назад Зміст далі

ПРОБЛЕМИ ВИРІШЕННЯ ВІДХОДІВ: ПИТАННЯ КОДИФІКАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Сучасна правова наука України у галузі екологічного закондавства та система екологічного права потребують оновлення.

Прийняття в 1991 р. Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища", не дивлячись на його широку проблематику, не вирішила актуальні на той час проблеми відходів виробництва, але все ж стало підставою гуманізації та демократизації екологічного законодавства, тому що саме тоді при відсутності конституційного закріплення були сформульовані, у переважній більшості, основні екологічні права громадян України, що базуються на загальнолюдських природних правах людини. Навіть міжнародні акти, які діяли на час прийняття Закону, не передбачали екологічних прав у системі правового статусу людини, пов'язані з проблемою промислових і військових відходів, які зараз об'єктівно викликають реальну загрозу для населення України. Самою важливою обставиною, яка істотно заважає цивілізовано вирішувати на законодавчому рівні проблеми, наприклад, з військово-промисловими відходами є та, що об'єктивно зумовлена: це є великий пробіл у чинному законодавстві, пов'язаний з нерозв'язаними досі проблемами громадянського контролю за військово-промисловою діяльністю, яка, як і раніше, регламентується тими законодавчими актами, що є таємними, для службового ужитку, видаються не для відкритого друку. не дивлячись на те, що наше суспільство, військова промисловість та армія становляться відкритими. Це пояснюється необхідністю формування високого циклу соціальної активності масової правової свідомості, де екологічна правосвідомість є підструктуро-системою останньої, що має кризовий цикл соціальної активності.

Одним із шляхів подолання такої ситуації, колізій в чинному екологічному законодавстві та створення дієвого механізму реалізації і захисту екологічних прав громадян, підвищення рівня екологічної освіти та екологічної правосвідомості має стати систематизація як екологічного законодавства, так і законодавства України в цілому.

Особливості джерел екологічного права зумовлюють специфічність і необхідність його систематизації. Комплексний характер екологічного права зумовлює існування надзвичайно великої кількості нормативно-правових актів у цій галузі, до складу яких входять норми, що регулюють відносини щодо охорони і використання конкретних природних об'єктів, норми, що спрямовані на охорону довкілля від щкідливих відходів в цілому, та норми антропоохоронного характеру. Інша особливість джерел екологічного права полягає в тому, що значна частина норм розпорошена в нормативно-правових актах інших галузей права. Значна частина норм носить бланкетний характер, а охоронні норми знаходяться, відповідно, у кримінальному, адміністративному, цивільному законодавстві.

Провідні вчені в галузі екологічного права вже певний період часу обговорюють питання про подальшу систематизацію правових норм у галузі використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки в єдиному кодифікованому акті - Екологічному кодексі України.

Створення кодифікованого нормативно-правового акта в галузі екології є основним видом систематизації, що дає можливість скоротити кількість джерел екологічного права і підвищити ефективність його застосування та ліквідувати прогалини і колізії в праві.

Наступне питання, яке може бути розв'язане шляхом кодифікації екологічного законодавства, є положення щодо законодавчого визначення і закріплення тих понять, які відсутні в законодавстві, а містяться в актах тлумачення та теоретичних розробках, та вдосконалення тих, які є неповними і суперечливими. Законодавчого закріплення в процесі систематизації і законотворення, зокрема, потребують такі категорії, як: джерело підвищеної екологічної небезпеки, обмеження екологічних прав, зловживання екологічними правами, екологічна шкода. Потребує вдосконалення формулювання ядерної шкоди, відходів від ядерної промисловості, що міститься в Законі України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку". Здійснення систематизації законодавства потребує не тільки упорядкування і переробки чинних нормативно-правових актів, а й прийняття нових законів у цій галузі. Потрібно зауважити, що саме в галузі екології для створення досконалих і виважених законопроектів необхідно залучати спеціалістів не тільки в галузі юриспруденції, а й фахівців у галузі медицини, радіоекології, загальної екології, соціоекології в першу чергу для того, щоб з'ясувати зміст, порядок визначення та відшкодування антропогенної шкоди.

Ще одним питанням, яке має бути розв'язане шляхом кодифікації екологічного законодавства і стати гарантією для захисту екологічних прав громадян, є розмежування компетенції органів екологічного контролю, усунення колізій між нормами Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" та галузевими нормативно-правовими актами, де визначено компетенцію цих органів.

ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ СВІДОМОСТІ В КОНТЕКСТІ ДЕМОКРАТІЯ

Намагаючись увійти повноправним членом до Європейського дому, Україна прагне демонструвати послідовність тим засадам, які були виголошені в Декларації про державний суверенітет України, закріплені у Конституції від 28 червня 1996 року, де людина, її життя і здоров'я, честь гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а права і свободи людини і громадянина визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Україна проголошується соціальною і правовою державою, що вказує на стратегічні дороговкази у загальне прагнення до прогресу.

Як засвідчує вітчизняна історія, протягом тривалого часу правові методи управління справами суспільного буття замінювалися політичними. Змістом правової (юридичної) політики була практичні підміни закону політичними директивами: рішення важливих питань економічного, політичного, соціального життя в країні, що вимагали правового впливу, як правило, формувалися в партійних документах, а не в законодавчих актах. Виникала методологічна потреба здійснення необхідних об'єктивних кореляцій історично створеної диспропорції права і ідеології у правових рефлексіях пізнього радянського соціалізму як диспропорції асиметрії ментальних прав первиниих суб'єктів правосвідомості (фізичних осіб) та ідеологічних прав вторинних суб'єктів правової свдомості (юридичних осіб), коли внаслідок тривалочасової заміни правових методів управління справами суспільного буття суто політичними виникла неприродна, хибна асиметрія не права і закону, а асиметрія закона і права, коли ідеологічні права вторинних суб'єктів правової свідомості стали тотально переважати над ментальними правами первинних. В умовах сьогодення, за проведеними дослідженнями, інерційно продовжує далишатися перманентна диспропорція природної асиметрії ментальних прав первинних суб'єктів правосвідомості і вторинних як домінанта ментальних прав первинних суб'єктв правосвідомості над ідеологічним правом вторинних.

Виникає умова істотних праворефлексивних збочень у правовому усвідомленні сучасної перехідної правової реальності (С.І.Максимов)

В цьому контексті важливим є порівняння пізнання з правом, здійснене А.А.Козловським [Див.2], ураховуючи єдинофункціональну методологічну проекцію конкретно-історичного пізнання як процесуального, конкретно-історичного масштабування форми права - еволюційну причинно-наслідкову умову парадигмального зрівняння на ідейно-світоглядному рівні ментальних прав первинних та ідеологічних прав вторинних суб'єктів правосвідомості [Див.4-5].

Думаємо, що для нас такий факт є важливим, бо порiвняння пізнання з правом характеризує його як п р о ц е с, дає можливiсть здiйснювати аналiз права як свiтового процесу суб’єктивного пізнання, процесу еволюцiйного пiзнання як універсального права людства, маючого унiверсальнi риси або риси свiтової, об'ємної унiверсалiї р о д о в о ї (нелiнiйної, сущої, телеологiчної) природи п i з н а н н я, надаючого можливiсть осмислювати право на принципово новому ступенi його розумiння, еврiстично та есхатологiчно диференцiюючись у категорiях в и д о в о ї (лiнiйної, належної, позитивно - сцiєнтистської природи з н а н н я. Останнє, як звісно, матеріально репрезентовано у феномені юридичного закону як підструктуро-підсистеми природного) [Див. 4, 5]. Саме у процесуальному здiйсненнї соціального пізнання як права створюється феномен рефлексивного усвідомлення права на рівні свідомості, що позитивно ідентифікується й легітимізується як правова свідомість - різновид соціального відбиття (В.О.Чефранов) [Див. 3 ], відображеного у знаково-матеріальній площині у законодавчому усвiдомленнi суспільної дiйсностi як законосвідомість - матеріальна іншоформа правосвідомості. У рiзних циклах соцiальної активностi правосвiдомостi, вiдбуається, за нашими аргументами, змiна розвитково - трансформацiйного принципу нелiнiйностi (телеологiчностi) пізнання на лiнiйний (позитивний) варіант його законодавчої фіксації як принцип права [Див.5].

Концептуально принципово важливою є, за нашою думкою, винесення для широкого наукового загалу А.А.Козловським (хоча i достатньою мiрою не пiдкресеного) концептуального положення про спадкоємний з в'я з о к правового п i з н а н н я з процесами правового з н а н н я, що фундаментально виводить його дослiдження на актуальні перспективнi пошуки таких зв'язкiв, якi належать сферi с т р у к т у р н о г о правобудiвництва, котре в а ж к о проаналiзувати у межах звиайного, традицiйно усталеного системного упорядкування пiзнавальних проесiв i позитивного (лiнiйного) мислення, використовуючого, як правило, застарілі методи i методологiї наукових дослiджень.

Отож, правомiрною буде наша теоретична позиція про роль природних пiзнавальних девiацiй як вiльно виникаючих альтернативних (у тому числi й деструктивно - деструктурних) варiантiв руху свiтоглядного мислення, детермiнантно залежних вiд рiвня ментальної адаптованостi вiдповiдної етнотрадицiї (= нацiональної самосвiдомостi), де спадкоємнiсть правової традицiї є пiдсистемо-пiдструктурою останньої. Пiдкреслюємо, що саме за рахунок природних девiацiй, якi розвиваються як н е д е л i н к в е н т н i, спроможнi генеруватися прогресивно новi, модернiзуючi, i н т у i т и в н i пiзнавальнi тенденцiї, орiєнтацiї, цiнностi або протирiччя чи протидiї як у процесах загального свiтоправоосмислення, так i у рiзних методах i методологiях правосвiтовимiру [ Див. 4-6].

Нетрансгресивна опозицiйна неможливiсть т р и в а л о г о позитивного (лiнiйного) мислення завершено пояснити нелiнiйнi об'ємнi змiни у граничних позитивних пізнавальних світоосягненнях, як бачимо, не змогла не призвести, важаємо, до такої радикалiзацiї мислення, яке викликало максимально девiантну iдейно-пошукову iнтерпретацiю i iнтенсифiкацiю рацiональних дослiджень. Останнi, свiтоглядно використовуючи загальнi для усiх природних об'єктiв, суб'єктiв, процесiв i явищ об'єктивнi закони iснування та еволюцiї, а також узагальненi i д е ї про свiтоглядну єднiсть буттєвих витокiв еволюцiйного руху, викликали народження такої унiверсальної моделi пізнання світу та Всесвіту як с и н е р г е т и к а (самоорганiзацiї) Г.Хакена, I.Прiгожина, I.Стенгерса, Г.Нiколiса, А. Баблаянца - фундаменталiзовану основу прогресивного пояснення i дослiдження позитивно незрозумiлих для традицiйної науки нелiнiйних природних феноменiв. Синергетика почала репрезентувати принципово нову форму методологічно осмисленого (на рівні міждисциплінарних зв’язків пізнання як права) еволюційного розумiння статусу як звичайних, так i незвичайних природних речей, набуаючи при цьому значення фiлософського (свiтоглядного) мислення (пiзнання, iдентифiкацiї) науково-теоретичних проблем правових рефлексій як проблем правової свідомості [ Див. 6]. У нашому контексті праворефлексивне пізнання як законоусвідомлене право налає можливість думати про демократію як такий соціально-праовий феномен, що існує у супільно-політичному бутті тоді, колі внаслідок історико-еволюційних трансформацій стає реальним функціональня тотожність ідей права та ідеї закону. А саме: стан реального правозакону - за умов соціологічно адаптованого наближення ідеологічних прав вторинних суб'єктів правосвідомості як вимог юридичного (правового) розвитку того чи іншого соцуму до методолггічно-правової соціалізації ментальних прав первинних як потреб неюридичного (неправового) пізнання відповідного правокультурного середовища - стає можливість наближення ментальних прав первинних суб'єктів правосвідомості до ідеологічних прав вторинних - ідентифікуємо як демократію.

Нас буде цікавити позитивна площина ідентифікації демократії, опосередкована методологічно-правовим її усвідомленням, здійсненим за умов сучасної розбудови української правової державності.

Зазначимо, що сучасна розбудова правової державності передбачає радикальні перетворення в розвитку нашого суспільства, глибокі зміни у всій правовій та політичній системах. Тому питання юридичної політики, а саме взаємодії політики і права, місця закону, як особливої форми виразу змісту права, в політико-правовій системі потребує нового бачення, інтерпретації. Особлива вагомість цих питань зумовлюється тим, що їх розв'язання спонукає перебудову всієї законотворчої діяльності. Остання, по суті, є головною формою проведення державної політики правовими засобами. Практично цього можна досягти лише прийняттям правових за формою і змістом законів. Саме дотримання принципу верховенства Конституції України є однією із гарантій їх правового характеру. І більш того, є всі підстави вважати діяльність законодавця однією із форм проведення в життя принципу верховенства права. Лише послідовне дотримання законодавцем цих принципів може упереджувати прийняття державних рішень на основі “голої політичної доцільності, нехтування правових процедур, принципів права.

В цьому аспекті малодослідженими є саме ті аспекти національного розвитку того чи іншого етносу, які створюють базові константи правоідентифікаційного руху дійсності, що детерміновані статичним змістом конкретно-історичного циклу соціальної активності правової свідомості.

У попередніх роботах нами досліджувались питання знаково-матеріальних проекцій девіантної правосвідомості як різновидів маргінального соціального відбиття (В.О.Чефранов), але ще недостатньо зроблений акцент на її ідентифікаційно-правові проекції, на що поки вітчизняна правова наукова думка слабо пригортає увагу [Див. 1-11].

Давайте ж спробуємо розглянути деякі методологічні аспекти національно-ідентифікаційного розвитку уявлень про демократію як єдиної базової константи правового і законодавчого руху у контексті виявлення загальнометодологічних розвиткових детермінант демократії.

Думаємо, що політичні та правові харктеристики демократії, здійснені на позитивному рвні її ідентифікації будуть оптимально сприяти раціональному розв'язанню важких проблем й завдань посттоталітарного правобудівництва й правовідбиття, а також слугувати певною теоретичною основою для подальших досліджень проблем посттоталітарних правових рефлексій як рефлексій правової свідомості.

Проблема демократії була і є наскрізною (можна навіть сказати - осьовою) у величезному, майже безмежному на сьогодні, світі політичної літератури. Вона хвилювала на протязі двох з половиною тисячі років видатних мислителів минулого - як її прихильників, так і противників. Вона необхідно входить складовою частиною у предмет досліджень сучасної політичної науки. Майже кожний підручник, навчальний посібник з політології включає тему демократи.

І все ж, аналіз сучасної політичної літератури наводить на “відкриття" дивовижного факту: як вітчизняні, так і зарубіжні політологи ухиляються від дефінітивного визначення демократи, розкриття ознак, які характеризують її сутність. Прикладом може служити інтерв'ю відомого у світі політолога Р.Даля, який на поставлені прямі питання: "Що таке демократія у Вашому сьогоднішньому уявленні? Можлива вона? - обмежився вказівкою на деякі фундаментальні цінності (рівність людей, віра в те, що люди мають право на вираження і захист своїх інтересів), без яких, на його думку, демократія існувати не може [Див. 9, с. 6]. Зустрічаються монографічні роботи, в яких автори ухиляються від сутнісної характеристики демократії, зупиняючись на її деяких проявах і даючи при цьому їй розсіяне,- через ряд дефініцій,- визначення, підганяючи їх під власний предмет дослідження. Роботи, в яких робиться спроба назвати і розкрити ознаки демократи, є більш винятком, аніж правилом. На жаль залишається невитребуваними вітчизняною політологією теоретичні розробки відомого правознавця М.В.Цвіка, який вперше на глибокому теоретичному рівні дав характеристику сутності, формам, інститутам, принципам демократи. Ремарка в найменуванні книги "соціалістична" не знецінює важливості написаної ним монографічної роботи [Див. 10]. Але й він ідентифікаційно не розкрив питання про сутністні ознаки демократії.

Демократія - це єдино можлива адекватна форма здійснення народовладдя. Вона характеризується такою організацією і здійсненням державної (політичної) влади народу, яка заснована на рівноправній участі громадян у формуванні органів держави і контролю за їх діяльністю, на правоза-конності і рівності громадян перед законом, на встановленій правом взаємній відповідальності держави і особи. Сутність демократії виражається в суверенному праві народу формувати органи державної влади, і через них та безпосередньо управляти своїми власними справами (політичному самоврядуванні). Зміст демократи, як форми організації і здійснення державної (політичної) влади народу, складають система закріплених правом принципів, установок, правових процедур, форм і інститутів, завдяки яким і реалізується народовладдя. Відомий у світі патріарх теорії демократи А.Токвіль більш як 150 років тому за вихідний пункт характеристики демократії взяв поняття принципу рівності умов існування людей. Поняття ж "народовладдя" було ним розкрито на основі його тісного зв'язку з політичними законами США. Він писав: “в рівності умов я постійно виявляв її перед собою в якості тієї центральної точки, до якої зводились всі мої спостереженням [ Див. 11, с. 27-28, 62-63]. В умовах сьогодення, з урахуванням напрацювань у сфері політології, досягнень політичної науки, треба докорінно посилити дослідження зв'язку понять “демократії" і “народовладдя".

Відштовхуючись від поняття “народовладдя", на наш погляд, демократію і народовладдя можна розглядати як дві нерозривно пов'язані сторони державності. Категорія “народовладдя" фіксує і відображає одночасно момент належності політичної (державної) влади народу, визнання його первісним джерелом і носієм. Категорія “демократія" фіксує і відображає установчий і функціональний аспекти системи народовладдя, тобто вказує на те, як організована політична влада, якими способами вона реалізує свої повноваження, чи створює умови для реальної участі громадян в здійсненні влади, формуванні органів держави та контролю за їх діяльністю.

Необхідно відзначити, що категорія “народовладдя" дає поштовх для впливу через демократію на більш широке за змістом і обсягом коло суспільних відносин, бо в певному смислі остання (демократія) уявляє собою також і спосіб життя, який базується на фундаментальному постулаті про рівність всіх людей перед законом, праві кожного члена суспільства на життя, свободу, приватну власність і щастя. Саме це, на мою думку, є підставою правового усвідомлення та поглиблення розуміння феномену демократії.

Демократії притаманні ознаки, які характеризують її як форму організації і здійснення державної (політичної) влади народу.

Головною ознакою демократії є визнання народу кожної конкретної країни верховним, суверенним носієм і джерелом політичної (державної) влади. В ст.5 Конституції України проголошується, шо “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ". Із визнання народу єдиним джерелом державної (політичної) влади випливає цілий ряд політичних і правових наслідків. Головні з них: по-перше, тільки народ має право конституювати, легітимувати, контролювати органи державної влади, яким він, за власним бажанням, передає свої повноваження на здійснення влади; по-друге, влада народу в правовому відношенні чітко відокремлюється від всіх інших проявів влади у суспільстві і тим самим ставиться правова межа посяганням на неї від всіх інших політичних суб'єктів.

Державний характер демократії, як ознака, обумовлений природою політичної влади і процесом її реалізації. Політична влада реально потребує свого здійснення на постійній, безперервній і на професійній основі. В силу цього, а також ряду інших причин, народ, як певна політична спільнота людей, фактично не може в сучасних умовах в усіх випадках здійснювати владу, яка належить йому. Тому цю функцію виконує держава, її органи, яким народ делегує (передає на відповідний час) свої повноваження. В особі цих органів, перш за все представницьких, держава виступає носієм і реалізатором політичної влади народу.

Правовою ознакою демократії є її політичний характер, оскільки вона виступає організуючим принципом і фактором діяльності різних політичних сил в боротьбі за володіння державною владою та її утримання, за вплив на процес прийняття державних рішень. “Політика - це боротьба за владу і пов'язані із владою переваги" (Арон Р.). Створення політичної системи саме і визвано необхідністю організаційно боротись за політичну владу.

Важливою ознакою демократичного устрою державно організованого суспільства є реальна можливість народу періодично змінювати склад представницьких органів. Суть демократії в цьому аспекті виражається в тому, що представницькі органи вибираються не довічно, а на певний, строго фіксований конституцією країни, термін. Якщо у виборців нема реальної можливості обирати і переобирати представників за власним розсудом, то це означає, що принцип народовладдя втратив здатність впливати на управління державними і суспільними справами.

Визнання політичної свободи громадян - одна з ознак демократичного устрою як державних, так і суспільних інституцій. Система демократії - це по суті форма захисту свободи особистості, а отже, і всього громадянського суспільства від незаконних дій держави. Принцип свободи грунтуєтьться на тому, що не людина існує для держави, а держава для людини. Влада держави, закони, які "нею видаються, система правосуддя - все повинно бути гарантією здійснення, охорони і захисту свободи людини. Політична рівноправність участі громадян в формуванні органів держави і організації контролю за їх діяльністю є одночасно і ознакою, і принципом демократії. Рівність розповсюджується на всі права, які відкривають шлях до влади, пов'язані з її набуттям або утриманням. Важливо те, що рівність політичних прав передбачає рівність в умовах свободи, яка, як і сама демократія, є визнаною за- гальнолюдською цінністю.

Спрямованість на реалізацію прав і свобод громадян - наступна ознака демократії. Вона виражається в тому, що кожний громадянин має право висловлювати власну думку, вибирати будь-який варіант поведінки при володінні, користуванні і розпорядженні своїм майном, вибирати місце проживання, професію та ін.

Розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову - сутністна ознака демократи. Принцип розподілу влад передбачає самостійність і незалежність відокремлених одна від іншої різних гілок єдиної політичної (державної) влади. Жодна із гілок влади не повинна бути необмеженою або в своїх повноваженнях переважати над іншими гілками. Взаємовідносини між ними повинні бути оптимальними, що і є однією з умов забезпечення політичної свободи, законності у суспільстві, недопущення узурпації влади політичною партією, особою та іншими суб'єктами.

Правозаконніеть,- панування принципу законності і влади правових законів,- внутрішньо притаманна ознака демократії. Демократія має місце в тій державі, де існує правова влада, сутність якої виражається в пріоритеті сили права над силою державної влади. Право для політичних інститутів означає те ж, що становий хребет для тіла (Поллок Ф). Правозаконність має багато значень, які умовно можуть бути зведені до одного знаменника: всі владнодії, в тому числі і первинного носія державної влади - народу, обмежуються жорсткими правовими рамками. Це дозволяє: упереджати використання держаної влади більшістю населення проти меншості; направляти всю діяльність органів держави і посадових осіб на забезпечення прав і свобод громадян та ін.

Таким чином, логічно із правозаконності, принципу розподілу влади випливає не менш важлива ознака - взаємна юридична відповідальність держави і громадян (підданих). Наявність такої відповідальності - головна відмінність демократичної держави від недемократичної. Якщо в умовах останньої (недержавної) головний тягар обов'язків лежить на громадянах (підданих), то демократія передбачає перекладення цього тягару на державні органи і посадові особи. Це не означає, що громадяни звільняються від обов'язку додержуватись законів, підтримувати суспільну дисципліну. Законність в умовах демократії однаково вимагає здійснення правомірних дій як від органів держави, посадових осіб, так і громадян. В протилежному випадку вони повинні нести юридичну відповідальність, міра якої повинна визначатись демократичним і незалежним судом.

Список використаних джерел:

1. Деррида Ж. Отобиографии. // Ad Marginem '93:Ежегодник.- М.,1994. - С. 179-182

2. Козловський А.А. Право як пiзнання. Вступ до гшносеологiї права. - Чернiвцi: Рута, 1999. - 295 с.

3. Чефранов В.А. Правовое сознание как разновидность социального отражения. - К., 1976. - С. 126 с.

4. Дмитрiєнко Ю.М., Петрова Л.В. Про фiлософсько-правовий статус категорiї "девiантна правiдомiсть" в контекстi проблематики часопису "Вiра i Розум".//Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської України. Ювiлейний збiрник наукових праць. N 2. - Х.: Курсор, 1999. - С. 52-57

5. Дмитрiєнко Ю.М. Проблема спадкоємностi в нацiональнiй самосвiдомостi: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кандидата фiлософських наук. - Харкiв, 1998. -19 c.

6. Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. Введение. - М., 1990. - 239 с.

7. Курдюмов С.П. Законы еволюции и самоорганизации сложных систем// Философские аспекты инфоратизации. - М., 1989. - С.61-82

8. Курдюмов С.П., Куркина Е.С., Потапов П.Б., Самарский А.А. Сложные многомерные структуры горения нелинейной среды. //Журнал вычислительной математики и математической физики. - М., 1986.- С.89-120

9. Власть и демократия: Зарубежнне ученые о политической науке // Сб.статей.-М.,1992,

10. Цвик М.В. Теория социалистической демократки // Государствєнно-правовне аспекти. - Киев, 1986.

11. Токвиль А. Демократия в Америке.-М., 1994.


назад Зміст далі
Hosted by uCoz