Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Будь-яка галузь права, будучи зведеною в систему сукупністю правових норм, характеризується наявністю специфічних ознак, які відрізняють її від інших галузей. До цих ознак належать предмет і метод правового регулювання, принципи, на яких базується дана галузь права, функції, які вона призначена виконувати. Найважливішою серед них є встановлення предмета галузі права - визначення кола, матеріального змісту і якісних відмінностей тих суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права.
В юридичній літературі немає єдиної думки по визначенню предмета земельного права. В підручниках по земельному праву різних часів давалися неоднозначні визначення предмета земельного права. В перших радянських підручниках автори обмежувалися загальними поясненнями про те, що земельне право регулює земельні правовідносини, тобто поняття предмета земельного права підмінялося поняттям земельних правовідносин.
А.А. Рускол в підручнику "Радянське земельне право" визначав земельне право як "галузь права, яка регулює суспільні відносини, що виникають щодо власності на землю, її розподілення та господарського використання". В підручнику "Предмет і система радянського земельного права" В.П. Ба-лезін та М.І. Краснов дали наступне визначення предмета земельного права: земельне право як самостійна галузь права представляє собою сукупність (систему) встановлених правових норм, які регулюють земельні відносини в цілях забезпечення раціонального використання, охорони прав організацій і громадян, закріплення законності в області земельних відносин.
Деякі автори вважали, що подібні визначення притаманні земельному праву в вузькому розумінні. Адже земна поверхня - це не тільки верхній шар землі, а й надра, води, ліси і т.ін. Тому в широкому розумінні предметом земельного права повинні бути не тільки відносини, пов'язані з правом власності на поверхню землі, та її використанням, а й відносини, пов'язані з правом власності на надра, води, ліси. Таку точку зору оспорюють багато спеціалістів з земельного права, а законодавець чітко вказує в ст. 1 Земельного кодексу, що гірничі, лісові та водні відносини, відносини щодо використання і охорони рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря регулюються спеціальним законодавством України і Республіки Крим. Таке розмежування необхідне для правильного і найбільш ефективного застосування законодавства. Суспільні відносини виникають з приводу різних природних об'єктів: землі, надр, вод, лісів тощо, тому коло суспільних відносин з приводу цих об'єктів не співпадає, і, відповідно, існують різні галузі законодавства, які регулюють ці відносини.
Предметом регулювання земельного права є суспільні відносини, об'єктом в яких виступає земля. Але термін "земля" може використовуватися в різних значеннях. Планета Земля - це природний об'єкт, частина космічної системи. З іншої сторони, земля - це один з найважливіших компонентів навколишнього природного середовища. Верхній родючий шар землі є основою для ведення сільськогосподарського виробництва.
Земля - головний об'єкт господарської діяльності людини. Як природний об'єкт земля виконує дві важливі функції: виступає як засіб виробництва в сільському господарстві і як просторово-територіальний базис - місце розміщення галузей народного господарства, сільських та міських поселень. Вона існує незалежно від людини, як загальна умова і предмет людського життя. Земля відноситься до числа не-знищуваних природних ресурсів. Можна, звичайно, знищити родючий шар фунту, але землю, як просторовий територіальний базис, знищити неможливо. Нажаль, сучасні технічні можливості людства дозволяють створити такі умови життя, які стануть непридатними для проживання людей внаслідок забруднення навколишнього природного середовища. В зв'язку з цим землі притаманна ознака незамінності.
На відміну від рослинного і тваринного світу, об'єкти якого відносяться до числа відновлюваних ресурсів природи, земля не має такої властивості. Завдяки спеціальним методам природна родючість грунту може тільки штучно поновлюватись.
Земля також виконує екологічні функції як первинний елемент в системі складних взаємозв'язків об'єктів природи - екологічній системі. Досить суттєвим моментом є також те, що земля обмежена в просторі. Як правило, людське суспільство існує на певній території, що обмежена кордонами відповідної держави. Кожна людина використовує земельну ділянку, площа якої завжди обмежена.
Такими є найбільш важливі характеристики землі як природного об'єкта. Особливий зміст терміну "земля" надається, коли вона розглядається як об'єкт правового регулювання земельного права. В цьому випадку землю розглядають як матеріальну основу суверенітету і національної безпеки держави, тобто вона має державно-територіальне значення у межах кордону України. Крім того, земля, залежно від функціонального призначення, перебуває на праві власності українського народу або уповноваженого на це законом державного органу, або ж належить іншим суб'єктам, відповідно, на праві колективної та приватної власності. Особливістю для визначення земель є виділення окремих її частин для задоволення загального публічного, соціального інтересу і встановлення режиму права загального і спеціального землекористування.
Земельне право являє собою систему спеціально встановлених норм. Воно покликано регулювати особливий вид суспільних відносин - земельні відносини. Серед них потрібно виділити основні форми відносин: а) відносини земельної власності; б) відносини в області управління земельним фондом; в) відносини землекористування; г) землеохоронні відносини. З цього переліку відносини власності є визначальними щодо відношення до інших форм відносин. Так, відносини з управління земельним фондом передбачають здійснення відповідними уповноваженими органами дій щодо залучення земельних ділянок в господарський обіг, забезпечення найбільш ефективного і раціонального використання земельних ресурсів, ведення обліку і реєстрації земель. Відносини власності на землю є також визначальними і для відносин користування землею, адже право землекористування є похідним від права власності на землю. Відносини з охорони земель також існують не самі по собі, а в тісному зв'язку з відносинами власності та землекористування. Особливості цих відносин будуть розглядатися в наступних параграфах.
При поділі права на галузі визначальним є предмет права. Разом із тим, іноді недостатньо предмета правового регулювання, щоб розмежувати всю сукупність норм на галузі. Для цього застосовують другий критерій розмежування - метод правового регулювання.
Під методом слід розуміти засіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюються права і обов'язки, характер взаємовідносин суб'єктів, правові засоби впливу у випадку порушення наданих прав і обов'язків.
Деякі автори називають чотири способи впливу на поведінку суб'єктів через механізм правового регулювання: державно-владний (імперативний) - направлений на забезпечення юридичних обов'язків, встановлених державою; автономний - дозволяє самим суб'єктам встановлювати юридичні права і обов'язки і їх виконувати; заохочуючий - цей метод стимулює бажану і необхідну для держави і суспільства соціально-позитивну і активну діяльність і поведінку; рекомендуючий - пропонує найбільш доцільну з позицій держави і суспільства поведінку.
В залежності від змісту земельних відносин їх правове регулювання здійснюється на основі імперативного, організаційного впливу шляхом обов'язкових приписів і заборон, або на основі диспозитивного впливу шляхом визначення лише меж поведінки учасників відносин і надання їм можливості
вільно і самостійно регулювати свої взаємовідносини в рамках встановлених меж.
У випадках, коли норми права учасниками земельних відносин добровільно не виконуються або порушуються встановлені ними права і обов'язки, застосовується державний примус до виконання норм шляхом притягнення винних до правової відповідальності і приведення цих відносин у відповідність з правовими вимогами. Заходи державного примусу можуть бути застосовані однією із сторін, якщо вона наділена за законом правом самостійно застосовувати ці міри до другої сторони. У випадку, якщо ні одна зі сторін не наділена правом застосування засобів примусу до другої сторони, державний примус застосовується судом, арбітражним судом або спеціально уповноваженим на це державним органом.
Регулювання земельних відносин, коли одна сторона земельних відносин є носієм влади, а друга зобов'язана виконувати її приписи, здійснюється на основі застосування імперативного способу регулювання. Так, в галузі використання і охорони земель досить велика кількість відносин побудована за схемою: уповноважений - орган державної влади, зобов'язаний - власник або користувач земельної ділянки. В цій галузі, як правило, застосовують імперативний метод, тобто метод влади і підкорення. Наприклад, при здійсненні державного контролю за використанням і охороною земель уповноважені на це посадові особи мають право (а власник і користувачі земельних ділянок відповідно зобов'язані сприяти здійсненню цих прав) безперешкодно, при пред'явленні службового посвідчення відвідувати підприємства, установи, організації, в тому числі військові і оборонні об'єкти, незалежно від форм власності і відомчої належності для перевірки додержання вимог земельного законодавства щодо використання та охорони земель; давати власникам землі та землекористувачам обов'язкові для виконання вказівки з питань використання та охорони земель і т.ін.
Імперативний метод регулювання земельних відносин застосовується також при веденні державного земельного кадастру; земельного моніторингу; визначення порядку проведення земельних аукціонів і конкурсів та в усіх інших випадках, коли регулюютсья відносини в галузі державного управління земельним фондом.
Дещо інший характер відносин виникає в галузі регулювання взаємовідносин власників земельних ділянок між собою з приводу використання землі. Всі власники землі є рівними між собою. Вони мають рівні і необхідні права для забезпечення раціонального використання землі. В цій галузі земельних відносин домінує диспозитивний метод регулювання. Його суть полягає в тому, що власник має право розпоряджатися своєю земельною ділянкою: продати її, здати в оренду і т.ін. Власники землі мають можливість в визначених межах самостійно регулювати взаємовідносини між собою.
Імперативний і диспозитивний методи відносяться до групи загальних методів. В юридичній літературі окрім загальних називають ще галузеві методи регулювання. Якщо загальні методи - це сукупність юридичних специфічних заходів, дії права на суспільні відносини, що дозволяють відмежувати правове регулювання від інших форм впливу права на суспільні відносини, то галузеві методи правового регулювання - це сукупність юридичних прийомів, засобів, способів, які відображають дію галузі права на суспільні відносини.
Галузеві методи правового регулювання земельних відносин повинні відповідати предмету правового регулювання, природі та характеру земельних відносин, а також виражати специфіку і особливості земельних відносин, як предмета правового регулювання, і відображати особливості і зміст норм земельного законодавства як форми земельного права. Галузеві методи правового регулювання земельних відносин повинні сприяти вирішенню проблем, які стоять перед земельним правом на сучасному етапі.
Земельне право, як самостійна галузь правової системи, має властивий йому метод земельних відносин. Метод земельного права являє собою відповідні характеру земельних відносин способи та прийоми впливу на учасників цих відносин. Його складають встановлені земельно-правовими нормами права та обов'язки учасників земельно-правових відносин і застосування до них засобів державного примусу при недотриманні ними правових норм.
§3. Поняття і основні принципи земельного права
Принципи права - це основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення права. Принципи права за своєю сутністю є узагальнені відображення об'єктивних закономірностей розвитку суспільства.
Для характеристики сутності права важливо виявити основні принципи у відповідності з якими будується система права.
Принципи земельного права - це вихідні засади, які визначають основні напрямки його розвитку. З урахуванням принципів розробляються нормативно-правові акти земельного права, регулятивні та охоронні земельно-правові норми.
Принципами права є отправні, керівні ідеї, які виражають сутність, основні властивості, внутрішню єдність та розвиток правових норм в межах системи права або окремих його галузях.
Принципи права діють протягом тривалого періоду часу і по своїй природі вони більш незмінні ніж норми. Але і принципи права не залишаються незмінними, як і саме право вони розвиваються, збагачуються новими зв'язками та властивостями.
Під принципами земельного права потрібно розуміти закріплені в діючому земельному законодавстві основоположні керівні засади, які висловлюють сутність норм земельного права і головні напрямки в області правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з раціональним використанням і охороною земель.
В системі основних принципів земельного права слід виділити такі з них:
1) принцип правової рівності форм власності на землю. Згідно чинного законодавства в Україні встановлено три форми власності: державна, колективна та приватна. Всі названі форми власності визнаються рівноправними. Звідси походить принцип рівності прав всіх суб'єктів земельного права, тобто всі суб'єкти права власності на землю рівні між собою, чи то держава, чи колектив, чи приватна особа, що володіє землею на праві власності. Кожен із власників має однаковий об'єм повноважень з приводу належного йому майна - землі. При необхідності суб'єкти права власності застосовують однакові методи і способи захисту свого права власності на землю.
2) принцип державного управління земельним фондом. Об'єктивна необхідність державного управління земельним фондом обумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства, просторовою обмеженістю земельного фонду, незамінністю в сфері матеріального виробництва та інших сферах господарської діяльності. Право держави здійснювати управління, регулювання використання і охорони земель не залежить від форм власності на них. Державне управління здійснюють уповноважені на це державні органи;
3) принцип багатоманітності форм землекористування. Землекористування може здійснюватись на основі придбання землі в приватну або колективну власність, земля також може надаватись в користування або в оренду згідно правил, встановлених чинним законодавством;
4) принцип раціонального використання і охорони земель. Він полягає в забезпеченні одночасно ефективного використання земель і їх охорони. Передбачаються спеціальні вимоги щодо збереження родючості фунтів, підвищення врожайності, запобігання негативного впливу на стан земель, всього навколишнього природного середовища. Цей принцип втілюється в багатьох нормах земельного права;
5) принцип цільового використання землі. Суть цього принципу в тому, що ні власник земельної ділянки, ні його володілець чи орендатор не вправі міняти цільове призначення земельної ділянки за своїм розсудом. Вони зобов'язані використовувати землі згідно їх цільового призначення. Зміна цільового призначення землі допускається тільки в установленому порядку спеціально уповноваженими на це органами;
6) принцип платності землеволодіння та землекористування. Згідно Закону України від 19 вересня 1996 року "Про плату за землю" використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку (для власників землі та землекористувачів, крім орендарів) або орендної плати (за земельні ділянки, надані в оренду). Використання практично всіх земель в країні є платним за деяким виключенням (звільняються від плати за землю заповідники, заказники, ботанічні сади, пам'ятки природи і т.ін.);
7) принцип пріоритетності сільськогосподарського використання земель, тобто землі, придатні для потреб сільськогосподарського використання, повинні надаватись насамперед для сільськогосподарських цілей. Для несільськогосподарсь-ких цілей надаються землі не придатні для ведення сільського господарства або гірші угіддя. Сільськогосподарські угіддя охороняються законом, їх вилучення допускається лише в виняткових випадках.
§4. Система земельного права
Земельне право включає в себе систему земельно-правових інститутів, які закріплюють земельні відносини в суспільстві.
Система земельного права - це цілісна і послідовна сукупність теоретичних положень, принципів і земельно-правових норм, взаємопов'язаних і об'єднаних регулюванням специфічних суспільних відносин у галузі земельних відносин. Система земельного права - це його структура, будова і внутрішня форма організації теоретичних положень і земельно-правових норм, які є елементами системи. Ці елементи об'єднані в певні групи за ознакою однорідності суспільних відносин, на регулювання яких вони спрямовані.
Систему земельного права складають різні за своїм значенням та характером виконуваних функцій в регулюванні земельних відносин інститути. Найбільш важливі з них відображають суть земельного права як галузі права, складають загальні інститути, а земельно-правові норми, які регулюють окремі сторони або види земельних відносин, - спеціальні інститути.
Віднесення земельно-правових норм до загальної та особливої частини залежить від того, чи розглядають вони загальні питання правового регулювання земельних відносин, чи регулюють окремі види земельних відносин.
При вивченні земельного права потрібно розділяти поняття система права, галузь науки та навчальна дисципліна. Система земельного права як галузь науки знаходиться в тісному зв'язку з системою науки та з системою учбової дисципліни земельного права. Система земельного права як учбової дисципліни грунтується на укладеній системі даної галузі, але в той же час і здійснює певний вплив на її структуру. В навчальній дисципліні викладаються основні відомості про земельне право.
Під системою галузі земельного права розуміють сукупність земельно-правових інститутів, які складаються з групи земельно-правових норм, що регулюють однорідні види земельних відносин. Прикладом можуть бути правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з веденням земельного кадастру, і складають правовий інститут державного земельного кадастру.
Інститути, що мають загальні положення, дія яких розповсюджується на всі або більшість земельних відносин, створюють в своїй сукупності загальну частину земельного права. Вона складається з інститутів права власності на землю, державного управління земельним фондом, права користування землею і охорони прав на землю. Загальна частина земельного права вивчає правове регулювання використання всіх земель незалежно від їх категорій та цільового використання.
Особлива частина земельного права складається з інститутів, що визначають правовий режим окремих категорій земель, які виділяються за основним цільовим призначенням. У відповідності з передбаченими в законодавстві категоріями земель особлива частина земельного права складається з інституту правового режиму використання земель сільськогосподарського призначення; земель населених пунктів; земель промисловості, транспорту, енергетики, зв'язку, оборони та іншого призначення; земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення; земель лісового фонду; земель водного фонду; земель запасу.
Земельне право як навчальна дисципліна являє собою систему знань про основні положення галузі земельного права. Як і галузь права, навчальна дисципліна поділяється на загальну і особливу частини.
Поряд з основними положеннями загальна частина земельного права передбачає розгляд таких питань, як предмет, метод, система земельного права, поняття і особливості земельних правовідносин, історія розвитку земельного права та його джерела.
В особливій частині земельного права поряд з питаннями розгляду особливостей правового регулювання окремих категорій земель вивчаються основні положення водного, лісового, гірничого права, які знаходяться за межами галузі земельного права, але які здійснюють вплив на особливості правового режиму земель лісового, водного фондів.
Систему права потрібно відрізняти від системи законодавства. Вони тісно взаємозв'язані, але система законодавства - більш широке поняття, в ньому виражаються правові норми, правові інститути, галузі і підгалузі права, а також принципи права. За своїм об'ємом законодавство включає, крім норм права, правові поняття, завдання, цілі і мотиви прийняття нормативно-правових актів, декларації, преамбули, програмні положення, механізм реалізації нормативних актів і норм права. Законодавство не співпадає з галузями, підга-лузями і правовими інститутами, так як один закон може регулювати різні галузі права.
§5. Місце земельного права в системі права
Земельне право є самостійною галуззю права, має свій предмет і метод регулювання. В той же час земельне право - не відособлене право, бо має цілий ряд питань, за якими стикається з іншими галузями права. Застосування норм земельного права тісно пов'язується із застосуванням правових норм інших галузей права, а також враховуються принципи цих галузей. Найбільший зв'язок земельне право має з конституційним, цивільним, адміністративним та екологічним правом.
Так норми конституційного права визначають основні принципи всіх галузей правової системи. По відношенню до земельного права такими положеннями є встановлення різноманітності форм земельної власності, визнання права приватної власності на землю, права на володіння, користування і розпорядження землею, охорона права земельної власності законом. В Конституції закріплені умови і порядок користування землею та іншими природними ресурсами. Зв'язок земельного права з адміністративним має місце в сфері державного управління земельним фондом, притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у здійсненні адміністративно-правових порушень земельного законодавства. В адміністративному праві визначається система органів держави, які здійснюють управління земельним фондом, порядок і форми їх діяльності.
Важливе значення для земельного права має його зв'язок з цивільним правом. Цей зв'язок визначається спільністю соціально-економічної природи земельних та цивільних відносин. Правові норми земельного та цивільного права тісно переплітаються в питаннях земельних та майнових відносин, що обумовлено зв'язком права на земельну ділянку з правом на посіви, будівлі, що знаходяться на земельній ділянці, в праві обмеженого користування чужою земельною ділянкою для проходу, проїзду, в судовому захисті земельних прав, відшкодуванні збитків, спричинених порушенням земельних відносин. Специфіка землі полягає в тому, що вона є не тільки об'єктом власності і господарського використання, а і природним об'єктом, що визначає необхідність регулювання відносин, пов'язаних з використання землі як у цивільному так і в земельному праві.
Досить тісний зв'язок існує між земельним правом, з однієї сторони, і водним, гірським і лісовим правом, з другої сторони. На базі спільності ознак, які властиві галузям земельного, водного, гірського, лісового права, сформувалось природно-ресурсове право як сукупність правових норм, що регулюють відносини щодо використання і охорони земель, вод, надр, лісів з метою задоволення економічних потреб суспільства і охорони навколишнього природного середовища.
Взаємозв'язок земельного права з екологічним правом визначається положенням землі як елемента оточуючого природного середовища. Не будучи складовою частиною екологічного права як сукупності норм, які регулюють суспільні відносини в сфері взаємодії суспільства і природи, земельне право, що має своєю задачею організацію раціонального використання і охорони землі, має норми, що встановлюють правила екологічної безпеки, які забезпечують охорону землі як частину навколишнього природного середовища.
Розділ II
ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
Феодальне земельне право. Більша частина території Східної Європи в VI-VIІ столітті була заселена слов'янськими племенами. Починаючи з VI століття почався процес розпаду первіснообщинного ладу. З'являється приватна власність на знаряддя виробництва, продукти праці, володіння ділянкою орної землі. Йде процес формування панівного класу, який складався із родоплемінних вождів, військових начальників, дружинників, які захоплювали общинні землі, насильно стягували з населення данину.
Захват головного багатства - общинних земель і земель підкорених народів дуже тісно був пов'язаний з формуванням феодальних відносин. Родоплемінна знать при захопленні земель примушувала населення цих земель платити подать, а в подальшому селяни повинні були платити новому власнику землі оброк або барщину.
З IX ст. на території східних слов'ян утворюється єдина держава - Київська Русь під владою Київського князя. Основну масу населення Київської Русі становили селяни, які називалися смердами. Смерди були вільними людьми і мали у своєму володінні землю, худобу, господарські будівлі і дім. Вони відбували військову повинність в ополченні і платили податі. "Руська Правда" - перший писемний пам'яток звичаєвого права, охороняла особу та господарство смерда, як і будь-якої вільної людини. "Руська Правда" говорить також про напівзалежні і повністю залежні категорії населення. До напівзалежних належать так звані закупи. Більшість дослідників вважають, що закупи - це селяни, які з різних причин втратили своє господарство, а потім брали позику або сідали на чужій землі і обробляли її за певну частину врожаю. Хоча вони були з юридичної точки зору вільними, але могли легко втратити волю, коли робили великі борги. Повністю залежними від феодала були люди, яких називали челяддю або холопами. Джерелами холопства були полон, вступ на службу феодала без укладення договору, втеча закупа від феодала, народження від батьків-холопів. Холоп був позбавлений будь-яких прав, він не мав ніякої власності. Таким чином, за часи існування Київської Русі встановлюється феодальна власність на землю і формується клас феодалів-землеволодільців і феодально-залежних селян. Найбільшим землеволодільцем в Київській Русі був князь, який роздавав свою землю, разом з населенням, яке на ній проживало, за службу дружинникам, боярам. Володіння землею, яку надав князь як нагороду за службу, в подальшому ставало спадковим.
Після прийняття в X ст. християнства як державної релігії значна частина земель зосередилась в руках церкви, духовенства.
Одночасно існувало общинне володіння землею. Приватної власності в цей період ще не було. Селяни разом володіли землею, що належала общині. Всі повнолітні чоловіки мали рівне право на ділянку орної землі. В загальному користуванні були і сінокоси, ліси і т.ін. Всі питання щодо користування общинною землею вирішувались загальними зборами.
Таким чином, форми земельної власності в добу Київської Русі були різноманітні: князівський домен, боярська і монастирська вотчини, общинна земля. Власність общини базувалась на природному праві, князівська - на освоєнні пустопорожніх земель та захопленні общинних, а боярська і монастирська - на основі дарування з боку князя. І хоча в "Руській Правді" спеціальних статей про право власності на землю не було, вона фактично визнавала політичні права феодала, його права по відношенню до феодально-залежного населення. Так, велика увага в "Руській Правді" приділялась охороні права власності: запроваджувались досить суворі наслідки за незаконне користування чужим майном, за порчу межових знаків. За часів Володимира Мономаха був встановлений особливий порядок наслідування нерухомості (землі). Привілеї в цьому мали князі, бояри, княжі мужі.
Держава Київська Русь проіснувала недовго. Спочатку від Києва відокремилась Галичина, за нею Чернігівщина, потім Переяславщина, Волинь. На середину XII ст. з великої держави залишився лише Київ з приміською зоною. На заході колишньої Київської Русі виникає Галицько-Волинське князівство, на північному сході - Ростово-Суздальське. Фактично Галицько-Волинське князівство, яке об'єднало майже всю частину української етнографічної території, на деякий час ще продовжило існування української держави. Але згодом українські землі ввійшли до складу Литовського князівства, пізніше частина земель переходить до Польщі. В XVI ст. українські землі вже опинилися у складі Польщі (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Київщина, Підляш-шя), Литви (Берестейщина і Пінщина), Москви (землі по Десні, Сейму, у верхів'ях Псла, Ворскли і Дінця).
Найбільш полонізованою в ці часи була Галичина, яка з XVI ст. стала провінцією польського королівства. Старі галицькі боярські роди злились з польської шляхтою. Право власності на землю стало належати князеві, шляхтичу, церкві. Що стосується селян, то їх право власності на землю було замінено правом користування. Поступово обмежується право вільного переходу селян з одного господарства до іншого. Так, якщо в 1435 р. шляхта Галицької землі встановила, що селянин може залишити пана і піти до іншого тільки на Різдво, то з 1505 р. Радомським сеймом селянам взагалі було заборонено перехід без згоди пана. Все більше зростав розмір панщини. Законом 1573 р. було встановлено повну владу поміщиків над селянами.
Частина українських земель відійшла до Литовської держави. За формою правління Литовська держава спочатку була ранньофеодальною монархією, а з часом трансформувалася у монархію станово-представницьку. На чолі держави стояв Великий князь. Влада Великого князя набувалась через призначення: князь-батько призначав когось із синів (не обов'язково старшого) спадкоємцем. Великий князь концентрував в своїх руках законодавчу, виконавчу і судову владу, був верховним начальником збройних сил, призначав і звільняв вищих урядовців. У період формування Литовської держави Великий князь роздавав землі найвпливовішим боярам-ли-царям з умовою несення військової служби. У свою чергу бояри роздавали землі іншим лицарям з умовою несення ними військової служби, а останні - ще дрібнішим лицарям - володільцям землі. Так була встановлена ієрархічна васальна залежність з Великим князем на чолі.
У литовську добу вільні селяни мали свої власні землі, господарства. В залежності від характеру повинностей вони ділились на різні категорії: тяглі селяни, чиншові або данники і слуги путні. Тяглі селяни - це ті, які сиділи на землі пана, обробляли її своєю худобою. Крім того, вони ще й платили податки. Пани платили з населення податки державі. Селяни чиншові або данники платили натурою певну данину з свого господарства. Обсяг натурального податку залежав від кількості землі, яку селянин мав у власності. Крім того, селяни-дан-ники повинні були надавати харчі князеві та тим, хто його супроводжує, під час їхнього переїзду по їх землях. З розвитком шляхетського господарства селяни-данники поволі зникають, і вже третій Литовський статут їх майже не знає. Селяни путні - це селяни, які відбували певну службу, що була пов'язана із охороною кордонів або фортець.
Переважним типом селянського господарства були так звані дворища, які об'єднували декілька господарств споріднених родин. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дворищ об'єднувалось в село, а декілька сіл становили волость. З XVI ст. селянську землю починають вважати власністю держави або панів. У 1528 р. було проведено земельну реформу, за якою встановлювався розмір земельного володіння селян. У відповідності із "Статутом на волоки" точно встановлювався "волок" - земельний наділ 19,5 десятин. Кожне селянське господарство одержувало одну волоку, з якої мало платити певний чинш натурою або грішми, а окрім того, ще й відбувати панщину. "Статут на волоки" значно обмежив право переходу селян від одного поміщика до іншого. Початок селянському закріпаченню було покладено "Статутом на волоки Господаря його милості в усьому княжінні литовськім" від 1557 р. Селянин міг піти від пана лише за умови, коли він посадить на землю когось іншого. Єдине, що залишилось від свободи селянина, це те, що його не можна було продати без землі і не можна було безкарно вбити.
Таким чином, за часів існування Литовської держави існувало великокнязівське, магнатське, шляхетське, церковне та селянське землеволодіння. Вільно розпоряджатися можна було родовою, вислуженою або купленою земельною власністю. Право володіння землею могло трансформуватись у право власності. Право, як власності, так і володіння землею було обумовлене несенням обов'язкової військової служби.
Власник або володілець землі міг бути звільнений від військової служби тільки у випадку захворювання. Становище селян ставало все більш важким, йшов процес закріпачення селян, відповідно селяни втрачали право власності на землю.
Погіршення загального становища селян викликало різні форми протестів: втечі та повстання. У XIV ст. в Україні з'являються козаки. Їх поява була результатом особливих умов життя українців у степу. Процес виникнення і формування стану козаків був досить довгим. З часом вони стають постійними захисниками території України, а згодом і головною силою в боротьбі за незалежну Україну. В 1520 р. Великий князь вперше навербував козаків для військової служби. У 1572 р. було складено реєстр (список) з 300 козаків, які підлягали коронному гетьманові і які за свою службу отримували платню. Але основну масу козаків становили нереєстрові, а так звані, низові козаки, які у XVI ст. створили на Запоріжжі військову організацію. Загострення національних і соціальних протиріч, закріпачення селянства і поява могутньої політичної і військової сили - козацтва - призводили до постійних соціальних вибухів. Український народ під керівництвом козацтва з кінця XVI ст. починає вести боротьбу за свою державу. Національно-визвольна війна почалася з повстання козаків під приводом чигиринського сотника Б.Хмельницького. Після довгих військових дій в 1649 р. під Зборовом Б.Хмельницький підписав мирний договір, за яким у межах Речі Посполитої створювалась автономна область у складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Але невиконання договору обома сторонами призвело до подальших військових дій. Б.Хмельницький звернувся з проханням про допомогу у війні з Польщею до Москви і в 1654 р. було досягнуто угоди про встановлення військового союзу України з Московською державою. Цей договір звільняв Україну з-під підлеглості Польщі. Оскільки військовий союз з Москвою укладався на рівноправних засадах, Україну розглядали як незалежну державу, а Б.Хмельницького вважали за її главу.
Українська держава проіснувала аж до 1783 р. Ця держава розвивалась незвичайним шляхом. Вона раптово постала у середині XVII ст. шляхом збройної боротьби і мала назву "Військо Запорізьке". Військовий характер держави відбився і на йменуванні її глави (гетьмана), який поєднував в своїх руках функції військового керівника і глави держави.
Усі землі, що належали до того польській шляхті, перейшли у власність війська запорізького, тобто стали державною власністю. Селяни стали вільними. Вони мали право переходити з місця на місце, тобто вони не були закріпачені. Селяни платили податки державі, які, як правило, мали натуральний характер. Нівелювалась різниця між правовим становищем селян і козаків.
З державних земельних фондів Б.Хмельницький та інші гетьмани України виділяли земельні наділи козацькій старшині та монастирям. Гетьманськими універсалами земельні володіння надавались не тільки за ранги, але й як винагорода за певні заслуги. Крім того, старшина могла також купувати землю, займати пустопорожні і кинуті землі. Але поступово Українська держава потрапляє до сфери впливу Москви. Московський цар почав надавати російським дворянам українські землі. Дворяни, одержуючи землі в Україні, переводили на них російських селян-кріпаків (як відомо, селянство в Росії було остаточно закріпачено "Соборним Уложенням" 1649 р.), і таки чином в Україні знову з'явилось кріпацтво. Крім того, і українська старшина, прагнучи зрівняти себе у правовому відношенні з російським дворянством, стала зацікавленою у закріпаченні селян.
Українські селяни протягом XVIII ст. поступово втратили волю. Спочатку вони втратили право переходити у стан козаків і міщан. У 1760 р. селянам було заборонено переходити з місця на місце, якщо вони не одержували на те дозволу власника землі. У 1763 р. універсалом гетьмана Розумовського встановлюється повна заборона переходу селян з місця на місце. В 1783 р. царським указом було підтверджено універсал Розумовського і тим самим юридично оформлено закріпачення українського селянства.
Земельне право XIX в ст. Коли у другій половині XVIII ст. на Україну поширюється російське законодавство, то особи, що були як володільцями, так і власниками землі, мали нести військову службу. "Усі звання шляхетського і військового, чиновники, знатні, а також рядові люди, які у Малій Росії мешкають і є повнолітніми, майно або землю батьківську, материнську, за дружиною отриману, куплену, заслужену і яку-небудь іншим законним чином набуту мають, а також іноземці, які у Малій Росії помістя мають і тут працюють, спільно з малоросіянами государеву військову службу відбувати повинні", - зазначалося у збірнику Права, за яким судиться малоросійський народ.
В 1835 році було введено в дію Звід законів Російської імперії. Регулюванню відносин власності, в тому числі на землю, приділялось багато уваги. Нерухоме майно розподілялось на "благоприобретенное" та родове. Було закріплено право власності на землю, як право "на все произведения на ее поверх-ности, на все, что заключается в недрах ее, на воды, в пре-делах ее находящиеся, и, словом, на все ее принадлежнос-ти". Існували також суттєві обмеження права власності на землю. Так, дворянин міг передати в спадок свою землю тільки старшому сину. Селянам заборонялось виходити з общини і закріплювати за собою в приватну власність земельну ділянку.
Земельний устрій після земельної реформи 1861 р. Найбільш значна подія XIX століття - реформа 1861 р., яка здійснювалась на основі Маніфесту від 19 лютого 1861 року про звільнення селян від кріпосної залежності. Селяни протягом двох років залишалися "тимчасово зобов'язаними" і тільки потім одержували волю.
За реформою селянин залишався особисто вільним, він одержував у власність присадибний земельний наділ, але польову орну землю він мав викупити. Викуп землі розтягувався на 20 років, і тільки після цього строку селяни мали стати власниками землі. Слід зазначити, що вартість землі поміщики дуже завищили, і селяни на Україні заплатили за землю удвічі більше, ніж була її реальна ціна.
У результаті земельної реформи кількість землі, що була у володінні селян України, різко зменшилась. Якщо, наприклад, середній душовий наділ до реформи у Київській губернії становив 6,6 десятин, то після проведення земельної реформи він зменшився до 2,5 десятин.
Нібито особисто вільних селян після реформи було поставлено під особливу опіку адміністрації, так званих "мирових посередників", яких губернатор призначав із місцевих поміщиків. Селяни не мали право вільного пересування, бо воно було пов'язане з волею сільської общини, до якої вони належали. Суть в тому, що податі держава накладала не на селянина, а на общину, і остання розподіляла їх серед членів общини у відповідності з кількістю душ і статками. Тому коли община давала дозвіл на вихід селянина, то він змушений був платити податі в общині, а значить він мав регулярно поновлювати право на дозвіл працювати поза межами общини. Таким чином, далеко не всі селяни змогли скористатись правом викупу землі і поступово в середовищі селян відбувалась майнова диференціація. Так, наприклад, напередодні революції 1905-1907 рр. 54 % селянських господарств мали земельний наділ до 6 десятин, 29,4 % господарств - від 6 до 10 і 16,6 % - понад 10 десятин надільної землі. Досить часто, зокрема на правобережній Україні, зустрічалися селяни, які мали у приватній власності по декілька десятків, а то й сотень десятин землі. Такі селяни широко застосовували сільськогосподарські машини та передову сільськогосподарську технологію, у них вирощувалась племінна худоба. Такі селянські господарства (куркульські) широко застосовували найману працю. З іншого боку, десятки тисяч селян, не маючи реманенту і тяглової худоби, не могли обробляти свій земельний наділ, а тому здавали його в оренду справним господарям, а самі йшли наймитувати до поміщиків чи заможних селян або ж йшли у місто і там працювали на підприємствах. Їх становище ускладнювалось тим, що вони були залежні від общини.
Збереження численних кріпосницьких пережитків викликало величезне незадоволення селян, внаслідок чого відбувалися широкі селянські виступи по всій Україні.
В кінці 1904 р. було видано царський указ про поступове зрівняння селян у правах з іншими станами, але цей указ не вирішив остаточно земельного питання. Після революційних подій 1905 р. було вирішено провести земельну реформу, яка почалася з Указу від 9 листопада 1906 р. "Про доповнення деяких постанов чинного закону, який стосується селянського землеволодіння та землекористування". Столипінська аграрна реформа, як її називали, передбачала корінні зміни земельного устрою, насамперед в зруйнуванні общини. Тепер кожний член селянин мав право вийти з общини із своїм земельним наділом та стати власником землі з правом володіти, користуватися і розпоряджатися нею. В Указі підтверджувалось право селян, що вийшли з сільської общини і стали власниками земельних наділів, користуватися угіддями, які залишилися у розпорядженні общини. В подальшому цей Указ був затверджений Державною Думою у Законі від 14 червня 1910 р. "Про зміни та доповнення деяких постанов стосовно селянського землеволодіння", який регламентував порядок встановлення права власності на землю у тих сільських общинах, в яких не проводилися загальні земельні переділи з часу наділення їх землею, і де земля передавалась у спадщину. Цей акт розширював коло селян, які отримували можливість набуття землі у власність.
Земельна реформа мала надзвичайний успіх в правобережній Україні. Якщо, наприклад, в європейській частині Росії з громади вийшло біля 24 % селянських господарств, то на правобережній Україні - 50,7 %, на півдні України - 34,2 %, а на Лівобережжі - 13,8 % селянських господарств.
Земельне право після революції 1917 р. Земельний устрій в країні був корінним чином змінений після революції 1917 р. Декрет "Про землю" від 26 жовтня 1917 р. та закон "Про соціалізацію землі", стали фундаментом будівництва радянського земельного законодавства. В Україні набула чинності постанова РНК РРФСР від 5 листопада 1917 р. "Про перехід землі в розпорядження земельних комітетів". Ці акти закріпили право розпоряджатися землею за Радами та підпорядкованими їм волосними земельними комітетами. Отже, земельне законодавство фактично встановило державну власність на землю, оскільки право розпорядження є вирішальним елементом права власності.
Споживчо-трудові норми земельного володіння селян розроблялись губернськими і повітовими з'їздами Рад. На базі поміщицьких маєтностей створювались державні радянські господарства (радгоспи), сільськогосподарські артілі і комуни.
Загальне керівництво по створенню радгоспів і колгоспів здійснював Наркомат землеробства. Ці господарства часто створювались у примусовому порядку. На основі резолюції ЦК РКП(б), написаній В.Леніним, а потім затвердженій у грудні 1919 р. VIII Конференцією РКП(б), Наркомат землеробства затвердив Типовий статут трудових землеробських артілей, яким і було визначено організаційно-правові форми створення колгоспів в Україні.
Домінуючою формою землеволодіння в Україні було індивідуальне трудове користування землею. У відповідності з резолюцією ЦК РКП(б) "Про радянську владу в Україні" 5 лютого 1920 р. Всеукрревком видав "Закон про землю", яким обмежувалось безпосереднє використання землі державою через радгоспи.
У 1923 р. в Україні набрав чинності Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р. Цей кодекс закріплював виключну державну власність на землю та все націоналізоване майно. Вся державна власність виключалась з цивільного обігу.
Земельні правові відносини в УРСР регулювались Земельним кодексом РРФСР від 1922 р., до якого було внесено деякі несуттєві зміни і він став називатись Земельним кодексом УРСР.
Земельний кодекс підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалось трудовим землеробам та їх об'єднанням, міським поселенням та державним установам і підприємствам. Право користування встановлювалось безстроковим. Кодекс встановлював право користування землею тільки у складі земельного об'єднання, якими були комуни і артілі, добровільні об'єднання окремих дворів, що виокремлюються з інших земельних об'єднань. Кодекс закріплював умови і порядок організації сільськогосподарських колективів.
Законодавство допускало трудову оренду землі строком на 12 років, а від 1928 р. - на шість років. Застосування найманої праці в сільському господарстві регулювалось Кодексом законів про працю.
У відповідності з "Загальними началами землекористування і землеустрою", прийнятими ЦВК і РНК СРСР у 1928 р., надавалися різноманітні пільги для колективних господарств і переваги при наділенні їх землею та в кредитуванні.
З 1929 р. партія почала проводити колективізацію сільського господарства. Постанова ЦК ВКП(б) "Про темпи колек-
тивізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" від 5 січня 1930 р. встановлювала строки колективізації. Вже на кінець першої п'ятирічки в колгоспи було загнано 15 млн. селянських господарств.
У відповідності з директивами ЦК ВКП(б) було розроблено перший Примірний статут сільськогосподарської артілі (1930 р.), який закріплював єдиний земельний масив колгоспів. Селянам, які виходили з колгоспів, заборонялось надавати землі з колгоспних земельних фондів. У відповідності з ст.4 Статуту підлягали усуспільненню усі робочі і продуктові тварини, інвентар, усі зернові запаси, корма. Все це ставало неподільним фондом колгоспів.
Постановою ЦВК СРСР від 1933 р. правлінням колгоспів надавалось право накладати на колгоспників штраф за відмову виконувати певну роботу, а за повторну відмову - виключати з колгоспів. У квітні 1933 р. РНК і ЦК ВКП(б) затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у колгоспах. У відповідності з ними колгоспники закріплювались за бригадами, а розпорядок робочого дня бригади затверджувався правлінням колгоспу. Правила встановлювали дисциплінарну відповідальність за невихід на роботу або відмову від роботи.
Новий Примірний статут 1935 р. встановив, що земля закріплюється за колгоспами у безстрокове користування і що колгоспи зобов'язані планувати так своє господарство, щоб виконувати державні плани сільськогосподарського виробництва та усі "зобов'язання перед державою".
За кожним колгоспним двором статут визнавав присадибну ділянку землі для ведення селянського господарства. Було встановлено кількість тварин, яку міг мати селянський двір.
Статут встановлював, що колгосп зобов'язаний у першу чергу виконати сільськогосподарські поставки державі, потім забезпечити семенний, фуражний, страховий та інші фонди, розрахуватися з машино-тракторною станцією, після чого решту доходів могли розподілити по трудоднях. У статуті встановлювався мінімум трудоднів, який мав щорічно виробляти колгоспник.
Конституція СРСР 1936 р. признала землю, її надра, води і ліси державною власністю. Земля, яка використовувалась колгоспами, закріплювалась за ними в безкоштовне безстрокове користування. Кожен колгоспний двір міг мати в користуванні невелику присадібну ділянку і в приватній власності присадібне господарство на цій ділянці.
Діюче в той час законодавство передбачало, що присадібне землекористування колгоспного двору може бути припинено в випадку переселення двору або смерті всіх його членів. Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 27 травня 1939 р. встановлювала, що у випадку невироблення колгоспниками обов'язкового мінімуму трудоднів без поважної причини вказане право також могло бути припинено. Площа присадібної ділянки робітників, службовців та інших громадян, що проживали в колгоспі, згідно Постанови ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 28 червня 1939 р. була обмежена розміром в 0,15 га.
Земельне право в період 1941-1945 рр. В роки Великої Вітчизняної війни особливу увагу приділяли розширенню використання сільськогосподарських земель для необхідного в той час збільшення виробництва продовольства та сировини. Так, 1 березня 1942 р. була прийнята постанова РНК СРСР "Про дозвіл колгоспам здійснювати сівбу на орних землях суміжних колгоспів, що не використовуються". Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 7 квітня 1942 р. "Про виділення земель для присадибних господарств під городи робітників та службовців" сприяє розвитку індивідуального городництва робітників і службовців.
Одночасно проводиться політика укріплення трудової дисципліни колгоспників. 13 квітня 1942 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) приймають постанову "Про підвищення для колгоспників обов'язкового мінімуму трудоднів", якою було встановлено, що працездатні колгоспники та колгоспниці, які не відпрацювали на протязі року обов'язковий мінімум трудоднів, повинні вважатися такими, що вибули з колгоспу, втратили права колгоспника і позбавлені присадибної ділянки.
Земельне право в період 1946-1990 рр. В 1945 р. після закінчення війни до складу радянської України ввійшли території Західної України. Особливого законодавчого акта про націоналізацію земель Західної України прийнято не було. Вважалось, що націоналізація землі виходить з факту включення цих територій до складу Радянського Союзу.
Законодавчі акти, які приймались в післявоєнний період, були направлені на раціональне використання земель колгоспами, вирішувались питання щодо підвищення родючості земель сільськогосподарського призначення і їх охорони та ін.
13 грудня 1968 р. були прийняті Основи земельного законодавства Союзу РСР та союзних республік, які відігравали важливу роль в регулюванні земельних відносин. Значення Основ полягає в тому, що цей законодавчий акт встановлював багато нових норм і був основою в формуванні нових в земельному праві інститутів. Так, вперше виділялись категорії земель водного фонду і земель населених пунктів. Передбачався окремий розділ про земельний кадастр. Основи закріплювали принцип пріоритету використання земель сільськогосподарського призначення.
Прийняття Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік стало базою для кодифікації всього законодавства про природні ресурси: в 1970 р. були прийняті Основи водного законодавства Союзу РСР та союзних республік, в 1975 р. - Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про надра, в 1977 р. - Основи лісового законодав- ства Союзу РСР та союзних республік.
Земельна реформа в Україні. Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу" відкрила новий етап розвитку земельних відносин в Україні. Головною метою сучасної земельної реформи стало докорінне перетворення відносин земельної власності на основі ліквідації монополії держави на землю. Подальше законодавство встановило три форми власності в Україні: державну, колективну та приватну. Визнається ріність всіх форм власності. Право власності на землю стало багатосуб'єктним. В процесі земельної реформи здійснюється перерозподіл земель за цільовим призначенням і формами власності з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності і господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, раціонального використання і охорони земель з врахуванням принципів соціальної справедливості. Здійснення земельної реформи повинно забезпечуватись поетапною реалізацією комплекса правових, економічних, технічних і організаційних заходів. Слід також враховувати особливості перехідного періоду до риночних відносин.
Для проведення земельної реформи формується відповідна правова база, розроблено і прийнято більш як 20 крупних законодавчих актів, видаються багаточисленні нормативні інструкції. Але все ще залишається багато проблем при практичному застосуванні законодавчих актів, зустрічаються суперечності, прогалини в законодавстві, які повинні бути вирішені в подальшому.
Розділ III
ДЖЕРЕЛА ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА
Характеристика джерел земельного права базується на уявленнях про поняття джерел права, які розробляються наукою теорії права, а також на застосуванні цих уявлень до галузі земельного права.
Поняття "джерела права" виникло дві тисячі років тому. Тіт Лівій, характеризуючи закони XII таблиць, говорив про них як про джерело всього публічного і приватного римського права. Термін "джерело права" може використовуватись як форма вираження права. В теорії права під юридичними джерелами або формами права розуміють офіційні форми вираження і закріплення діючих правових норм, тобто форма права - це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою.
Джерелом земельного права є нормативно-правові акти, які регулюють земельні відносини. Структура земельного законодавства є формою організації системи земельних нормативних актів. Якщо земельне право - це сукупність юридичних норм, то земельне законодавство - це система нормативних актів. Якщо земельне право можна розглядати як внутрішню форму права, зміст якого визначається соціально-економічними особливостями суспільних відносин, що ним регулюються, то земельне законодавство - зовнішня форма права, тісно зв'язана з його змістом. Отже, земельне право становить зміст земельного законодавства, а законодавство є формою вираження земельного права.
Земельне законодавство - це система нормативних актів, які містять в собі норми, що регулюють земельні відносини. Юридична сила всіх законів та інших нормативних актів визначається в залежності від компетенції органів державної влади, що їх видали, а також ролі нормативного акта в системі законодавства.
Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні.
Конституція як основний закон держави є основою структури всього законодавства і займає центральне місце серед джерел земельного права. Конституція України прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 р. Вона має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Конституція містить норми різних галузей права, в тому числі і норми земельного права. Так, наприклад, стаття 13 говорить, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Конституційні норми передбачають правові засади регулювання відносин власності в Україні в загальному, а також право власності на землю зокрема. "Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону", - вказано в ст.14 Конституції.
Після Конституції України вищу юридичну силу мають закони. Центральне місце серед законів в галузі земельного права займає Земельний кодекс України, який був прийнятий 18 грудня 1990 р. Протягом десяти років в зв'язку з політичними, соціальними, економічними змінами, що відбулися в Україні, кодекс неодноразово доповнювався новими нормами або вносилися зміни до існуючих норм. Сучасне значення кодексу полягає в тому, що він регулює головні питання щодо власності та використання земель. В ньому закріплені права та обов'язки власників землі та землеволодільців. Важливе значення мають норми Земельного кодексу, які визначають правовий режим різних категорій земель: земель сільськогосподарського призначення; земель населених пунктів; земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення; земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; земель лісового фонду; земель водного фонду; земель запасу. Земельний кодекс передбачає комплекс заходів щодо забезпечення охорони земель, регулює питання державного контролю за використанням і охороною земель, ведення державного земельного кадастру та інші.
7 лютого 1991 р. був прийнятий Закон "Про власність", в якому серед загальних положень про власність регламентується право приватної власності на землю, гарантується захист права власності громадян на землю. Законом від 20 січня 1992 р. "Про форми власності на землю" було запроваджено в Україні поряд з державною колективну і приватну форми власності, причому всі форми власності на землю визнані рівними. Закон України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" визначає розміри та порядок плати за використання земельних ресурсів, а також напрями використання коштів, що надійшли від плати за землю, відповідальність платників та контроль за правильністю обчислення і справляння податку. В Законі регламентовано порядок плати за землю сільськогосподарського і несільськогосподарського призначення, передбачені пільги щодо плати за землю, визначено порядок обчислення і строки сплати земельного податку, відповідальність платників і контроль за додержанням даного закону.
Серед законів, норми яких регулюють земельні відносини, необхідно назвати також Закони України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р., "Про селянське (фермерське) господарство" від 20 грудня 1991 р., "Про природно-заповідний фонд" від 16 червня 1992 р., "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р. та ін.
Як відомо, з початку 90-х років минулого століття в Україні проводиться земельна реформа, яка є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Правовою основою цієї реформи служить Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу".
Важливе місце серед джерел земельного права займають Укази Президента України. Згідно Конституції Президент видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. На фоні швидких змін в політичних, економічних, соціальних, екологічних відносинах в земельному законодавстві виникають прогалини, які усуваються саме Указами Президента України, такими як Укази Президента "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" від 14 жовтня 1993 р., "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10 листопада 1994 р., "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" від 12 липня 1995 р., "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" від 8 серпня 1995 р., "Про оренду землі" від 23 квітня 1997 р., "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення" від 19 січня 1999 р. та багато ін.
Велику групу джерел земельного права складають нормативно-правові акти, прийняті Кабінетом Міністрів України. Такі акти відносять до підзаконних нормативних актів, тобто актів виконавчих органів державної влади, які видаються в межах їх компетенції, на основі і на виконання законів України. Декрети, постанови Кабінету Міністрів України направленні на регулювання окремих питань земельного права, конкретизацію положень законів України або указів Президента, вони повинні відповідати діючому земельному законодавству. Прикладом можуть служити Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. "Про приватизацію земельних ділянок", Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1995 р. "Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)".
Досить значною частиною земельного законодавства є відомчі нормативні акти. Так, регулювати земельні відносини в межах наданих повноважень можуть Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Міністерство агропромислового комплексу, Державний комітет лісового господарства та інші.
Голови місцевих державних адміністрацій, органи місцевого самоврядування приймають в межах своїх повноважень рішення, які є обов'язковими для виконання на відповідній території.
Вдосконаленню земельних відносин в нових умовах господарювання служать також роз'яснення Вищого Арбітражного Суду України та Постанови Пленуму Верховного Суду України.
Розділ IV
ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ
§1. Загальна характеристика права власності на землю
Відносини власності, включаючи і відносини земельної власності, закріплені в Конституції України, Цивільному кодексі, Земельному кодексі, Законі "Про власність" та в інших законодавчих актах. Тому для розгляду питань власності на землю, необхідно коротко охарактеризувати загальні ознаки права власності.
Поняття власності - це економічна категорія, з допомогою якої характеризуються відносини між людьми та їх колективами у процесі виробничої діяльності з приводу привласнення матеріальних благ, тобто власність - це суспільне відношення. Однак центральним моментом цього поняття є те, що відносини між окремими індивідами та їх групами складаються з приводу привласнення матеріальних благ.
Саме привласнення матеріальних благ або визнання їх "своїми" (на відміну від "чужих") є матеріальною стороною відносин власності. Разом з тим, як і будь-яке інше суспільне відношення, власність має і соціальну сторону - вона визначає характер взаємодій між людьми у процесі привласнення засобів та продуктів виробництва.
Отже, економічне відношення власності - це суспільне відношення щодо привласнення матеріальних благ шляхом усунення від них усіх оточуючих осіб (крім власника - індивіда чи колективу).
Власність - це конкретні, історично зумовлені суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів з приводу привласнення засобів і продуктів праці шляхом усунення від них усіх інших осіб.
Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються з допомогою норм права і набувають характе-ру правовідносин. Економічний зміст власності проявляється через категорію права власності, що дає власнику свободу господарської експлуатації належних йому об'єктів, майна та інших матеріальних благ. Право земельної власності означає панування власника над земельною ділянкою в визначених законодавством межах. Вони визначаються сукупністю наданих йому повноважень, які називаються "правом власності". Як економічна категорія власність на землю виникає з появою держави і права. З виникненням держави і права виникає право власності на землю в якості юридичної категорії, яка виступає в формі норм права, які закріплюють економічні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню землею.
Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про власність. Тому його можна розглядати в об'єктивному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні право власності на землю являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини власності. В суб'єктивному розумінні право власності на землю - це сукупність повноважень власника по володінню, користуванню і розпорядженню землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист всіх суб'єктів права власності і господарювання.
Відносини власності на землю в Україні регулюються Конституцією України, Законом України від 7 січня 1991 р. "Про власність", Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами. Так, Закон України "Про власність" визначає право власності як врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.
Повноваження власника по володінню, користуванню і розпорядженню земельною ділянкою і є змістом права власності на землю, яке реалізується громадянами, юридичними особами і державою у відповідності з законом.
Володіння землею - означає наявність фактичного панування конкретним власником над земельною ділянкою, можливість здійснення будь-яких дій з нею, а також утримання землі у сфері господарювання цих осіб.
Користування - являє собою гарантовану правовими нормами можливість вилучення з землі корисних властивостей та можливість її господарської експлуатації та отримання прибутків від неї.
Розпорядження - визначення власником юридичної або фактичної долі землі.
Юридична влада власника над земельною ділянкою реалізується в межах всіх трьох повноважень. При цьому право володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою може здійснюватися за власним бажанням власника. Так, наприклад, власник земельної ділянки може володіти нею, але не користуватись, і навпаки, користуватись без здійснення володіння (у випадку здачі в оренду).
Володіння, користування і розпорядження землею може здійснюватися власниками вільно, якщо це не наносить збитків навколишньому природному середовищу і не порушує прав і законних інтересів інших осіб. Обмеження права власності на землю викликане обмеженістю земельних ресурсів в природі та їх незамінністю в процесі господарської діяльності.
Обмеження права власності на землю підрозділяють на постійні та тимчасові. Постійні обмеження прав власника - це закріплені в законодавстві: обов'язки виконувати вимоги раціонального використання і охорони земель; не порушувати своїми діями права і законні інтереси інших власників, користувачів землі; виконувати особливі умови використання особливо охоронюваних територій, охоронних зон. До тимчасових обмежень відносяться обмеження на здійснення купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення; ведення будівництва з відхиленнями від існуючих норм і правил та без проекту забудівлі.
Підставою виникнення колективної або приватної власності на землю можуть бути адміністративно-правові акти або угоди з приводу землі. Адміністративно-правовими актами є рішення відповідних органів державної виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, видані в межах компетенції цих органів, про надання землі у власність колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств; про передачу земельних ділянок в приватну власність громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства, будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель на присадибній ділянці; про реєстрацію земельних ділянок, які раніше надавалися громадянам в користування на умовах довічного володіння з правом спадкування та ін.
За часів земельної реформи досить великого розповсюдження набули угоди купівлі-продажу землі, міни, дарування та ін.
З метою захисту права власності на землю діюче законодавство встановило спеціальний порядок оформлення права власності на землю. Документом, який підтверджує право власника на землю, є Державний акт на право власності на землю, форма якого встановлена Постановою Верховної Ради України. В Державному акті вказуються: підстави виникнення права власності на дану земельну ділянку, найменування власника, форма земельної власності, площа земельної ділянки, цільове призначення землі, обмеження в використанні земельної ділянки. Державний акт складається у двох примірниках, з яких перший видається власнику землі, а другий зберігається у відповідній Раді народних депутатів. Державний акт на право власності на землю засвідчує право власності, а також є підставою для здійснення земельно-правових та цивільно-правових угод, а також інших дій щодо розпорядження земельною ділянкою у відповідності з діючим земельним законодавством.
Закон України "Про власність" встановлює гарантії захисту права власності на землю. Громадянина можна позбавити права власності на земельну ділянку тільки на підставі рішення суду, в випадках, передбачених законодавством. Якщо за рішенням суду необхідно вилучити земельну ділянку для задоволення державних або громадських потреб, колишньому власнику надається інша рівноцінна за якістю земельна ділянка.
Підстави припинення права власності на землю передбачені земельним законодавством. Так, право власності на земельну ділянку припиняється в разі: добровільної відмови від земельної ділянки; відчуження земельної ділянки Раді народних депутатів; викуп земельної ділянки для держави або громадських потреб; використання землі не за цільовим призначенням та ін.
§2. Право державної власності на землю
Після революції 1917 р., скасування приватної власності на землю і націоналізації землі та всіх природних ресурсів в нашій країні склалась уява про державну власність, в тому числі і на землю, як про найвищу форму власності, яка має найбільший ступінь соціалістичного усуспільнення. Державна власність була єдиною формою власності на землю. Тільки держава могла бути власником землі та інших природних об'єктів, тому така власність мала винятковий характер. Пріоритетний характер державної власності призвів до того, що інші форми власності мали "більш низький ранг", ніж державна. Поняття приватна власність було "забуте" на довгий час. І тільки на початку 90-х років законодавчо була закріплена необхідність здійснення земельної реформи. Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу" передбачала "передачу земель у приватну та колективну власність, а також надання їх у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям у ході земельної реформи". Ст.З Земельного кодексу встановлює, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну і приватну. В Конституції України підкреслюється, що право власності гарантується. Реальність гарантій права власності на землю забезпечується наявністю земельного фонду України. Слід зазначити, що з прийняттям нової Конституції України 28 червня 1996 р., дещо змінилися пріоритети щодо земельної власності. Так, якщо в Земельному Кодексі на першому місці стоїть державна власність на землю, то в Конституції першою є приватна власність.
Згідно Земельного кодекса у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.
Суб'єктами права державної власності на землю є:
- Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України;
- Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;
- обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.
Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим.
Земельним кодексом визначена певна категорія земель, які перебувають виключно у державній власності і не можуть передаватись у колективну та приватну власність:
- землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади;
- землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони;
- землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;
- землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 гектарів) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;
- землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств;
- землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробувальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.
Таким чином, в колективну і приватну власність можуть надаватися частина земель сільськогосподарського призначення, окремі групи земель населених пунктів та земельні ділянки із земель запасу.
§3. Право колективної власності на землю
Серед форм власності на землю Земельний кодекс називає колективну власність на землю.
Відповідно до Земельного кодексу України суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські акціонерні товариства, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.
Розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюється за рішенням загальних зборів колективу співвласників.
У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, в тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівничих товариств - за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств.
До прийняття такого рішення провадиться передача земельних ділянок, розташованих у межах населених пунктів, до відання сільської, селищної, міської Ради народних депутатів.
Площа земель, що передаються у колективну власність, становить різницю між загальною площею земель, що знаходяться у віданні відповідної Ради, і площею земель, які залишаються у державній власності (землі запасу, лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд тощо) і у власності громадян.
Земельні ділянки загального користування садівницьких товариств поділу не підлягають.
Кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому Земельним кодексом.
Право на земельну частку може бути передано у спадщину в порядку і на умовах, передбачених цивільним законодавством щодо успадкування майна та статутом відповідного колективного підприємства. За відсутності спадкоємців переважне право на земельну частку мають члени цих підприємств, кооперативів і товариств.
У разі продажу власником своєї земельної частки переважне право на її купівлю мають співвласники.
Землі загального користування (внутрігосподарські шляхи, полезахисні лісосмуги та інші ґрунтозахисні насадження, гідротехнічні споруди тощо) колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів та акціонерних товариств, що ліквідуються або збанкрутіли, передаються у відання відповідних місцевих Рад народних депутатів.
§4. Право приватної власності громадян на землю
Початком змін у відносинах власності і фактичної легалізації права приватної власності на землю став Закон "Про форми власності на землю" від ЗО січня 1992 року. На його основі 13 березня 1992 року була прийнята нова редакція нині діючого Земельного кодексу, в якому було формально засвідчено повноцінність інституту права приватної власності на землю.
Земельним законодавством встановлено спеціальний правовий режим щодо умов набуття права приватної власності на земельні ділянки та здійснення громадянами правомоч-ностей власника.
Відповідно до Земельного кодексу, громадяни України мають право на одержання у власність земельні ділянки для:
- ведення селянського (фермерського) господарства;
- ведення особистого підсобного господарства;
- будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка);
- садівництва;
- дачного і гаражного будівництва.
Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі:
- одержання їх у спадщину;
- одержання частки землі у спільному майні подружжя;
- купівлі-продажу, дарування та обміну.
Передача земельних ділянок у власність громадян провадиться місцевими Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції за плату або безплатно.
Безплатно земельні ділянки передаються у власність громадян для:
- ведення селянського (фермерського) господарства у межах середньої земельної частки, що обчислюється у порядку, передбаченому законодавством;
- ведення особистого підсобного господарства;
- будівництва та обслуговування будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), в тому числі земельні ділянки, що були раніше надані у встановленому порядку громадянам для цієї мети, у межах граничного розміру, визначеного Земельним кодексом;
- садівництва;
- дачного і гаражного будівництва.
За плату передаються у власність громадян для ведення селянського (фермерського) господарства земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.
При визначенні розміру середньої земельної частки, що обчислюється сільською, селищною, міською Радою народних депутатів, враховуються сільськогосподарські угіддя (у тому числі рілля), якими користуються підприємства, установи, організації та громадяни у межах території даної Ради, крім тих підприємств, установ і організацій, землі яких не підлягають приватизації.
Загальний розмір обчисленої площі поділяється на кількість осіб, які працюють у сільському господарстві, пенсіонерів, які раніше працювали у сільському господарстві і проживають у сільській місцевості, а також осіб, зайнятих у соціальній сфері села.
До числа осіб, які працюють у сільському господарстві, належать усі працівники колективних сільськогосподарських підприємств, підсобних сільських господарств, селянських (фермерських) господарств, інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій.
До числа осіб, зайнятих у соціальній сфері, належать працівники освіти, охорони здоров'я, культури, побутового обслуговування населення, зв'язку, торгівлі та громадського харчування, правоохоронних органів, Рад народних депутатів та їх виконавчих комітетів, а також пенсіонери з числа цих осіб.
При визначенні середнього розміру земельної частки має враховуватися якість сільськогосподарських угідь. Розмір середньої земельної частки може переглядатися залежно від демографічних умов і конкретних обставин, що склалися, Радою народних депутатів, яка визначила цей розмір.
Надана громадянинові у власність земельна ділянка може бути об'єктом застави лише за зобов'язанням з участю кредитної установи.
Колишнім власникам землі (їх спадкоємцям) або землекористувачам земельні ділянки не повертаються. За їх бажанням їм може бути передано у власність або надано у користування інші земельні ділянки на загальних підставах.
Іноземним громадянам та особам без громадянства земельні ділянки у власність не передаються.
Розділ V
ПРАВО ЗЕМЛЕКОРИСТУВАННЯ
§1. Поняття землекористування
Земельна реформа поклала початок перерозподілу земель в країні. Землі, що раніше перебували виключно в державній власності, передаються в приватну та колективну власність, а також в користування юридичних та фізичних осіб. Дані дії здійснюються як у формі приватизації земель, так і іншими засобами і націлені на створення умов для раціонального використання і охорони земель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання, що в загальному призведе до підвищення ефективності використання земельного фонду країни.
Питанню використання земель в Земельному кодексу України присвячений окремий розділ, але ні в Земельному кодексі, ні в інших законодавчих актах немає визначення поняття "землекористування". При розгляді права землекористування, на думку А.М. Шульги, необхідно враховувати, що в умовах формування ринкових відносин в економіці країни право землекористування дещо змінюється. Ми бачимо стійку тенденцію до розширення повноважень землекористувачів. Крім того, земельне законодавство йде по шляху встановлення платності за користування землею, розширення договірної форми в галузі землекористування, а також правових та інших гарантій прав землекористувачів.
В юридичній літературі право землекористування розглядається як:
- правовий інститут, тобто сукупність норм, що регулюють права і обов'язки землекористувачів та інших осіб;
- правовідношення, в якому реалізується суб'єктивне право;
- суб'єктивне право, яке належить конкретному суб'єкту. Суб'єктивним правом землекористувача є можлива поведінка особи, регламентована законодавством, направлена на вилучення корисних властивостей землі з метою реалізації своїх матеріальних, екологічних та інших інтересів. Деякі автори вважають, що зміст суб'єктивного права землекористування включає повноваження щодо користування земельною ділянкою, тобто повноваження конкретної особи безпосередньо здійснювати в своїх інтересах цільову експлуатацію земельної ділянки для отримання певних благ. Це так зване обмежене тлумачення права землекористування. Прихильники розширеного тлумачення права землекористування вважають, що суб'єктивне право землекористування не можна обмежувати тільки одним повноваженням землекористувача - користуватися земельною ділянкою, воно повинно включати також інші повноваження (володіння і розпорядження), а також обов'язки землекористувача.
Таким чином, з урахуванням повноважень і власників, і землекористувачів право землекористування можна визначити як сукупність повноважень конкретного суб'єкта на володіння і користування певною земельною ділянкою.
§2. Форми землекористування
Законодавство України виділяє три форми користування землею громадянами та їх колективами, які здійснюються на підставі: отримання права приватної або колективної власності на землю; надання землі в користування; отримання земельної ділянки в оренду. Причому, користування землею землекористувачем та орендарем носить похідний і залежний характер, на відміну від користування землею, яке здійснюється на праві власності.
Передача земель у власність. Реформуванні земельних відносин в країні передбачає передачу земель у приватну і колективну власність. Питання приватизації регламентуються цілою низкою законодавчих актів: Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. "Про приватизацію земельних ділянок", Указ Президента України від 12 липня 1995 р. "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогоспо-дарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" та ін.
Приватизацією є сукупність послідовних і взаємопов'язаних дій, спрямованих на виникнення права колективної та приватної власності на землю шляхом перерозподілу земельного фонду. Вивчення теорії і практикиприватизації дозволяє виділити такі характерні ознаки: приватизація передбачає безоплатну передачу земель у приватну або колективну власність; частина земель передається громадянам України або спеціальним сільськогосподарським об'єднанням громадян; передача земель провадиться виключно за рішенням відповідних Рад народних депутатів; передача земель провадиться тільки одноразово для кожного виду землекористування з відповідними записами у документі, що посвідчує громадянство особи; обов'язковим є юридичне посвідчення права власності на землю у Державному акті на право власності; реєстрація Державного акта на право власності на землю здійснюється у реєстраційних документах відповідних Рад народних депутатів.
Узагальнюючи викладене, можна сказати, що приватизація - це юридично визначена процедура, за якої реалізується матеріальна й процесуальна правосуб'єктність осіб, спрямована на виникнення права приватної та колективної власності.
Об'єктом приватизації є всі землі в межах території України. Об'єктами конкретних приватизаційних земельних правовідносин можуть бути, переважно, земельні ділянки резервного фонду, віднесені відповідними радами до таких, що підлягають перерозподілу та наступній передачі в приватну та колективну власність.
Передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки.
Власники земельних ділянок, переданих їм Радою народних депутатів, не вправі протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або Раді народних депутатів на тих же умовах, на яких вона була їм передана. При наявності поважних причин суд за позовом власника може скоротити зазначений строк.
Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім'ї.
Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і в разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.
Передача у власність земельної ділянки, що була раніше надана громадянину, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування цієї ділянки для:
- ведення селянського (фермерського) господарства;
- ведення особистого підсобного господарства;
- будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва.
Зазначені земельні ділянки передаються у власність на підставі заяви громадянина і матеріалів, що підтверджують її розмір (земельно-кадастрова документація, дані бюро технічної інвентаризації, правлінь товариств і кооперативів тощо).
Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення.
Передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому законодавством.
Громадяни можуть придбати у місцевих Рад народних депутатів земельні ділянки у власність для ведення селянського (фермерського) господарства понад площу, що передається безплатно. Таке придбання провадиться за плату в порядку, передбаченому законодавством.
Рішення відповідної Ради народних депутатів з цього питання є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки з посвідченням у нотаріальному порядку.
Укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки і документ про оплату вартості землі є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і видачі державного акта на право власності.
Розрахунки, пов'язані з придбанням земельних ділянок, провадяться через відповідні банки.
Передача земельної ділянки у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки на підставі клопотань зазначених підприємств, кооперативів та товариств.
До клопотання додаються матеріали, що обґрунтовують розмір земельної ділянки, обчислений відповідно до вимог законодавства.
Місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк зазначені клопотання та матеріали і приймає рішення з цього питання.
Користування земельними ділянками. Користування землею являє собою гарантовану правовими нормами можливість вилучення з землі корисних властивостей та можливість її господарської експлуатації та отримання прибутків з неї.
За терміном надання земельної ділянки користування землею може бути постійним або тимчасовим. В постійне користування земельна ділянка надається без заздалегідь установленого строку і має місце, коли необхідно забезпечити стабільність використання землі, створити зацікавленість у землекористувача вкладати засоби в підвищення родючості земель. В постійне користування земельні ділянки надаються із земель, що є державною власністю, підприємствам, відом-мствам та організаціям незалежно від форм власності та сфери їх діяльності. Тимчасове користування землею може бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років. У разі виробничої необхідності ці строки можуть бути продовжені на період, що не перевищує одного строку відповідно короткострокового або довгострокового тимчасового користування.
У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності:
- громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства;
- сільськогосподарським підприємствам і організаціям;
- громадським об'єднанням;
- релігійним організаціям;
- промисловим, транспортним та іншим несільськогос-подарським підприємствам, установам і організаціям;
- установам, військово-навчальним закладам, підприємствам і організаціям Збройних сил України для потреб оборони;
- для ведення лісового господарства спеціалізованим підприємствам;
- житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним кооперативам;
- спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємствам, що повністю належать іноземним інвесторам.
У тимчасове користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності:
- громадянам України для городництва, сінокосіння і випасання худоби, ведення селянського (фермерського) господарства;
- промисловим, транспортним та іншим несільськогос-подарським підприємствам, установам і організаціям;
- громадським об'єднанням;
- релігійним організаціям;
- установам, військово-навчальним закладам, підприємствам і організаціям Збройних сил України для потреб оборони;
- - сільськогосподарским підприємствам і організаціям;
- житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним кооперативам;
- спільним підприємствам, міжнародним об'єднанням і організаціям з участю українських, іноземних юридичних та фізичних осіб.
У тимчасове користування із земель, що перебувають у колективній і приватній власності, земля може надаватись відповідним власникам цієї землі за договором, який реєструється у сільській, селищній, міській Раді народних депутатів:
- громадянам України для городництва, сінокосіння і випасання худоби;
- промисловим, транспортним та іншим підприємствам, установам і організаціям для несільськогосподарських потреб.
У випадках, передбачених законодавством України і Республіки Крим, земля може надаватися в користування іншим організаціям та особам.
Продовження строку користування земельними ділянками, наданими із земель, що перебувають у державній власності, провадиться Радами народних депутатів, які надали їх у користування.
Сільські, селищні Ради народних депутатів надають земельні ділянки у користування для всіх потреб із земель сіл, селищ, а також за їх межами для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби, традиційних народних промислів.
Міська Рада народних депутатів надає земельні ділянки (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) для будь-яких потреб у межах міста.
Районні, міські, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Ради народних депутатів надають земельні ділянки за межами населених пунктів:
- із земель запасу для сільськогосподарського використання;
- із земель лісового і водного фонду у випадках, передбачених Земельним кодексом;
- для ведення селянського (фермерського) господарства, у разі відмови в наданні земельної ділянки сільською, селищною Радою народних депутатів.
Обласні Ради народних депутатів надають земельні ділянки із земель усіх категорій за межами населених пунктів для будівництва шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів та інших лінійних споруд, та в інших випадках, передбачених законодавством.
Верховна Рада України надає земельні ділянки у разі, коли для вилучення цих земель установлено особливий порядок.
Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні, іншому громадянину, підприємству, установі, організації провадиться лише після вилучення (викупу) цієї ділянки в порядку, передбаченому Земельним кодексом.
Надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих ділянок.
Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право користування землею, здійснюють державні та інші землевпорядні організації.
Замовниками виконання вказаних робіт є відповідні місцеві Ради народних депутатів, підприємства, установи і організації.
Відведення земельних ділянок для потреб громадян провадиться за кошти державного, республіканського (Республіки Крим) та місцевих бюджетів на замовлення сільських, селищних, міських, районних Рад народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки.
Умови і строки розробки проектів відведення земельних ділянок і перенесення їх меж у натуру (на місцевість) визначаються договором, укладеним замовником з виконавцем цих робіт.
Підприємство, установа, організація та громадяни, заінтересовані в одержанні земельних ділянок, звертаються з відповідним клопотанням (громадянин з заявою) до місцевої Ради народних депутатів, яка має право надавати земельні ділянки.
Клопотання про відведення ділянок, що надаються Верховною Радою України, подаються до обласної, Київської, Севастопольської міської Ради народних депутатів.
До клопотання додаються: копія генерального плану будівництва або інші графічні матеріали, що обґрунтовують розмір намічуваної для відведення площі, титульний список або довідка про фінансування будівництва, проект рекультивації земель, інші матеріали.
У заяві громадянина про надання земельної ділянки вказуються бажані її розмір і місце розташування, мета використання.
Відповідна місцева Рада народних депутатів розглядає клопотання (заяву) у строк не більше місяця, дає дозвіл на складання проекту відведення земельної ділянки і одночасно повідомляє про це Раду народних депутатаів, на території якої розташована намічувана для відведення земельна ділянка.
Проект відведення земельної ділянки погоджується з власником землі або землекористувачем та подається до сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка розглядає його у місячний строк і в межах своєї компетенції приймає рішення про надання земель.
Якщо надання земельної ділянки провадиться районною, обласною Радою народних депутатів або Верховною Радою України, сільська, селищна, міська Рада народних депутатів свій висновок подає до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів.
Районна (міська) Рада народних депутатів приймає у місячний строк рішення про надання земельної ділянки, а по проекту, за яким надання ділянки провадиться обласною Радою народних депутатів або Верховною Радою України, подає свій висновок до обласної Ради народних депутатів.
Обласна, Київська, Севастопольська міська Рада народних депутатів вирішує у місячний строк питання про надання земельної ділянки, а по проекту, за яким надання земель провадиться Верховною Радою України, подає проектні матеріали і свій висновок до Кабінету Міністрів України, який розглядає ці матеріали і вносить у місячний строк свої пропозиції до Верховної Ради України.
Надаючи земельну ділянку в користування, орган, уповноважений на це, повинен враховувати категорію землі та її цільове призначення. Землі, придатні для потреб сільського господарства, повинні надаватися насамперед для сільськогосподарських цілей. Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.
Для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередач і зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших несільськогосподарських потреб надаються землі несільськогосподарського призначення, не придатні для ведення сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
Надання для вказаних цілей земельних ділянок із земель лісового фонду провадиться переважно за рахунок нелісових площ або площ, зайнятих чагарниками і малоцінними насадженнями.
Надання земельних ділянок для видобування корисних копалин відкритим способом і торфу та проведення інших робіт, пов'язаних із порушенням ґрунтового покриву, провадиться після приведення раніше наданих земельних ділянок у стан, придатний для використання їх за призначенням, і повернення цих ділянок попереднім власникам землі або землекористувачам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів.
Надання земельних ділянок під забудову на площі залягання корисних копалин (крім загальнопоширених) провадиться за погодженням з органами державного гірничого нагляду, а на площах залягання загальнопоширених корисних копалин - за погодженням з обласними Радами народних депутатів.
Спеціальним видом тимчасового землекористування є заняття земельної ділянки для геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт. Підприємства, установи і організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи, можуть проводити ці роботи на всіх землях, незалежно від їх цільового . призначення, на підставі дозволу на проведення розвідувальних робіт і договору, що укладається з власником землі, землекористувачем. Земельні ділянки для проведення розвідувальних робіт у власника землі або землекористувача не вилучаються (не викупляються).
Дозвіл на проведення розвідувальних робіт видається органами державної адміністрації району або виконавчим комітетом міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів, на строк не більше одного року, а для будівництва розвідувальних свердловин на нафту і газ - на строк, обгрунтований проектною документацією.
Проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних, дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам'яток дозволяється у виняткових випадках.
Підприємства, установи і організації, що проводять розвідувальні роботи, зобов'язані відшкодовувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, включаючи неодержані доходи, а також за свій рахунок приводити займані земельні ділянки у стан, придатний для використання їх за призначенням, і передавати за актом власникові землі або землекористувачу.
Підприємства, установи і організації, що проводять розвідувальні роботи і повністю або частково обмежують використання земельних ділянок власниками землі або землекористувачами, сплачують земельний податок або орендну плату за весь час строку зайняття ділянок.
Оренда землі. Одним із видів тимчасового землекористування є використання землі на умовах оренди. Правове регулювання орендних відносин в сфері використання землі здійснюється Земельним кодексом, Законом "Про оренду землі" та іншими спеціальними нормативними актами.
Згідно ст. З Закону України "Про оренду" оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Оренда землі, як і тимчасове землекористування, характеризується тимчасовим користуванням землі. В обох випадках використання земельних ресурсів відплатне. Але наряду із спільними рисами між тимчасовим користуванням і орендою земльної ділянки існують певні відмінності. Так, коло суб'єктів, які використовують землю на підставі оренди, значно більше. На умовах оренди земельні ділянки надаються громадянам, юридичним особам, громадським та релігійним організаціям, міжнародним об'єднанням та організаціям, а також іноземним організаціям, іноземним юридичним та фізичним особам, особам без громадянства.
Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб України, територіальних громад сіл, селищ, міст (комунальній власності), держави.
Об'єктами оренди можуть бути земельні ділянки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, що розташовані на них, якщо це передбачено договором оренди.
При передачі в оренду земельних ділянок громадянами, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, їх місце розташування визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування відповідно до спеціальних землевпорядних проектів, які затверджуються загальними зборами членів сільськогосподарського підприємства або зборами уповноважених, а в акціонерному товаристві - загальними зборами товариства.
Орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України у межах їх повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок зазначені органи державної влади приймають при попередньому погодженні цих питань на сесіях відповідних рад.
Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.
Орендарями земельних ділянок можуть бути:
1) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та Кабінет Міністрів України;
2) органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради;
3) громадяни України, юридичні особи, релігійні, громадські організації, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства.
Орендарями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві.
Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, законами України та договором оренди землі.
Підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у комунальній або державній власності, є рішення орендодавця.
У разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах підставою для укладення договору оренди є результати конкурсу чи аукціону.
Громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання в порядку, визначеному Земельним кодексом України та законами України.
При достроковому припиненні або розірванні договору оренди за ініціативою орендодавця земельної ділянки, право на оренду якої набуто за результатами аукціону (конкурсу), орендарю відшкодовуються орендодавцем витрати на його набуття у розмірі, визначеному умовами договору, протягом 6 місяців. Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду у разі згоди заставодержателя.
Право на оренду земельної ділянки переходить після смерті громадянина-орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а при їх відмові стати орендарем чи відсутності таких - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем та виявили бажання стати орендарями у разі, якщо це не суперечить законодавству України.
У разі засудження громадянина-орендаря до позбавлення волі право на оренду земельної ділянки переходить до одного із членів його сім'ї, який виявив бажання і може згідно з законами України стати орендарем.
Орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і користування іншій особі (суборенда) у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій земельній ділянці, а також в інших випадках і межах, передбачених законом.
Орендар має право передати в суборенду земельні ділянки сільськогосподарського призначення лише у разі і на строк:
1) тимчасової непрацездатності (хвороби);
2) інвалідності;
3) призову на строкову військову службу до Збройних Сил України, інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України;
4) навчання з відривом від виробництва;
5) обрання на виборні посади в органи місцевого самоврядування та органи державної влади України, якщо згідно з законами України він не може суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток.
Умови договору суборенди земельної ділянки (її частини) мають бути визначені в межах договору оренди земельної ділянки (її частини) і не суперечити йому. Термін суборенди не може перевищувати строку дії договору оренди земельної ділянки.
У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється.
Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.
За бажанням однієї зі сторін договір суборенди земельної ділянки посвідчується нотаріально.
Орендарі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають переважне право на одержання орендованих земельних ділянок у власність, крім випадків, коли їх орендарями є спільні підприємства, міжнародні об'єднання і організації з участю українських, іноземних юридичних і фізичних осіб, підприємства, що повністю належать іноземним інвесторам, а також іноземні держави, міжнародні організації, іноземні юридичні особи та фізичні особи без громадянства.
Умови використання земельної ділянки, наданої в оренду, визначаються погодженням сторін і оформлюються договором.
Договір оренди землі - це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк.
Договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі.
Невід'ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки.
Договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням.
Умови договору оренди земельної ділянки не можуть суперечити законам України.
Істотними умовами договору оренди земельної ділянки є:
1) об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);
2) термін договору оренди;
3) орендна плата (розмір, індексація, форми платежу, терміни та порядок внесення і перегляду);
4) цільове призначення, умови використання і збереження якості землі;
5) умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;
6) існуючі обмеження і обтяження щодо використання земельної ділянки;
7) сторона (орендодавець чи орендар), яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;
8) відповідальність сторін.
За згодою сторін у договорі оренди земельної ділянки можуть бути зазначені й інші умови (якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення договору оренди тощо).
Договір оренди земельної ділянки, що перебуває у власності громадян або юридичних осіб, укладається між власником і особою, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду, в порядку, визначеному законодавством.
Особа, яка бажає одержати земельну ділянку в оренду із земель державної або комунальної власності, подає до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування заяву (клопотання).
Розгляд заяви (клопотання) і надання земельної ділянки в оренду проводяться у порядку, передбаченому Земельним кодексом України.
У разі згоди орендодавця надати земельну ділянку в оренду сторони укладають договір, в якому обумовлюють істотні та інші умови оренди землі.
Надання земельної ділянки в оренду без зміни її цільового призначення, межі якої визначені в натурі, здійснюється без розроблення проекту її відведення.
У разі зміни цільового призначення земельної ділянки надання її в оренду здійснюється за проектом відведення в порядку, визначеному Земельним кодексом України. Проект відведення земельної ділянки є невід'ємним додатком до договору оренди.
Умови, строки, а також плата за розроблення проекту відведення земельної ділянки, що перебуває у власності громадян та юридичних осіб, визначаються за згодою сторін.
У разі надходження двох або більше клопотань (заяв) на оренду однієї й тієї ж земельної ділянки, що є у державній або комунальній власності, відповідні орендодавці проводять земельний аукціон (конкурс) щодо набуття права оренди земельної ділянки, якщо законом не встановлено інший спеціальний порядок. Порядок набуття права оренди земельної ділянки на конкурентних засадах визначається орендодавцями з дотриманням вимог законодавства про добросовісну конкуренцію.
Договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.
У разі надання земельної ділянки в оренду в порядку відведення договір оренди підписується після перенесення її меж у натуру (на місцевість).
Термін договору оренди земельної ділянки (у тому числі й до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на п'ятдесят років.
Укладений договір оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації.
Факт державної реєстрації засвідчується печаткою реєструючого органу з підписом уповноваженої на це особи та зазначенням дати реєстрації на всіх примірниках договору. Один зареєстрований примірник договору зберігається в органі, який здійснив його реєстрацію.
Порядок та органи, що здійснюють державну реєстрацію, визначаються Кабінетом Міністрів України.
§3. Припинення і перехід прав на землю
Законодавством України передбачаються певні підстави припинення права власності на землю, використання земельних ділянок та їх оренди. Згідно ст. 27 Земельного кодексу право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі:
1) добровільної відмови від земельної ділянки;
2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку;
3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства;
4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди;
5) нераціонального використання земельної ділянки;
6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки;
7) використання землі не за цільовим призначенням;
8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб.
Право користування орендованою землею припиняється також при розірванні договору оренди землі.
Право колективної та приватної власності на земельну ділянку чи її частину припиняється у разі:
1) добровільної відмови від земельної ділянки;
2) відчуження (продажу) земельної ділянки Раді народних депутатів;
3) викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб.
Припинення права власності на землю або права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови власника землі або землекористувача провадиться за його заявою на підставі рішення відповідної Ради народних депутатів.
У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим призначенням, нераціонального використання або способами, що призводять до зниження родючості грунтів і забруднення, систематичного невнесення платежів за землю органи державного контролю за використанням і охороною земель або фінансові органи письмово попереджують власників землі і землекористувачів про необхідність усунення цих порушень у місячний строк.
Якщо порушення за цей час не будуть усунуті, на винних накладається адміністративне стягнення у встановленому порядку і надається додатково місячний строк для усунення порушень. Якщо порушення і в цей строк не будуть усунуті, вказані органи передають відповідній місцевій Раді народних депутатів або власнику землі, який надав земельну ділянку в користування, акт і свій висновок про необхідність припинення права на земельну ділянку.
Місцеві Ради народних депутатів на підставі одержаних матеріалів через уповноважені ними органи звертаються з позовом до суду, арбітражного суду про припинення права власності на земельну ділянку.
При переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.
При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об'єктів.
При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об'єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди.
Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог законодавства.
§4. Вилучення (викуп) земель
Існуючі потреби розвитку суспільства визначають необхідність змінювати цільове призначення земель, переводити земельні ділянки із складу однієї категорії земель в іншу, вилучати земельні ділянки, в тому числі і ті, що знаходяться в приватній власності, користуванні або оренді, для використання їх для державних та інших цілей.
Питання вилучення (викупу) земель регулює гл. 4 Земельного кодексу України. Вилучення (викуп) земельних ділянок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям провадиться за згодою власників землі і землекористувачів на підставі рішення Верховної Ради України, місцевих Рад народних депутатів. Вилучення земель провадиться за рішенням сільської, селищної Ради народних депутатів:
- із земель сіл і селиш для усіх потреб, за винятком випадків, передбачених законодавством;
- за межами сіл і селищ у разі передачі їх у власність або надання у користування для будівництва шкіл, лікарень, підприємств торгівлі та інших об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням населення (сфера послуг), сільськогосподарського використання, ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва, індивідуального і колективного садівництва, городництва, традиційних народних промислів, крім випадків, передбачених законодавством.
Вилучення земель (крім ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями) у межах міста для усіх потреб провадиться за рішенням міської Ради народних депутатів, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Вилучення земель на території району за межами населених пунктів для надання їх у тимчасове користування для сільськогосподарського використання в порядку, а також для передачі у власність або надання у користування для ведення селянського (фермерського) господарства провадиться за рішенням районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів.
Вилучення земель на території області за межами населених пунктів провадиться за рішенням обласної Ради народних депутатів у разі їх надання:
- для будівництва шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів та інших лінійних споруд;
- для будівництва промислових підприємств, інших не-сільськогосподарських потреб.
У разі відмови власника землі або землекористувача дати згоду на вилучення (викуп) земельної ділянки або у разі відмови місцевої Ради народних депутатів у її вилученні ці питання можуть бути вирішені у судовому порядку. При задоволенні позову рішення суду, арбітражного суду є підста-
вою для відведення ділянки в натурі (на місцевості) і видачі документа, що посвідчує право власності або право користування землею.
Викуп земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, для державних і громадських потреб провадиться Радами народних депутатів за рахунок їх бюджетів.
За межами населених пунктів, крім випадків надання земель для будівництва лінійних об'єктів, вилучення ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, для несільськогосподарських потреб, земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, заказників (крім мисливських), курортів, а також лісів першої групи та лісів з особливим режимом лісокористування (лісопарки, лісопаркові частини зелених зон, протиерозійні ліси) для цілей, не пов'язаних із веденням лісового господарства, допускається, як виняток, за рішенням Верховної Ради України.
Вилучення ріллі і земельних ділянок, зайнятих багаторічними насадженнями, у межах міст для усіх потреб допускається за рішенням Верховної Ради України.
Вилучення особливо цінних продуктивних земель (чорноземи нееродовані несолонцюваті суглинкові на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолонцюваті суглинкові фунти; темно-сірі опідзолені та чорноземи опідзолені на лесах і глеюваті; бурі гірсько-лісові та дерново-буроземні глибокі і середньоглибокі; підзолисто-дернові суглинкові грунти; торфовища середньоглибокі і глибокі і глибокі осушені; коричневі фунти Південного узбережжя Криму; дернові глибокі фунти Закарпаття), земель сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів для несільськогосподарських потреб, крім випадків надання їх для будівництва шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, а також земель дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, заповідників, національних, дендрологічних та меморіальних парків, ботанічних садів, поховань і археологічних пам'яток не допускається. Законодавством України може бути заборонено вилучення й інших особливо цінних продуктивних земель.
Підприємства, установи і організації, заінтересовані у вилученні (викупі) земельних ділянок, зобов'язані до початку проектування попередньо погодити із власниками землі і землекористувачами та місцевими Радами народних депутатів, а також спеціально уповноваженими на те органами державного управління щодо охорони і використання земель місце розташування об'єкта, розмір ділянки та умови її вилучення (викупу) з урахуванням комплексного розвитку території, який би забезпечував нормальне функціонування на цій ділянці і прилеглих територіях усіх інших об'єктів, умови проживання населення і охорону навколишнього середовища.
Вибір земельних ділянок для розміщення об'єктів провадиться у встановленому порядку підприємствами, установами і організаціями, заінтересованими у їх Відведенні.
Попереднє погодження місць розташування об'єктів, розмірів намічуваних для вилучення (викупу) земельних ділянок та умов їх відведення провадиться місцевими Радами народних депутатів, які мають право вилучати ці ділянки.
Попереднє погодження місць розташування об'єктів на землях, що вилучаються за рішенням Верховної Ради України, а також об'єктів власності інших держав, міжнародних організацій та іноземних юридичних осіб провадиться Верховною Радою України.
Підприємства, установи і організації, заінтересовані у вилученні (викупі) земельних ділянок, звертаються з клопотаннями про попереднє погодження місць розташування об'єктів до відповідної місцевої Ради народних депутатів. Клопотання щодо об'єктів, розміщення яких погоджує Верховна Рада України, подаються до обласної, Київської, Севастопольської міської Ради народних депутатів.
До клопотання додаються необхідні матеріали та розрахунки.
Відповідна місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк клопотання і дає підприємству, установі, організації дозвіл на підготовку матеріалів попереднього погодження місця розташування об'єкта.
Підприємство, установа і організація погоджують найбільш доцільне місце розташування об'єкта, розміри намічуваної для вилучення земельної ділянки та умови її вилучення (викупу) із власником землі або землекористувачем, районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом охорони культурної спадщини, органом архітектури і подають відповідні матеріали до сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, яка розглядає їх і погоджує місце розташування того об'єкта, під який має право вилучати земельну ділянку.
Якщо попереднє погодження місця розташування об'єкта провадиться районною, обласною Радою народних депутатів або Верховною Радою України, сільська, селищна, міська Рада народних депутатів готує свій висновок і подає матеріали на погодження до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів.
Районна (міська) Рада народних депутатів розглядає у місячний строк ці матеріали і погоджує місце розташування того об'єкта, під який має право вилучати земельну ділянку, або подає свій висновок до обласної Ради народних депутатів.
Обласна Рада народних депутатів розглядає подані матеріали і погоджує місце розташування об'єкта, під який вилучення земельної ділянки провадиться цією Радою.
Матеріали попереднього погодження місця розташування об'єкта, що провадиться Верховною Радою України, подаються обласною, Київською, Севастопольською міською Радою народних депутатів із своїм висновком до Кабінету Міністрів України, який розглядає їх у місячний строк і подає свої пропозиції до Верховної Ради України.
Матеріали попереднього погодження місця розташування об'єкта повинні включати: викопіювання з проекту районного планування або проекту планіровки та забудови міста, копію плану земельної ділянки з нанесенням на ній варіантів розміщення об'єкта із зазначенням загальної площі, яку необхідно вилучити. Вказуються також склад угідь земельної ділянки, що вилучається, та умови її відведення.
§5. Плата за придбання землі у власність, земельний податок, орендна плата за землю
За часів Радянської України землекористування в умовах монополії державної власності на землю, було безкоштовне. Це призвело до таких негативних наслідків, як неефективне використання земельних ресурсів, безгосподарність; велика кількість земель не використовувалась або використовувалась нераціонально, в той час як існував дефіцит земельних ділянок для надання громадянам. З переходом нашої країни до ринкової економіки і розвитком підприємницької діяльності виникла необхідність в створенні таких умов, коли б стало неможливим або невигідним неефективне або нераціональне використання земельних ділянок. Одним із засобів в вирішенні цієї проблеми стало введення плати за користування землею
У відповідності з Законом "Про плату за землю" від 19 вересня 1996 року плата за землю запроваджується з метою формування джерела коштів для фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості фунтів, відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи та розвитку інфраструктури населених пунктів. Плата за землю стягується в вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається в залежності від грошової оцінки земель.
Суб'єктом плати за землю (платником) є власник землі і землекористувач, у тому числі орендарі, тобто громадяни і юридичні особи незалежно від форм власності, включаючи міжнародні організації, сумісні підприємства з участю іноземних фізичних і юридичних осіб, а також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким надана земельна ділянка у власність або користування на території України.
Об'єктом плати за землю є земельна ділянка, яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди.
Власники землі та землекористувачі щорічно сплачують плату за землю у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначаються залежно від якості та місцеположення земельної ділянки, виходячи з кадастрової оцінки земель.
Розмір земельного податку не залежить від результатів господарської діяльності власників землі та землекористувачів і встановлюються в вигляді стабільних платежів за одиницю площі земельної ділянки в розрахунку за один рік. Ставки податку визначаються окремо для категорій земель основного цільового призначення, для окремих видів і підвидів угідь. Ставка податку на землю може змінюватись в випадку зміни оцінки землі, а також в інших випадках, але в будь-якому разі вона не залежить від землекористувача.
Орендар сплачує за землю орендну плату, розмір якої встановлюється за угодою сторін у договорі оренди.
Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати за землю встановлюються Верховною Радою України.
Власники землі і землекористувачі сплачують земельний податок з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. В разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою податок сплачується за фактичний період перебування земельної ділянки у власності або у користуванні в поточному році.
Від плати за землю звільняються:
1) заповідники, національні і дендрологічні парки, ботанічні сади;
2) заказники (крім мисливських), дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю;
3) державні сортовипробувальні станції та сортодільниці, а також землі радгоспів, що використовуються цими станціями і дільницями для випробування сортів сільськогосподарських культур;
4) заклади культури, науки, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення, дитячі санаторно-курортні і оздоровчі, а також навчально-виховні заклади;
5) заклади фізичної культури та спорту, за винятком кооперативних і приватних;
6) благодійні фонди;
7) інваліди І та II груп, учасники Великої Вітчизняної війни і прирівняні до них особи, пенсіонери;
8) громадяни, яким у встановленому порядку видано посвідчення, що вони постраждали від Чорнобильської катастрофи, а також громадські об'єднання осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Не справляється плата за радіоактивно і хімічно забруднені сільськогосподарські угіддя, на які запроваджено обмеження щодо ведення сільського господарства, а також за землі, що перебувають у тимчасовій консервації або у стадії сільськогосподарського освоєння.
Новостворювані селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за землю протягом трьох років з часу передачі їх у власність або надання в користування земельної ділянки.
Верховна Рада Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські Ради народних депутатів можуть установлювати пільги щодо плати за землю: часткове звільнення на певний строк, відстрочення сплати, зниження ставки земельного податку.
Платежі за землю надходять до бюджетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки.
Частина коштів від плати за землю централізується у державному, республіканському (Республіки Крим) і обласних бюджетах у порядку і розмірах, що встановлюються законодавством України.
Кошти від плати за землю використовуються виключно для таких цілей:
- фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості фунтів;
- ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель;
- створення земельного інноваційного фонду;
- відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості;
- економічного стимулювання власників землі і землекористувачів за поліпшення якості земель, підвищення родючості грунтів і продуктивності земель лісового фонду;
- надання пільгових кредитів, часткового погашення позичок та компенсації втрат доходів власників землі та землекористувачів внаслідок тимчасової консервації земель, порушених не з їх вини;
- проведення земельної реформи, а також для земельно-господарського устрою, розробки містобудівної документації і розвитку інфраструктури населених пунктів.
Кошти від земельного податку, що централізуються, спрямовуються на розробку і виконання державних програм щодо раціонального використання земель, підвищення родючості грунтів, на відшкодування витрат власників землі і землекористувачів, пов'язаних із господарюванням на землях гіршої якості, охорону земельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними заходами, розвиток загальнодержавної та регіональної інфраструктури, ведення державного земельного кадастру, землеустрою, моніторингу земель, а також проведення земельної реформи.
§6. Права і обов'язки власників землі та землекористувачів
Правомочність володіння і користування земельною ділянкою знаходяться в тісному взаємозв'язку між собою, утворюють зміст права користування землею.
Володіння як правомочність землекористувача є передумовою та необхідною умовою для будь-якого користування землею. Воно проявляється в праві на огородження земельної ділянки, встановленні порядку користування, або навпаки заборони на використання ділянки зі сторони третіх осіб.
Користування як правомочність землекористувача розкривається через права і обов'язки по використанню земельних ресурсів. В залежності від цільового призначення земельної ділянки, категорії земель і суб'єкта визначається об'єм і зміст прав і обов'язків. Поряд з цим земельне законодавсто має перелік загальних прав і обов'язків незалежно від категорії земель і цільового призначення ділянки.
Власники земельних ділянок і землекористувачі мають право:
- самостійно господарювати на землі;
- власності на вироблену сільськогосподарську продукцію і доходи від її реалізації;
- використовувати у встановленому порядку для потреб господарства наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також експлуатувати інші корисні властивості землі;
- зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди за погодженням з сільською, селищною, міською Радою народних депутатів. Зведення на орендованій земельній ділянці приміщень виробничого і невиробничого призначення, у тому числі житла, орендарі погоджують з сільською, селищною, міською, районною Радою народних депутатів, іншим орендодавцем;
- власності на посіви і посадки сільськогосподарських культур і насаджень;
- одержати від нового власника землі, землекористувача або місцевої Ради народних депутатів компенсацію за підвищення родючості грунтів у разі вилучення або добровільної відмови від земельної ділянки.
Громадянин України, якому земельна ділянка належить на праві приватної власності, може укладати договір застави з кредитною установою.
Для захисту цих прав законодавство забороняє будь-яке втручання в діяльність, яка пов'язана з використанням землі, зі сторони державних, господарських та інших органів, за винятком випадків, передбачених законодавством. Всі порушені права підлягають відновленню добровільно стороною, яка нанесла збитки, або в судовому порядку в повному об'ємі.
Для раціонального використання та забезпечення охорони земель власники земельних ділянок і землекористувачі зобов'язані:
- забезпечувати використання землі відповідно до цільового призначення та умов її надання;
- ефективно використовувати землю відповідно до проекту внутрігосподарського землеустрою, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки на території в результаті своєї господарської діяльності;
- здійснювати комплекс заходів щодо охорони земель, передбачених законодавством;
- своєчасно вносити земельний податок або орендну плату за землю;
- не порушувати права власників інших земельних ділянок і землекористувачів, у тому числі орендарів;
- зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем;
- дотримувати режиму санітарних зон і територій, що особливо охороняються;
- додержувати правил добросусідства:
а) дозволяти власникам і користувачам земельних ділянок прохід до доріг загального користування, а також для спорудження або ремонту межових знаків та споруд;
б) не чинити перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних комунікацій;
в) вживати заходів до недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохімікатів та мінеральних добрив на суміжну земельну ділянку.
Наряду з правами, що мають загальний характер, земельне законодавство встановлює також спеціальні права та обов'язки для землекористувачів земельних ділянок. Так, наприклад, землекористувачі на земельних ділянках, які надані їм для городництва, можуть зводити тимчасові будівлі для відпочинку. З метою створення необхідних умов для розвитку окремих галузей народного господарства, забезпечення безпеки населення, охорони навколишнього природного середовища законодавством можуть обмежуватися деякі права користувачів певної земельної ділянки. Прикладо може бути встановлення особливого режиму використання земель в межах зон, виділених для експлуатації промислових, транспортних та інших об'єктів.
§7. Захист і гарантії прав власників землі та землекористувачів
Надаючи землекористувачеві певні права та накладаючи обов'язки, закон поряд з цим гарантує захист права землекористувача у випадку їх порушення, а також відшкодування збитків, які йому нанесені. У разі зруйнування будівлі внаслідок пожежі або стихійного лиха право на земельну ділянку зберігається за власником або землекористувачем, у тому числі орендарем, якщо протягом трьох років він розпочне відбудову зруйнованої або спорудження нової будівлі, за винятком випадків, коли проектом планіровки і забудови населеного пункту передбачено інше використання земельної ділянки.
У цьому разі землекористувачеві у встановленому порядку надається інша земельна ділянка для спорудження будівлі.
Громадяни, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка належать на праві спільної сумісної власності, використовують і розпоряджаються земельною ділянкою спільно. Використання і розпорядження земельною ділянкою, що належить громадянам на праві спільної часткової власності, визначаються співвласниками цих об'єктів і земельної ділянки пропорційно розміру часток у спільній власності на даний будинок, будівлю, споруду.
Наступні зміни в розмірі часток у спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі, що сталися у зв'язку з прибудовою, надбудовою або перебудовою, не тягнуть за собою змін установленого порядку використання та розпорядження земельною ділянкою.
Угода про порядок використання і розпорядження земельною ділянкою є обов'язковою для особи, яка згодом придбала відповідну частку в спільній власності на жилий будинок і господарські будівлі.
Якщо згоди на використання та розпорядження спільною земельною ділянкою не досягнуто, спір вирішується судом.
Права власників земельних ділянок і землекористувачів охороняються законом.
Припинення права власності на земельну ділянку або права користування земельною ділянкою чи її частиною може мати місце лише у випадках, передбачених законодавством.
Втручання в діяльність власників земельних ділянок і землекористувачів, пов'язану з використанням землі, з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками землі та землекористувачами земельного законодавства.
Права власників земельних ділянок і землекористувачів можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених законодавством.
Звернення стягнення на земельну ділянку за претензіями кредиторів може бути здійснено за рішенням суду, арбітражного суду лише у разі відсутності у боржника іншого майна, на яке може бути звернуто стягнення.
Звернення стягнення за претензіями кредиторів на земельну ділянку, що належить громадянинові на праві приватної власності, не допускається, крім випадків, коли земельна ділянка є об'єктом застави.
Порушені права власників земельних ділянок і землекористувачів підлягають поновленню.
Поновлення прав власників земельних ділянок і землекористувачів здійснюється Радами народних депутатів відповідно до їх компетенції, судом, арбітражним судом або третейським судом.
Підприємства, установи, організації, інші власники землі і землекористувачі, які розробляють родовища корисних копалин та торфу, а також проводять інші роботи, зобов'язані передбачати і здійснювати заходи щодо запобігання негативному впливу на сільськогосподарські, лісові та інші угіддя за межами переданих їм у власність або наданих у користування земельних ділянок.
Вилучення (викуп) для державних або громадських потреб земельних ділянок у громадян може провадитися після виділення за їх бажанням Радою народних депутатів рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами і організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування в повному обсязі інших збитків згідно з законодавством.
Вилучення (викуп) для державних або громадських потреб земель колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських науково-дослідних установ і учбових господарств, інших сільськогосподарських та лісогосподарських підприємств і організацій може провадитися за умови будівництва за їх бажанням жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування в повному обсязі інших збитків згідно законодавства. Збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, підлягають відшкодуванню в повному обсязі власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, які зазнали цих збитків.
При обчисленні обсягу збитків враховуються проведені витрати на поліпшення якості землі за час використання земельних ділянок, а також неодержані доходи.
Відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам провадиться підприємствами, установами, організаціями та громадянами, яким відведено земельні ділянки, що вилучаються (викуповуються), а також підприємствами, установами, організаціями та громадянами, діяльність яких призводить до обмеження прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршення якості земель, розташованих у зоні їх впливу.
При вилученні (викупі) земель, забруднених радіоактивними та хімічними речовинами, відшкодування збитків у повному обсязі (включаючи витрати на поліпшення якості землі за час використання земельних ділянок, з урахуванням кадастрової оцінки, а також неодержані доходи) власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, провадиться підприємствами, установами та організаціями, діяльність яких призвела до радіоактивного і хімічного забруднення.
Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, заподіяні вилученням сільськогосподарських і лісових угідь для використання їх у цілях, не пов'язаних із веденням сільського і лісового господарства, обмеженням прав власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, або погіршенням якості земель у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ і організацій, підлягають відшкодуванню Уряду Республіки Крим, обласним, Київській і Севастопольській міським Радам народних депутатів. Ці втрати компенсуються поряд з відшкодуванням збитків.
Втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва відшкодовуються підприємствами, установами та організаціями, яким відводяться сільськогосподарські і лісові угіддя, що вилучаються для потреб, не пов'язаних із веденням сільського та лісового господарства, а також підприємствами, установами і організаціями, навколо об'єктів яких встановлюються охоронні, санітарні та захисні зони з виключенням із обороту сільськогосподарських і лісових угідь або переведенням їх до менш цінних угідь.
Підприємства, установи та організації, навколо об'єктів яких встановлено охоронні, санітарні і захисні зони, відшкодовують також втрати сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва при погіршенні якості земель внаслідок їх виробничої діяльності за межами цих зон.
Розміри і порядок визначення втрат, що підлягають відшкодуванню, а також випадки звільнення підприємств, установ і організацій від їх відшкодування встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Кошти, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, використовуються виключно для освоєння нових земель, підвищення родючості грунтів і продуктивності земель лісового фонду, поліпшення угідь та охорони земель.
Розділ VI
ПРАВОВІ ОСНОВИ УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМ ФОНДОМ
§1. Поняття і склад земельного фонду
Всі землі, що знаходяться в межах території України складають єдиний земельний фонд. В залежності від цільового призначення єдиний земельний фонд країни підрозділяють на сім категорій земель. Класифікація земель в залежності від їх цільового призначення дозволяє диференційований підхід до правового регулювання земельних відносин в рамках правового режиму земельного фонду. Під цільовим призначенням земель розуміють встановлений правовий режим, умови і межі використання земель для конкретних цілей.
Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей. Це орні угіддя, пасовища, луки, землі, які відводяться під огороди, сади, а також міські угіддя, що використовуються для сільськогосподарських потреб, земельні ділянки, відведені під городи, сади тощо.
Землі населених пунктів (міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів) - це землі, що знаходяться в межах міської, селищної смуги та смуги сільського населеного пункту, а також землі надані в відання населених пунктів за межами їх смуги. Ця категорія земель є територіальною базою для забудови житловими, комунально-побутовими, промисловими, транспортними та іншими будівлями та спорудами в цілях задоволення житлово-комунальних, культурно-побутових та інших потреб населення, що проживає на цій території.
Землями промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення визнаються землі, надані в користування підприємствам, організаціям і установам для здійснення покладених на них спеціальних завдань промислового виробництва, транспорту, зв'язку тощо.
До земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення належать землі несільськогосподарського (спеціального) призначення, які вилучені з господарського обігу і використовуються для спеціальних цілей. Землі лісового фонду поділяються на:
а) лісові:
- вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;
- не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами;
б) нелісові:
- зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопро-водів та підземними комунікаціями тощо;
- зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства);
- зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.
Землями водного фонду визнаються землі, зайняті:
- морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами;
- прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;
- гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не надані у постійне користування. До них належать також землі, право власності або користування якими припинено відповідно до законодавства.
Наведені категорії земель за своїм цільовим призначенням, за своїм внутрішнім складом не однорідні. Вони включають в себе землі, що використовуються для різних господарсько-економічних цілей, які визначають особливості їх правового режиму в рамках загального правового режиму відповідної категорії земель. Так, наприклад, землі населених пунктів об'єднують в своєму складі землі забудови, землі загального користування, рекреаційні землі, землі сільськогосподарського використання, землі, зайняті лісами, водоймищами та іншими об'єктами. Вони володіють певними особливостями режиму використання і охорони з урахуванням правового режиму всіх категорій земель.
Структура земельного фонду не є статичною. Під дією різних економічних, екологічних та інших факторів відбуваються зміни як в складі земельного фонду, так і в середині кожної категорії.
§2. Органи державного управління земельним фондом та їх функції
Необхідність державного управління земельним фондом зумовлена економічним значенням землі для життєдіяльності суспільства та незамінністю в сфері матеріального виробництва та інших галузях господарської діяльності.
Зміст державного управління земельним фондом полягає у забезпеченні раціонального використання і ефективної охорони земель на основі проведення організаційно правових та адміністративно-управлінських заходів у поєднанні з стимулюючими мірами економічного характеру.
Загальне державне управління здійснюється державними органами загальної та спеціальної компетенції і має територіальний характер. Воно розповсюджується на всі землі в межах території України, незалежно від категорії земель та суб'єктів, що ними володіють.
До відання держави у галузі регулювання земельних відносин належить:
1) законодавче регулювання земельних відносин;
2) розпорядження землями загальнодержавної власності України;
3) установлення порядку і середніх ставок плати за використання землі, граничних розмірів орендної плати за землю;
4) організація і здійснення державного контролю за використанням та охороною земель та їх моніторингу;
5) розробка і виконання разом з Республікою Крим, місцевими Радами народних депутатів державних програм щодо раціонального використання земель, підвищення родючості
грунтів, охорони земельних ресурсів у комплексі з іншими природоохоронними заходами;
6) встановлення основних положень землеустрою і порядку ведення державного земельного кадастру, організація їх здійснення;
7) вирішення інших питань у галузі регулювання земельних відносин.
Відповідно до статті 15 Земельного кодексу державне управління у галузі використання і охорони земель здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів і місцева державна адміністрація, Державний комітет України по земельних ресурсах, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та інші спеціально уповноважені на те державні органи відповідно до їх компетенції.
Здійснюючи діяльність щодо управління земельним фондом в межах повноважень, наданих законом, органи загального державного управління покладають виконання деяких функцій на органи державного управління спеціальної компетенції - Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики, Міністерсво охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки, Міністерство охорони здоров'я та інші органи.
Центральним органом виконавчої влади спеціальної компетенції, що здійснює функції управління земельними ресурсами всього земельного фонду країни незалежно від відомчої підпорядкованості суб'єктів земельного права, є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України).
У відповідності з положенням про Державний комітет України по земельних ресурсах на Держкомзем покладено функції щодо реалізації державної політики в галузі земельних відносин, сприяння структурній перебудові економіки, формуванню системи заходів щодо забезпечення економічної самостійності України.
Головними завданнями Держкомзему України є:
- координація проведення земельної реформи, створення умов для рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і господарювання;
- організація проведення робіт, пов'язаних з роздержавленням і приватизацією земель, сприяння паюванню земель у колективних сільськогосподарських підприємствах, розвитку селянських (фермерських) господарств;
- здійснення державного контролю за використанням і охороною земель;
- розробка і реалізація державних і регіональних програм раціонального використання та охорони земель, відновлення родючості фунтів, поліпшення природного середовища, визначення механізму та етапів реалізації цих програм;
- забезпечення ведення моніторингу земель і державного земельного кадастру, проведення землеустрою.
Держкомзем України відповідно до покладених на нього завдань:
а) розробляє основні напрями державної політики щодо регулювання земельних відносин і проведення земельної реформи, готує та подає до Кабінету Міністрів України пропозиції з цих питань;
б) бере участь у розробці цільових державних програм, короткострокових і довгострокових прогнозів, пов'язаних з регулюванням земельних відносин;
в) здійснює та координує роботу з питань проведення земельної реформи, спрямованої на роздержавлення і приватизацію земель та їх перерозподіл з наступною передачею земельних ділянок у власність і наданням у користування, в тому числі в оренду, з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм власності на землю та господарювання;
г) організує роботу щодо ведення моніторингу земель і державного земельного кадастру, проведенню землеустрою та здійснення державного контролю за використанням і охороною земельних ресурсів;
д) розробляє прогнози науково-технічного розвитку в галузі земельних відносин;
є) розглядає та затверджує нормативно-технічну документацію щодо проектування, будівництва, експлуатації та кошторисного ціноутворення у межах своєї компетенції;
ж) сприяє створенню екологічно чистого середовища і поліпшенню природних ландшафтів;
з) виявляє землі, що використовуються не за цільовим призначенням, з порушенням установлених вимог або нераціонально, з метою створення земель запасу для наступного їх перерозподілу;
і) виступає замовником науково-дослідних, проектно-розвідувальних і будівельних робіт, пов'язаних з проведенням земельної реформи, землеустроєм, веденням державного земельного кадастру і моніторингу земель, їх поліпшенням, освоєнням та охороною;
к) визначає пріоритет науково-технічних розробок з проблем раціонального використання та охорони земель;
л) створює систему науково-технічної інформації, необхідної для здійснення комплексу робіт, пов'язаних із землеустроєм, веденням державного земельного кадастру та моніторингу земель, забезпеченням їх раціонального використання та охорони, проведенням земельної реформи;
м) розробляє механізм земельного оподаткування та вносить до Кабінету Міністрів відповідні пропозиції;
н) здійснює контроль за використанням коштів, що надходять в порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, та коштів, одержаних як плата за землю;
о) проводить державну землевпорядну експертизу програм, схем і проектів щодо здійснення земельної реформи та землеустрою;
п) здійснює науково-технічне співробітництво з науковими організаціями та фірмами іноземних держав у галузі земельних відносин;
р) розробляє та подає Мінфіну України з необхідними розрахунками і обгрунтуваннями пропозиції до проекту державного бюджету в частині фінансування землевпорядних робіт, проведення земельної реформи, здійснення заходів щодо раціонального використання й охорони земель, контролює використання бюджетних асигнувань за цільовим призначенням;
с) сприяє підготовці спеціалістів для виконання покладених на Комітет завдань;
т) організує методологічну роботу з питань охорони праці та соціального захисту працівників;
у) забезпечує вдосконалення системи обліку, звітності та державної статистики.
Управління земельними ресурсами в межах районів, міст, селищ і сільських населених пунктів здійснюють органи місцевого самоуправління - місцеві Ради.
До відання місцевих Рад у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить:
1) передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування у порядку, визначеному законодавством;
2) реєстрація права власності, права користування землею і договорів на оренду землі;
3) вилучення (викуп) земель відповідно законодавства;
4) ведення земельно-кадастрової документації;
5) здійснення державного контролю за використанням і охороною земель, додержанням земельного законодавства;
6) сприяння створенню екологічно чистого середовища і поліпшенню природних ландшафтів;
7) погодження будівництва землекористувачами жилих, виробничих, культурно-побутових та інших будівель і споруд на землі, наданій їм у користування за межами населених пунктів;
8) припинення права власності або користування земельною ділянкою чи її частиною;
9) організація землеустрою;
10) розгляд і затвердження проектів і схем землеустрою;
11) затвердження проектів внутрігосподарського землеустрою та контроль за їх здійсненням;
12) видача висновків про надання або вилучення земельних ділянок, яке провадиться вищестоящою Радою народних депутатів;
13) вирішення земельних спорів у межах своєї компетенції;
14) вирішення інших питань у галузі земельних відносин у межах своєї компетенції.
Діяльність по управлінню земельним фондом розкривається через його функції. Види і зміст функцій управління земельним фондом визначаються законодавством.
Основні функції державного управління земельним фондом включають: ведення державного земельного кадастру і обліку земель; планування використання і охорони земель; надання та виїмка земель; здійснення землеустрою; проведення державного контролю за використанням і охороною земель; вирішення земельних спорів.
§3. Контроль за використанням і охороною земель та їх моніторинг
Важливою функцією державного управління земельним фондом є контроль за правильним використання і охороною землі всіма землекористувачами.
Завдання державного контролю за використанням і охороною земель полягають у забезпеченні додержання всіма державними та громадськими органами, а також підприємствами, установами, організаціями і громадянами вимог земельного законодавства з метою ефективного використання та охорони земель.
Державний контроль за використанням і охороною земель здійснюється Радами народних депутатів, а також Державним комітетом України по земельних ресурсах, Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами.
Порядок здійснення державного контролю за використанням і охороною земель встановлюється законодавством України.
Система контролю за використання і охороною земель включає в себе здійснення ведення моніторингу земель.
Відповідно до Земельного кодексу України моніторинг земель являє собою систему спостереження за станом земельного фонду, в тому числі земель, розташованих у зонах радіоактивного забруднення, з метою своєчасного виявлення його змін, їх оцінки, відвернення й ліквідації наслідків негативних процесів.
Об'єктом моніторингу земель є весь земельний фонд незалежно від форм власності на землю.
Залежно від охоплених територій здійснюється такий моніторинг земель:
- глобальний - пов'язаний з міжнародними науково-технічними програмами;
- національний - охоплює всю територію України;
- регіональний - на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов;
- локальний - на територіях нижче регіонального рівня, до територій окремих земельних ділянок і елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів.
Моніторинг земель складається із систематичних спостережень за станом земель (зйомки, обстеження і вишукування), виявлення змін, а також оцінки:
- стану використання угідь, полів, ділянок;
- процесів, пов'язаних із змінами родючості фунтів (розвиток водної і вітрової ерозії, втрата гумусу, погіршення структури грунту, заболочення і засолення), заростання сільськогосподарських угідь, забруднення земель пестицидами, важкими металами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами;
- стану берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідротехнічних споруд;
- процесів, пов'язаних з утворенням ярів, зсувів, сельо-вими потоками, землетрусами, карстовими, кріогенними та іншими явищами;
- стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об'єктами, очисними спорудами, гноєсховищами, складами паливно-мастильних матеріалів, добрив, стоянками автотранспорту, захороненням токсичних промислових відходів і радіоактивних матеріалів, а також іншими промисловими об'єктами.
Спостереження за станом земель залежно від терміну та періодичності їх проведення поділяються на:
- базові (вихідні, що фіксують стан об'єкта спостережень на момент початку ведення моніторингу земель);
- періодичні (через рік і більше);
- оперативні (фіксують поточні зміни).
Стан земельного фонду оцінюється шляхом аналізу ряду послідовних спостережень і порівнянь одержаних показників.
Інформаційне забезпечення моніторингу земель складається з даних, які мають необхідну повноту для об'єктивної оцінки ситуації, її моделювання та прогнозування.
Здійснення моніторингу земель забезпечує Держкомзем за участю Мінприроди, Мінсільгосппроду, Української академії аграрних наук, Національного космічного агентства та інших заінтересованих міністерств і відомств.
Основою технічного забезпечення моніторингу є автоматизована інформаційна система.
Інформація, одержана під час спостережень за станом земельного фонду, узагальнюється по районах, містах, областях, Республіці Крим, а також по окремих природних комплексах і передається в пункти збору автоматизованої інформаційної системи обласних, Київського й Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів і Комітету по земельних ресурсах і земельній реформі Республіки Крим.
За результатами оцінки стану земельного фонду складаються доповідні, прогнози та рекомендації, що подаються до місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого й регіонального самоврядування та Держкомзему для вжиття заходів до відвернення і ліквідації наслідків негативних процесів.
§4. Державний земельний кадастр
Державний земельний кадастр є інструментом державного управління земельним фондом. Він забезпечує прийняття науковообгрунтованих рішень в області організації раціонального використання і охорони землі.
Державний земельний кадастр призначений для забезпечення Рад народних депутатів, заінтересованих підприємств, установ, організацій і громадян вірогідними і необхідними відомостями про природний, господарський стан та правовий режим земель з метою організації раціонального використання та охорони земель, регулювання земельних відносин, землеустрою, обгрунтування розмірів плати за землю.
Державний земельний кадастр включає дані реєстрації права власності, права користування землею та договорів на оренду землі, обліку кількості та якості земель, бонітування грунтів, зонування територій населених пунктів, економічної та грошової оцінки земель. Державний земельний кадастр ведеться за єдиною для України системою на базі нормативних документів, затверджуваних Держкомземом.
Державний земельний кадастр ведеться Держкомземом, Комітетом по земельних ресурсах і земельній реформі Республіки Крим, управліннями земельних ресурсів обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, відділами земельних ресурсів районних державних адміністрацій, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів.
Держкомзем забезпечує постійне вивчення потреби в земельно-кадастровій інформації.
Ведення державного земельного кадастру забезпечується проведенням топографо-геодезичних, картографічних робіт, фунтових, геоботанічних, радіологічних, лісотипологічних, містобудівних та інших обстежень і розвідувань, реєстрацією права власності на землю, права користування землею і договорів на оренду землі, обліком кількості та якості земель, бонітуванням грунтів, зонуванням територій населених пунктів та економічною оцінкою земель. Оперативність і точність даних земельного кадастру забезпечується використанням аерокосмічних зйомок та застосуванням методів дистанційного зондування земної поверхні.
Всі кадастрові відомості про землю оформлюються спеціальною документацією, яка периодично оновлюється і складається щорічно. Документація державного земельного кадастру ведеться по територіях сільських, селищних, міських, районних Рад народних депутатів, областей, Республіки Крим і України в цілому з урахуванням природно-сільськогосподарського і лісогосподарського районувань та функціонального зонування територій населених пунктів.
До земельно-кадастрової документації належать кадастрові карти та плани (графічні і цифрові), схеми, графіки, текстові та інші матеріали, які містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень, межі земельних ділянок власників землі і землекористувачів, у тому числі орендарів, правовий режим земель, що перебувають у державній, колективній і приватній власності, їх кількість, якість, народногосподарську цінність та продуктивність по власниках землі і землекористувачах, населених пунктах, територіях сільських, селищних, міських, районних Рад народних депутатів, областях, Республіці Крим та Україні в цілому.
Земельно-кадастрова документація включає книги реєстрації державних актів на право колективної, приватної власності на землю, право постійного користування землею, договорів на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Вся ця документація ведеться згідно з інструкцією ведення державного земельного кадастру, затверджуваною Держкомземом.
Організує роботу по веденню державного земельного кадастру в Україні Держкомзем, який забезпечує здійснення картографування земельних угідь, обстеження, оцінку угідь, розробляє методичні вказівки та інструкції по веденню ка-дастра, узагальнює і аналізує земельні звіти, здійснює іншу діяльність в межах своєї компетенції.
Дані державного земельного кадастру підлягають обов'язковому застосуванню при плануванні використання і охорони земель, при наданні земель, проведенні землеустрою, оцінці господарської діяльності, здійсненні державного контролю за використанням і охороною земель. Земельний кадастр використовують для відшкодування збитків, завданих землі, при припиненні права на земельну ділянку в випадку її нераціонального або неефективного використання, при виплаті вартості витрат на покращення земель в зв'язку з припиненням діяльності по рішенню державних органів та в інших випадках.
§5. Землеустрій
Землеустрій включає систему заходів, спрямованих на здійснення положень земельного законодавства, рішень Рад народних депутатів щодо організації використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища і поліпшення природних ландшафтів.
Основні положення землеустрою визначаються Кабінетом Міністрів України.
Землеустрій передбачає:
1) розробку прогнозів державної і регіональної програм використання та охорони земель;
2) складання схем землеустрою, розробку техніко-еконо-мічних обгрунтувань використання та охорони земельних ресурсів;
3) встановлення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень;
4) складання проектів створення нових і впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань з урахуванням контурної організації території;
5) обгрунтування розміщення і встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами;
6) складання проектів відведення земельних ділянок у власність або користування, відмежування в натурі (на місцевості) вилучених (викуплених) і відведених земельних ділянок;
7) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею;
8) складання проектів внутрігосподарського землеустрою колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, селянських (фермерських) господарств, що забезпечують еколого-економічне обгрунтування впроваджених сівозмін, впорядкування угідь, а також розробку заходів щодо охорони земель;
9) складання проектів внутрігосподарського землеустрою землеволодінь громадян з обгрунтуванням заходів щодо ефективного використання землі відповідно до цільового призначення, підвищення її родючості, застосування природоохоронної технології виробництва;
10) розробку проектів та іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням і охороною земель;
11) авторський нагляд за здійсненням проектів;
12) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земельного фонду.
Землеустрій здійснюється державними землевпорядними організаціями за рахунок коштів державного, республіканського (Республіки Крим) і місцевих бюджетів.
Розробка землевпорядних проектів, пов'язаних з охороною земель від селів, зсувів, підтоплення і засолення, може провадитися з ініціативи власників землі і землекористувачів за їх рахунок державними та іншими землевпорядними організаціями.
Розгляд і затвердження землевпорядних проектів провадиться в такому порядку:
1) прогнозні матеріали, техніко-економічні обгрунтування використання та охорони земель і схема землеустрою після погодження у порядку, встановленому у завданнях на їх розробку, розглядаються і затверджуються відповідними Радами народних депутатів;
2) проекти утворення нових землеволодінь і землекористувань після погодження із заінтересованими власниками землі та землекористувачами розглядаються і затверджуються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів;
3) проекти відведення земельних ділянок у власність або користування затверджуються Радами народних депутатів, які надають і вилучають земельні ділянки;
4) проекти внутрігосподарського землеустрою колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій, селянських (фермерських) господарств після погодження їх із власниками землі і землекористувачами, сільськими, селищними Радами народних депутатів розглядаються та затверджуються районними, міськими, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Радами народних депутатів;
5) робочі землевпорядні проекти, пов'язані з упорядкуванням, докорінним поліпшенням і охороною земель, раціональним їх використанням, розглядаються і затверджуються замовниками цих проектів.
§6. Вирішення земельних спорів
В процесі землекористування можуть виникати спори з приводу володіння, користування та розпорядження землею. Учасниками цих спорів можуть бути землекористувачі, а також інші особи, які своїми діями так чи інакше зачіпають права землекористувачів. При вирішенні земельних спорів встановлені чіткі і тверді процесуальні гарантії сторін, їхні права і обов'язки, а також порядок розгляду земельних спорів.
Відповідно до ст. 103 Земельного кодексу земельні спори розглядаються місцевими Радами народних депутатів, судом, арбітражним судом або третейським судом у порядку, встановленому Земельним кодексом та іншими законодавчими актами. Майнові спори, пов'язані із земельними відносинами між підприємствами, установами (крім кооперативних), вирішуються органами державного арбітражу. Судом вирішуються спори між громадянами і кооперативами.
Спори між громадянами, яким належить жилий будинок, господарські будівлі та споруди і земельна ділянка на праві спільної власності щодо порядку використання і розпорядження земельною ділянкою також вирішуються судом (ст. 105 ЗК України).
Спори з приводу розмежування території сіл, селищ, міст, районів, областей вирішуються вищестоящою Радою народних депутатів. Спори з приводу суміжного землекористування громадян розглядаються погоджувальною комісією, склад якої обирається відповідною Радою народних депутатів. Сторонам повідомляється дата і місце розгляду спору.
Неявка сторони без поважних причин за повторним викликом погоджувальної комісії не зупиняє розгляду земельного спору. У разі недосягнення згоди спір за заявою однієї із сторін розглядається у судовому порядку (ст. 107 ЗК).
За результатами розгляду спору з приводу суміжного землекористування погоджувальна комісія готує свій висновок, який оформляється протоколом та підписується головою і секретарем цієї комісії. Цей протокол є підставою для прийняття рішення з зазначеного питання Радою народних депутатів у разі досягнення згоди між сторонами.
Рішення Ради народних депутатів повинно бути мотивованим з обов'зковим посиланням на фактичні обставини справи і норми законодавства. У рішенні передбачається порядок його виконання та заходи щодо усунення порушеного права на землю.
Земельні спори розглядаються Радами народних депутатів в 10-денний строк. У разі розгляду складних питань, що потребують спеціальних висновків, спори розглядаються у 20-денний строк.
Земельні спори розглядаються Радами народних депутатів за заявою однієї із сторін. Розгляд справи по суті здійснюється за участю сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. Відкладення розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.
Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право знайомитися з матеріалами щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у розгляді земельного спору, подавати документи та інші докази, порушувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечувати проти клопотань і доказів іншої сторони, одержувати копію рішення щодо земельного спору і у разі незгоди з цим рішенням оскаржувати його.
Рішення Рад народних депутатів може бути оскаржено в суд, арбітражний суд в місячний строк.
В судовому порядку також розглядаються спори, які виникають у разі відмови власника землі або землекористувача дати згоду на вилучення (викуп) земельної ділянки або у разі відмови сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів у відведенні земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства.
Виконання рішень Рад народних депутатів щодо земельного спору може бути зупинено або відстрочено Радами, які прийняли рішення, або вищестоящою Радою.
Виконання рішення Верховної Ради Республіки Крим щодо земельного спору може бути зупинено або відстрочено Верховною Радою Республіки Крим або Верховною Радою України.
Розділ VII
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
§1. Поняття юридичної відповідальності за земельні правопорушення
Юридична відповідальність - це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону, з метою попередження правопорушення в перспективі і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.
Юридична відповідальність - це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється від імені держави шляхом державного примусу, повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному.
Юридична відповідальність настає лише за факт правопорушення. Він є основною підставою юридичної відповідальності. Склад правопорушення обов'язково повинен бути закріплений в діючому законодавстві.
Всі правопорушення поділяють на дві великі групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки, в свою чергу, поділяють на конституційні, адміністративні (правопорушення), фінансові, цивільно-правові, дисциплінарні. Відповідно до цього юридичну відповідальність поділяють на такі основні види: конституційна, кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова, матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'язків). Деякі автори вважають, що необхідно виділити й інші види юридичної відповідальності: екологічну, процесуальну, фінансову, земельно-правову в залежності від проступка. Але це досить спірне питання. Звичайно, правові аспекти відповідальності ще потребують досконалого дослідження, але говорити, скажімо, про вузько земельну відповідальність не можна, адже за порушення земельного законодавства встановлюється відповідальність не тільки в земельному праві, а й в адміністративному, кримінальному тощо.
Підставою настання відповідальності є правопорушення, відповідно підставою настання відповідальності в земельному праві є земельне правопорушення. Земельне правопорушення - це суспільно шкідлива винна дія або бездіяльність, що про-тирічить нормам земельного права. Земельні правопорушення являють собою негативні соціальні явища, тому що посягають на земельний лад і правопорядок, покликаний забезпечити раціональне використання і охорону земель. Причинами правопорушень в земельному праві нерідко бувають недоліки правового регулювання земельних відносин, безконтрольність за станом використання земельного фонду, недостатня юридична грамотність населення в земельному законодавстві.
Суб'єктами земельних порушень можуть бути як окремі громадяни і посадові особи, так і працівники підприємств, установ, організацій. Правопорушниками можуть бути і державні органи, які незаконно розпоряджаються земельним фондом або здійснюють інші порушення діючих норм земельного права. Суб'єкти земельних правопорушень - юридичні та фізичні особи - не обов'язково повинні бути землекористувачами або суб'єктами земельних відносин. Порушувати земельні правовідносини можуть, наприклад, проектні організації, які розробляють проекти землеустрою, будівництва підприємств, якщо при складанні проекту не дотримуються встановлених законодавством нормативів.
Об'єктами земельних правопорушень можуть бути порушення права державної, колективної і приватної власності на землю, укладений порядок землекористування і охорони земель, права та інтереси окремих громадян, підприємств, установ, організацій.
Змістом земельних правопорушень є дії або бездіяльність, які суперечать вимогам норм земельного законодавства. Вони (дія або бездіяльність) є суспільно шкідливими і виступають в формі винних дій або бездіяльності.
Відповідальність за порушення може наступати тільки при наявності повного складу правопорушення, яке характеризується чотирма елементами: суб'єкт, об'єкт, суб'єктивна сторона і об'єктивна сторона правопорушення. Суб'єктивна сторона являє собою психічне ставлення суб'єкта до протиправного діяння, яке він здійснив. Об'єктивна сторона земельного правопорушення - це конкретні дії правопорушника, які посягають на земельні інтереси учасників земельних відносин.
Юридична відповідальність за скоєне правопорушення настає в тому випадку, якщо в законодавстві закріплений склад правопорушення і встановлені санкції до правопорушників. Земельні правопорушення регламентуються не тільки земельним правом, тому до порушників земельних правовідносин застосовують також санкції, які встановлені цивільним, адміністративним, кримінальним, трудовим та іншим законодавством.
§2. Земельне правопорушення як підстава юридичної відповідальності
Підставами юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства є склад правопорушення, делікто-здатність (осудність, дієздатність) суб'єкта і наявність законодавства.
В Земельному кодексі закріплений перелік видів земельних правопорушень, за які наступає юридична відповідальність.
Згідно ст. 115 Земельного кодексу юридична відповідальність настає у випадках:
- укладення угод, визнаних, в законодавчому порядку, недійсними;
- самовільного зайняття земельних ділянок;
- псування сільськогосподарських та інших земель, забруднення їх хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими відходами і стічними водами;
- розміщення, проектування, будівництва, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;
- невиконання вимог природоохоронного режиму використання земель;
- порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;
- знищення межових знаків;
- невжиття заходів щодо боротьби з бур'янами та шкідни-ками сільськогосподарських культур;
- неправильної експлуатації, знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних Лісонасаджень;
- приховування або перекручення відомостей про стан екологічної, у тому числі радіаційної, обстановки, пов'язаної з забрудненням землі;
- порушення строків розгляду заяв громадян і вирішення питань про передачу та надання земельних ділянок;
- перекручення даних державного земельного кадастру і приховування інформації про наявність земель запасу;
- невиконання умов знімання, зберігання і нанесення родючого шару грунту;
- самовільного відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою.
Даний перелік не є вичерпним. Законодавством України може бути встановлено відповідальність і за інші види порушень земельного законодавства.
Винні у порушенні земельного законодавства несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.
§3. Кримінальна відповідальність за земельні правопорушення
Кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, яка встановлена кримінальним законодавством як негативна оцінка і кара, як особливий вид державного примусу, який має публічний характер, застосовується тільки судом від імені держави, у формі вироку до особи, яка винна у скоєнні злочину.
Кримінальна відповідальність є найбільш суворим видом відповідальності за земельні правопорушення і носить каральний характер. Діючий Кримінальний кодекс України до числа суспільно небезпечних правопорушень в області земельного правопорядку відносить такі злочини: порушення правил, встановлених з метою боротьби з хворобами і шкідниками рослин, що спричинило тяжкі наслідки (ст. 158), самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 199). При достатньо значній кількості підстав для юридичної відповідальності в Кримінальному кодексі лише дві статті регулює земельні відносини. В наш час існує тенденція до декриміналізації окремих складів злочинів і віднесення їх до числа адміністративних проступків.
§4. Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства
Найбільш розповсюдженим видом юридичної відповідальності за земельні правопорушення є адміністративна відповідальність.
Адміністративна відповідальність - це такий вид юридичної відповідальності, яка наступає за адміністративні правопорушення, передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими нормативними актами. Адміністративна відповідальність матеріалізується у вигляді адміністративного стягнення. Адміністративне стягнення - міра відповідальності за адміністративне правопорушення (проступок) застосовується з ціллю здійснити виховну дію на порушника та інших осіб і тим самим попередити здійснення нових проступків, а також злочинів.
За адміністративні правопорушення можуть застосовуватись такі види адміністративних стягнень:
1) офіційне попередження, яке фіксується установленим способом або виноситься в письмовій формі;
2) штраф - грошове стягнення, яке накладається на порушників за адміністративне правопорушення в розмірах і у випадках, встановлених КпАП і Законами України;
3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;
4) конфіскація предмета, який належав власнику і став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення - полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави;
5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові;
6) виправні роботи - застосовуються судом на строк до 2 місяців за місцем постійної роботи особи і з відрахуванням до 20% її заробітку в доход держави;
7) адміністративний арешт - до 15 діб у виняткових випадках за окремі види правопорушень.
Адміністративні стягнення можуть накладатися адміністративними комісіями при виконавчих комітетах місцевих Рад народних депутатів, суддями, держадміністраціями, органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій, які уповноважені здійснювати контроль і накладати такі стягнення; органами пожежного нагляду, залізничного транспорту, правовими і технічними інспекторами праці, митними органами, санепідеморганами тощо.
Справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушеннями законодавства в області використання і охорони земель і порядку регулювання земельних відносин розглядають, відповідно до Кодексу України про адміністративні порушення, державний комітет по земельним ресурсам та його органи на місцях.
Органи Державного комітету по земельним ресурсам накладають адміністративні стягнення за: псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст.52); порушення правил використання земель (ст.53); самовільне зайняття земельної ділянки (ст.53-1); приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст. 53-2); несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст.54); самовільне відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою (ст.54); знищення межових знаків (ст.56).
За порушення санітарних правил охорони земель справи про адміністративні правопорушення розглядають органи державного санітарного нагляду. Головна задача державного санітарного нагляду - здійснення контролю за проведенням санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних заходів, що направлені на ліквідацію і попередження забруднення навколишнього природного середовища (в тому числігрунтів). Порядок діяльності органів санітарного нагляду, їх права і обов'язки, в тому числі і права по застосуванню адміністративної відповідальності, визначені діючим законодавством.
Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Це можуть бути як громадяни України, так і іноземні громадяни та особи без громадянства крім тих, які, згідно з чинними законами та міжнародними договорами, користуються імунітетом. Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за адміністративні правопорушення, зв'язані з недодержанням установлених правил, забезпечення виконання яких входить в коло їх службових обов'язків. Якщо в диспозиції правової норми про адміністративне правопорушення в сфері земельного права вказані спеціальні суб'єкти правопорушення - посадові особи, то ці норми не застосовують до членів колективних сільськогосподарських підприємств, робітників підприємств, установ та організацій, які не є посадовими особами, що здійснили порушення в сфері земельного права. Не можуть також застосовуватись ці норми при порушенні громадянами-землекористувачами правил присадибного користування. В зв'язку з цим існує цілий ряд особливостей - щодо застосування заходів адміністративної відповідальності за порушення вимог земельного законодавства.
Порушення умов і порядку використання земель сільськогосподарськими виробниками, порча землі при проведенні будівельних та інших робіт, самовільна зміна режиму використання землі, неприйняття заходів щодо охорони земель наносять шкоду земельним ресурсам, тому вони є підставою для застосування засобів адміністративного впливу. При виявленні правопорушення інспектори землевпорядної служби або інша уповноважена особа складає протокол. Цей протокол є підставою для розгляду справи про порушення законодавства. В протоколі зазначаються: дата і місце його складання, посада, ім'я та по батькові особи, яка склала протокол; відомості про порушника; місце, дата і склад адміністративного правопорушення; нормативний акт, в якому передбачена відповідальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків та постраждалих, якщо вони є; пояснення порушників; інші відомості, що необхідні для вирішення справи. Протокол підписують особа, яка його склала, особа, яка здійснила правопорушення, свідки, постраждалі. В разі відмови особи, яка здійснила правопорушення, підписати протокол, про це робиться відповідний запис. Правопорушник може надати пояснення і зауваження до змісту протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови підписати протокол.
Розгляд справ про адміністративні правопорушення відбувається на засадах рівності громадян, відкрито, за наявності складу адміністративного проступку, протоколу про адміністративне правопорушення, доказів і пояснень зацікавлених осіб.
Найбільш поширеним видом адміністративних стягнень є штраф. При його накладенні конкретний розмір штрафу визначається в межах санкцій конкретної статті кодексу. Так, наприклад, згідно ст. 53 КпАП використання земель не за цільовим призначенням, невиконання природоохоронного режиму використання земель, розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, які негативно впливають на стан земель, неправильна експлуатація, знищення або пошкодження протиерозійних гідротехнічних споруд, захисних лісонасаджень - тягнуть за собою накладення штрафу на громадян від трьох до дванадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб - від десяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Крім того, розмір штрафу буде залежати також від тяжкості проступку, ступеня вини правопорушника, майнового положення винного, а також обставин, що обтяжують або пом'якшують адміністративну відповідальність.
Адміністративне стягнення повинно бути накладено не пізніше двох місяців з дня здійснення правопорушення, а при правопорушенні, що триває - двох місяців з дня його виявлення. Штраф, накладений на громадянина або на посадову особу, повинен бути оплачений не пізніше 15 днів з дня вручення постанови про накладення штрафу, а в випадку оскарження такої постанови - не пізніше 15 днів з дня повідомлення про залишення скарги без задоволення. Якщо штраф в зазначені терміни не буде заплачений, він стягується в примусовому порядку.
§5. Цивільно-правова відповідальність за порушення земельного законодавства
В випадках порушення майнових прав власників землі, зем-леволодільців, землекористувачів і орендарів земельних ділянок або завдання їм шкоди застосовується цивільно-правова відповідальність. Відповідно, загальні положення, що стосуються відшкодування шкоди, завданої власнику землі, зем-леволодільцю, землекористувачу або орендарю землі в результаті порушення земельного законодавства визначаються нормами цивільного законодавства.
Цивільно-правова відповідальність - це ті невигідні для за-подіювача шкоди і боржника майнові наслідки, які встановлені законом або договором на випадок невиконання абсолютного обов'язку, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання.
Завданням цивільно-правової відповідальності є відновлення порушених цивільних прав суб'єктів, відновлення майнового стану, відшкодування збитків, зміцнення господарсько-договірної дисципліни, а також задоволення матеріальних і духовних потреб громадян і організацій.
Підставами цивільно-правової відповідальності є факт (склад) цивільного правопорушення, деліктоздатність особи - здатність нести юридичну відповідальність (недієздатні і неделіктоздатні особи, за загальним правилом, не можуть нести цивільно-правову відповідальність), наявність діючого цивільного законодавства про цю відповідальність.
Основною підставою цивільно-правової відповідальності є факт правопорушення, а саме:
1) наявність майнової шкоди (збитків) в результаті правопорушення;
2) протиправність цивільно-правової діяльності або поведінки боржника;
3) наявність вини боржника за вчинення шкоди;
4) причинний зв'язок між протиправним діянням і шкодою, як об'єктивна підстава цивільно-правової відповідальності.
Законом передбачаються різні види цивільно-правової відповідальності. Так, залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, остання поділяється на договірну і позадоговірну. Довгий час в земельному праві розглядалась тільки позадоговірна відповідальність, яка передбачала відшкодування шкоди в натурі або повне відшкодування збитків за порушення абсолютного права власників землі, землеволодільців та землекористувачів. Але з розвитком такого правового інституту, як оренда землі, все більше уваги приділяється договірній відповідальності. Так, Закон України "Про оренду" від 6 жовтня 1996 року в ст. 31 передбачає відповідальність за невиконання зобов'язань по договору оренди землі і порушення земельного законодавства сторонами договору. За невиконання зобов'язань по договору оренди земельної ділянки, в тому числі за зміни або розірвання договору в односторонньому порядку, сторони несуть відповідальність у відповідності з законом та договором. Умови відповідальності сторін за невиконання або неналежне виконання договору оренди землі є істотними умовами цього договору. Тому, якщо в договорі не досягнуто згоди між сторонами по всіх істотних умовах, такий договір оренди землі вважається неукладеним.
Орендодавець несе відповідальність за недоліки переданої в оренду земельної ділянки, які не були обумовлені в даному договорі оренди, але які суттєво перешкоджають обумовленому договором використанню земельної ділянки. В випадку виявлення таких недоліків орендар має право: вимагати зменшення орендної плати або відшкодування затрат на усунення цих недоліків; утримати певну суму понесених затрат на усунення недоліків з орендної плати, повідомивши про це орендодавця заздалегідь; вимагати дострокового розірвання договору оренди землі. Орендодавець звільняється від відповідальності за наслідки, які виникли в результаті недоліків переданої в оренду земельної ділянки, якщо про ці недоліки було вказано в договорі оренди.
Орендар несе відповідальність за невиконання умов договору, за несвоєчасне внесення орендної плати, а також за порушення земельного законодавства. При цьому в договорі оренди можуть передбачатись й інші зобов'язання орендаря, а також майнова відповідальність за їх невиконання при умові, що вони не суперечать дійсному законодавству. Наряду з договірною відповідальністю в земельному праві застосовується також позадоговірна відповідальність, причому питома вага її значно більша. Так, ст.88 Земельного кодексу вказує, що збитки, заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеження прав власників землі і землекористувачів, в тому числі орендарів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням в результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян підлягають відшкодуванню в повному обсязі власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, які зазнали збитків.
Загальні положення, що стосуються відшкодування шкоди, завданої власнику землі, землекористувачу, орендарю земельної ділянки в результаті порушення земельного законодавства, визначаються нормами Цивільного кодексу. Відповідно до Цивільного кодексу особа, право якої порушено, може вимагати повного відшкодування завданих збитків, якщо законом або договором не передбачено відшкодування збитків в менших розмірах. Під збитками розуміють видатки, які особа, чиї права були порушені, здійснила, або повинна була здійснити для відновлення порушеного права, втрати або пошкодження його майна, а також неотримані прибутки, які особа отримала б при звичайних умовах, якби її право не було порушено. Якщо особа, яка порушила право, внаслідок цього отримала прибуток, особа, право якої було порушено, має право наряду з іншими збитками вимагати відшкодування упущеної вигоди в розмірі не меншому, чим такі прибутки.
Цивільний кодекс закріплює загальне правило про те, що шкода завдана особі або майну громадянина, а також шкода завдана майну юридичної особи, піддягає відшкодуванню в повному об'ємі особою, що завдала шкоду.
Положення цивільного законодавства про відшкодування шкоди відображені і в земельному законодавстві. Відповідно ст. 117 Земельного кодексу підприємства, установи, організації і громадяни зобов'язані відшкодувати збитки, завдані ними в результаті порушення земельного законодавства.
Умовами, необхідними для стягнення збитків, є: проти-правність поведінки особи, наявність шкоди, причинний зв'язок між поведінкою правопорушника та негативними наслідками, що настали, та вина правопорушника.
Специфіка земельних відносин, умов завдання шкоди і його зміст в випадках порушеннях земельного законодавства визначають особливості правового регулювання цих питань.
Зміст збитків завданих в результаті земельного правопорушення заключається в наступному. Видатки, які особа, право особи якої порушено, понесла або повинна буде понести для відновлення порушеного права, - невикористані витрати власної земельної ділянки, що складають її збитки і підлягають відшкодуванню. Втрата або пошкодження майна можуть бути виражені в порчі землі, втраті можливості її обробітку та використання в певних цілях. Під нестриманими прибутками, як правило, приймають вартість сільськогосподарської продукції, яку потерпілий отримав би зі своєї ділянки, якби його майнові права не були порушені.
Підставою відповідальності за порушення земельного правопорядку виступає не порушення права конкретної особи, як це має місце при цивільно-правовій відповідальності, а завдання шкоди земельним ресурсам. Її відшкодування здійснюється з врахуванням природньої, а не майнової цінності землі. Так, самовільно зайняті земельні ділянки відповідно ст. 116 Земельного кодексу повертаються за їх приналежністю без відшкодування витрат, проведених за час незаконного користування. Відмова порушнику земельного правопорядку в відшкодуванні понесених ним затрат на освоєння та обробіток земельної ділянки і є власне земельно-майновою відповідальністю. Звичайно, це не єдині невигідні для порушника наслідки майнового характеру. Так, порушник наряду з поверненням самовільно зайнятої земельної ділянки повинен привести її в придатний для використання стан, включаючи знесення будівель і споруд, за свій рахунок.
При визначенні шкоди, нанесеної правопорушником земельних відносин, а також при її відшкодуванні керуються постановою Кабінету Міністрів від 19 квітня 1993 року №284 "Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам". Ця постанова встановлює правила відшкодування збитків, нанесених вилученням (викупом) землі або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі і землекористувачів, в тому числі орендарів, погіршенням якості земель або приведенням їх в непридатний для цільового використання стан в результаті негативної діяльності підприємств, установ, організацій і громадян.
Вказані правила застосовуються при настанні майнової відповідальності за порушення земельного законодавства в випадках, коли необхідно відшкодувати:
- вартість плодоягідних та інших багаторічних насаджень;
- вартість лісових і дерево-чагарникових насаджень;
- вартість водних джерел (колодязів, ставків, водоймищ, свердловин тощо), зрошувальних і осушувальних систем, протиерозійних і протиселевих споруд;
- понесені витрати на поліпшення якості земель за період використання земельних ділянок з урахуванням кадастрової оцінки, на незавершене сільськогосподарське виробництво (оранка, внесення добрив, посів, інші види робіт), на розвідувальні та проектні роботи;
- інші збитки власників замелі і землекористувачів, у тому числі орендарів, включаючи і неодержані доходи, якщо вони обгрунтовані.
Розміри збитків визначаються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент заподіяння збитків, проведених витрат на поліпшення якості земель (з урахуванням ринкової або відновної вартості).
Розміри збитків, які заподіяні вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав власників землі та землекористувачів, у тому числі орендаторів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян визначаються комісіями, створеними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.
Збитки відшкодовуються власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, підприємствами, установами, організаціями та громадянами, що їх заподіяли, за рахунок власних коштів не пізніше одного місяця після затвердження актів комісій, а при вилученні (викупі) земельних ділянок - після прийняття відповідною Радою народних депутатів рішення про вилучення (викуп) земельних ділянок у період до видачі документа, що посвідчує право на земельну ділянку підприємства, установи, організації або громадянина.
Збитки при вилученні або тимчасовому зайнятті земельних ділянок можуть завдаватися і правомірними діями, передбаченими законом. За подібні дії майнова відповідальність не наступає, а здійснюється компенсація втрат сільськогосподарського виробництва в об'ємі і порядку, передбаченому в правових актах.
При вилученні (викупі) земельних ділянок до земель запасу збитки відшкодовують власникам землі і землекористувачам, у тому числі орендарям, Ради народних депутатів, які прийняли рішення про вилучення (викуп) земель.
При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт збитки визначаються за угодою між власниками землі або землекористувачами та підприємствами, установами й організаціями - замовниками розвідувальних робіт з обумовленням розмірів збитків і порядку їх відшкодування в договорі. При недосягненні згоди розміри збитків визначаються комісіями, створюваними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) Рад народних депутатів.
В випадках здійснення інших правопорушень в області земельних відносин можуть застосовуватися інші цивільно-правові наслідки. Так у випадку самовільного заняття земельної ділянки, пошкодження споруд, забруднення земель та інших порушень земельного законодавства збитки відшкодовуються у відповідності зі статтями 116 та 117 Земельного кодексу і ст. ст. 203, 440, 441, 453 Цивільного кодексу. Коло осіб, на які покладаються обов'язки по відшкодуванню таких збитків вужчий порівняно з колом осіб, що зобов'язані відшкодовувати збитки та втрати сільськогосподарського та лісового виробництва. При завданні шкоди земельним об'єктам джерелом підвищенної небезпеки збитки відшкодовуються власником цього джерела за ст. 450 Цивільного кодексу в повному об'ємі.
При незаконному занятті земель часто завдаються збитки не тільки знищенням посівів та насаджень, а і зруйнуванням родючого фунтового шару. В зв'язку з цим сільськогосподарські виробники вимушені виконувати відповідні затрати на відновлення родючості пошкоджених угідь. При накладенні цивільно-правової відповідальності в подібних випадках потрібно керуватися нормами цивільного законодавства про повне відшкодування збитків. При цьому потрібно враховувати, що відшкодування збитків, здійснених псуванням землі обґрунтовуються нормами цивільного законодавства, а порядок підрахунку та визначення розміру збитків передбачені земельним законодавством.
В наведених випадках псування сільськогосподарських угідь власники землі та землекористувачі мають право вимагати відшкодування завданої їм шкоди в натурі. Правопорушники в таких випадках зобов'язані за вимогою землевласника своїми силами та засобами відновити попередній стан пошкоджених ділянок. Якщо через якісь причини це неможливо, то допускається інший засіб реального відшкодування збитків - освоєння рівновеликої ділянки взамін пошкодженої. Такий спосіб відшкодування збитків власникам і землекористувачам можливий при наявності земель, придатних для сільськогосподарського використання. При відсутності таких земель мова може йти про грошове відшкодування завданих збитків.
ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
Розділ І
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
§1. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення
Земельне законодавство відносить до категорії сільськогосподарського призначення землі, основне цільове призначення яких - використання їх в сільськогосподарському виробництві.
Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для потреб сільського господарства або призначені для цих цілей.
Придатність земель для використання їх в сільському господарстві встановлюється на підставі даних державного земельного кадастру.
Землі сільськогосподарського призначення поділяються на два основних види. Основну їх частину складають сільськогосподарські угіддя, що використовуються як засоби виробництва. Другий різновид цих земель - землі, що використовуються як територіальний базис для розміщення доріг, виробничих будівель та інших споруд, що безпосередньо обслуговують потреби сільського господарства.
Сільськогосподарські угіддя в залежності від їх природних властивостей та економічної доцільності використання в цілях рослинництва або тваринництва підрозділяють на наступні види: орні угіддя, пасовища, луки, землі, які відводяться під городи, сади, а також міські угіддя, що використовуються для сільськогосподарських потреб, земельні ділянки відведені під городи, сади тощо.
Землі, визнані в установленому порядку придатними для потреб сільського господарства, насамперед повинні надаватися сільськогосподарським організаціям, підприємствам і установам. Для будівництва промислових підприємств, житлових об'єктів, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередач, магістральних трубопроводів, а також для інших несільськогосподарських потреб надаються землі несільсько-господарського призначення, або непридатні для сільського господарства, або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Надання для зазначених вище цілей земельних ділянок із складу земель державного лісового фонду провадиться переважно за рахунок не вкритих лісом площ, зайнятих чагарниками і малоцінними насадженнями.
Землі сільськогосподарського призначення можуть бути передані у власність і надані у користування:
1) громадянам - для ведення особистого підсобного господарства, садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби;
2) громадянам, радгоспам, колективним та іншим сільськогосподарським підприємствам і організаціям - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
3) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам і загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду, для ведення сільського господарства;
4) несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям, громадським об'єднанням та релігійним організаціям - для ведення підсобного сільського господарства.
У випадках, передбачених законодавством, землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися для ведення сільського господарства й іншим організаціям.
Земельні ділянки, що зазнали радіоактивного і хімічного забруднення, на яких не забезпечується одержання чистої продукції, підлягають виключенню із сільськогосподарського обороту. Виробництво на цих землях сільськогосподарської продукції забороняється.
§2. Землі селянських (фермерських) господарств
Поняття селянського (фермерського) господарства. Визначення селянського (фермерського) господарства дане в Законі "Про селянське (фермерське) господарство". Селянське
(фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою і реалізацією. Селянське (фермерське) господарство в системі народногосподарського комплексу є рівноправною формою ведення господарства поряд з державними, колективними, орендними та іншими підприємствами і організаціями, господарськими товариствами.
Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.
Селянське господарство - форма вільного підприємництва на принципах економічної вигоди. Членами селянського господарства можуть бути працездатні члени сім'ї та інші громадяни, які об'єдналися для роботи в цьому господарстві. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. Інтереси селянського (фермерського) господарства перед підприємствами, установами та організаціями, окремими громадянами представляє голова господарства.
Порядок надання земель для селянського (фермерського) господарства. Громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.
Передача земельної ділянки у приватну власність або надання її в користування здійснюється із земель запасу, а також земель, вилучених у встановленому порядку. У тимчасове користування земельні ділянки надаються із земель запасу, а також можуть надаватися із земель лісового і водного фондів.
Земельні ділянки виділяються, як правило, єдиним масивом з розташованими на ньому водними джерелами і лісовими угіддями.
Передача або надання земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні, провадиться тільки після їх вилучення (викупу).
Громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.
У заяві зазначаються: бажані розмір і місце розташування ділянки, кількість членів селянського (фермерського) господарства, повідомляється про їх досвід роботи в сільському господарстві і наявність кваліфікації або спеціальної підготовки. Можливі також інші обгрунтування щодо виділення земельної ділянки.
Заяву громадянина про передачу земельної ділянки у власність або надання в користування відповідна Рада народних депутатів розглядає у місячний строк і у разі згоди замовляє за рахунок Українського державного фонду підтримки селянських (фермерських) господарств державній землевпорядній організації розробку проекту її відведення.
Проект відведення земельної ділянки погоджується з власниками землі або землекористувачами, районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами і органом архітектури.
Рішення про передачу у власність або надання у користування земель громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства чи про відмову у передачі або наданні землі відповідні Ради народних депутатів приймають на найближчій сесії.
У разі відмови сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів у відведенні земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства це питання вирішується вищестоящою Радою, а у разі її відмови - судом.
Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або користування землею, а також для укладення договору про оренду.
Членам колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, працівникам сільськогосподарських підприємств (крім дослідних господарств), які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, за рішенням сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування ділянки із земель запасу, а в разі їх відсутності - із придатних для сільськогосподарського виробництва земель зазначених підприємств без порушення цілісності інших господарств.
Розмір земельної ділянки визначається в межах передбаченої статтею 6 Земельного кодексу земельної частки члена колективного сільськогосподарського підприємства або сільськогосподарського кооперативу. Кадастрова оцінка земельної ділянки, що вилучається, повинна бути, як правило, на рівні середньої по господарству. У разі надання земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства з оцінкою нижче середньої кадастрової по господарству встановлюються пільги відповідно до Земельного кодексу.
Для ведення селянського (фермерського) господарства можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користування земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх земель.
Конкретні розміри земельних ділянок громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, визначають сільські, селищні, міські, районні Ради народних депутатів диференційовано, з урахуванням регіональних особливостей, спеціалізації та можливостей обробітку наданих земель переважно членами селянського (фермерського) господарства. Громадяни, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть додатково орендувати земельні ділянки для виробничих цілей.
Розмір земельних ділянок, що надаються в оренду, може обмежуватись договором оренди або рішенням Ради народних депутатів.
Земельні ділянки громадян, які ведуть селянське (фермерське) господарство, поділу не підлягають.
Громадянин, який веде селянське (фермерське) господарство на земельній ділянці, наданій йому в постійне користування, може у разі втрати працездатності або досягнення пенсійного віку за рішенням відповідної Ради народних депутатів надати її в тимчасове користування одному із членів сім'ї, який веде спільно з ним селянське (фермерське) господарство. В разі відсутності таких осіб громадянин може передати у тимчасове користування земельну ділянку іншим членам сім'ї, які не ведуть разом з ним селянське (фермерське) господарство, але мають необхідну кваліфікацію, досвід роботи в сільському господарстві і бажають вести селянське (фермерське) господарство, а також іншим особам, які беруть участь у веденні цього селянського (фермерського) господарства.
При тимчасовій втраті працездатності або наявності інших поважних причин громадянин може надати земельну ділянку в тимчасове користування на підставі договору.
При продажу майна селянського (фермерського) господарства і передачі земельної ділянки, що перебуває у користуванні, в тому числі на умовах оренди, іншому громадянинові, підприємству або організації за рішенням Ради народних депутатів селянське (фермерське) господарство має право на одержання від них повної компенсації всіх затрат під урожай, а також затрат на поліпшення якості землі за час користування земельною ділянкою відповідно до підвищення кадастрової оцінки.
При переході в порядку продажу або дарування права власності на майно селянського (фермерського) господарства за рішенням сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів провадиться відповідно викуп або вилучення земельної ділянки, що перебувала у власності або постійному користуванні громадянина, з одночасною наступною передачею цієї ділянки голові нового селянського (фермерського) господарства у власність за плату або безплатно (при переході права власності в порядку дарування чи при наданні ділянки в постійне користування).
§3. Земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства
Особисте підсобне господарство - це своєрідна форма виробництва сільськогосподарської продукції, що має характер особистого споживання. Такого роду діяльність не розглядається як підприємницька і не обкладається прибутковим податком. Ведення особистого підсобного господарства не має за мету отримання прибутку. Прибуток, який отримують від продажу продукції, використовують для особистого або сімейного споживання.
Правовий режим земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства визначений в ст. 56 Земельного кодексу, відповідно до якого для ведення особистого підсобного господарства громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються безплатно у власність земельні ділянки, в межах населених пунктів, у розмірах, вказаних у земельно-облікових документах, або надаються безплатно у власність у розмірі не більше 0,6 гектара. При компактній забудові населених пунктів у відповідності з їх генеральними планами і проектами забудови земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства біля будинку надаються в меншому розмірі з виділенням останньої частини за межами житлової зони населеного пункту.
За бажанням громадян їм додатково можуть надаватися земельні ділянки у користування.
Загальна площа цих ділянок не повинна перевищувати 1 гектара. Збільшення розмірів земельних ділянок до 2 гектарів може провадитись за погодженням з обласною Радою народних депутатів.
§4. Земельні ділянки для ведення садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби
Правовий режим земель для ведення садівництва, городництва, сінокосіння і випасання худоби регулюється ст.ст. 56-59 Земельного кодексу. Зміст і особливості правового режиму цих земель визначаються метою їх використання. Існують дві основні правові форми ведення садівництва і городництва: колективна та індивідуальна.
Для ведення колективного садівництва кооперативам громадян за рішенням сільської, селищної, міської, районної Ради народних депутатів передаються у власність земельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 0,12 гектара на одного члена кооперативу.
Земельні ділянки для колективного садівництва складаються із земель загального користування, що перебувають у колективній власності кооперативу, та із земель, що перебувають у приватній власності членів кооперативу. До земель загального користування належать земельні ділянки, зайняті охоронними зонами, шляхами, проїздами, спорудами та іншими об'єктами загального користування. На землі загального користування сільською, селищною, міською, районною Радою народних депутатів садівницькому кооперативу видається державний акт на право власності на землю.
На ділянки, що передаються у власність кожному членові садівницького кооперативу, сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів за поданням відповідних кооперативів видається державний акт на право приватної власності на земельну ділянку.
Громадянам можуть передаватися у власність земельні ділянки для індивідуального садівництва. Розмір цих ділянок не повинен перевищувати 0,12 гектара.
Громадянам, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, дачного будівництва, земельні ділянки для ведення садівництва не надаються.
Кооперативам громадян за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів надаються у користування земельні ділянки для колективного городництва.
Громадянам, які не мають у власності або користуванні земельних ділянок для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, садівництва і дачного будівництва, а також громадянам, які мають земельні ділянки менших розмірів, ніж це встановлено для зазначених цілей Земельним кодексом, можуть надаватися в користування земельні ділянки для індивідуального городництва.
Громадянам, які мають у власності худобу, надаються в користування земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби.
Земельні ділянки надаються сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів із земель, що перебувають у віданні цих Рад.
Розміри земельних ділянок, що надаються громадянам у користування, не повинні перевищувати: для городництва - 0,15 гектара, для сінокосіння і випасання худоби - 1 гектара.
§5. Землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств
Колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства можуть одержувати земельні ділянки у колективну власність, користування, у тому числі в оренду. Землі, передані цим господарствам у колективну власність, поділяються на землі загального несільськогосподарського використання і землі сільськогосподарського використання.
Державні сільськогосподарські підприємства, установи і організації одержують земельні ділянки у постійне користування для сільськогосподарського виробництва. Зазначені підприємства, установи і організації можуть додатково брати в оренду або одержувати у тимчасове користування земельні ділянки.
Сільськогосподарським кооперативам, що створюються на базі підрозділів сільськогосподарських підприємств (крім дослідних господарств) і виходять з них, за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у колективну власність земельні ділянки із раніше оброблюваних ними земель. Площа земельних ділянок, що передається, визначається виходячи з розміру середньої земельної частки, обчисленої у порядку, передбаченому законодавством.
Об'єкти внутрігосподарського будівництва колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів та інших сільськогосподарських підприємств, установ і організацій розміщуються відповідно до затверджених проектів внутрігосподарського землеустрою.
Використання зрошуваних і осушених земель, ріллі, земельних ділянок, зайнятих багаторічними плодовими насадженнями, для будівництва цих об'єктів, як правило, не допускається.
Розділ II
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ
§1. Поняття і склад земель населених пунктів
Поняття земель населених пунктів. Землі населених пунктів виконують важливу роль в житті суспільства, як просторово-територіальний базис. Займаючи порівняно невелику площу за відношенням до всієї території, ці землі є місцем проживання більшої частини населення. Землі, зайняті населеними пунктами, призначені для розміщення міст, селищ, сільських населених пунктів. Земельне законодавство виділяє ці землі в окрему категорію земель. Землями населених пунктів є всі землі в межах міської, селищної смуги та смуги сільських населених пунктів.
Всі населені пункти підрозділяють на кілька типів. В основу їх класифікації покладені наступні критерії: чисельність населення, науково-виробнича спеціалізація населеного пункту, значення населеного пункту в системі розселення населення і адміністративно-територіальній будові країни.
Населені пункти діляться на міські (міста, селища міського типу) і сільські.
Смуга населеного пункту. Землі населених пунктів займають біля 0,5 % всієї території країни, але вони мають важливе значення, так як вони є місцем проживання населення і концентрації значних матеріальних ресурсів. Ці землі обмежуються від інших категорій земель єдиного земельного фонду встановленням їх адміністративних кордонів, а саме міської, селищної, сільської смуги. Міська смуга є зовнішньою межею міста, що відокремлює його землі від прилеглих земель інших категорій (сільськогосподарського призначення, лісового фонду тощо). Значення цієї смуги полягає в тому, що вона не тільки відділяє землі міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів, а і є кордоном даного населеного пункту як адміністративно-територіальної одиниці, в межах якої здійснюється компетенція міських, селищних, сільських Рад, та їх виконкомів в області регулювання земельних відносин на підвідомчій їм території.
Види земель населених пунктів та загальна характеристика їх правового режиму. Землі населених пунктів (міст, селищ міського типу, сільських населених пунктів) - одна із складових частин єдиного земельного фонду. Ця категорія земель є територіальною базою для забудови житловими, комунально-побутовими, промисловими, транспортними та іншими будівлями та спорудами в цілях задоволення житлово-комунальних, культурно-побутових та інших потреб населення, що проживає на цій території.
Землі населених пунктів відрізняються від земель сільськогосподарського, несільськогосподарського призначення, лісового фонду та інших як цільовим призначенням (землю в населених пунктах використовують головним чином для будівництва житлових будинків, споруд промислового, транспортного, торговельного, адміністративного, соціально-побутового характеру, для будівництва вулиць, площ тощо), так і своєрідним правовим режимом, що докорінно відрізняється від правового режиму інших категорій земель.
Землі населених пунктів за своїм цільовим призначенням не однорідні.
В їх складі виділяються:
- землі міської, селищної та сільської забудови;
- землі загального користування;
- землі сільськогосподарського призначення та інші угід-дя;
- землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення;
- землі, зайняті міськими лісами;
- землі промисловості, транспорту, зв'язку та іншого призначення.
Складові частини земель населених пунктів мають різне цільове призначення. Але правовий режим всіх цих видів земель призначений основній задачі - обслуговування різного роду потреб населеного пункту.
Землі міської, селищної та сільської забудови - найбільш важлива частина земель населених пунктів. До них відносяться землі, забудовані або які підлягають забудові житловими, культурно-побутовими, адміністративними, діловими, виробничими, складськими, релігійними та іншими будівля-
ми та спорудами. Ці землі надаються підприємствам, установам і організаціям для будівництва і експлуатації промислових, виробничих, житлових, культурно-побутових, релігійних та інших будівель і споруд, а також громадянам для індивідуального житлового будівництва.
Землі загального користування в містах, селищах і сільських населених пунктах складаються із земель, які використовуються як шляхи сполучення (площі, вулиці, провулки, проїзди, проїжджі частини, набережні), для задоволення культурно-побутових потреб населення (парки, лісопарки, сквери, сади, бульвари, водоймища, пляжі), полігонів для захо-ронення неутилізованих промислових відходів, полігонів побутових відходів і сміттєпереробних підприємств та інших земель, що призначені для задоволення потреб міста, селища, сільського населеного пункту. На цих землях здійснюється право загального землекористування і більша їх частина не надана конкретним організаціям.
В складі земель населених пунктів можуть знаходитись землі сільськогосподарського використання та інші угіддя. До земель сільськогосподарського використання в містах, селищах, сільських населених пунктах відносяться поля, сади, виноградники, присадибні ділянки, сінокоси, пасовища. До інших угідь відносяться торф'яники, кар'єри та ін.
Правовий режим земель сільськогосподарського використання відрізняється від правового режиму земель сільськогосподарського призначення, при цьому вони мають однакове цільове використання. На відміну від земель сільськогосподарського призначення землі сільськогосподарського використання входять в склад земель населених пунктів. Вони розташовані в межах міської, селищної смуги і смуги сільських населених пунктів. Ці землі є резервними територіями для забудови населених пунктів. У випадку необхідності вони можуть вилучатися у їх власників, користувачів, орендарів і відповідно надаватися для потреб будівництва і благоустрою населеного пункту. На ці землі не діє принцип пріоритетності використання земель сільськогосподарського призначення.
В склад земель міст, селищ, сільських населених пунктів входять землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Їх правовий режим підкоряється вимогам, встановленим ст.ст.72-75 Земельного кодексу, стосовно земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Але вони відрізняються від земель вказаної категорії, тому що є частиною земель населеного пункту і знаходяться в віданні міських, селищних і сільських адміністрацій. Будь-яка діяльність на цих землях, що протирічить їх цільовому призначенню, заборонена, а будівництво дозволяється лише за рішенням міської, селищної, сільської адміністрації.
Землі, зайняті лісами, в населених пунктах служать цілям охорони ландшафтів, рослинного та тваринного світу, охорони оточуючого середовища, покращення мікроклімату, організації відпочинку населення, захисту території від вітрової та водної ерозії. Ліси на землях населених пунктів не входять в склад лісового фонду. Вони призначені для відпочинку населення, проведення культурно-оздоровчих і спортивних заходів.
Відповідно ст.ст.68-70 Земельного кодексу до земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення відносяться землі, надані підприємствам, установам і організація для здійснення покладених на них задач. Розміри земельних ділянок, що надаються для вказаних цілей, визначаються у відповідності з затвердженими в установленому порядку нормами або проектно-технічною документацією. Розташування на цих землях будівель і споруд, а також проведення робіт по благоустрою здійснюється за узгодженням з міськими селищними, сільськими адміністраціями.
Режим таких земель в певній мірі подібний до режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, які знаходяться за межами міської, селищної смуги та смуги сільських населених пунктів. Цільове призначення всіх цих земель однакове. Але основна відмінність правового режиму таких земель, що знаходяться в межах населених пунктів, полягає в тому, що порядок їх використання підкоряється загальному правовому режиму земель населених пунктів, і ці землі знаходяться в віданні місцевих адміністацій.
§2. Планування використання земель населених пунктів
В основі правового регулювання використання земель населених пунктів лежить принцип планування. Відповідно з Земельним кодексом всі землі міст, селищ, сільських населених пунктів використовуються у відповідності з їх проектами пла-ніровки та забудови і планів земельно-господарського устрою. Проекти планіровки та забудови міст, селищ, сільських населених пунктів визначають основні напрямки використання їх земель для промислового, житлового та іншого будівництва, благоустрою та розміщення місць відпочинку населення.
План земельно-господарського устрою населеного пункту складається на основі генерального плану цього населеного пункту і затверджується відповідною місцевою Радою народних депутатів. План земельно-господарського устрою може виконуватись як розділ генерального плану населеного пункту і затверджуватись в його складі.
План земельно-господарського устрою може використовуватись для обгрунтування, розробки і подальшого планування на землях населеного пункту необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів по освоєнню, поліпшенню якості земель, їх раціональному використанню, охороні та захисту від руйнівних процесів тощо.
План земельно-господарського устрою складається з:
- графічних, інженерно-економічних матеріалів щодо структури території і стану земель населеного пункту на час складання плану та на кінець розрахункового періоду (періоду часу, протягом якого намічено здійснення запланованих заходів);
- переліку заходів щодо забезпечення земельно-господарського устрою і їх обгрунтування;
- тематичних схем щодо конкретних заходів, передбачених планом;
- економічної, фінансової та іншої інформації.
План земельно-господарського устрою розробляється на період і з етапністю, які визначені для генерального плану населеного пункту. План земельно-господарського устрою містить дані про:
- поділ земель за використанням відповідно до цільового призначення;
- поділ земель за формами власності і користування;
- організаційні, правові, фінансові та інші заходи щодо вдосконалення структури територій, освоєння земель, покращення їх якості, рекультивації і консервації, інженерного захисту;
- необхідність і обсяги економічного стимулювання щодо раціонального використання і охорони земель;
- вихідні дані для обчислення розмірів земельного податку і орендної плати, надання пільг при земельному оподаткуванню, обгрунтування і визначення загального обсягу земельного податку;
- заходи щодо забезпечення режиму використання земель в охоронних і захисних зонах, відшкодування збитків власникам землі і землекористувачам внаслідок встановлення таких зон;
- напрямки природоохоронної діяльності.
Для забезпечення перспективної містобудівної діяльності в плані земельно-господарського устрою обґрунтовуються напрямки тимчасового використання земель зони перспективної забудови.
В плані земельно-господарського устрою у відповідності з призначенням територій населеного пункту, визначених його генеральним планом, здійснюється розподіл земельних ділянок на:
- землі житлової та громадської забудови;
- землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення;
- землі природоохоронних, оздоровчих, рекреаційних, історико-культурних об'єктів;
- землі об'єктів комунального господарства;
- землі водногосподарського, лісогосподарського використання;
- землі сільськогосподарського використання;
- землі загального користування.
Планом земельно-господарського устрою у відповідності з законодавчими та іншими нормативними актами передбачається особливий режим використання земель у:
- санітарно-захисних зонах шкідливих і небезпечних промислових, складських і комунальних підприємств;
- зонах і округах санітарної охорони курортів;
- зонах санітарної охорони джерел водопостачання, водоочисних споруд;
- водоохоронних зонах водоймищ і річок, узбережжя водосховищ, Чорного і Азовського морів;
- зонах охорони ландшафту, пам'яток історії і культури, зонах регулювання забудови;
- охоронних зонах заповідників, заказників, природних національних парків, ботанічних садів;
- зонах залягання корисних копалин (крім загально поширених);
- сейсмічних зонах та зонах руйнування земної поверхні, зсувів, затоплення і підтоплення, тектонічних розломів та інших небезпечних природних і антропогенних процесів.
Межі таких зон на території населеного пункту визначаються його генеральним планом та спеціальними проектами і затверджуються відповідною Радою народних депутатів, а також органами, які приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культур-ного та іншого значення.
В плані земельно-господарського устрою відображаються інженерно-технічні заходи, пов'язані з будівництвом захисних споруд, регулюванням рівня ґрунтових вод та режиму стоку поверхневих вод, інженерним обладнанням територій тощо. Для виконання вказаних заходів плану земельно-господарського устрою надалі складаються відповідні інженерні схеми і проекти.
Для відновлення ландшафту і територій, порушених внаслідок господарської діяльності і природних процесів, збереження і відновлення родючості грунтів, припинення шкідливого впливу порушених земель на навколишнє середовище і таке інше в плані земельно-господарського устрою передбачаються заходи щодо поліпшення, рекультивації і консервації земель. Для виконання цих заходів складаються спеціальні схеми і проекти.
Замовником на складання плану земельно-господарського устрою населеного пункту виступає відповідна місцева Рада народних депутатів або за її дорученням - відповідний виконавчий комітет, міська державна адміністрація міст Києва, Севастополя.
Фінансування робіт для складання плану земельно-господарського устрою, а також зв'язаних з розробкою цього плану топографо-геодезичних, вишукувальних та дослідницьких робіт здійснюється за рахунок коштів місцевого бюджету.
План земельно-господарського устрою населеного пункту є обов'язковим для виконання органами державного управління і виконавчої влади, а також підприємствами, установами, організаціями і громадянами.
§3. Землі міст
До складу земель міста належать усі землі в межах міста (землі міської забудови, землі загального користування, землі сільськогосподарського використання та інші угіддя, землі, зайняті міськими лісами, парками, землі залізничного, водного, повітряного, трубопроводного транспорту, гірничої промисловості та ін.).
Міська смуга є зовнішньою межею міста, що відокремлює його землі від прилеглих земель інших категорій (сільськогосподарського призначення, лісового фонду тощо). Межа міста визначається проектом планіровки та забудови міста або техніко-економічним обгрунтуванням розвитку міста. Вона встановлюється і змінюється в порядку, що визначається Верховною Радою України.
Включення земельних ділянок до межі міста не тягне за собою припинення права власності і права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до законодавства.
Порядок землеустрою території міст, надання та вилучення земельних ділянок і умови використання земель міста здійснюється відповідно до проектів планіровки та забудови міста і планів земельно-господарського устрою.
Всі землі міста перебувають у віданні міської Ради народних депутатів та її виконкому, органи комунального господарства якого здійснюють безпосереднє управління землями міста.
Основними функціями державного управління землями міст є: відведення та вилучення земель; державна реєстрація зем-лекористувань і облік земель; контроль та використання землі; вирішення земельних спорів.
Всі міські землі використовуються органами комунального господарства, підприємствами, організаціями, громадянами або надаються в безплатне громадське користування. Юридичною підставою для цього є акт про відведення земельної ділянки або договір. Окремі землі загального користування (наприклад, вулиці, сквери тощо) використовуються без оформлення їх актом.
Всі землі всередині міської смуги підлягають облікові. Державний облік земель у містах покладається на виконкоми міських Рад. Безпосередньо здійснює облік бюро технічної інвентаризації при виконкомі.
Основою обліку є державна реєстрація землекористувань. Земельна реєстрація забезпечує збирання і охорону в систематизованому і наочному вигляді точних і сучасних відомостей про правовий і господарський стан всіх землекористувань. Земельна реєстрація містить такі дані: а) місце розташування, величина і призначення земельної ділянки; б) найменування власників та землекористувачів та підстави, на яких їм надано ділянку; в) особливі повноваження і обов'язки, пов'язані з використанням ділянки; г) спеціальні відомості, передбачені особливими нормами про земельну реєстрацію.
§4. Землі селищ міського типу
До земель селища міського типу належать усі землі в межах селища: землі селищної забудови, землі загального користування, землі сільськогосподарського призначення та інші угіддя, землі, зайняті лісами селищ, землі залізничного, водного, повітряного, трубопроводного транспорту, гірничої промисловості та інші.
Всі землі селища міського типу перебувають у віданні селищної Ради народних депутатів. Межі селищ міського типу встановлюються і змінюються обласною Радою народних депутатів або за її дорученням відповідною районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів.
Включення земельних ділянок до межі селища міського типу не тягне за собою припинення права власності та права користування цими ділянками, якщо не буде проведено їх вилучення (викуп) відповідно до Земельного кодексу.
Використання земель селища міського типу здійснюється відповідно до проектів планіровки та забудови селища міського типу і планів земельно-господарського устрою території.
§5. Землі сільських населених пунктів
До земель сільського населеного пункту належать усі землі, що знаходяться в межах, установлених для цього пункту в порядку землеустрою. Це землі сільської забудови з присадибним користуванням громадян, землі загального користування, призначені під вулиці, майдани, проїзди, парки, стадіони, колгоспні ринки, кладовища тощо, землі сільськогосподарського призначення та непродуктивні землі сільськогосподарських підприємств, землі державних організацій, підприємств та установ.
Земельні ділянки сільськогосподарського призначення в межах сільських населених пунктів, закріплені за сільськогосподарськими підприємствами, використовуються для потреб сільського господарства, а ділянки загального користування - для культурно-побутових та інших потреб сільського населення. Земельні ділянки, що перебувають у користуванні державних, кооперативних і громадських підприємств і установ, використовуються ними за цільовим призначенням.
Землі сільського населеного пункту перебувають у віданні сільської Ради народних депутатів.
Межі сільських населених пунктів встановлюються і змінюються районною, міською, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Радою народних депутатів.
Використання земель сільського населеного пункту здійснюється відповідно до проектів планіровки та забудови даного населеного пункту.
§6. Земельні ділянки для індивідуального, житлового, гаражного і дачного будівництва
Громадянам за рішенням сільської, селищної, міської Ради народних депутатів передаються у власність або надаються у користування земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків, господарських будівель, гаражів і дач.
Земельні ділянки, що надаються для індивідуального житлового будівництва, використовуються для будівництва житлових будинків та службово-господарських будівель. Розмір ділянок для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) відповідно Земельному кодексу повинен бути не більше: у сільських населених пунктах - 0,25 гектара, селищах міського типу - 0,15 гектара, а для членів колективних сільськогосподарських підприємств - не більше 0,25 гектара, у містах - 0,1 гектара.
Земельна ділянка, відведена під житлове будівництво повинна бути використана за призначенням в терміни, встановлені органами місцевого самоуправління. При перевищенні встановленого терміну органи місцевого самоврядування застосовують до забудовника санкції, передбачені законодавством.
Земельні ділянки для дачного будівництва використовуються для будівництва житлового будинку, господарських будівель і організації відпочинку, а також для вирощування овочів, ягід, фруктів, квітів. Розмір земельних ділянок для індивідуального дачного будівництва не повинен перевищувати 0,1 гектара.
Земельні ділянки, надані для гаражного будівництва, використовуються для спорудження будівель, необхідних для зберігання і обслуговування автомобілей, інших видів транспорту. Розмір земельних ділянок для будівництва індивідуальних гаражів - не більше 0,01 гектара.
Розділ III
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ПРОМИСЛОВОСТІ, ТРАНСПОРТУ, ЗВ'ЯЗКУ, ОБОРОНИ ТА ІНШОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
§1. Загальна характеристика правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення
Поняття та види земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення складають самостійну категорію. Основним критерієм віднесення земельних ділянок до цієї категорії є загальна ціль, для якої використовуються ці землі - створення різного роду об'єктів нерухомості та їх експлуатації. Об'єднання вказаних земель в рамках даної категорії обумовлено тим, що вони використовуються для спеціальних несільськогосподарських потреб.
Землями промисловості, транспорту, зв 'язку, оборони та іншого призначення визнаються землі, надані в користування підприємствам, організаціям і установам для здійснення покладених на них спеціальних завдань промислового виробництва, транспорту, зв'язку тощо.
В залежності від конкретних цілей, для яких надаються ці землі, розрізняють наступні основні їх види:
- землі промисловості;
- землі транспорту;
- землі зв'язку;
- землі оборони;
- землі іншого призначення.
Земельне законодавство досить детально вреговульовує питання використання вказаних земель для будівництва промислових підприємств, оборони країни (укріплення, полігони, аеродроми тощо), потреб транспорту, електрифікації, гірничих розробок, культурно-побутового обслуговування населення, збереження пам'ятників природи тощо.
Найважливішою ознакою земель промислового призначення є несільськогосподарське їх використання.
Загальна характеристика правового режиму. На відміну від земель сільськогосподарського призначення чи міських земель, землям промислового призначення властиві ряд характерних особливостей. Вони використовуються не для сільськогосподарського виробництва, а головною функцією даної категорії земель є їх використання в якості просторово-територіального базиса для розміщення об'єктів нерухомості: промисловості, транспорту, зв'язку і т.ін. Тому в першу чергу для вказаних потреб надають землі несільськогос-подарського призначення або не придатні для сільського господарства, а в разі відсутності таких земель - сільськогосподарські угіддя гіршої якості.
Головна відмінність правового регулювання використання данної категорії земель полягає в тому, що їх правовий режим, а також правовий режим суміжних земельних ділянок підкоряється режиму експлуатації об'єктів нерухомості, які тісно зв'язані з землею. Іншою особливістю правового режиму земель промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення є нормування розмірів земельних ділянок, що надаються для використання в несільськогосподарських цілях. Згідно ст. 68 Земельного кодексу розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації, а відведення ділянок здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння. Якщо такі норми не встановлені, то площа земельної ділянки, необхідної для обслуговування об'єкта, визначається в проекті його будівництва.
До числа особливостей правового режиму земель даної категорії належить право підприємств, установ і організацій промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та інших галузей надавати невикористовувані ними землі за рішенням сільських, селищних, міських Рад народних депутатів у тимчасове користування громадянам, колективним сільськогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам і організаціям для сільськогосподарських цілей.
Плата за зазначені землі вноситься в порядку і розмірах, встановлених ст.ст. 8-11 Закону України "Про плату за землю".
§2. Землі промисловості
Поняття земель промисловості. Землі промисловості як окремий вид категорій земель знаходиться за територією населених пунктів. Це визначається тим, що землі, зайняті промисловими підприємствами в містах і інших населених пунктах, включаються в склад земель населених пунктів.
Землями промисловості визнаються землі, надані для розміщення і експлуатації основних, підсобних та допоміжних будівель і споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будинків, інших споруд.
При відведенні земель для промислових цілей точно вказується призначення певної земельної ділянки, що є підставою віднесення цієї ділянки до категорії земель несільсько-господарського призначення.
Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації, а відведення ділянок здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння. Земельні ділянки надаються промисловим підприємствам для їх виробничої діяльності і використовуються для розміщення виробничих об'єктів, цехів, складів, проведення комунікацій і інших цілей.
Промислові підприємства зобов'язані використовувати свої земельні ділянки за їх цільовим призначенням, в зв'язку з їх виробничою діяльністю.
Земельні ділянки, що вивільняються підприємствами по видобуванню корисних копалин, іншими промисловими або транспортними підприємствами на наданих їм у користування сільськогосподарських землях чи лісових угіддях, повинні бути приведені ними у стан, придатний для використання в сільському, лісовому, рибному господарстві, житловому будівництві або садівництві, а земельні ділянки на наданих у користування інших землях - для використання за призначенням.
Санітарно-захисні зони. Навколо промислових підприємств залежно від характеру виробництва повинні створюватися санітарно-захисні зони відповідно до норм, затверджених у встановленому порядку. В межах цих зон житлове будівництво забороняється.
Створення санітарно-захисної зони не позбавляє власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, землі яких опинилися в межах цієї зони, права власності або користування ними з обмеженнями, встановленими для цих зон.
Захисні зони в межах міст, селищ міського типу повинні впорядковуватися і озеленюватися промисловими підприємствами відповідно до проектів планіровки і забудови цих населених пунктів.
Екологічні та санітарно-гігіенічні вимоги. Законодавство також передбачає спеціальні екологічні, санітарно-гігієнічні вимоги до розміщення, проектування і введення в експлуатацію об'єктів, будівель і споруд, а також впровадження нових технологій. При розміщенні, проектуванні, будівництві і введенні в експлуатацію об'єктів, будівель і споруд, а також впровадженні нових технологій, що негативно впливають на стан земель, повинні передбачатися і здійснюватися заходи по охороні земель. Оцінка негативного впливу на стан земель і ефективність передбачуваних захисних заходів проводяться за результатами державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертизи, без позитивного висновку якої забороняється застосування нової техніки та технологій, будівництво (реконструкція) підприємств та інших об'єктів.
Комплексні екологічні вимоги при розміщенні, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в експлуатацію підприємств, споруд та інших об'єктів закріплені в Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища". При розміщенні, техніко-економічному обгрунтуванні проекту, проектуванні, будівництві, реконструкції, введенні в експлуатацію підприємств, споруд в промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в енергетиці, водному, комунально-побутовому господарстві, при прокладенні ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів та інших об'єктів, які можуть негативно впливати на навколишнє середовище, повинні виконуватися вимоги екологічної безпеки і охорони здоров'я населення, передбачатися заходи щодо охорони природи, раціонального використання природних ресурсів, оздоровлення оточуючого природного середовища.
Порушення цих вимог тягне за собою призупинення до усунення недоліків або повну заборону діяльності по проектуванню, будівництві, реконструкції, введенні в експлуатацію екологічно шкідливих об'єктів у відповідності з приписами спеціально уповноважених на це державних органів в галузі охорони навколишнього природного середовища, са-нітарно-епідемілогічного нагляду.
У випадку розміщення підприємств, споруд та інших об'єктів повинно бути забезпечено виконання вимог щодо охорони оточуючого природного середовища, раціонального використання природних ресурсів.
§3. Землі транспорту, зв'язку та іншого призначення
Землями транспорту, зв 'язку та іншого призначення визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного, автомобільного, морського, внутрішнього водного, повітряного та трубопровідного транспорту, а також підприємствам і організаціям, що здійснюють експлуатацію ліній електропередач та зв 'язку.
Землі, надані транспортові, перебувають у розпорядженні відповідного відомства і обслуговують: а) технічно-експлуатаційні, б) комерційно-експлуатаційні, в) господарські, г) житлово-будівельні потреби відповідних видів транспорту, зв'язаних з утриманням, реконструкцією, розвитком і удосконаленням шляхів сполучення.
Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації, а відведення ділянок провадиться з урахуванням черговості їх освоєння.
Землі транспорту використовуються відповідними органами транспорту безпосередньо або надаються в смузі відведення на договірних засадах в користування іншим відомствам і організаціям, в першу чергу: а) для будівництва під'їздних шляхів, трубопроводів, тощо, б) під склади і організацію складських приміщень, в) для задоволення житлових, будівельних, господарських і культурних потреб робітників і службовців транспорту, г) для обслуговування потреб пасажирського руху.
До залізничних транспортних земель належать: землі, зайняті залізничними шляхами (в тому числі й смуга відведення), під'їздними шляхами, землі, зайняті безпосередньо об'єктами, що приєднуються до залізничних споруд, площадок тощо, які обслуговують транспорт, наприклад, резерви, кар'єри, складські приміщення, депо, службові, житлові, культурно-освітні установи.
Для забезпечення безпеки руху і експлуатації транспортних засобів, безпеки населення, нормальної експлуатації інженерних споруд залізниці зобов'язані: дотримуватися порядку використання смуги відведення; утримувати земельні ділянки в межах смуги відведення способами, які не повинні наносити шкоду землі як природному об'єкту.
Землі, які використовуються водним транспортом, за своїм правовим становищем поділяються на дві категорії:
1) землі, закріплені за органами річкового флоту (пристанські території, землі під затонами, суднобудівельними заводами, соціально-культурними установами тощо); на них поширюється правовий режим земель несільськогосподарсь-кого призначення;
2) землі берегової смуги, що мають своєрідне правове становище, яке полягає в тому, що вони переважно не вилучаються у землекористувачів, але характеризуються певними обмеженнями прав останніх в інтересах судноплавства.
Землі цивільного повітряного флоту складаються із земель, зайнятих аеродромами, різними технічними спорудами, аеромаяками, вишками, заводами, майстернями, житловими і службовими будинками, культурно-побутовими приміщеннями, льотними школами тощо.
Законодавство встановлює певні обмеження при використанні земель в цілях забезпечення безпеки повітряного транспорту. Так проектування, будівництво і розвиток міських і сільських населених пунктів, а також будівництво і реконструкція промислових, сільськогосподарських та інших об'єктів в межах приаеродромних територій повинні проводитися з врахуванням вимог безпеки польотів. Розміщення в районі аеродромів будівель, споруд, ліній зв'язку, ліній електропередач, радіотехнічних та інших об'єктів, які можуть загрожувати безпеці польотів літаків або створювати перешкоди в Роботі радіотехнічного устаткування, встановленого на аеродромі, повинно бути врегульовано з власником аеродрому і здійснюватися у відповідності з повітряним законодавством України.
До земель автомобільного транспорту належать землі шосейного і ґрунтового транспорту, землі зайняті автогужовими шляхами поза міською смугою, під'їздними шляхами до фабрик та заводів. Землі шосейного та фунтового транспорту мають смугу відведення, ширина якої залежить від категорії шляху.
В придорожніх смугах встановлюється особливий режим використання земель. Права власників, користувачів і орен-даторів земельних ділянок в придорожніх смугах обмежуються. Основне обмеження прав власників користувачів і орендарів земельних ділянок полягає в тому, що в межах придо-рожніх смуг забороняється будівництво капітальних споруд. В межах придорожніх смуг дозволяється розміщення об'єктів при дотриманні наступних умов: а) об'єкти не повинні погіршувати видимість на автомобільній дорозі та інші умови безпеки дорожнього руху і експлуатації цієї автомобільної дороги і розташованих на ній споруд, а також створювати небезпеку населенню; б) місце розташування об'єктів повинно бути вибрано з врахуванням можливої реконструкції дороги; в) розміщення, проектування і будівництво об'єктів повинно проводитися з врахуванням вимог стандартів і тех-нічних норм безпеки дорожнього руху, екологічної безпеки, будівництва і експлуатації автомобільних доріг. Власники, користувачі і орендарі земельних ділянок, розташованих в Межах придорожніх смуг, мають право здійснювати господарську діяльність на вказаних земельних ділянках з враху-ванням обмежень, встановлених законодавством.
Організаціям, що здійснюють будівництво та експлуатацію ліній електропередач, теле- і радіоцентрів, ретрансляційних телевізійних станцій, радіорелейних ліній, повітряних і кабельних телефонно-телеграфних ліній зв'язку, надаються зе-мельні ділянки відповідно до діючих норм і затверджених проектів на будівництво, а також земельні ділянки, необхідні для тимчасового користування в період будівництва та експлуатації цих об'єктів.
Організації, що займаються наданням послуг зв'язку, мають право встановлювати і обслуговувати апаратуру зв'язку з дозволу власників, землекористувачів та орендарів земельних ділянок, будівель і споруд. Власники, землекористувачі та орендатори мають право відмовити підприємствам зв'язку тільки на підставах, передбачених законодавством.
Вздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередач, телефонно-телеграфних ліній, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінюючих споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній встановлюється охоронна зона. Землі в межах цих зон у власників землі та землекористувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, що передбачаються правилами, затверджуваними у встановленому порядку.
На трасах кабельних та повітряних ліній зв'язку і ліній радіофікації встановлюються охоронні зони з особливими умовами використання для підземних кабельних і повітряних ліній зв'язку і ліній радіофікації, розташованих поза населеними пунктами. В охоронних зонах передбачається необхідність отримання дозволу для різного роду робіт в охоронній зоні. Так, на всі види робіт, що зв'язані з розриттям грунту в охоронній зоні лінії зв'язку або лінії радіофікації (за винятком оранки на глибину не більше 0,3 метра) на земельних ділянках, що належать юридичним та фізичним особам, потрібно отримати письмовий дозвіл від підприємства, в підпорядкуванні якого знаходиться лінія зв'язку або лінія радіофікації. Письмовий дозвіл потрібно отримати також на будівельні, ремонтні та інші роботи.
Технічний персонал підприємств, що експлуатують лінії зв'язку і лінії радіофікації, мають право без перешкод проходити, а при ремонтних роботах і проїжджати на території охоронних зон незалежно від форми власності на землю.
В межах охоронних зон без письмового дозволу і присутності представників підприємств, що експлуатують лінії зв'язку і лінії радіофікації, всім юридичним і фізичним особам (в тому числі і земельним власникам) забороняється:
- здійснювати всякого роду будівельні, монтажні та вибухові роботи і земляні роботи (за винятком оранки на глибину не більше 0,3 метра);
- проводити геолого-знімальні, пошукові, геодезичні та інші роботи, які зв'язані з бурінням свердловин, шурфуванням, взяттям проб фунту, вибуховими роботами;
- здійснювати посадку дерев, утримувати худобу, складувати матеріали, палити вогнища, організовувати стрільбища;
- організовувати проїзди і стоянки автотранспорту, тракторів і механізмів.
Охоронні зони встановлюються також для охорони електричних мереж. Ці зони встановлюються: уздовж повітряних ліній електропередач в вигляді ділянки землі, обмеженої паралельними прямими, на відстані 2 м з кожної сторони від проекції крайніх проводів; уздовж підземних кабельних ліній електропередач у вигляді ділянки землі, обмеженої паралельними прямими на відстані 1 м з кожної сторони від крайніх кабелів, а при проходженні кабельних ліній в містах під тротуарами - на 0,6 м в сторону проїжджої частини вулиці.
В межах охоронних зон ліній електропередач без письмового дозволу організації, що експлуатує ці лінії, забороняється:
- виконувати будівельні, монтажні, вибухові та поливні роботи, садити та вирубувати дерева, обладнувати спортивні майданчики та майданчики для ігор, складувати корми, добрива, паливо та інші матеріали;
- організовувати проїзди для машин і механізмів, які мають висоту з грузом чи без грузу від поверхні дороги більше 4,5 м, а також стоянки автомобільного та іншого транспорту, машин та механізмів (в охоронних зонах повітряних ліній електропередач);
- виконувати земляні роботи на глибину більше 0,3 м і розрівнювати землю за допомогою бульдозерів, екскаваторів та інших машин (в охоронних зонах кабельних ліній електропередач).
§4. Землі для потреб оборони
Землями для потреб оборони визнаються землі, надані для розміщення та постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних Сил України, інших військових формувань та внутрішніх військ.
Землі надаються в користування військовим частинам для спеціальних цілей. Військова частина, яка одержала землю, зобов'язана використати її за прямим призначенням, визначеним актом відведення. Міністерство оборони не має права змінювати цільове призначення наданої земельної ділянки. Військовим частинам дозволено, за певних обставин, при умові, що це не зашкодить бойовій підготовці військ і збереженню військової таємниці, надавати сільськогосподарським підприємствам землі полігонів, аеродромів, та інших об'єктів для сінокосіння, випасу худоби, посівів сільськогосподарських культур. Таке використання має тимчасовий характер. Відводити зі складу земель спеціального призначення присадибні ділянки, городи, сади тощо не дозволяється.
Для землекористувачів військових частин встановлено на суміжних ділянках особливі режими обмеження землекористування: а) заборонений район - територія до 5 км навколо зовнішньої огорожі деяких військових складів. Земельні ділянки в межах забороненого району залишаються в користуванні сільськогосподарських підприємств, окремих громадян, але з певним обмеженням (забороняється ставити будь-які споруди, що можуть бути загрозою для складів); б) заборонна зона - територія з особливим режимом користування, зміст якого залежить від характеру об'єкта. Існує два види заборонних зон: 1) всередині земельних ділянок, зайнятих оборонними об'єктами; 2) на суміжних землекористуваннях (зовнішні оборонні зони).
Загальним обмеженням в межах зовнішніх оборонних зон є заборона ставити будь-які будівлі, споруди, провадити будь-які земельні роботи, прокладати електролінії, будувати во-допроводні і каналізаційні мережі, будувати чи знищувати шляхи і переправи, провадити чи знищувати насадження тощо.
Порядок надання земель для потреб оборони визначається законодавством України.
Розділ IV
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ПРИРОДООХОРОННОГО, ОЗДОРОВЧОГО, РЕКРЕАЦІЙНОГО ТА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
§1. Землі природоохоронного призначення
Поняття земель природоохоронного призначення. До земель природоохоронного призначення належать землі заповідників, національних, зоологічних і дендрологічних парків, парків-пам 'я-ток садово-паркового мистецтва, ботанічних садів, заказників (за винятком мисливських), заповідних урочищ, пам 'яток природи.
В склад земель природоохоронного значення включаються земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність. На цих землях проводяться заходи по збереженню та відновленню запасів певних природних ресурсів (лісів, рибних запасів, рослинного світу і т.п.) при суворому обмеженні і регламентуванні використання інших природних ресурсів
Основний принцип регулювання використання цих земель полягає в тому, що на природоохоронних землях допускається обмежена господарська діяльність за умови додержання встановленого на них режиму.
Правовий режим земель природоохоронного призначення. Заказники, пам'ятки природи, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва залежно від їх екологічної і наукової цінності можуть бути загальнодержавного або місцевого значення.
Залежно від походження, інших особливостей природних комплексів та об'єктів, що оголошуються заказниками чи пам'ятками природи, мети і необхідного режиму охорони:
- заказники поділяються на ландшафтні, лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, загальногеологічні, палеонтологічні та карсто-во-спелеологічні;
- пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.
Території природних заповідників, заповідні зони біосфер-них заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю народу України.
Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності народу України, так і в інших формах власності, передбачених законодавством України.
У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною перереєстрацією охоронного зобов'язання.
Завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного режиму та характеру функціонування природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків визначаються у положеннях про них, які затверджуються:
- Міністерством охорони навколишнього природного середовища України - щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;
- органами Міністерства охорони навколишнього природного середовища України на місцях - щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.
Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержавного значення є юридичними особами.
Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого значення та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства України можуть бути визнані юридичними особами.
Території та об'єкти, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську, а також історико-культурну цінність, підлягають комплексній охороні, порядок здійснення якої визначається положенням щодо кожної з таких територій чи об'єктів, яке відповідно до законодавства України про охорону пам'яток історії та культури затверджується Міністерством охорони навколишнього природного середовища України та Міністерством культури України.
На землях природоохоронного та історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.
Збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом:
- встановлення заповідного режиму;
- організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об'єктів;
- проведення комплексних досліджень з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;
- додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і проектно-планіровочної документації, землевпорядкування, лісовпорядкування, проведення екологічних експертиз;
- запровадження економічних важелів стимулювання їх охорони;
- здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму їх охорони та використання;
- встановлення підвищеної відповідальності за порушення режиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;
- проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;
- проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Території та об'єкти природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених законодавством України, можуть використовуватися:
- у природоохоронних цілях;
- у науково-дослідних цілях;
- в оздоровчих та інших рекреаційних цілях;
- в освітньо-виховних цілях;
- для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.
Заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів.
Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
Для забезпечення державного управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду можуть створюватися спеціальні підрозділи Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та його органів на місцях.
Управління природними заповідниками, біосферними заповідниками, національними природними парками, регіональними ландшафтними парками, а також ботанічними садами, дендрологічними парками і зоологічними парками загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями.
Спеціальні адміністрації можуть створюватися також для управління ботанічними садами, дендрологічними парками, зоологічними парками місцевого значення та парками-па-м'ятками садово-паркового мистецтва за рішенням органів, у віданні яких вони перебувають.
До складу спеціальної адміністрації по управлінню територіями та об'єктами природно-заповідного фонду входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування.
Управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється підприємствами, установами та організаціями, у віданні яких перебувають ці території та об'єкти.
Землі природних заповідників. Природні заповідники - природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами повністю вилучаються з господарського використання і надаються заповідникам у порядку, встановленому законодавства України.
Основними завданнями природних заповідників е збереження природних комплексів та об'єктів на їх території, проведення наукових досліджень і спостережень за станом навколишнього природного середовища, розробка на їх основі природоохоронних рекомендацій, поширення екологічних знань, сприяння у підготовці наукових кадрів і спеціалістів у галузі охорони навколишнього природного середовища та заповідної справи.
На природні заповідники покладається також координація і проведення наукових досліджень на територіях заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ у регіоні.
На території природних заповідників забороняється будь-яка господарська та інша діяльність, що суперечить цільовому призначенню заповідника, порушує природний розвиток процесів та явищ або створює загрозу шкідливого впливу на його природні комплекси та об'єкти, а саме:
- будівництво споруд, шляхів, лінійних та інших об'єктів транспорту і зв'язку, не пов'язаних з діяльністю природних заповідників, розведення вогнищ, влаштування місць відпочинку населення, стоянка транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін домашніх тварин, пересування механічних транспортних засобів, за винятком шляхів загального користування, лісосплав, проліт літаків та вертольотів нижче 2000 метрів над землею, подолання літаками звукового бар'єру над територією заповідника та інші види штучного шумового впливу, що перевищують установлені нормативи;
- геологорозвідувальні роботи, розробка корисних копалин, порущення ґрунтового покриву та гідрологічного режиму, руйнування геологічних відслонень, застосування хімічних засобів, усі види лісокористування, а також заготівля кормових трав, лікарських та інших рослин, квітів, насіння, очерету, випасання худоби, вилов і знищення звірів і птахів, порушення умов їх оселення, гніздування, інші види користування рослинним і тваринним світом, що призводять до порушення природних комплексів;
- мисливство, рибальство, інтродукція нових видів тварин і рослин, проведення заходів з метою збільшення чисельності окремих видів тварин понад допустиму науковооб-грунтовану ємкість угідь, збирання колекційних та інших матеріалів, за винятком матеріалів, необхідних для виконання наукових досліджень.
Для збереження і відтворення корінних природних комплексів, проведення науково-дослідних робіт та виконання інших завдань у природному заповіднику відповідно до проекту організації його території та охорони природних комплексів допускається:
- виконання відновлювадьних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів заповідника внаслідок антропогенного впливу - відновлення гідрологічного режиму, збереження та відновлення рослинних угруповань, що історично склалися, видів рослин і тварин, які зникають, тощо;
- здійснення протипожежних і санітарних заходів, що не порушують режиму заповідника; спорудження у встановленому порядку будівель та інших об'єктів, необхідних для виконання поставлених перед заповідником завдань; збір колекційних та інших матеріалів, виконання робіт, передбачених планами довгостроісових стаціонарних наукових досліджень, проведення екологічної освітньо-виховної роботи.
Землі національних природних парків. Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-досліднями установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об'єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.
Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об'єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому законодавством України.
До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів.
На національні природні парки покладається виконання таких основних завдань:
- збереження цінних природних та історико-культурних комплексів і об'єктів;
- створення умов для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об'єктів;
- проведення наукових досліджень природних комплексів та їх змін в умовах рекреаційного використання, розробка наукових рекомендацій з питань охорони навколишнього природного середовища та ефективного використання природних ресурсів;
- проведення екологічної освітньо-виховної роботи.
На території національних природних парків з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико-культурної та інших цінностей природних комплексів та об'єктів, їх особливостей встановлюється диференційований режим щодо їх охорони, відтворення та використання згідно з функціональним зонуванням:
- заповідна зона - призначена для охорони та відновлення найбільш цінних природних комплексів, режим якої визначається відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників;
- зона регульованої рекреації - в її межах проводяться короткостроковий відпочинок та оздоровлення населення, огляд особливо мальовничих і пам'ятних місць; у цій зоні дозволяється влаштування та відповідне обладнання турис-
тських маршрутів і екологічних стежок; тут забороняються рубки лісу головного користування, промислове рибальство й мисливство, інша діяльність, яка може негативно вплинути на стан природних комплексів та об'єктів заповідної зони;
- зона стаціонарної рекреації - призначена для розміщення готелів, мотелів, кемпінгів, інших об'єктів обслуговування відвідувачів парку;
- господарська зона - у її межах проводиться господарська діяльність, спрямована на виконання покладених на парк завдань, знаходяться населені пункти, об'єкти комунального призначення парку, а також землі інших землевласників та землекористувачів, включені до складу парку, на яких господарська діяльність здійснюється з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.
На території зони регульованої рекреації, стаціонарної рекреації та господарської зони забороняється будь-яка діяльність, яка призводить або може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку.
Землі заказників. Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів.
Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.
На території заказника обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник.
Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням заказника, проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заказником, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Землі пам'яток природи. Пам'ятками природи оголошуються окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у природному стані. Оголошення пам'яток природи провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.
На території пам'яток природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує збереженню або призводить до деградації чи зміни первісного їх стану.
Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених пам'ятками природи, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Землі заповідних урочищ. Заповідними урочищами оголошуються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані. Оголошення заповідних урочищ провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.
На території заповідних урочищ забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах, включених до їх складу, відповідно до вимог, встановлених для природних заповідників.
Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заповідними урочищами, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Землі ботанічних садів. Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої роботи.
Ботанічні сади загальнодержавного значення є науково-дослідними природоохоронними установами.
Ботанічним садам місцевого значення у встановленому порядку може бути надано статус науково-дослідної установи. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються ботанічним садам у порядку, встановленому законодавством України.
На території ботанічних садів забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню колекцій флори.
Землі дендрологічних парків. Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання.
Дендрологічні парки загальнодержавного значення є науково-дослідними природоохоронними установами.
Дендрологічним паркам місцевого значення у встановленому порядку може бути надано статус науково-дослідної установи.
Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються дендрологічним паркам у порядку, встановленому законодавством України.
На території дендрологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню дендрологічних колекцій.
На території дендрологічних парків може бути проведено зонування відповідно до вимог, встановлених для ботанічних садів.
Землі зоологічних парків. Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі.
Зоологічні парки загальнодержавного значення є природоохоронними культурно-освітніми установами.
Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються зоологічним паркам у порядку, встановленому законодавством України.
На території зоологічних парків забороняється діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню сприятливих умов для життя тварин цих парків.
На території зоологічних парків з метою забезпечення виконання поставлених перед ними завдань виділяються зони:
- експозиційна - призначена для стаціонарного утримання тварин і використання їх у культурно-пізнавальних цілях;
- наукова - у її межах проводиться науково-дослідна робота (відвідування зони дозволяється в порядку, що встановлюється адміністрацією парку);
- рекреаційна - призначена для організації відпочинку та обслуговування відвідувачів парку;
- господарська - зона, де розміщуються допоміжні господарські об'єкти.
Землі парків-пам'яток садово-паркового мистецтва. Парка-ми-пам'ятками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.
Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохоронними рекреаційними установами.
Оголошення парків-пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів.
На території парків-пам'яток садово-паркового мистецтва можуть проводитися наукові дослідження.
На території парків-пам'яток садово-паркового мистецтва забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню.
На території парків-пам'яток садово-паркового мистецтва забезпечується проведення екскурсій та масовий відпочинок населення, здійснюється догляд за насадженнями, включаючи санітарні рубки, рубки реконструкції та догляду з підсадкою дерев і чагарників ідентичного видового складу, замість загиблих, вживаються заходи щодо запобігання самосіву, збереження композицій із дерев, чагарників і квітів, трав'яних газонів.
Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.
Охоронні зони земель природно-заповідного фонду. Для забезпечення необхідного режиму охорони природних комплексів та об'єктів природних заповідників, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях установлюються охоронні зони.
В разі необхідності охоронні зони можуть установлюватися на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.
Розміри охоронних зон визначаються відповідно до їх цільового призначення на основі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.
Режим охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається з урахуванням характеру господарської діяльності на прилеглих територіях, на ос-нові оцінки її впливу на навколишнє природне середовище.
В охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, встановленому законодавством України.
Положення, що визначають режим кожної з охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду, затверджуються державними органами, які приймають рішення про їх виділення.
Охоронні зони територій та об'єктів природно-заповідного фонду враховуються під час розробки проектно-планіро-вочної та проектної документації.
§2. Землі оздоровчого призначення
До земель оздоровчого призначення належать земельні ділянки, що мають природні лікувальні фактори (мінеральні джерела, залежі лікувальної грязі, кліматичні та інші умови), сприятливі для організації профілактики та лікування.
Землі оздоровчого призначення підлягають особливій охороні. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати на природні лікувальні фактори цих земель.
Курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей. Території (акваторії), придатні для організації лікування і профілактики захворювань, а також відпочинку населення і володіють природніми лікувальними ресурсами (мінеральні джерела, лікувальні грязі, рапа лиманів і озер, лікувальний клімат, пляжі, інші природні об'єкти і умови), можуть бути віднесені до лікувально-оздоровчих місцевостей. Лікувально-оздоровчі місцевості і курорти виділяються в цілях їх раціонального використання і забезпечення збереження їх природних лікувальних ресурсів і оздоровчих властивостей.
Лікувально-оздоровча місцевість - територія, що має природні лікувальні ресурси і придатна для організації лікування і профілактики захворювань, а також для відпочинку населення.
Курорт - особливо охоронювана територія, що освоєна і використовується в лікувально-профілактичних цілях та має природні лікувальні ресурси і необхідні для їх експлуатації будівлі і споруди, включаючи об'єкти інфраструктури.
Для визнання території лікувально-оздоровчою місцевістю необхідна наявність певних умов. На території повинно знаходитись один або декілька унікальних природних лікувальних ресурсів, матись необхідний запас мінеральної води, лікувальних грязей, і достатні ресурси інших лікувальних факторів. Територія повинна мати площу, придатну і достатню для курортного будівництва, а також задовольняти екологічним і санітарно-епідемілогічним нормам і правилам, встановленим для особливо охоронюваних територій лікувально-оздоровчого призначення. На ній повинні бути джерела питного і технічного водопостачання і надійне енергозабезпечення, здатні задовольнити потреби майбутнього курорту.
Природні лікувальні ресурси надаються юридичним і фізичним особам для лікування і профілактики захворювань, а також в цілях відпочинку. Мінеральні води можуть використовуватись для промислового розливу. Надання лікувальних природних ресурсів для інших цілей як правило не допускається. В виключних випадках при наявності позитивного висновку екологічної і санітарно-епідемілогічної експертизи дозволяється використання природних лікувальних ресурсів для цілей, не пов'язаних з лікуванням, профілактикою і відпочинком населення, якщо це не зашкодить для курортно-рекреаційному потенціалу відповідних територій. Природні лікувальні ресурси надаються на підставі ліцензії в порядку, визначеному законодавством.
Родовища мінеральних вод, лікувальних грязей, а також інших природних лікувальних ресурсів розробляються у відповідності з ліцензією. На курортах, в курортних регіонах (районах) природні лікувальні ресурси розробляються спеціалізованими гідрогеологічними підприємствами і організаціями, що мають ліцензію на цей вид діяльності.
Об'єми добутих мінеральних вод, лікувальних грязей, а також інших корисних копалин, віднесених до категорії природних лікувальних ресурсів, лімітуються затвердженими промисловими категоріями запасу і термінами їх експлуатації. Технічні методи, які застосовуються при експлуатації вказаних природних лікувальних ресурсів, базуються на технологічних схемах їх розробки. Якість природних лікувальних ресурсів регламентується спеціальним медичним висновком, який визначає кондиційний вміст корисних і шкідливих для людини компонентів.
Технологія видобування, підготовки і використання мінеральних вод, лікувальних грязей, а також інших корисних копалин, віднесених до категорії природних лікувальних ресурсів, повинна гарантувати захист родовища від передчасного виснаження та забруднення і захисту корисних копалин від втрати лікувальних властивостей.
В випадку порушення правил використання природних лікувальних ресурсів право користування природніми лікувальними ресурсами може бути зупинене або обмежене. Зупинення і обмеження права користування природніми лікувальними ресурсами не звільняє винних осіб від інших видів відповідальності, передбачених законодавством.
Санаторно-курортним організаціям для лікувально-про-філактичних цілей надаються у відповідності з вимогами законодавства про природні ресурси земельні ділянки та інші природні ресурси. Забудова земель лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів ведеться з дотриманням правил, встановлених законодавством для відповідних робіт на вказаних особливо охоронюваних природних територіях.
Особливе значення для охорони природних лікувальних ресурсів, лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів має організація їх санітарної охорони.
З метою охорони природних лікувальних факторів земель оздоровчого призначення встановлюються округи санітарної охорони.
У межах цих округів забороняється передавати земельні ділянки у власність і надавати їх у користування, в тому числі в оренду, тим підприємствам, установам, організаціям і громадянам, діяльність яких є несумісною з охороною природних лікувальних властивостей та забезпеченням сприятливих умов для відпочинку населення.
Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законодавством України.
§3. Землі рекреаційного призначення
До земель рекреаційного призначення належать землі, призначені для організованого масового відпочинку і туризму населення. До них відносяться земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, кемпінгів, туристських баз, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристських станцій, парків, зелених зон навколо міст та інших населених пунктів, навчально-туристських стежок, маркірованих трас, дитячих і спортивних таборів, і розташовані поза землями оздоровчого призначення.
За межами міст та інших населених пунктів землі, зайняті лісопарками та іншими зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення, включаються до складу зеленої зони.
Навколо міст і промислових селищ виділяються приміські зелені зони, в тому числі лісопаркові захисні пояси, як території, що виконують захисні, санітарно-гігієнічні і рекреаційні функції.
На території рекреаційних зон забороняються:
а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню їх за цільовим призначенням;
б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.
Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законодавством України.
§4. Землі істерико-культурного призначення
До земель історико-культурного призначення належать землі історико-культурних заповідників, меморіальних парків, поховань, археологічних і архітектурних пам 'яток та архітектурно-ландшафтних комплексів.
Ці землі використовуються в особливому режимі. Вилучення земель історико-культурного призначення для потреб, що протирічать їх основному цільовому призначенню, та будь-яка діяльність, що не відповідає встановленому режиму, не допускається. У відповідності з законодавством окремі землі історико-культурного призначення можуть бути повністю вилучені з господарського використання, враховуючи землі, на яких і в яких розташовуються історико-культурні об'єкти, що підлягають дослідженню і консервації.
До об'єктів, які розташовуються на землях історико-культурного призначення, відносяться пам'ятники історії і культури. Пам'ятками історії та культури є споруди, пам'ятні місця і предмети, зв'язані з історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави, твори матеріальної і духовної творчості, які становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність.
Усі пам'ятки історії та культури, які знаходяться на території України, охороняються державою.
До пам'яток історії та культури належать:
- пам'ятки історії - будинки, споруди, пам'ятні місця і предмети, зв'язані з найважливішими історичними подіями в житті народу, розвитком суспільства і держави;
- пам'ятки археології - городища, кургани, залишки стародавніх поселень, укріплень, виробництв, каналів, шляхів, стародавні місця поховань, кам'яні скульптури, наскельні зображення, старовинні предмети, ділянки історичного культурного шару стародавніх населених пунктів;
- пам'ятки містобудування і архітектури - архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, вулиці, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів; споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, а також зв'язані з ними твори монументального, образотворчого, декоративно-прикладного, садово-паркового мистецтва, природні ландшафти.
До пам'яток історії та культури можуть бути віднесені й інші об'єкти, що становлять історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність.
Ансамблі і комплекси пам'яток історії та культури, які становлять особливу історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, можуть бути оголошені рішеннями Кабінетом Міністрів історико-культурними заповідниками, охорона яких здійснюється на підставі окремого про кожний з них положення.
Державний контроль за охороною і використанням пам'яток історії та культури здійснюється Радами народних депутатів, їх виконавчими органами та спеціально уповноваженими на те державними органами відповідно до законодавства.
Державний контроль за охороною і використанням пам'яток історії та культури має своїм завданням забезпечити виконання всіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, державними, кооперативними, іншими громадськими підприємствами, організаціями, установами і громадянами обов'язків щодо додержання встановленого порядку охорони, використання, обліку і реставрації пам'яток, а також інших правил, передбачених законодавством.
Охорона і використання пам'яток природи та інших об'єктів навколишнього природного середовища, зв'язаних з пам'ятками історії, археології, містобудування та архітектури, здійснюються державними органами охорони пам'яток за погодженням в необхідних випадках з іншими заінтересованими органами.
Пам'ятки історії та культури використовуються в цілях розвитку науки, освіти і культури та естетичного виховання. Використання пам'яток історії та культури в господарських і інших цілях допускається, якщо це не завдає шкоди схоронності пам'яток і не порушує їх історико-художньої цінності. Надання пам'яток історії та культури в користування державним підприємствам, організаціям, установам, а також іншим організаціям і особам для наукових, культурно-освітніх, туристських та інших цілей здійснюється в порядку і з додержанням умов, які визначаються законодавством.
Користування пам'ятками історії та культури здійснюється на підставі відповідних охоронних зобов'язань.
З метою забезпечення охорони пам'яток історії, археології, містобудування і архітектури, монументального мистецтва встановлюються охоронні зони, зони регулювання забудови і зони охоронюваного природного ландшафту в порядку, який визначається законодавством.
Зони охорони пам'яток історії та культури встановлюються виконавчими комітетами обласних, міських Рад народних депутатів за поданням відповідних державних органів охорони пам'яток. Зони охорони пам'яток історії та культури включаються в проекти планування, забудови і реконструкції відповідних міст та інших населених пунктів.
У межах зазначених зон забороняються провадження земляних, будівельних та інших робіт, а також господарська діяльність без дозволу відповідних органів охорони пам'яток. Проекти районного планування, генеральні плани міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів, проекти детальної планіровки та забудови повинні передбачати охоронні зони, зони регулювання забудови і зони охороню-ваного ландшафта. Проекти планування, забудови і реконструкції міст та інших населених пунктів, які мають пам'ятки історії, археології, містобудування і архітектури, монументального мистецтва, підлягають погодженню з відповідними органами охорони пам'яток.
Закон передбачає спеціальні заходи щодо забезпечення збереження пам'яток історії та культури при будівельних та інших роботах. Будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи, які можуть створювати загрозу для існування пам'яток історії та культури, провадяться тільки за погодженням з державними органами охорони пам'яток і після здійснення заходів, що забезпечують схоронність пам'яток. Проекти будівельних, меліоративних, шляхових та інших робіт повинні передбачати заходи, що забезпечують схоронність пам'яток історії та культури, і бути погодженими з державними органами охорони пам'яток.
Підприємства, організації, установи в разі виявлення в процесі ведення робіт археологічних та інших об'єктів, які мають історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність, зобов'язані повідомити про це державний орган охорони пам'яток і зупинити дальше ведення робіт.
Заходи щодо забезпечення схоронності пам'яток історії та культури при провадженні будівельних, меліоративних, шляхових та інших робіт організуються і координуються відповідними державними органами охорони пам'яток. Зазначені заходи включають виявлення пам'яток, їх дослідження і фіксацію, передачу речових знахідок в музеї або інші спеціальні сховища, а також інші необхідні роботи, які провадяться за вказівкою державних органів охорони пам'яток.
Державні органи охорони пам'яток мають право зупиняти будівельні, меліоративні, шляхові та інші роботи у разі виникнення в процесі проведення цих робіт небезпеки для пам'яток історії та культури або порушення правил їх охорони.
До числа обмежень, які зв'язані з забезпеченням охорони пам'ятників історії і культури, відноситься право виконавчих органів державної влади і органів місцевого самоврядування обмежувати або забороняти рух транспортих засобів, самохідних машин та механізмів по шляхах, що пролягають через зони охорони пам'яток історії та культури, якщо створюється загроза для існування пам'яток.
Особливі вимоги пред'являються до ведення розкопок і розвідок пам'яток археології. Така діяльність допускається тільки при наявності дозволів (відкритих листів), що видаються і реєструються у встановленому порядку. Організації і громадяни, які здійснюють археологічні роботи, зобов'язані забезпечити схоронність пам'яток.
Розділ V
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ЛІСОВОГО ФОНДУ
§1. Поняття та загальна характеристика правового режиму земель лісового фонду
Поняття земель лісового фонду. Землі лісового фонду займають значну територію нашої країни. Основне їх цільове призначення - використання як засіб виробництва в лісовому господарстві. Земельне законодавство розглядає землі лісового фонду як самостійну категорію по відношенню до лісового фонду.
Використання і охорона лісів знаходиться в прямій залежності від стану земель даної категорії. В свою чергу, експлуатація лісових ресурсів впливає на стан земель лісового фонду. Відносини, пов'язані з використанням земель лісового фонду, є різновидністю земельних відносин і регулюються земельним і лісовим законодавством.
Відповідно до Земельного кодексу землями лісового фонду визнаються землі, вкриті лісом, а також не вкриті лісом, але надані для потреб лісового господарства.
В Лісовому кодексі землі лісового фонду поділяються на:
а) лісові:
- вкриті лісовою (деревною і чагарниковою) рослинністю;
- не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі тощо), зайняті лісовими шляхами, просіками, протипожежними розривами;
б) нелісові:
- зайняті спорудами, пов'язаними з веденням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продуктопро-водів та підземними комунікаціями тощо;
- зайняті сільськогосподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства);
- зайняті болотами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для потреб лісового господарства.
Землі лісового фонду є самостійною правовою категорією, самостійним об'єктом правового регулювання по відношенню до такої категорії, як лісовий фонд. Відносини, пов'язані з використанням земель лісового фонду, є різновидністю земельних відносин, як предмета земельного права. В силу цього всі норми, які регулюють відносини з приводу земель лісового фонду, носять земельно-правовий характер, незалежно від того містяться вони в земельному законодавстві чи в лісовому кодексі. Земельне законодавство визначає загальні положення, що відносяться до регулювання використання і охорони земель лісового фонду, а лісове - відображає специфіку регулювання цих відносин. Беручи до уваги цільове призначення земель лісового фонду, їх правовий режим закріплюється в земельному і лісовому законодавстві.
Загальна характеристика правового режиму земель лісового фонду. Специфічні властивості лісу як природного ресурсу визначають особливості правового регулювання земель лісового фонду. Для правильного розуміння цього правового регулювання необхідно дати коротку характеристику правового режиму лісів.
Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд.
До лісового фонду належать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.
До лісового фонду не належать:
- усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів;
- окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках.
Ліс - один із основних елементів оточуючого людину природного середовища. З біологічної точки зору він являє собою складний комплекс, в якому нерозривно взаємнопов'я-зані деревинна, кущова та трав'яниста рослинність, тваринний світ, грибна флора, фунт і мікроклімат. Корисність лісу для суспільства полягає в тому, що він є джерелом деревини та деяких інших видів природної сировини, служить оздоровчо-санітарним та природно-стабілізуючим фактором всесвітнього значення.
Ліс - це сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище.
Корисними властивостями лісів є їх здатність зменшувати вплив негативних природних явищ, захищати грунти від ерозії, регулювати стік води, попереджувати забруднення навколишнього природного середовища і очищати його, сприяти оздоровленню населення та його естетичному вихованню.
Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і виробництва.
Лісові ресурси за своїм значенням поділяються на лісові ресурси державного і місцевого значення.
До лісових ресурсів державного значення належать деревина від рубок головного користування і живиця.
До лісових ресурсів місцевого значення належать лісові ресурси, не віднесені до ресурсів державного значення.
Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають державному обліку та охороні.
Для ведення лісового господарства важливе значення мають такі поняття, як група лісів і категорія захисності лісів. У відповідності з економічним, екологічним і соціальним значенням лісового фонду, функціями, які він виконує, проводиться поділ лісового фонду за групами лісів і розмежування лісів за категоріями захисності.
Лісове законодавство виділяє ліси першої та другої групи. Основна ціль такого поділу полягає в тому, щоб визначити режим заготівлі деревини і забезпечити охорону найбільш цінних лісів, які мають важливе природоохоронне значення. В залежності від груп і категорій захищенності лісів встановлюється порядок ведення лісового господарства в них, використання лісового фонду, а також порядок вилучення ділянок лісового фонду. Віднесення лісів до відповідної групи визначає використання тих чи інших видів і способів вирубки, ширини просік і т.п.
До першої групи належать ліси, що виконують переважно природоохоронні функції.
Залежно від переваг виконуваних ними функцій ліси першої групи належать до таких категорій захисності:
- водоохоронні (смуги лісів вздовж берегів річок, навколо озер, водоймищ та інших водних об'єктів, включаючи смуги лісів, що захищають нерестовища цінних промислових риб, а також захисні лісові насадження на смугах відводу каналів);
- захисні (ліси протиерозійні, приполонинні, захисні смуги лісів вздовж залізниць, автомобільних доріг міжнародного, державного та обласного значення, особливо цінні лісові масиви, державні захисні лісові смуги, байрачні ліси, степові переліски та інші ліси степових, лісостепових, гірських районів, які мають важливе значення для захисту навколишнього природного середовища). До цієї категорії належать також полезахисні лісові смуги, захисні лісові насадження на смугах відводу залізниць, захисні лісові насадження на смугах відводу автомобільних доріг;
- санітарно-гігієнічні та оздоровчі (ліси населених пунктів, ліси зелених зон навколо населених пунктів і промислових підприємств, ліси першого і другого поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання та ліси зон округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих територій).
До першої групи належать також ліси на територіях природно-заповідного фонду (заповідники, національні природні парки, пам'ятки природи, заповідні урочища, регіональні ландшафтні парки, ліси, що мають наукове або історичне значення, лісоплодові насадження і субальпійські деревні та чагарникові угруповання.
До другої групи належать ліси, що поряд з екологічним мають експлуатаційне значення, і для збереження захисних функцій, безперервності та невиснажливості використання яких встановлюється режим обмеженого лісокористування.
Під час поділу лісів на групи та віднесення до категорій захисності. визначаються межі земель, зайнятих лісами кожної групи та категорії захисності. Порядок ведення господарства залежно від груп лісів і категорій захисності, використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт визначається Кабінетом Міністрів України.
У лісах першої та другої груп можуть бути виділені особливо захисні земельні ділянки лісового фонду з режимом обмеженого лісокористування.
Поділ лісів на групи та віднесення до категорій захисності, переведення лісів з однієї групи до іншої, а також виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду провадиться, виходячи з народногосподарського призначення лісів, їх місцерозташування та виконуваних ними функцій.
Переведення лісів з однієї групи до іншої та віднесення їх до категорій захисності у зв'язку з будівництвом великих господарських об'єктів здійснюється до початку цього будівництва.
Межі лісового фонду визначаються шляхом відмежування земель лісового фонду від інших земель. Включення земель в склад лісового фонду і їх вилучення з нього здійснюється в порядку, передбаченому лісовим та земельним законодавством.
В залежності від групи лісів і категорії захисності лісів встановлюється порядок ведення господарства в них, режим використання лісів і відповідних земель, а також порядок вилучення земель лісового фонду для державних і суспільних потреб. В зв'язку з цим важливе значення для забезпечення збереження лісів має визначення порядку переведення лісових земель в нелісові.
Переведення лісових земель до нелісових для використання у цілях, не пов'язаних із веденням лісового господарства, використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, провадиться за рішенням органів, які надають ці землі у користування відповідно до земельного законодавства.
Переведення лісових земель до інших категорій провадиться за згодою відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя.
Переведення лісових земель до нелісових у цілях, пов'язаних із веденням лісового господарства, спеціальним використанням лісових ресурсів і користуванням земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, здійснюється з дозволу відповідних державних органів лісового господарства Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя за погодженням з відповідними державними органами охорони навколишнього природного середовища.
Важливий елемент правового режиму земель лісового фонду - право власності на ці землі.
Відповідно ст. 6 Лісового кодексу усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Верховна Рада України делегує свої повноваження щодо розпорядження лісами відповідним Радам народних депутатів, що визначені законодавством. Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному Земельним та Лісовим кодексами. Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку, визначеному законодавством України.
У постійне користування земельні ділянки лісового фонду надаються спеціалізованим лісогосподарським підприємствам, іншим підприємствам, установам, організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи для ведення лісового господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт в порядку, передбаченому Лісовим кодексом.
У постійне користування для цієї ж мети окремі земельні ділянки лісового фонду площею до п'яти гектарів, якщо вони входять до складу угідь селянських (фермерських) господарств, можуть також надаватися громадянам із спеціальною підготовкою.
Право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею.
У тимчасове користування за погодженням з постійними лісокористувачами земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним особам та громадянам для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт.
Тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду може бути: короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до двадцяти п'яти років.
Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду оформляється договором.
Форма договору на право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду, в тому числі на умовах оренди, і порядок його реєстрації встановлюються Кабінетом Міністрів України.
У тимчасове користування земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися на умовах оренди.
Умови оренди визначаються за згодою сторін у договорі.
Орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельних ділянок лісового фонду після закінчення строку його дії.
§2. Право лісокористування
Поняття права лісокористування. Ліси є джерелом заготівлі деревини - сировини для виробництва різної продукції. Поряд з цим в лісах ведеться заготівля різної недеревинної продукції: живиці, різних смол, ефірних масел, технічної і лікарської сировини, грибів, горіхів, меду та інших харчових продуктів. Ліси - середовище проживання диких тварин і птахів, в них ведеться мисливське господарство. Одночасно ліси виконують важливі екологічні функції, які підтримують умови життя в біосфері.
Еколого-економічна характеристика лісу унікальна. При умові ведення розумного господарства його можливо використовувати одночасно в різних необхідних суспільству цілях: заготовляти деревину, здійснювати побічне лісокористування, використовувати в культурно-оздоровчих цілях і т.п.
Право користування лісом - центральний інститут лісового права. Право лісокористування являє собою сукупність правових норм, які встановлюють умови і порядок багатоцільового використання лісів, їх збереження і відновлення, права і обов'яз-ки лісокористувачів, виходячи з інтересів суспільства в отриманні деревинної і недеревинної лісової продукції, використання інших корисних властивостей лісу і забезпечення охорони ото-чуючого середовища.
Лісокористування здійснюється з додержанням наступних основних вимог:
- забезпечення неперервного, невичерпного і раціонального використання лісів для задоволення потреб економіки, населення в лісових ресурсах;
- збереження та посилення водоохоронних, захисних та інших функцій лісів в цілях охорони здоров'я громадян, покращення оточуючого природнього середовища і розвитку економіки;
- встановлення порядку лісокористування в залежності від значення лісів і функцій, які вони виконують, їх місцерозта-шування, природних і економічних умов;
- забезпечення умов для відновлення лісів;
- платність лісовикористання;
- додержання науково обгрунтованих норм лісокористу-вання.
Право лісокористування має суворо цільовий характер. Забороняється використання ділянок лісового фонду і ділянок, які не входять в лісовий фонд, в цілях і засобами, які проти-річать вимогам лісового господарства.
Втручання органів державної влади в діяльність лісокористувачів по використанню ділянок лісового фонду і ділянок, які не входять в лісовий фонд, не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавством. В Лісовому кодексі встановлені вимоги, при дотриманні яких допускається здійснення права користування лісом. Одна з них - ліцензування діяльності, яка зв'язана з використання лісів.
Права і обов'язки лісокористувачів. В Лісовому кодексі сформульовані права і обов'язки лісокористувачів при користуванні лісовим фондом. Кодекс визначає, що лісокористування є постійним і тимчасовим.
Постійні лісокористувачі мають право:
1) на ведення у встановленому порядку лісового господарства;
2) на першочергове спеціальне використання у встановленому порядку лісових ресурсів, користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт;
3) власності на заготовлену продукцію і доходи від її реалізації (крім доходів від реалізації продукції, одержаної від догляду за лісом та інших лісогосподарських заходів);
4) здійснювати у встановленому законодавством порядку будівництво доріг, лісових складів, пожежно-хімічних станцій, господарських приміщень та інших об'єктів, необхідних для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів.
Тимчасові лісокористувачі мають право:
1) здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів, користуватися земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт відповідно до умов договору;
2) за погодженням з Радами народних депутатів, які надали їм у користування земельні ділянки лісового фонду та постійними лісокористувачами, у встановленому законодавством порядку прокладати дороги, обладнувати лісові склади, стоянки для автотранспорту, зводити господарські будівлі та споруди для зберігання і первинної обробки заготовленої сировини тощо.
Ці права мають загальний характер і вони конкретизуються в залежності від виду лісокористування.
Конкретні права лісокористувача фіксуються в ліцензії, лісорубному білеті, ордері, лісовому білеті. В цих документах визначені об'єм, терміни і види користування лісом, які дозволені лісокористувачу.
Права лісокористувачів охороняються законом і можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених законодавчими актами.
Втручання в діяльність лісокористувачів з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами. На землекористувачів покладається певне коло загальних обов'язків, які, як і права, конкретизуються в залежності від виду лісокористування. Характер обов'язків, які покладаються на лісокористувачів, багатоманітний. Один з головних обов'язків - дотримання вимог законодавства і умов, на яких вони користуються лісом.
Постійні лісокористувачі зобов'язані:
1) забезпечувати відтворення, охорону, захист і підвищення родючості грунтів, продуктивності лісових насаджень і посилення їх корисних властивостей, виконувати інші вимоги законодавства щодо ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів;
2) дотримуватись науково обгрунтованих норм і порядку спеціального використання деревних та інших ресурсів лісу та користування земельними ділянками лісового фонду;
3) вести лісове господарство, здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів та користуватися земельними ділянками лісового фонду способами, які б забезпечували збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для їх охорони, захисту, використання та відтворення;
4) виконувати роботи, пов'язані з відведенням у натурі земельних ділянок лісового фонду для спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт;
5) вести первинний облік лісів;
6) забезпечувати охорону рідкісних видів рослин і тварин, рідкісних рослинних угруповань відповідно до природоохоронного законодавства;
7) своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів;
8) не порушувати законні права тимчасових лісокористу-вачів.
Тимчасові лісокористувачі зобов'язані:
1) забезпечувати користування земельними ділянками лісового фонду відповідно до умов їх надання;
2) вести роботи способами, які б забезпечували збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створювали сприятливі умови для відновлення насаджень, охорони, захисту, використання та відтворення лісів, охорони рідкісних видів флори і фауни;
3) своєчасно вносити плату за спеціальне використання лісових ресурсів;
4) не порушувати права інших лісокористувачів;
5) виконувати інші вимоги щодо регулювання порядку використання лісових ресурсів, встановлені законодавством України.
Підстави виникнення, зміни і припинення права лісокористування. Право користування ділянками лісового фонду та право користування ділянками лісів, які не входять в лісовий фонд, виникають:
- з актів державних органів;
- з договорів;
- з судових рішень;
- за іншими підставами, передбаченими Лісовим кодексом.
Право користування ділянками лісового фонду виникає з моменту державної реєстрації договорів оренди ділянки лісового фонду, отримання лісорубного білета, ордера або лісового білета.
Припинення права лісокористування можливе у випадках, передбачених законодавством. Постійне користування земельними ділянками лісового фонду припиняється у випадках і порядку, передбачених Земельним кодексом України.
Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду припиняється в разі:
1) добровільної відмови від користування земельними ділянками лісового фонду;
2) закінчення строку, на який було надано право користування земельними ділянками лісового фонду;
3) припинення діяльності лісокористувачів, яким було надано право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду;
4) невикористання у встановлені строки лісових ресурсів, порушення правил користування земельними ділянками лісового фонду або використання їх не за призначенням;
5) користування земельними ділянками лісового фонду та спеціального використання лісових ресурсів способами, які негативно впливають на стан і відтворення лісів, призводять до погіршення навколишнього природного середовища на наданих для користування земельних ділянках лісового фонду та за їх межами;
6) систематичного невнесення у встановлені строки плати за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду;
7) вилучення у встановленому порядку наданої земельної ділянки лісового фонду.
Припинення права тимчасового користування земельною ділянкою лісового фонду провадиться Радою народних депутатів, яка її надавала, а в разі незгоди тимчасових лісокористувачів, - у судовому порядку.
Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші випадки припинення права тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду.
Право загального лісокористування громадян. У порядку загального використання лісових ресурсів громадяни мають право вільно перебувати в лісах, безкоштовно збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, інші плоди, гриби, інші харчові лісові ресурси, брати участь в культурно-оздоровчих, туристичних та спортивних заходах, крім випадків, передбачених законодавчими актами.
На відміну від порядку надання лісів в користування на підставі договорів або адміністративних актів для здійснення права загального лісокористування не потрібно дозволу. Але громадяни повинні дотримуватись ряду встановлених вимог. Так, забороняється збір і заготівля громадянами дикорослих рослин і грибів, які занесені в Червону книгу України. Громадяни зобов'язані виконувати вимоги пожежної безпеки у лісах, не допускати поломки, рубки дерев та кущів, пошкодження лісових культур, забруднення лісів, а також інші вимоги законодавства.
Лісовий кодекс допускає можливість обмеження права загального лісокористування. Перебування громадян в лісах, збір дикорослих плодів, ягід, горіхів, грибів, інших харчових лісових ресурсів, лікарських рослин може бути обмежене в порядку, визначеному законодавством, в тому числі в цілях пожежної безпеки лісів, а в державних природних заповідниках, національних парках, природних парках і на особливо охоронюваних територіях - в зв'язку з встановленим на них режимом лісокористування.
Види права лісокористування. Лісовий кодекс не виділяє якого-небудь пріоритетного виду права лісокористування. Цінність лісів визначається не тільки тим запасом деревини, який знаходиться на них, а і всім комплексом функцій, які він виконує, в тому числі екологічних: водоохоронних, кліма-торегулюючих, санітарно-гігієнічних, рекреаційних та ін. В основу класифікації видів права лісокористування покладена роль лісів, які використовуються як ресурси природи. Ця роль виражається в значенні лісів як джерела деревини, ресурсів іншого природнього походження та інших специфічних корисних властивостей.
Види права лісокористування класифікуються наступним шляхом:
- використання деревинних ресурсів лісу (заготівля деревини, заготівля живиці, заготівля другорядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо);
- використання інших рослинних ресурсів лісу (побічне лісокористування: сінокосіння, випас худоби, розміщення пасік, заготівля соків, заготівля і збір дикорослих плодів, ягід, горіхів, грибів, інших харчових лісових ресурсів та інших видів побічного лісокористування);
- використання лісового середовища для відтворення ре-рурсів тваринного походження (користування лісом для потреб мисливського господарства);
- використання інших корисних властивостей лісів (користування лісовим фондом в науково-дослідних, культурно-оздоровчих, туристичних і спортивних цілях).
Використання лісів можливе як з вилученням лісових ресурсів, так і без їх вилучення. Ділянка лісового фонду може надаватися для здійснення одного або декількох видів лісокористування одному або кільком лісокористувачам.
Порядок заготівлі деревини. Заготівля деревини у порядку спеціального використання здійснюється під час рубок головного користування, що проводяться в стиглих деревоста-нах. У виняткових випадках проведення цих рубок може про-вадитись в пристигаючих деревостанах у лісах другої групи в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.
Деревина заготовляється також при інших видах рубок. Так до рубок проміжного користування відносяться: рубки, пов'язані з веденням лісового господарства (рубки догляду за лісом, санітарні рубки, рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних молодняків і похідних деревостанів, прокладанням просік, створенням протипожежних розривів тощо, лісовідновні рубки в деревостанах, що втрачають захисні, водоохоронні та інші корисні властивості), інші рубки (розчищення земельних ділянок лісового фонду, вкритих лісовою рослинністю, у зв'язку з будівництвом гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо).
У лісах другої групи проводяться всі види рубок способами, що спрямовані на поліпшення породного складу і продуктивності лісів, відновлення господарсько-цінних деревних порід, збереження екологічних властивостей лісів і на ефективне використання їх деревних ресурсів.
У лісах першої групи проводяться всі види рубок способами, що спрямовані на поліпшення лісового середовища, породного складу і якості лісів, на своєчасне й раціональне використання стиглої деревини та посилення захисних, водоохоронних й інших корисних властивостей лісів.
У лісах першої та другої зон округів санітарної охорони курортів і лікувально-оздоровчих зон, першого і другого поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання, лісах, що мають наукове або історичне значення (включаючи генетичні резервати), лісах населених пунктів, лісопаркових частинах зелених зон, лісоплодових насадженнях, державних лісових смугах, протиерозійних і приполонинних лісах, особливо цінних лісових масивах і субальпійських деревно-чагарникових угрупованнях, а також полезахисних лісових смугах, захисних лісових насадженнях на смугах відводу залізниць, захисних лісових насадженнях на смугах відводу автомобільних шляхів, захисних лісових насадженнях на смугах відводу каналів допускаються тільки рубки догляду, санітарні рубки, рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних мо-лодняків і похідних деревостанів, прокладанням просік, створенням протипожежних розривів, лісовідновні рубки - в деревостанах, що втрачають захисні, водоохоронні та інші природні властивості, а також інші рубки (розчищення земельних ділянок лісового фонду, вкритих лісовою рослинністю, у зв'язку з будівництвом у встановленому порядку гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо).
У лісах заповідників, заповідних і рекреаційних зон національних природних і регіональних ландшафтних парків, пам'яток природи, заповідних урочищ, у виняткових випадках можуть проводитись санітарні рубки, рубки, пов'язані з реконструкцією малоцінних деревостанів та влаштування протипожежних розривів, лише на підставі наукового обгрунтування і погодження з Міністерством охорони навколишнього природного середовища України.
У смугах лісів, що захищають нерестовища цінних промислових риб, лісах зон традиційної господарської діяльності і господарських зон національних природних парків, у лісах регіональних ландшафтних парків, а також у гірських лісах рубки проводяться способами, що спрямовані на збереження захисних, протиерозійних, водорегулюючих та інших корисних властивостей лісів.
В собливо захисних ділянках лісу може бути повністю або частково заборонено застосування окремих видів і способів рубок.
Правила рубок лісу затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Заготівля живиці. Заготівля живиці здійснюється шляхом підсочки стиглих хвойних деревостанів, які після закінчення строків підсочки плануються до рубки, а також пристигаючих деревостанів, які до строку закінчення підсочки підлягатимуть рубці.
До закінчення строків підсочки у хвойних деревостанах, призначених для заготівлі живиці, рубки головного користування забороняються. Вирубування цих деревостанів до їх підсочки, а також дострокове вилучення їх з підсочки може допускатися, як виняток, лише у випадках, передбачених законодавством.
Правила заготівлі живиці, а також зони обов'язкової підсочки деревостанів визначаються Кабінетом Міністрів України.
Заготівля другорядних лісових матеріалів та побічне користування лісом. Законодавством встановлюється спеціальний порядок раціонального використання другорядних лісових матеріалів, невиснажливого здійснення побічних лісових користувань для задоволення потреб населення і виробництва в лісових ресурсах і є обов'язковим для виконання всіма постійними і тимчасовими лісокористувачами.
Зазначені лісові ресурси використовуються в порядку спеціального і загального використання.
Заготівля другорядних лісових матеріалів та здійснення побічних лісових користувань (включаючи спеціально створені для цього насадження) для потреб виробничої та комерційної діяльності відносяться до спеціального використання, провадяться за плату на підставі спеціального дозволу - лісового квитка і тільки у межах відведених земельних ділянок лісового фонду.
Збір громадянами у лісах дикорослих трав'янистих рослин, квітів, грибів, ягід, горіхів та інших плодів для власного споживання належить до загального використання лісових ресурсів і провадиться безкоштовно.
До другорядних лісових матеріалів відноситься заготівля пнів, лубу, кори, деревної зелені.
До побічних лісових користувань належать:
випасання худоби, розміщення пасік, заготівля сіна, деревних соків, збирання і заготівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин і технічної сировини, лісової підстилки та очерету.
Заготівля другорядних лісових матеріалів і побічні лісові користування повинні здійснюватися способами та у терміни, що виключають можливість заподіяння шкоди лісу.
Порядок користування лісом в науково-дослідних, культурно-оздоровчих, туристичних та спортивних цілях. Право на тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт надається юридичним і фізичним особам відповідними місцевими Радами народних депутатів за погодженням з постійними лісокористувачами.
Науково-дослідні роботи на ділянках лісового фонду здійснюються відповідними організаціями безкоштовно. Особливістю регулювання даного виду лісокористування є те, що для проведення науково-дослідних робіт відповідним лісо-користувачам можуть виділятися земельні ділянки лісового фонду, на яких може бути обмежено або повністю заборонено спеціальне використання лісових ресурсів, якщо це суперечить цілям науково-дослідних робіт.
Користувачі ділянками лісового фонду для науково-дослідних цілей мають право самостійно визначати структуру організації користування лісовим фондом в науково-дослідних цілях, проводити будь-які заходи, необхідні для підготовки і здійснення наукових дослідів та експериментів, забезпечуючи безпеку людей, збереження лісу і відвернення негативного впливу на оточуюче природне середовище.
Користування земельними ділянками лісового фонду в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо збереження лісового середовища і природних ландшафтів та з додержанням правил архітектурного планування приміських зон і санітарних вимог.
На ділянках лісового фонду, що використовуються в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях, лісокористувачі здійснюють роботи щодо їх благоустрою при умові збереження лісів і природних ландшафтів, з дотриманням правил пожежної безпеки і санітарних норм.
Установи та підприємства відпочинку та туризму, розташовані на території лісового фонду, користуються ділянками лісового фонду на платній основі.
Порядок користування земельними ділянками лісового фонду в науково-дослідних, в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях встановлюється Кабінетом Міністрів України.
§3. Державне управління в галузі використання, охорони, захисту та відтворення лісів і земель лісового фонду
Система органів управління. Важливе значення для забезпечення раціонального використання та охорони лісів та земель лісового фонду має організація державного управління в цій області. В основі класифікації органів, які здійснюють державне управління в даній сфері, лежить об'єм і характер їх компетенції. В зв'язку з цим прийнято розрізняти органи виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції.
Виконавчими органами державної влади загальної компетенції, які здійснюють державне управління в галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів є Кабінет Міністрів України, Уряд Республіки Крим, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України та його органи на місцях, спеціально уповноважені державні органи лісового господарства, місцеві органи державної виконавчої влади та інші органи відповідно до законодавства України.
До відання Кабінету Міністрів України у галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів належить:
1) здійснення державного контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів;
2) визначення порядку діяльності органів державної виконавчої влади щодо організації охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
3) встановлення порядку поділу лісів на групи, віднесення до категорій захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду;
4) встановлення лімітів спеціального використання лісових ресурсів державного значення;
5) встановлення порядку і нормативів плати за спеціальне використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду;
6) затвердження Правил відпуску деревини на пні, рубки лісу, відтворення, охорони і захисту лісів, догляду за лісом, заготівлі технічної та лікарської сировини, інших продуктів лісу, а також користування земельними ділянками лісового фонду;
7) забезпечення розробки комплексних державних та регіональних програм у галузі охорони, захисту і відтворення лісів, підвищення їх продуктивності та раціонального використання;
8) прийняття рішень про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ і організацій в порядку, передбаченому законодавчими актами, в разі порушення ними лісового законодавства;
9) вирішення інших питань у галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів.
Спеціально уповноваженими державними органами лісового господарства є Комітет лісового господарства України та його органи на місцях.
До відання Комітету лісового господарства України у галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів належить:
1) державне управління і контроль у галузі ведення лісового господарства у всіх лісах, здійснення єдиної технічної політики, впровадження в лісогосподарське виробництво досягнень науки, техніки, технології і передового досвіду;
2) визначення основних положень, організація лісовпорядкування, ведення державного лісового кадастру, обліку лісів;
3) організація ведення лісового господарства, включаючи питання охорони, захисту, раціонального використання лісових ресурсів та відтворення лісів;
4) розробка норм, правил та інших нормативних документів у галузі охорони, захисту, використання та відтворення лісів;
5) координація роботи науково-дослідних установ у галузі ведення лісового господарства;
6) розробка та організація виконання комплексних державних і регіональних програм у галузі охорони, захисту лісів, підвищення їх продуктивності, раціонального використання та відтворення;
7) здійснення міжнародного співробітництва в галузі лісового господарства;
8) встановлення сезонних строків початку і закінчення заготівлі другорядних лісових матеріалів і здійснення побічних лісових користувань;
9) вирішення інших питань у галузі управління і контролю за охороною, захистом, використанням та відтворенням лісів у межах своєї компетенції.
Нормативні акти Комітету лісового господарства України, видані відповідно до його компетенції, є обов'язковими для інших центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, а також підприємств, установ, організацій та громадян.
Лісовпорядкування. Лісовпорядкування включає систему державних заходів, спрямованих на забезпечення ефективної охорони і захисту, раціональне використання, підвищення продуктивності лісів та їх відтворення, оцінку лісових ресурсів, а також підвищення культури ведення лісового господарства.
Лісовпорядкування на всій території України проводиться державними лісовпорядними службами за кошти державного бюджету і за єдиною системою в порядку, встановленому Комітетом лісового господарства України за погодженням з Міністерством охорони навколишнього природного середовища.
Під час лісовпорядкування здійснюються:
- визначення меж і внутрігосподарська організація території лісового фонду, що перебуває у користуванні постійних лісокористувачів;
- виконання топографо-геодезичних робіт і спеціального картографування лісів;
- інвентаризація лісового фонду з визначенням породного і вікового складу деревостанів, їх стану, якісних і кількісних характеристик лісових ресурсів;
- виявлення деревостанів, що потребують рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, заходи щодо відновлення лісів і лісорозведення, меліорації, охорони та захисту лісів тощо, а також визначення порядку і способів проведення цих робіт;
- обгрунтування поділу лісів на групи і віднесення їх до категорій захисності;
- обчислення розрахункової лісосіки, обсягів рубок, пов'язаних з веденням лісового господарства, та обсягів використання інших видів лісових ресурсів.
- визначення обсягів робіт щодо відновлення лісів і лісорозведення, охорони лісів від пожеж, захисту від шкідників і хвороб, а також інших лісогосподарських робіт;
- лісобіологічні та інші обстеження і дослідження;
- авторський нагляд за здійсненням розроблених під час лісовпорядкування заходів, а також інші лісовпорядні дії.
§4. Правове регулювання відновлення лісів та лісорозведення
Загальна характеристика. Цілі відновлення лісів- своєчасне відтворення лісів на непокритих лісом землях, покращення складу лісів, збільшення продуктивності лісів, забезпечення раціонального використання земель лісового фонду. Лісорозведення являє собою створення лісів на нелісних землях, скорочення непродуктивних земель лісового фонду, створення захисних насаджень на землях, які не входять в лісовий фонд.
Використання ділянок лісового фонду, ведення лісового господарства повинні забезпечувати підвищення продуктивності лісів. Підвищення продуктивності лісів здійснюється шляхом застосування системи науково обгрунтованих рубок, відтворення лісів, створення та ефективне використання постійної лісонасіннєвої бази на селекційно-генетичній основі, нагляд за лісами та проведення інших лісогосподарських робіт.
Організація відтворення лісів та лісорозведення. Заходи щодо відновлення лісів і лісорозведення здійснюються постійними лісокористувачами.
На землях, що були вкриті лісовою рослинністю (зруби, згарища і т.ін.), здійснюється відновлення лісів, а на інших, призначених для створення лісів, землях, насамперед непридатних для використання в сільському господарстві (яри, балки, піски тощо), - лісорозведення.
Землі, призначені для лісорозведення, переводяться до складу земель лісового фонду відповідно до земельного законодавства.
Обсяги і способи робіт щодо відновлення лісів та лісорозведення визначаються на підставі матеріалів лісовпорядкування або спеціального обстеження з урахуванням фактичних змін у лісовому фонді і стану земель, що підлягають залісенню.
Відновлення лісів та лісорозведення повинні забезпечувати розширене їх відтворення і підвищення продуктивності з метою поліпшення навколишнього природного середовища та добробуту народу України.
Роботи, пов'язані з відновленням лісів, провадяться способами, що забезпечують створення в найкоротші строки високопродуктивних лісів з господарсько цінних деревних і чагарникових порід за спеціальними програмами і проектами, що розроблюються державними органами лісового господарства.
Лісорозведення проводиться способами, що забезпечують створення лісових насаджень з високими продукційними і захисними властивостями з метою підвищення лісистості території, запобігання ерозійним процесам, поліпшення навколишнього природного середовища.
Правила відновлення лісів і лісорозведення затверджуються Кабінетом Міністрів України.
§5. Забезпечення охорони та захисту лісів
Загальні вимоги щодо забезпечення охорони та захисту лісів.
Всі ліси в нашій країни підлягають охороні і захисту, що передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на їх збереження від знищення, пошкодження, ослаблення та іншого шкідливого впливу, захист від шкідників і хвороб, а також раціональне використання.
Охорона та захист лісів здійснюються з урахуванням їх біологічних та інших особливостей і включають в себе комплекс організаційних, правових та інших заходів щодо раціонального використання лісового фонду та лісів, що не входять в лісовий фонд, збереженню лісів від знищення, пошкодження, послаблення, забруднення та інших негативних впливів.
Забезпечення охорони та захисту лісів покладається на центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, Верховну Раду Республіки Крим, місцеві Ради народних депутатів та постійних лісокористувачів відповідно до законодавства України.
Основні задачі охорони лісів від пожеж - попередження лісових пожеж, їх виявлення, обмеження розповсюдження та гасіння. В необхідних випадках на період високої пожежної небезпеки забороняється відвідування громадянами лісів та в'їзд в них транспортних засобів, а також визначення видів робіт на окремих ділянках лісового фонду.
В цілях попередження лісових пожарів, боротьби з ними місцеві Ради народних депутатів, Уряд Республіки Крим:
- щорічно організовують розробку і здійснення лісоко-ристувачами заходів протипожежної профілактики у лісах;
- залучають до гасіння лісових пожеж населення, протипожежну техніку і транспортні засоби підприємств, установ та організацій у встановленому законодавчими актами порядку;
- забезпечують осіб, залучених до гасіння лісових пожеж, харчуванням та медичним обслуговуванням;
- сприяють будівництву об'єктів протипожежного призначення, роботі повітряних суден авіалісоохорони;
- організують через засоби масової інформації пропаганду правил протипожежної безпеки, висвітлення проблем збереження лісів;
- забезпечують координацію заходів, спрямованих на охорону лісів від пожеж у межах своєї території.
Підприємства, установи, організації та громадяни, діяльність яких впливає на стан і відтворення лісів, зобов'язані погоджувати відповідно до законодавства України з державними органами лісового господарства, державними органами охорони навколишнього природного середовища та іншими органами проведення організаційних, санітарних, технологічних та інших заходів щодо охорони і захисту лісів.
Лісова охорона. Охорону і захист лісів на території України здійснюють:
- лісова охорона спеціально уповноважених державних органів лісового господарства;
- лісова охорона інших постійних лісокористувачів.
Діяльність державної лісової охорони регулюється її статутом, який затверджується Кабінетом Міністрів України.
Службові особи державної лісової охорони, лісової охорони інших постійних лісокористувачів відповідно до законодавства мають право:
- давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) про усунення порушень лісового законодавства, встановленого порядку використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, інших порушень, що можуть завдати шкоди лісу;
- відвідувати безперешкодно підприємства, організації, установи для виконання контрольних функцій щодо забезпечення належної охорони та захисту лісів;
- доставляти осіб, що порушують лісове законодавство, в органи внутрішніх справ, місцеві органи влади;
- вилучати у осіб, що порушують лісове законодавство, незаконно добуту продукцію лісових користувань, інструменти, обладнання, транспортні та інші засоби, що були знаряддям правопорушення, а також відповідні документи;
- зберігати, носити і застосовувати спеціальні засоби та зброю в порядку, передбаченому законодавством.
Службові особи лісової охорони зобов'язані:
- запобігати порушенням правил охорони і захисту лісів, установленого порядку використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду та іншим діям, що можуть негативно впливати на ліс, і припиняти їх;
- здійснювати заходи щодо підвищення протипожежної стійкості насаджень, запобігання виникненню, розповсюдженню лісових пожеж та їх ліквідації, а також захисту лісів від шкідників і хвороб;
- сприяти лісокористувачам, яким надані земельні ділянки лісового фонду для потреб мисливського господарства, у здійсненні заходів щодо організації мисливського господарства, охорони і розведення диких звірів і птахів.
Працівники лісової охорони можуть мати й інші права і обов'язки відповідно до законодавства України.
Розділ VI
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ВОДНОГО ФОНДУ
§1. Поняття і характеристика правового режиму земель водного фонду.
Поняття і види земель водного фонду. Землями водного фонду визнаються землі, зайняті:
- морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами;
- прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;
- гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;
- береговими смугами водних шляхів.
Основне цільове призначення земель водного фонду полягає в використанні їх для будівництва і експлуатації споруд, що забезпечують задоволення питних, побутових, оздоровчих та інших потреб населення, а також водогосподарських, сільськогосподарських, природоохоронних, промислових, рибогосподарських, енергетичних, транспортних та інших державних і суспільних потреб.
Землі водного фонду підрозділяють на два види: водопо-криті землі і землі, призначені для обслуговування водокористувачів та прилеглі до водних об'єктів.
Водопокритими вважаються землі, які покриті водою постійно або більшу частину року, і відповідно вони є частиною водного об'єкта. Водний об'єкт - це сформований природою або створений штучно об'єкт ландшафту чи геологічна структура, де зосереджуються води (річка, озеро, море, водосховище, канал, водоносний горизонт).
У відповідності з Водним кодексом України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд.
Водний фонд України включає в себе:
1) поверхневі води:
- природні водойми (озера);
- водотоки (річки, струмки);
- штучні водойми (водосховища, ставки) і канали;
- інші водні об'єкти;
2) підземні води та джерела;
3) внутрішні морські води та територіальне море. Землі, прилеглі до водних об'єктів і призначені для обслуговування водокористувачів, є землі зайняті:
- прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;
- гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;
- береговими смугами водних шляхів.
Загальна характеристика правового режиму земель водного фонду. Враховуючи, що основним цільовим призначенням земель водного фонду є обслуговування діяльності, яка безпосередньо пов'язана з використанням і охороною вод, зміст правового режиму даних земель підпорядкований правовому режиму вод.
Відповідно до Водного кодексу води (водні об'єкти) є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування.
Порядок надання земель водного фонду в користування та припинення права користування ними встановлюється земельним законодавством.
У постійне користування землі водного фонду надаються водогосподарським спеціалізованим організаціям, іншим підприємствам, установам і організаціям, в яких створено спеціалізовані служби по догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами та підтриманню їх у належному стані.
У тимчасове користування за погодженням з постійними користувачами земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення та берегових смуг водних шляхів можуть надаватися підприємствам, установам, організаціям, об'єднанням громадян, релігійним організаціям, громадянам України, іноземним юридичним та фізичним особам для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, а також для проведення науково-дослідних робіт.
Користування цими ділянками у зазначених цілях здійснюється з урахуванням вимог щодо охорони річок і водойм від забруднення, засмічення та замулення, а також з додержанням правил архітектури планування приміських зон та санітарних вимог у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
На земельних ділянках дна річок, озер, водосховищ, морів та інших водних об'єктів можуть проводитися роботи, пов'язані з будівництвом гідротехнічних споруд, поглибленням дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин (крім піску, гальки і гравію в руслах малих та гірських річок), прокладанням кабелів, трубопроводів, інших комунікацій, а також бурові та геологорозвідувальні роботи.
Місця і порядок проведення зазначених робіт визначаються відповідно до проектів, що погоджуються з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.
§2. Право водокористування та його види
Поняття права водокористування. Відповідно до Водного кодексу, водокористування - це використання вод (водних об'єктів) для задоволення потреб населення і галузей економіки.
Водне законодавство визнає як водокористування не всі випадки використання води. Законодавство розрізняє поняття "вода" і "води". "Вода" - хімічна сполука водню та кисню, існує в рідкому, твердому і газоподібному стані. "Води" - усі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. На відміну від поняття "води", поняття "вода" являє собою вилучену з природного середовища речовину, що не знаходиться в водному об'єкті. Вода може знаходитись в резервуарі, водопровідних трубах, розлита в пляшки і т.п.
Суспільні відносини в зв'язку з використанням води - предмет регулювання цивільного права. Відносини в зв'язку з "водами", які знаходяться в природному середовищі, в водних об'єктах, регулюються водним законодавством і розглядаються як водокористування.
Об'єкти права водокористування. Об'єкт права водокористування- водний об'єкт або його частина. Водний об'єкт включає в себе не тільки воду, а і землі, на яких ця вода знаходиться. Тому в випадку використання водного об'єкта право користування ним розповсюджується не тільки на води, а і на землю, на якій ця вода знаходиться.
Водні об'єкти можуть мати загальнодержавне і місцеве значення
До водних об'єктів загальнодержавного значення належать:
1) внутрішні морські води та територіальне море;
2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання;
3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків;
4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних.
До водних об'єктів місцевого значення належать:
1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення;
2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.
Суб'єкти права водокористування. Відповідно до законодавства, водокористувачами в Україні можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні і фізичні особи та особи без громадянства, які здійснюють забір води з водних об'єктів, скидають в них зворотні води або користуються водними об'єктами.
Водокористувачі можуть бути первинними і вторинними.
Первинні водокористувачі - це ті, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води.
Вторинні водокористувачі (абоненти) - це ті, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозабірних споруд первинних водокористувачів та скидають стічні води в їх системи на умовах, що встановлюються між ними, та за погодженням з органом, який видав дозвіл первинному водокористувачу.
Вторинні водокористувачі можуть здійснювати скидання стічних вод у водні об'єкти також на підставі дозволів на спеціальне водокористування.
Права та обов'язки водокористувачів. Конкретний зміст пра-вомочностей водокористувача відображається в його правах і обов'язках. Права і обов'язки водокористувачів, як правило, диференційовані в залежності від видів водокористування. Але, в той же час, в водному законодавстві закріплені права і обов'язки водокористувачів, які мають загальний характер.
Водокористувачі мають право:
1) здійснювати загальне, спеціальне водокористування та користування водами для потреб гідроенергетики, водного і повітряного транспорту;
2) користуватися водними об'єктами місцевого значення на умовах оренди;
3) користуватися поверхневими, підземними, внутрішніми морськими водами і територіальним морем для задоволення питних, господарсько-побутових, сільськогосподарських, промислових та інших потреб;
4) вимагати від власника водного об'єкта або водопровідної системи підтримання належної якості води за умовами водокористування;
5) споруджувати гідротехнічні та інші водогосподарські об'єкти, здійснювати їх реконструкцію і ремонт;
6) передавати у користування воду іншим водокористувачам за плату та на визначених умовах;
7) здійснювати й інші функції щодо водокористування та користування водними об'єктами в порядку, встановленому законодавством.
Права водокористувачів охороняються законом. Порушені права водокористувачів підлягають поновленню в порядку, встановленому законодавством. Водокористувачі зобов'язані:
1) економно використовувати водні ресурси, дбати про їх відновлення і поліпшення якості вод;
2) користуватися водними об'єктами відповідно до цілей і умов їх надання;
3) дотримувати встановлених нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин та встановлених лімітів забору води, а також санітарних та інших вимог щодо впорядкування своєї території;
4) використовувати ефективні сучасні технічні засоби і технології для утримання своєї території в належному стані, а також здійснювати заходи щодо запобігання забрудненню водних об'єктів стічними (дощовими, сніговими) водами, що відводяться з неї;
5) не допускати порушення прав, наданих іншим водокористувачам, а також заподіяння шкоди господарським об'єктам та об'єктам навколишнього природного середовища;
6) утримувати в належному стані зони санітарної охорони джерел питного та господарсько-побутового водопостачання, прибережні захисні смуги, смуги відведення, берегові смуги водних шляхів, очисні та інші водогосподарські споруди та технічні пристрої;
7) здійснювати облік забору та використання вод, вести контроль за якістю і кількістю скинутих у водні об'єкти зворотних вод і забруднюючих речовин, а також подавати відповідним органам звіти в порядку, визначеному законодавством;
8) здійснювати погоджені у встановленому порядку технологічні, лісомеліоративні, агротехнічні, гідротехнічні, санітарні та інші заходи щодо охорони вод від вичерпання, поліпшення їх стану, а також припинення скидання забруднених стічних вод;
9) здійснювати спеціальне водокористування лише за наявності дозволу;
10) безперешкодно допускати на свої об'єкти державних інспекторів спеціально уповноважених державних органів у галузі використання, охорони та відтворення водних ресурсів, а також громадських інспекторів з охорони навколишнього природного середовища, які здійснюють перевірку додержання вимог водного законодавства, і надавати їм безкоштовно необхідну інформацію;
11) своєчасно сплачувати платежі за спеціальне водокористування та інші платежі відповідно до законодавства;
12) своєчасно інформувати місцеві Ради народних депутатів, державні органи охорони навколишнього природного середовища та санітарного нагляду про виникнення аварійних забруднень;
13) здійснювати невідкладні роботи, пов'язані з ліквідацією наслідків аварій, які можуть спричинити погіршення якості води, та надавати необхідні технічні засоби для ліквідації аварій на об'єктах інших водокористувачів у порядку, встановленому законодавством;
14) виконувати інші обов'язки щодо використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів згідно з законодавством.
Підстави виникнення та припинення права водокористування. Використання вод здійснюється в порядку загального і спеціального водокористування, для потреб гідроенергетики, водного і повітряного транспорту.
Загальне водокористування здійснюється громадянами для задоволення їх потреб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне рибальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосування споруд або технічних пристроїв та з криниць) безкоштовно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надання відповідних дозволів.
Право користування водними об'єктами при встановленні спеціального водокористування набувається на підставі дозволу і заключеного на підставі нього договору.
Дозвіл на спеціальне водокористування видається:
- державними органами охорони навколишнього природного середовища - у разі використання води водних об'єктів загальнодержавного значення;
- Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими Радами народних депутатів за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища - у разі використання води водних об'єктів місцевого значення.
Видача дозволу на спеціальне водокористування здійснюється за клопотанням водокористувача з обгрунтуванням потреби у воді, погодженим з державними органами водного господарства, - в разі використання поверхневих вод, державними органами геології - в разі використання підземних вод та державними органами охорони здоров'я - в разі використання водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних.
Порядок погодження та видачі дозволів на спеціальне водокористування затверджується Кабінетом Міністрів України.
У дозволі на спеціальне водокористування визначаються ліміти забору води та скидання забруднюючих речовин. V разі маловоддя ліміт забору води може бути зменшено спеціально уповноваженими державними органами без коригування дозволу на спеціальне водокористування.
Спеціальне водокористування є платним.
Строки спеціального водокористування встановлюються органами, які видали дозвіл на спеціальне водокористування.
Спеціальне водокористування може бути короткостроковим (до трьох років) або довгостроковим (від трьох до двадцяти п'яти років).
У разі необхідності строк спеціального водокористування може бути продовжено на період, що не перевищує відповідно короткострокового або довгострокового водокористування.
Продовження строків спеціального водокористування за клопотанням заінтересованих водокористувачів здійснюється державними органами, що видали дозвіл на спеціальне водокористування.
Підстави припинення права користування водними об'єктами визначені в водному законодавстві.
З метою охорони життя і здоров'я громадян, охорони навколишнього природного середовища та з інших передбачених законодавством підстав районні і міські Ради народних депутатів за поданням державних органів охорони навколишнього природного середовища, водного господарства, санітарного нагляду та інших спеціально уповноважених державних органів встановлюють місця, де забороняється купання, плавання на човнах, забір води для питних або побутових потреб, водопій тварин, а також за певних підстав визначають інші умови, що обмежують загальне водокористування на водних об'єктах, розташованих на їх території.
Право юридичних та фізичних осіб на спеціальне водокористування припиняється у разі:
1) якщо відпала потреба у спеціальному водокористуванні;
2) закінчення строку спеціального водокористування;
3) ліквідації підприємств, установ чи організацій;
4) передачі водогосподарських споруд іншим водокористувачам;
5) визнання водного об'єкта таким, що має особливе державне значення, наукову, культурну чи лікувальну цінність;
6) порушення правил спеціального водокористування та охорони вод;
7) виникнення необхідності першочергового задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення;
8) систематичного невнесення плати в строки, визначені законодавством.
Законодавством України можуть бути передбачені й інші підстави для припинення права спеціального водокористування.
Види права водокористування. Основою є класифікація видів права водокористування в залежності від характеру цільового використання водних об'єктів.
Водні об'єкти можуть бути використані для таких цілей:
- для задоволення питних потреб населення;
- для господарсько-побутових;
- лікувальних;
- оздоровчих;
- сільськогосподарських;
- промислових;
- транспортних;
- енергетичних;
- рибогосподарських;
- для інших державних і громадських потреб.
Водний кодекс закріплює важливий принцип правового регулювання водокористування - принцип комплексного використання водних об'єктів. Вираженням цього принципу є правило про те, що водні об'єкти або їх частини можуть надаватися в користування для задоволення одної або декількох цілей, одному або кільком водокористувачам.
Право водокористування для питного та господарсько-побутового водопостачання. В цілях забезпечення життя і здоров'я людей Водний кодекс передбачає принцип першочергового використання водних об'єктів для питного та господарсько-побутового водовикористання.
Для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення використовуються води, якісні характеристики яких відповідають встановленим державним стандартам, нормативам екологічної безпеки водокористування і санітарним нормам.
При здійсненні спеціального водокористування для задоволення питних і побутових потреб населення в порядку централізованого водопостачання підприємства, установи та організації, у віданні яких перебувають питні та господарсько-побутові водопроводи, здійснюють забір води безпосередньо з водних об'єктів відповідно до затверджених у встановленому порядку проектів водозабірних споруд, нормативів якості води і дозволів на спеціальне водокористування.
Ці підприємства, установи та організації зобов'язані здійснювати постійне спостереження за якістю води у водних об'єктах, підтримувати в належному стані зону санітарної охорони водозабору та повідомляти державні органи санітарного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного господарства і місцеві Ради народних депутатів про відхилення від встановлених стандартів і нормативів якості води.
На централізованих водозаборах підземних вод в межах їх родовищ та на прилеглих територіях водокористувачі повинні облаштовувати локальну мережу спостережувальних свердловин.
При використанні води для питних і господарсько-побутових потреб населення в порядку нецентралізованого водопостачання юридичні і фізичні особи здійснюють її забір безпосередньо з поверхневих або підземних водних об'єктів у порядку загального і спеціального водокористування.
Періодичний контроль за якістю води, що використовується для нецентралізованого водопостачання населення, здійснюється державними органами санітарного нагляду за рахунок водокористувачів.
Підземні води питної якості повинні використовуватися у першу чергу для задоволення потреб питного і господарсько-побутового водопостачання населення, а також харчової промисловості та тваринництва і лише у виняткових випадках, за дозволом відповідних органів, може бути дозволене водовикористання для цілей, не пов'язаних з питним та господарсько-побутовим водопостачанням.
Право водокористування для лікувальних, курортних та оздоровчих потреб. Водні об'єкти, що мають природні лікувальні властивості, належать до категорії лікувальних, якщо їх включено до спеціального переліку.
Перелік водних об'єктів, що відносяться до категорії лікувальних із зазначенням запасів вод та їх лікувальних властивостей, а також інших сприятливих для лікування і профілактики умов, затверджується Кабінетом Міністрів України. Водні об'єкти, віднесені у встановленому порядку до категорії лікувальних, використовуються винятково у лікувальних і оздоровчих цілях.
Користування водами в оздоровчих, рекреаційних та спортивних цілях здійснюється в порядку загального та спеціального водокористування.
Місця користування водами в оздоровчих, рекреаційних та спортивних цілях встановлюються відповідними Радами народних депутатів у порядку, встановленому законодавством. Користування водними об'єктами в оздоровчих, рекреаційних та спортивних цілях у порядку загального водокористування може бути заборонено або обмежено відповідно до законодавства.
Право водокористування для потреб промисловості та гідроенергетики. Під час користування водними об'єктами для промислових цілей водокористувачі зобов'язані дотримуватися встановлених умов спеціального водокористування, екологічних вимог, а також вживати заходів щодо зменшення витрат води (особливо питної) та припинення скидання забруднених зворотних вод шляхом удосконалення виробничих технологій, схем водопостачання та очищення стічних вод.
Ліміти споживання питної води для промислових потреб з комунальних і відомчих господарсько-питних водопроводів встановлюються місцевими Радами народних депутатів за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища.
У разі стихійного лиха, аварій, інших екстремальних ситуацій, а також перевитрати водокористувачем встановленого ліміту споживання води місцеві Ради народних депутатів мають право зменшувати або забороняти споживання питної води для промислових потреб з комунальних водопроводів і тимчасово обмежувати споживання її з відомчих господарсько-питних водопроводів в інтересах першочергового задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення.
Гідроенергетичні підприємства зобов'язані дотримуватися встановлених правил експлуатації водосховищ, режимів накопичення та спрацювання запасів води, режимів коливань рівня у верхньому і нижньому б'єфах та пропускання води через гідровузли, забезпечувати у встановленому порядку безперебійний пропуск суден, а також пропуск риби до місць нересту відповідно до проектів рибопропускних споруд.
Право водокористування для потреб сільського та лісового господарства. Користування водами для потреб сільського і лісового господарства здійснюється у порядку як загального, так і спеціального водокористування.
Під час зрошення земель сільськогосподарського призначення водокористувачі зобов'язані здійснювати заходи щодо попередження підтоплення, заболочення, засолення та забруднення цих земель. Якість води, що використовується для зрошення земель сільськогосподарського призначення, повинна відповідати встановленим нормативам.
Зрошення сільськогосподарських угідь стічними водами може бути дозволено державними органами охорони навколишнього природного середовища за погодженням з державними органами санітарного і ветеринарного нагляду.
Зрошення сільськогосподарських угідь та скидання дренажних вод у водні об'єкти здійснюються на підставі дозволу на спеціальне водокористування, який видається власнику зрошуваних угідь у встановленому законодавством порядку.
Під час осушення земель сільськогосподарського призначення повинні здійснюватися заходи щодо запобігання деградації та вітровій ерозії цих земель, а також погіршенню стану водних об'єктів.
Право водокористування для потреб водного транспорту. Річки, озера, водосховища, канали, інші водойми, а також внутрішні (морські) води та територіальне море є внутрішніми водними шляхами загального користування за винятком випадків, коли відповідно до законодавства України їх використання з цією метою повністю чи частково заборонено.
Перелік внутрішніх водних шляхів, віднесених до категорії судноплавних, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Всі судна та інші плавучі засоби мають бути обладнані ємкостями для збирання лляльних та інших забруднених вод, які повинні систематично передаватися на спеціальні очисні споруди для очистки та знезараження.
Забороняється заходження в територіальне море суден, які не провели заміну ізольованого баласту і не обладнані цистернами і закритими фановими системами для збирання стічних вод будь-якого походження чи установками для очищення та знезараження цих вод, що відповідають міжнародним стандартам.
Користування водними об'єктами для плавання на маломірних суднах (веслових, моторних човнах) дозволяється з дотриманням правил, що встановлюються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими Радами народних депутатів . за погодженням з Українською державною інспекцією Регістру і безпеки судноплавства.
Право водокористування для потреб рибного і мисливського господарства. На водних об'єктах (їх частинах), які використовуються для промислового добування риби та іншого водного промислу або мають значення для відтворення їх запасів, права водокористувачів можуть бути обмежені в інтересах рибного господарства та водного промислу.
Перелік промислових ділянок рибогосподарських водних об'єктів (їх частин) визначається Кабінетом Міністрів України.
Водокористувачі, яким надано в користування рибогоспо- дарські водні об'єкти (їх частини), зобов'язані проводити заходи, що забезпечують поліпшення екологічного стану водних об'єктів і умов відтворення рибних запасів, а також утримувати в належному санітарному стані прибережні захисні смуги в місцях вилову риби.
Проведення гідромеліоративних робіт у місцях, де перебувають водоплавні птахи, хутрові звірі, а також промисловий вилов риби в місцях, де розводяться бобри і хохулі, здійснюється за погодженням з державними органами мисливського і рибного господарства.
§3. Державне управління в галузі використання та охорони вод
Поняття та зміст державного управління в галузі використання та охорони вод. Особливості змісту державного управління в галузі використання та охорони вод обумовлені специфікою вод як об'єкта природи. Державне управління в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється за басейновим принципом на основі державних, міждержавних та регіональних програм використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.
Державне управління в галузі використання та охорони вод грунтується на певних принципах.
До їх числа відносяться:
- стійкий розвиток (збалансований розвиток економіки та покращення стану оточуючого природного середовища);
- поєднання раціонального використання та охорони всього басейну водного об'єкта та його частин в межах територій окремих суб'єктів;
- розмежування функцій управління в галузі використання та охорони водних об'єктів та функцій їх господарського використання.
Функціями державного управління в галузі використання
та охорони вод є:
- планування раціонального використання водних об єктів, враховуючи встановлення лімітів водокористування;
- ведення державного моніторингу водних об'єктів, державного водного кадастру та державного обліку поверхневих та підземних вод;
- проведення державної експертизи предпроектнрї та проектної документації на будівництво та реконструкцію господарських та інших об'єктів, які впливають на стан водних об'єктів;
- державний контроль за використанням та охороною водних об'єктів і дотриманням режиму використання територій їх водоохоронних зон;
- ліцензування в галузі використання та охорони водних об'єктів.
Державний моніторинг водних об'єктів. З метою забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан вод, прогнозування його змін та розробки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень у галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів здійснюється державний моніторинг вод.
В процесі державного моніторингу ведуться регулярні спостереження за станом водних об'єктів, кількісними та якісними показниками поверхневих та підземних вод; забезпечується збір, зберігання, поповнення та обробіток спостережень; проводиться оцінка та прогнозування змін стану водних об'єктів.
Державний моніторинг вод є складовою частиною державної системи моніторингу навколишнього природного середовища України і здійснюється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Державний облік вод та державний водний кадастр. Завданням державного обліку вод є встановлення відомостей про кількість і якість вод, а також даних про водокористування, на основі яких здійснюється розподіл води між водокористувачами та розробляються заходи щодо раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.
Державний облік водокористування здійснюється з метою систематизації даних про забір та використання вод, скидання зворотних вод та забруднюючих речовин, наявність систем оборотного водопостачання та їх потужність, а також діючих систем очищення стічних вод та їх ефективність тощо.
Державний облік та аналіз стану водокористування здійснюється шляхом подання водокористувачами звітів про водокористування до державних органів водного господарства за встановленою формою.
Державний водний кадастр складається з метою систематизації даних державного обліку вод та визначення наявних для використання водних ресурсів.
Дані державного водного кадастру призначаються для:
- оцінки і прогнозування змін гідрологічних і гідрогеологічних умов, ресурсів водних об'єктів та якості вод;
- розробки схем комплексного використання і охорони водних ресурсів;
- підготовки та видачі дозволів на користування водними
об'єктами;
- державного контролю за використанням та охороною
водних об'єктів;
- забезпечення водокористувачів необхідною інформацією
про водні об'єкти;
- вирішення спорів, що виникають в зв'язку з використанням водних об'єктів.
§4. Правова охорона водних об'єктів
Правова охорона вод від забруднення, засмічення та вичерпання. Усі води (водні об'єкти) підлягають охороні від забруднення, засмічення, вичерпання та інших дій, які можуть погіршити умови водопостачання, завдавати шкоди здоров'ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об'єктів водного промислу, погіршення умов існування диких тварин, зниження родючості земель та інші несприятливі явища внаслідок зміни фізичних і хімічних властивостей вод, зниження їх здатності до природного очищення, порушення гідрологічного і гідрогеологічного режиму вод.
Основні напрямки забезпечення охорони вод обумовлені наступними факторами. По-перше, на стан водних об'єктів безпосередньо впливає їх експлуатація, різні види водокористування. По-друге, необхідність охорони водних об'єктів виникає внаслідок господарської експлуатації інших об'єктів природи: земель, надр, лісів. Негативний вплив на стан вод здійснює вирубка лісів, насамперед в прибережних районах річок, озер, морів, водосховищ. Найбільш негативний вплив має видобування корисних копалин, особливо відкритим способом, при якому знижується рівень ґрунтових вод, великі об'єми стічних вод скидаються в водні об'єкти. В зв'язку з цим для вирішення проблеми охорони вод необхідно регламентувати процес водовикористання і експлуатації суміжних природних ресурсів шляхом встановлення різного роду обмежень.
Основні негативні наслідки антропогенного впливу на стан вод полягають в забрудненні, засміченні та вичерпанні водних об'єктів. Забруднення водних об'єктів полягає в скиданні або попаданні іншим способом в водні об'єкти, а також утворенні в них шкідливих речовин, які погіршують якість поверхневих та підземних вод, обмежують використання або негативно впливають на стан дна та берегів водних об'єктів. Засмічення водних об'єктів - скидання або попадання іншим способом в водні об'єкти предметів, які погіршують та ускладнюють використання водних об'єктів. Вичерпання вод - стійке скорочення запасів та погіршення якості поверхневих та підземних вод.
При використанні водних об'єктів водокористувачі зобов'язані здійснювати виробничо-технологічні, меліоративні, агротехнічні, гідротехнічні, санітарні та інші заходи, що забезпечують охорону водних об'єктів. Використовуватись водні об'єкти повинні з мінімально можливими негативними для них наслідками.
Підтримання поверхневих та підземних вод в стані, що відповідає екологічним вимогам, забезпечується встановленням та дотриманням нормативів гранично допустимих шкідливих впливів на водні об'єкти.
У галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів встановлюються такі нормативи:
1) нормативи екологічної безпеки водокористування;
2) екологічний норматив якості води водних об'єктів;
3) нормативи гранично допустимого скидання забруднюючих речовин;
4) галузеві технологічні нормативи утворення речовин, що скидаються у водні об'єкти;
5) технологічні нормативи використання води. Законодавством України можуть бути встановлені й інші
нормативи в галузі використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.
Водоохоронні зони. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм встановлюються водоохоронні зони.
Водоохоронна зона є природоохоронною територією регульованої господарської діяльності.
На території водоохоронних зон забороняється:
1) використання стійких та сильнодіючих пестицидів;
2) розміщення кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації;
3) скидання неочищених стічних вод, використовуючи рельєф місцевості (балки, пониззя, кар'єри тощо), а також у потічки.
В окремих випадках у водоохоронній зоні може бути дозволено добування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у праруслах річок за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.
Зовнішні межі водохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами.
Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів зобов'язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також про водоохоронний режим, який діє на цих територіях.
Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів і державними органами охорони навколишнього природного середовища.
Прибережні захисні смуги. З метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм в межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
Прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:
- для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менше 3 гектарів - 25 метрів;
- для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;
- для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
Якщо крутизна схилів становить понад три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.
У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів прибережна захисна смуга виділяється шириною не менше двох кілометрів від урізу води.
Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:
1) розорювання земель (крім підготовки фунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;
2) зберігання та застосування пестицидів і добрив;
3) влаштування літніх таборів для худоби;
4) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;
5) миття і обслуговування транспортних засобів та техніки;
6) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо.
Об'єкти, що є в прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим.
Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.
У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється:
1) застосування стійких та сильнодіючих пестицидів;
2) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод;
3) влаштування вигрібів для накопичення господарсько-побутових стічних вод обсягом більше 1 кубічного метра на добу;
4) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів.
Смуги відведення. Для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках встановлюються смуги відведення з особливим режимом користування.
Розміри смуг відведення та режим користування ними встановлюються за проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.
Земельні ділянки в межах смуг відведення надаються органам водного господарства та іншим організаціям для спеціальних потреб і можуть використовуватися ними для створення водоохоронних лісонасаджень, берегоукріплюючих та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ, виробничих приміщень.
На судноплавних водних шляхах за межами міських поселень для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством, встановлюються берегові смуги.
Розміри берегових смуг водних шляхів та господарська діяльність на них визначаються законодавством України.
Порядок встановлення берегових смуг водних шляхів та користування ними визначається Кабінетом Міністрів України.
Зони санітарної охорони. З метою охорони водних об'єктів у районах забору води для централізованого водопостачання населення, лікувальних і оздоровчих потреб встановлюються зони санітарної охорони, які поділяються на пояси особливого режиму.
Межі зон санітарної охорони водних об'єктів встановлюються місцевими Радами народних депутатів на їх території за погодженням з державними органами санітарного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології.
Режим зон санітарної охорони водних об'єктів встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Розділ VII
ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ЗАПАСУ
Площа земельного фонду країни незмінна. Але певна частина земель залишається нерозподіленою. На відміну від земель сільськогосподарського призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, оборони та іншого призначення, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, земель лісового і водного фондів є землі, цільове призначення яких ще не визначене. Держава резервує за собою значні масиви землі в цілях майбутнього використання або як недоторкані площі, необхідні для підтримки екологічної рівноваги в певних регіонах країни.
Землями запасу визнаються всі землі, не передані у власність або не надані у постійне користування. До них належать також землі, право власності або користування якими припинено відповідно до законодавства.
Землі державного запасу, передані у тимчасове користування не виключаються із складу державного запасу, а коли минає потреба або закінчується строк їх використання в тих цілях, для яких вони були надані, вони знову повертаються до категорії земель державного запасу чи надаються іншим землекористувачам. В деяких випадках землі державного запасу можуть передаватися у тимчасове користування і для промислових (спеціальних цілей), наприклад, для тимчасових аеродромів.
Склад земель державного запасу не є однорідний, в ньому є землі, які відносяться до різних ґрунтових зон. Не всі землі можна використовувати як землі сільськогосподарського призначення. Тому в складі земель державного запасу необхідно розрізняти два їх види: землі, які можна використовувати як сільськогосподарскі, а також землі які не придатні для сільськогосподарського використання. Певна частина земель, яка знаходиться в розряді земель запасу, після їх поновлення може знову використовуватися як сільськогосподарські.
Землі запасу перебувають у віданні сільських, селищних районних, міських, в адміністративному підпорядкуванні яких є район, Рад народних депутатів і призначаються для передачі у власність або надання у користування, в тому числі в оренду державним, громадським організаціям, підприємствам і установам, а також громадянам переважно для сільськогосподарських потреб.
Землі, вилучені зі складу державного запасу і відведені в довгострокове користування тим чи іншим користувачам, наприклад, під спеціальне призначення, підлягають облікові в складі державного запасу, а не в складі будь-якої іншої категорії земель єдиного державного фонду. Площі великих водоймищ (озер, водосховищ, та ін.) включаються до складу державного земельного запасу і реєструються окремо.