
§!

8

сп о-\
^є

С<~| ^ ^
Ј~

СТ\ О

|^

V) л
§-

”Л _
2-

”Л _
§-

ІІ2

^
40 °і
— С^І

^ оо о\ гч
— чо
огі01* Яю

О

8~

о

сч „ --\о

2гГ

.-_

32

82

&:Ј

о ио

о<4

3-

1

Допомога по вагітності і пологах

100% заробітку (стипендії)

— жінкам, зареєстрованим в службі зайнятості як безробітні не менше 10 місяців

100% МЗ

4,6

6,9

20

60

216

513

600

936

1080

1320

1500

1660

2

Одноразова допомога при народженні дитини

400% МЗ

18,4

27,6

80

240

864

1296

1516

2016

2320

2830

3230

3580

Додаткова одноразова допомога при народженні дитини

200% МЗ

9,2

13,8

40

120

432

648

758

1008

1160

1420

1620

1800

3 а
б

Щомісячна допомога по догляду за дитиною до 3-х років:

Працюючим жінкам; жінкам, які навчаються з відривом від виробництва; жінкам, звільненим з роботи у зв'язку з ліквід. підприємства; жінкам, зареєстрованим в службі зайнятості як безробітні; (незалежно від стажу роботи)

100% МЗ

4,6

6,9

20

60

216

513

600

936

1080

1320

1500

1660

Непрацюючим: — матерям, які здійснюють догляд за дитиною до 2-х р.

50% МЗ

2,3

3,45

10

ЗО

108

162

189

295

340

410

470

520

Продовж, табл. 1

№

'" Х\ ,л:,'іі*>лії^^' '-уі
Види допомоги

Розрахунок допомоги (1,2)

Розмір допомоги (тис. крб.), починаючи з дати (****)

0

Г*~1

""'Є

15

її

!§

95

||

11

ю ^^
О оо*

3я-

СІ

4

— матерям, які здійснюють догляд за дитиною до 3-х років (*) Щомісячні виплати матерям (батькам) зайнятим доглядом 3-х і більше дітей віком до 16 р. (*):

50% МЗ

2,3

3,45

10

зо

108

162

189

295

340

410

470

520

— 3-х дітей •"'••ля •••• -з.:-ди. 1) непрацюючим 2) працюючим .--г-и”: -у

100% МЗ

4,6

6,9

20

60

216

324

379

591 504

680 580

830 710

950 810

1050 900

— 4-Х і більше ДІТеЙ н.;“гІВ!і№'
1) непрацюючим 2) працюючим

200% МЗ

9,2

13,8

40

120

432

648

758

1182
1008

1360 1160

1660 1420

1890 1620

2090 1800

5

Допомога по догляду за дитиною-інвалідом до досягнення нею 16-річного віку

100% МЗ

4,6

6,9

20

60

304

456

533

832

960

1170

1330

1470

6

Допомога на дітей віком до 16 р, (учнів — до 18 р.) (*)

50% МЗ

2,3

3,45

10

ЗО

158

237

277

368

425

520

600

670

7

Допомога одиноким матерям на дітей віком до 16 р. (учнів — до 18 р.)

50% МЗ

2,3

3,45

10

зо

108

162

189

295

340

410

470

520

— одиноким матерям з числа дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків, колишніх вихованців дит. будинків

100% МЗ

4,6

6,9

20

60

216

324

379

591

680

830

950

1050

ПЕРЕЛІК НОРМАТИВНИХ АКТІВ УКРАЇНИ,
НА ПІДСТАВІ ЯКИХ ПРИЗНАЧАЄТЬСЯ ДОПОМОГА
СІМ'ЯМ З ДІТЬМИ
1. Закон “Про державну допомогу сім'ям з дітьми” від 21.11.92 р. № 2811-XII (розмір допомоги розраховується в залежності від МЗ; СД обчислюється за попередній рік при визначенні права деяких категорій осіб на отримання допомоги)

2. Положення Міністерства праці “Про порядок призначення та виплати державної допомоги сім'ям з дітьми” від 19.03.93 р. № 10
3. Декрет КМ “Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати і пенсії” від 29.12.92 р. № 19-92 (МЗ — 4.6 тис. крб.)
4. Постанова ВР “Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком” від 1.06.93 р. № 3243-ХП (МЗ — 6.9 тис. крб.)
5. Постанова ВР “Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком” від 1.08.93 р. № 3415-ХІІ (МЗ — 20 тис. крб.)
6. Постанова ВР “Про підвищення мінімальних розмірів заробітної плати та пенсії за віком” від 25.11.93 р. № 3653-ХП (МЗ — 60 тис. крб.)
7. Закон “Про внесення змін до Закону України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми” від 23.12.93 р. № 3779-ХП (з 1.01.94 р. СД обчислюється за попередній квартал при визначенні права деяких категорій осіб на отримання допомоги)
8. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо визначення сукупного доходу та трикратного розміру мінімальної плати при призначенні державної допомоги сім'ям з дітьми” від 11.01.94 р. № 04-71

9. Постанова КМ “Про розміри державної допомоги окремим категоріям громадян у жовтні 1994 року” від 20.10.94 р. № 725 (з 1.11.94 р. розмір допомоги визначається відповідно до зростання індексу цін)

10. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо визначення сукупного доходу при призначенні державної допомоги сім'ям з дітьми” від 02.11.94р. № 04-3897
11 Постанова КМ “Про розміри державної допомоги окремим категоріям громадян” від 16.12.94 р. № 843
12. Постанова КМ “Про внесення змін до деяких постанов КМ України з питань соціального захисту населення” від 20.01.95 р. № 42
13. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо величини середньодушо-вого доходу, який дає право на призначення у 1 кварталі 1995 р. державної допомоги сім'ям з дітьми” від 18.01.95 р. № 04-197
14. Постанова КМ “Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян” від 8.02.95 р. № 103
15. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо величини середньодушо-вого доходу, який дає право на призначення у 11 кварталі 1995 р. державної допомоги сім'ям з дітьми” від 10.04.95 р. № 04-1247
16. Постанова КМ “Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян” від 13.06.95 р. № 410
17. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо величини середньодушо-вого доходу, який дає право на призначення у III кварталі 1995 р. державної допомоги сім'ям з дітьми” від 26.06.95 р. № 04-2265

18. Постанова КМ “Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян” від 2.10.95 р. № 777

19. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо величини середньодушо-вого доходу, який дає право на призначення у IV кварталі 1995 р. державної допомоги сім'ям з дітьми” від 29.09.95 р. № 04-3297

20. Постанова КМ “Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян” від 10.01.96 р. № 34
21. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо величини середньодушо-вого доходу, який дає право на призначення у 1 кварталі 1996 р. державної допомоги сім'ям з дітьми” від 15.01.96 р. № 04-138
22. Закон України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України” від 30.01.96 р.
23. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо величини середньодушо-вого доходу, який дає право на призначення у II кварталі 1996 р. державної допомоги сім'ям з дітьми” від 19.04.96 р. № 04-1356

24. Роз'яснення Міністерства праці “Щодо величини середньодушо-вого доходу, який дає право на призначення у III кварталі 1996 р. державної допомоги сім'ям з дітьми” від 31.07.96 р. № 04-2587

25. Постанова КМ “Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян” від 26.07.96 р. № 832
26. Роз'яснення Міністерств праці і фінансів “Щодо величини серед-ньодушового доходу, який дає право на призначення у IV кварталі 1996 р. державної допомоги сім'ям з дітьми”

27. Закон “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 28.02.91 р. № 796-XII, стаття 31

28. Роз'яснення Міністерств праці і фінансів “Щодо величини се-редньодушового доходу, який дає право на призначення у І кварталі 1997 р. державної допомоги сім'ям з дітьми”
таку}}}}}}}}}}}}}}}}}}}}}}}}}}

№	Види допомоги	X	Розмір допомоги (тис. крб.), починаючи з дати (****)
		Розрахунс допомоги (	С*1 §!	8	сп о-\ ^є	С<~\| ^ ^ Ј~	СТ\ О	\|^	V) л §-	”Л _ 2-	”Л _ §-	ІІ2	^ 40 °і — С^І	^ оо о\ гч — чо огі01* Яю
			О	8~	о	сч „ --\о	2гГ	.-_	32	82	&:Ј	о ио	о<4	^ оо о\ гч — чо огі01* Яю
													3-
1	Допомога по вагітності і пологах	100% заробітку (стипендії)
1	— жінкам, зареєстрованим в службі зайнятості як безробітні не менше 10 місяців	100% МЗ	4,6	6,9	20	60	216	513	600	936	1080	1320	1500	1660
2	Одноразова допомога при народженні дитини	400% МЗ	18,4	27,6	80	240	864	1296	1516	2016	2320	2830	3230	3580
2	Додаткова одноразова допомога при народженні дитини	200% МЗ	9,2	13,8	40	120	432	648	758	1008	1160	1420	1620	1800
3 а б	Щомісячна допомога по догляду за дитиною до 3-х років:
	Працюючим жінкам; жінкам, які навчаються з відривом від виробництва; жінкам, звільненим з роботи у зв'язку з ліквід. підприємства; жінкам, зареєстрованим в службі зайнятості як безробітні; (незалежно від стажу роботи)	100% МЗ	4,6	6,9	20	60	216	513	600	936	1080	1320	1500	1660
	Непрацюючим: — матерям, які здійснюють догляд за дитиною до 2-х р.	50% МЗ	2,3	3,45	10	ЗО	108	162	189	295	340	410	470	520

№	'" Х\ ,л:,'іі*>лії^^' '-уі Види допомоги	Розрахунок допомоги (1,2)	Розмір допомоги (тис. крб.), починаючи з дати (****)
			0	Г*~1	""'Є	15	її	!§	95	\|\|	11	ю ^^ О оо*	3я-
													СІ
4	— матерям, які здійснюють догляд за дитиною до 3-х років () Щомісячні виплати матерям (батькам) зайнятим доглядом 3-х і більше дітей віком до 16 р. ():	50% МЗ	2,3	3,45	10	зо	108	162	189	295	340	410	470	520
	— 3-х дітей •"'••ля •••• -з.:-ди. 1) непрацюючим 2) працюючим .--г-и”: -у	100% МЗ	4,6	6,9	20	60	216	324	379	591 504	680 580	830 710	950 810	1050 900
	— 4-Х і більше ДІТеЙ н.;“гІВ!і№' 1) непрацюючим 2) працюючим	200% МЗ	9,2	13,8	40	120	432	648	758	1182 1008	1360 1160	1660 1420	1890 1620	2090 1800
5	Допомога по догляду за дитиною-інвалідом до досягнення нею 16-річного віку	100% МЗ	4,6	6,9	20	60	304	456	533	832	960	1170	1330	1470
6	Допомога на дітей віком до 16 р, (учнів — до 18 р.) (*)	50% МЗ	2,3	3,45	10	ЗО	158	237	277	368	425	520	600	670
7	Допомога одиноким матерям на дітей віком до 16 р. (учнів — до 18 р.)	50% МЗ	2,3	3,45	10	зо	108	162	189	295	340	410	470	520
7	— одиноким матерям з числа дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків, колишніх вихованців дит. будинків	100% МЗ	4,6	6,9	20	60	216	324	379	591	680	830	950	1050