назад Зміст далі

СИНЕРГЕТИКА ПРАВА

Опозицiйна неможливiсть т р и в а л о г о позитивного лiнiйного) мислення завершено пояснити нелiнiйнi об'ємнi змiни у гранично конструктивно-деструктивних перетвореннях, як бачимо, не змогла не призвести, вважаємо, до такої радикалiзацiї мислення, яке викликало максимально девiантну iдейно-пошукову iнтерпретацiю i iнтенсифiкацiю рацiональних дослiджень. Останнi, свiтоглядно використовуючи загальнi для усiх природних об'єктiв, суб'єктiв, процесiв i явищ об'єктивнi закони iснування та еволюцiї, а також узагальненi i д е ї про свiтоглядну єднiсть буттєвих витокiв еволюцiйного руху, викликали народження унiверсальної моделi с и н е р г е т и к и (самоорганiзацiї) та сiнергетичного свiтогляду I. Прiгожина, I. Стенгерса, Г. Нiколiса, А. Баблаяца та iн. як фундаменталiзованих основ прогресивного пояснення i дослiдження незвичайних i незрозумiлих для традицiйної науки гранично об'ємних (нелiнiйних) природних феноменiв як самодостатнiх а к м е о л о г i ч н и х апрiорiй буття. Синергетика почала репрезентувати принципово нову форму всебiчного розумiння як звичайних, так i незвичайних природних речей, набуаючи при цьому значення фiлософського (свiтоглядного) мислення (пiзнання, iдентифiкацiї).

Для теоретичної iдентифiкацiї методологічного осмислення посттоталiтарного буття права, яке є перехiдним, девiантним, кризовим за своєю суттю, в а ж л и в и м є розгляд загальної специфiки лiнiйно-позитивного вiдбиття правозасвоювальних знань у традицiйно-звичайнiй манерi їх процесуального здiйснення на рiвнi актуального п i з н а н н я (знання), його творення, а також вiдповiдного його усвiдомлення, викладення й масового оприлюднення, рефлексованого, наприклад, за iдеями Ж. Деррiди у виглядi книги або книжного пiзнання i знання (пiзнання, мислення), за формально-логiчними ознаками - позитивно-сцiєнтичного [Див. 2, 4, 5, 8, 10, 11, 17, 25, 33].

Пригортає особливу увагу у цьому вiдношеннi п р и н- ц и п о в а наукова позицiя доктора юридичних наук А. А. Козловського про право як пiзнання. Ставлячи питання: “Що пiзнається у правi?”, - дослiдник доказово аргументує те, що “мова йде про щось принципово пiзнаванне в правi, про право, яке пiзнається, яке пов'язане з процесом пiзнання. В усiх варiантах цього запитання ми так чи iнше маємо справу з пiзнанням. Будь-якi запитання про право стають запитаннями про пiзнання права. Врештi-решт право саме постає як пiзнання, стає пiзнанням. Це означає, що воно народжується як результат iнтенсивних процесiв пiзнан- ня, функцiонує у формi пiзнавального процесу i вiдмирає теж як результат пiзнавальних процесiв. Право iснує як пiзнання, тому i пiзнається в правi саме право як пiзнання. Пiзнання в правi i є саме право. Не пiзнаване право стає мертвим правом i тому є неправом. . . Право є дух, и його предметом може бути тiльки людина як духовна цiннiсть, як само цiннiсть. . . Право сприймається суспiльством тою мiрою, якою воно забезпечує справедливiсть. Справедливiсть же воно забезпечує настiльки, наскiльки йому вiдкрита iстина, наскiльки воно пiзнавальне i пiзнаване, наскiьки воно є пiзнання” [16;31-32]. Додамо, що правопiзнавальне осмислення цiннiсних засад буття як єдиної пiзнавальної природи надає нам можливiсть використовувати при розглядi будь - яких праворозвиткових трансформацiй як загальнi закономiрностi (закони) розвитку природи, так i загальнi закономiрностi (закони) творення пiзнання (знання), у тому числi наукового, теоретичного пiзнання (знання), у єдинiй метафiзичнiй площинi своїх фiлософських джерел вiдбиваючих через єдиних суб'єктiв пiзнання (їх природу та iдею природи як початок будь-якого першотворення та першоосмислення) єдину сутнiсть унiверсальних пiзнавальних феноменiв будь-якої речi природи та будь-якої природи речi.

Для нас такий факт є важливим, бо порiвняння права з пiзнанням характеризує його як п р о ц е с, дає можливiсть здiйснювати аналiз права як свiтового процесу, процесу еволюцiйного характеру пiзнання, маючого унiверсальнi риси або риси свiтової, об'ємної унiверсалiї р о д о в о ї (нелiнiйної, сущої, телеологiчної) природи (п i з н а н н я, права), (надаючого можливiсть осмислювати право на принципово новому ступенi його розумiння), що еврiстично та есхатологiчно диференцiюється у категорiях в и д о в о ї (лiнiйної, належної, позитивно - сцiєнтистської природи (з н а н н я, закону) [Див. 18, 19, 20, 21]. Саме у процесуальному здiйсненню права, рефлексованому у правовому усвiдомленнi соцiальної дiйсностi, у рiзних циклах соцiальної активностi правосвiдомостi, вiдбуається, вважаємо, змiна розвитково - трансформацiйного принципу нелiнiйностi (телеологiчностi) права на лiнiйний (позитивний) та навпаки, а разом i змiна якостей, аксiологiй i функцiй права у властивостi, акмеологiї та функцiї закону.

Принципово важливою є, за нашою думкою, винесення для широкого наукового загалу А. А. Козловським (хоча i достатньою мiрою не пiдкресленого) концептуального положення про спадкоємний з в'я з о к правового п i з н а н н я з процесами правового з н а н н я, що фундаментально виводить його дослiдження на перспективнi пошуки зв'язкiв, якi належать сферi с т р у к т у р н о г о правобудiвництва, котре в а ж к о проаналiзувати у межах звичайного, традицiйно усталеного системного упорядкування пiзнавальних процесiв i позитивного (лiнiйного) мислення, використовуючого переважно, старi, морально не придатнi виконувати функцiї суасного мислення методи i методологiї наукових дослiджень.

Зазначимо, що так чи iнше, але звичайне, лiнiйне (спадкоємне, послiдовне, iєрархiчно-структуроване, єдиноiдейне, “книжне”) осмислення нової реальностi, як правило, для слов'яноментального терену зовнiшнього плану, можливо несвiдомо, фiлософiчно сприяло виникненню у вiтчизнянiй iсторико-культурнiй традицiї н о в и х напрямкiв свiтопiзнавального й свiтозасвоювального знання, вiдповiдної практики i досвiду як нових н е л i н i й н и х джерел i витокiв нового нелiнiйного мислення, нових цiнностей i нового свiтовiдношення.

Останнi були, фактично, звичайними, природними вiдхиленнями (девiацiями) розвиткової еволюцiї вiд м е н- т а л ь н о - традицiних норм iсторико-свiтоглядного руху, зафiксованих у нормах дiючого права. Думаємо, що правомiрним буде наше зазначення про роль природних пiзнавальних девiацiй як вiльно виникаючих альтернативних (у тому числi й деструктивно - деструктурних) варiантiв руху свiтоглядного мислення, детермiнантно залежних вiд рiвня ментальної адаптованостi вiдповiдної етнотрадицiї (=нацiональної самосвiдомостi), де спадкоємнiсть правової традицiї є пiдсистемо-пiдструктурою останньої. Пiдкреслюємо, що саме за рахунок природних девiацiй спроможнi генеруватися прогресивно новi, модернiзуючi, i н т у i т и в н i пiзнавальнi тенденцiї, орiєнтацiї, цiнностi або протирiччя чи протидiї як у процесах загального свiтоправоосмислення, так i у рiзних методах i методологiях правосвiтовимiру [ Див. 2, 3, 10, 11].

За нашою думкою, природнi вiдхилення (мiкродевiацiї) розвиткових орiєнтацiй у загальних макродевiацiях правового пiзнання завжди максимально охоплюють (або спроможнi охопити) усi доступнi площини науково-теоретичного сприйняття будь-якої галузi свiтознання, еволюцiйний розвиток якого цiлепокладально детермiнований рiвнем технiко-технологiчного забезпечення соцiального вiдбитку i д е й н и х претензiй iсторичного руху. Адекватний рiвень часо-просторової каузальностi останнього будемо визначати властивостями конкретних ступенiв розвит кових аксiологiй того чи iншого метального поля (ядра) етнотрадицiї (= национальної самосвiдомостi), яка споконвiчно зберiгає та наслiдує спадкоємну логiку, онтологiю, гносеологiю та аксiологiю певної культури мислення як акмеологiчного архетипа спадкоємностi пiзнання. Цiннiсно - есхатологiчнi i естетичi характеристики дiйсних i можливих правопiзнавальних девiацiй в такому зрiзi, видимо, спроможнi визначатися з а г а л ь н и м и претензiями соцiально-економiчного, духовно-культурного, ментально - правового розвитку конкретної етнонацiональної спiльностi, який (розвиток) може бути або цивiлiзацiйно зорiєнтований (структурований), або нi. А саме: кiлькiсно-якiсний тип девiацiй правопiзнання (галузей пiзнання або наук чи наукових дисциплiн), за нашою думкою, завжди гомогенно залежить вiд рiвня їх цивiлiзованого озовнiшнення, необхiдностi та можливостi у свiтi як пiзнавальних властивостей. Одже, чим цивiлiзованiше суспiльство, тим менше у ньому несанкцiонованих i непрогнозованих девiацiй, якi призводять (або спроможнi призвести) соцiальнi кризи i патологiї [Див. 9].

Водночас сам феномен свiтоглядної девiацiї не може не характеризувати (реалiзувати) усi соцiально затребуванi на конкретно-iсторичному етапi iдейної трансформацiї свiтогляднi вимоги як необхiднi потреби як усього людства, так i його окремих суспiльних субстратiв (нацiї, на- родностi, етноси, матерiально-духовнi культури та iн. ), векторнi вiдхилення (девiацiї) розвиткового руху котрих узгоджуються ментальними вимогами у загальноцивiлiзацiйнiй еволюцiї. У зв'язку з цим, максимально сприйнятi та засвоєнi iдейно-свiтогляднi девiацiї, вiд радикально-рацiональних до радикально-iррацiональних, завжди спроможнi цiлепокладально дефiнiцiювати на конкретно-iсторичному рiвнi граничну парадигму девiантного свiтопiзнання, характерну, як правило, для перехiдних, кризових суспiльств, “осьових” часiв, у нашому зразку посттоталiтарих, формуючих або “пригадуючих” свою iдейну свiтогляднiсть. Така парадигма свiтопiзнання, мабуть, спроможна бути тiєю комплексною досвiдною реалiєю, яку можна пропедевтично пролонгувати у будь-якому часi на будь-якому ментальному теренi, використовуючи при цьому її нове технiко-технологiчне забезпечення, соцiально опосередковану суспiльною природою конкретно-iсторичного руху, заздалегiть (або по-iншому) у будь-якому разi хронологiчно легалiзованою, але iдейно, можливо, за певних причин, еволюцiйно або розв'язаною, або не затребованою.

Яким чином можна ретроспективно використовувати, за нашою думкою, досвiд створення, джерела (джерельну базу), природнi механiзми (причини), наприклад, минулого конкретно-iсторичного опосередкування соцiокомунiкативного розвитку певної девiантної парадигми свiтопiзнання (у тому числi девiантної правосвiдомостi) будь-якого часу у “живiй” реальностi?

Вiдповiдь, можливо, можна знайти у а к м е о- л о г i ч н о незавершенiй iєрархiї аксiологiчних орiєнтацiй будь-якої свiтоглядостi та гносеологiчних вимiрiв останньою зовнiшньої стохастичностi (руйнацiї) того ментального терену, наприклад, Росiйської Iмперiї, на якому вiдбувалась культурна трансформацiя вiдповiдної нацiональної iдеї, iдiоми та iстини. Дослiджуючи еволюцiю створення останнiх як свiтових артефактiв, вишукуючи мiсця розриву (можливого розриву ) спадкоємностi етнотрадицiї як ядра духовностi певого соцiуму, думаємо, можна метаiсторично повернутись до тих розривiв, i, аналiзуючи умови, причини та обставини певної незавершеностi ланцюгiв еволюцiї, ментально наближа- тися (розвиватися) до логiчних, онтологiчних i гносеологiчних умов i причин минулого (= теперiшнього) розвитку, а далi - до теоретичного моделювання конкретної “живої” у певному часо-просторi (як минулому, сучасному, так i перспективному) соцiальної трансформацiї та її пролонгацiї, iдейна свiтогляднiсть котрої методологiчно детермiнується мiрою використання iдеологiчних чинникiв пiзнання.

Розглядаючи свiтогляднi девiацiї теоретичної рефлексiї правових потреб i вимог загальносвiтового значення у контекстi визначення науково-теоретичних потреб i вимог правозаконодавчого рубiжного буття Нового i Новiтнього часу, не можна не зупинитися на науковiй легалiзацiї рис модернiзованої рацiональностi, яка була аксiологiчно присутня у iдейно - свiтоглядному вiдбитку начебто “iррацiонального” розвиткового руху, проникаючого ззовнi, наприклад, у Росiйську Iмперiю.

Традицiйно наслiдуючи усталенi лiнiйнi пошуки смисла буття у контекстi теоретичного розв'язання пiзнавальних можливостей права вiтчизняними теоретиками фiлософiї права, зазначаємо, що вони небезуспiшно намагаються стати тими персонiфiкованими посередниками, за допомогою яких науково-правова думка рубiжжя ХIХ-ХХ сторiч почала парадигмально iдентифiкувати i легалiзувати об'єктивнi умови, обставини i джерела свiтоглядного спiввiднесення фiлософiї та права у площинi радикалiзо- ваної спроби дослiдження нової, нетрадицiйної (нелiнiйної) сутностi актуальних для держави iдей [Див. 10, 34].

Фiлософи права та мислителi минулого, репрезентативно-спадкоємно продовжували iсторичнi пошуки спорiднених зi слов'яноментальною парадигмою свiтовимiру векторiв розвитку пiзнавальної iстини на прикладi фiлософського осмислення загальних питань “рацiоналiзму - iррацiоналiзму”, “номiналiзму - ідеалiзму”, матерiї-духу”, “матерiалiзму-iдеалiзму” як на правовому, соцiальному, та i iнших, якi iдеологiчно вимагали свого iдейно-свiтоглядого удосконалення. До їх числа можемо вiднести думки з цих приводiв В. Гюго, Т. -Т. Рiнпоче, Г. В. Ф. Гегеля, I. Канта, Р. Штаммлера, Г. Радбруха, К. Лоренца, Г. Геллера, Р. Декарта, на вiтчизняному теренi - В. М. Чичерiна, П. I. Новгородцева, I. Л. Iльїна, Є. М. Трубецького, I. В. Михайловського, Б. О. Кистякiвського, на Слобожанському, за дослiдженнями С. А. Бахтиної, старшого наукового спiвробитника Харкiвського державного iсторчного музею - Т. I. Буткевича, М. Стеллецького, П. Фомiна та iнших. У цьому планi буде не зайвим зупинитися на характеристицi тiєї свiтоглядної специфiки науково-теоретичної рефлексiї нових пiзнавальних iдей, що викликали вiтчизнянi девiацiї пiзнання та правопiзнання, домiнантно дефiнiцiювали загальнi тенденцiї сприйняття та вивчення нової, iдейно необхiдної, але за духом “чужої” реальностi, що була онтологiчно не традицiйною, але гносеологiчно потрiбної, вiд якої не можна було сховатись чи втекти, через неї, мабуть, судилося, гносеологiчно “пройти” як через необхiдний розвитковий iсторичний етап. ЇЇ потрiбно було iдейно зрозумiти, дослiдити, а можливо i попередити. I особливо цiкавим є те, що осмислювали нову, нетрадицiйну (не лiнiйну) реальнiсть дослiдники з рiзних галузей знання, i фiлософи, i богослови, осмислювали серйозно й фундаментально, з рiзних бокiв та ракурсiв, наприклад, на сторiнках спiльного богословсько-фiлософського видання “Вiра i Розум”, який виходив у Харкiвськiй Епархiї з 1884 по 1917 рр. як перше Россiйське “товсте” п е р i о д и ч н е, фундаментально-теоретичне в и д а н н я спiльного фiлософсько-богословського плану.

Якi ж конкретнi свiтогляднi проблеми та завдання у нашому контекстi знаходили теоретичний вiдбиток i пiзнавальне розв'язання на позитивному (лiнiйному) рiвнi мислення (пiзнання, iдентифiкацiї) зовнiшньої реальностi (правової реальностi) на сторiнках дореволюцiйних (передреволюцiйних) фiлософсько-правових видань загалом та на сторiнках часопису “Вiра i Розум” зокрема?

Це: 1) методологiчне сприйняття змiни культурно - равових парадигм у iдейно-свiтогляднiй площинi, пов'язаної з переорiєнтацiєю традицiйно-лiнiйного мислення з релiгiйно - фiлософських концепцiй свiтовимiру на прагматизованi технiко-рацiональнi м о д е л i пiзнання; 2) осмислення iдеологiчного розпаду загальнолюдської свiтоцiлепо- кладальної цiлiсностi пiзнання i культури пiзнання на о к р е- м i знання як ментальнi її елементи, норми, аксiологiї та акмеологiї iснування; 3) усвiдомлення змiни мiсця людини у системi доказового знання, коли вона як гомогеннооб'ємний суб'єкт мислимого пiзнання i знання починає розмiрковувати про всесвiт п о з а всесвiтом, тобто створюється у буттєвiй наявностi факт знищення цiлiсностi iдейної “iстини пiз- нання” (М. Фуко) як є д н о с т i сущого у iстинi (пiдкреслено нами- Ю. Д. ), завжди єдиної у часi та п о з а часом; 4) свiтоглядне засвоєння “парадоксу вiльної дiї” (М. Мамардашвiлi), який полягає у тому, що н i щ о, яке представлено самому собi не спроможно вести себе вiльно, як за бажанням, так i за дiямi, не ураховуючи бажань i воль iнших]; 5) конституйоване розумiння домiнантностi радикально-розвиткових тенденцiй у своємо еволюцiйному русi, наближаючись до iдеологiчної тоталiтаризацiї свiтоглядного мислення, яке, звужуючи механiзми природного передбачення, що виходять з iдеї кожної природної речi, або речi, природа якої не пiзнана як її доконечної i конечної мети iснування, знищує акмеологiчну можливiсть здiйснення традицiйної еволюцiї будь-яких речей на локальних етносоцiальних теренах певного архетипового знання (пiзнання), видбитого у цiлiснiй “архiтектурi бачення” (М. Серр) iдейних традицiй еволюцiйного цiлепокладання i каузистики вiдповiдної iсторичної етнотрадицiї (= нацiональної самосвiдомостi); 6) репродуктивного вiдбиття факту необхiдностi вироблення принципового вiдношення до територiального поширення iдеологiчного фанатизму вульгарного зразку як iдеологiчного свiтогляду та “iдеологiчної” самосвiдомостi, якi iдейно побудованi на штучних принципах, критерiях i засадах iррацiонального свiтобачення i пiзнання, методологiчно не природних i методично не онтологiчних та ментально не структурованих у тканину iсторичного процесу i досвiду; 7) свiтоглядне осягнення та iдеологiчне засвоєня популярних фiлософемних теорiй психоаналiтики як альтернативних позитивних (лiнiйних) моделей знайдення природних еквiвалентiв та детермiнант протидiї традицiйно-неспадкоємним векторам трансформацiї соцiального буття, побудованих не на ментальному теренi; 8) узагальнення i iдейне опосередкування модернiстсьских (постмодернiстських зараз - Ю. Д. ), резонансно привабливих свiтоглядних тенденцiй, психоаналiтизованих свiтопояснень, аксiологiчно призваних альтернативно задовiльнити п о т р е- б и еволюцiйного розвитку у знайденнi таких природних бiфуркацiй пiзнання (мислення), якi змогли б хоча на рiвнi маргiнально-свiтоглядної i н i ц i а т и в и iдейно за- безпечити гносеологiчне осмислення i опосередкування зовнiшньо не при стосованих девiацiй соцiального буття; 9) необхiднiстю iдейно-свiтоглядного осмислення вiтчизняної парадигми пiзнання, ураховуючи нерiвномiрнiсть свiтового еволюцiйного розвiтку i запiзненiсть iсторичного руху Росiйської Iмперiї зокрема як свiтової об'єктивованої бутностi, її загальну технiко - технологiчну вiдсталiсть, наприклад, вiд Заходу.

За широким спектром постановки питань можемо зазначити, що пошуки вiдповiдi на цi питаннi в и м а г а л и саме глибокого ф i л о с о ф с ь к о г о стилю мислення, спроможного узагальнено сприйняти не тiльки вимоги слов'яноментального соцiального, економiч- ного, правового руху, але потреби с в i т о в о г о цивiлiзацiйного руху, що репрезентуваали новi, iнновацiйнi можливостi модернiстського порядку та творення. Останнi затребували тотальної радикалiзацiї насамперед фiлософського пiзнання, вишукуючого iдейно-свiтогляднi пiдвалени позитивно - кризового н е ф i л о с о ф с ь к о г о засвоєння дiйсностi.

Думаємо, що радикалiзоване осмислення нової реальностi вiдбивало у собi тi протирiччя, що характеризували певну неспадкоємнiсть iманентного розвитку Росiйської Iмперiї, наприклад, з Заходом саме на iдейно-свiтоглядному, глобальному зрiзi.

У такому спiввiднесеннi теоретичних поглядiв i термiнiв, свiтоглядно-аксiологiчнi пошуки дослiдникiв рiзних часiв цiлепокладено репрезентують своєрiдний гл о с с а р i й усiх можливих (або можливо припустимих) свiтоосмислень (i водночас осягнень), девiацiй та впли- вiв означеного часу на означеному теренi на розвитковi процеси у свiтi i зокрема Росiйської Iмперiї, що спадкоємно пiдкреслювало зовнiшньопарадигмальну форму слов'яноментального змiсту граничної моделi девiантного пiзнання не тiльки кiнця ХIХ ст., але й самої слов'янської свiтопiзнавальної традицiї як iдейно залежної, свiтоглядно неусталеної та гносеологiчно похiдної вiд iнших, наприклад, усталених європейських або азiатських. Думаємо, що гносеологiчна похiднiсть слов'яно- ментальної свiтопiзнавальної традицiї репрезентує “ментально” усталений домiнантний принцип i прiоритет зовнiшнього структурування iдейно- свiтоглядними артефактами м а т е р i ї слов'яноментальної етнотрадицiї, яка логiчно i онтологiчно не була еволюцiйно первинною за часо-просторовими параметрами з'явлення у буттєвому свiтi. Наслiдком цього, вважаємо, iдейна сутнiсть пiзнання, наприклад, на слов'яноментальному теренi, стала традицiйно свiтоглядно-девiантною, шо пояснює помилки та iлюзiї пiзнання, соцiальнi патологiї як ментальнi претензiї розуму на ментальне “вiдвоювання” онтологiчно “заполонених” гносеологiчно первинними етнотрадицiями, започаткувавшими ранiше принципове смислорозу мiння таких iдеальних (iдеалiзованих) понять як “вiчнi” iстини та “вiчнi” цiнностi. В такому планi можна говорити про феномен девiантного свiтопiзнання i свiтознання, який характеризується (iдентифiкується, легiтимiзується) iсторичною специфiкою генезиса будь-якої етнотрадицiї.

Сутнiсть девiантного правопiзнання (правопiзнання) тодi за нашою схемою концептуально знiмається у м i р i оновлення (озовнiшнення) i нацiональної соцiалiзацiї спадкоємностi свiтоглядно-цiннiсних iдей, символiв i моделей, гранично загострених у зразках iдейно-несталих, а в зв'язку з цим ментально залежних традицiй, згодом етнотрадицiй, коли, наприклад, за часiв рубiжних змiн i розумiння сенсу й смислу буття виникає iдеоматична потреба у природному збiльшеннi iсторичного “виправдовування” iснуючою спадкоємнiстю iсторично неусталеної етнотрадицiї вимог свiтового, цивiлiзацiйного свiтосприйняття, але за ментальними критерiями та традицiями вiдповiдної соцiальної природи.

Подiбна праворозвиткова ситуацiя, гадаємо, може мати мiсце там, де загальна домiнанта будь-якої онтологiчно усталеної зовнiшньої свiтоглядно-аксiологiчно-правової традицiї як функцiональний архетип певного ментального мислення, гносеологiчно детермiнуючий iншi резонансно-функцiональнi, але неусталено-ментально структурованi та у зв'язку з цим маргiнально-функцiональнi традицiї на тлi девiантних соцiокультурнокомунiкативних трансформацiй, має технологiчно прогресивний прiоритет над вiдповiдною гносеологiчно залежною нацiональною етнотрадицiєю (= нацiональною самосвiдомiстю) та її спадкоємнiстю в цiлому тощо.

Деструктивна адаптативнiсть спорiдненостi будь - яких зовнiшнiх i ментальних традицiй як деструктивна розвиткова а л ь т е р н а т и в н i с т ь, у разi архетипової функцiональностi первинних (яка виходе з онтологiчно первинної еволюцiйностi зовнiшiх соцiальних субстратiв) суб’єктів (фізичних осіб) правосвідомості, може за певних умов iдейно-гетерогенно секуляризувати ментально-правову структурованiсть i опосередкованiсть спадкоємностi певної правової традицiї у межах етнотрадицiї до тотально - деструктурного розвитку i стану.

Думаємо, що ми не можемо не пригорнути уваги мiсцю й ролi психоаналiтичних пiдходiв у задоволеннi тих теоретичних праворозвиткових пробелiв, якi використовувались науковою думкою як альтернативи, що задовiльняли науково - теоретичнi вимоги и у винаходженнi припустимо придатних для вiдповiдного часо-простору пояснень непозитивного (нелiнiйного) розвитку рiзних сфер буття, буттєвого пiзнання та осмислення.

Одже, за такого пiдходу, популярнi психоаналiтичнi i психоаналiтизованi пiдходи природного альтернативного забезпечення фiлософсько-свiтоглядної опозицiї та її радикальнiй тотальностi, що “вiртуально” торує, наприклад, вiд iдеологiчного фанатизму, вiд Фрейда до Хайдегерра, вiд перших респондентiв журналу “Вiра i Розум” до сучасних соцiальних дослiджень i трансформацiй, думаємо, є нiчим iншим як теоретичним вишукуванням м е н т а л ь н о ї основи (Ю. Д. ) буттєвої еволюцiї як iдеї будь - якого локального соцiального простору i його розвитку [Див. 29, 30, 31, 32]. Означенi пiдходи i теорiї, дослiдження i пояснення, на магаючись рацiонально пояснити нелiнiйнi змiни у традицiйних варiан тах (версiях, моделях, теорiях) лiнiйного мислення (пiзнання), залишались у площинi їх обмеженого розумiння, незавершеного пояснення смислу i логiки здiйснення нелiнiйних природних процесiв i явищ як деструктивних i деструктурних лiнiйних характеристик буття, якi звичайно сприймались негативними, патологiчними, часто “зайвими” якостями i змiнами

Опозицiйна неможливiсть т р и в а л о г о позитивного лiнiйного) мислення завершено пояснити нелiнiйнi об'ємнi змiни у гранично конструктивно-деструктивних перетвореннях, як бачимо, не змогла не призвести, вважаємо, до такої радикалiзацiї мислення, яке викликало максимально девiантну iдейно-пошукову iнтерпретацiю i iнтенсифiкацiю рацiональних дослiджень. Останнi, свiтоглядно використовуючи загальнi для усiх природних об'єктiв, суб'єктiв, процесiв i явищ об'єктивнi закони iснування та еволюцiї, а також узагальненi i д е ї про свiтоглядну єднiсть буттєвих витокiв еволюцiйного руху, викликали народження унiверсальної моделi с и н е р г е т и к и (самоорганiзацiї) та сiнергетичного свiтогляду I. Прiгожина, I. Стенгерса, Г. Нiколiса, А. Баблаяца та iн. як фундаменталiзованих основ прогресивного пояснення i дослiдження незвичайних i незрозумiлих для традицiйної науки гранично об'ємних (нелiнiйних) природних феноменiв як самодостатнiх а к м е о л о г i ч н и х апрiорiй буття. Синергетика почала репрезентувати принципово нову форму всебiчного розумiння як звичайних, так i незвичайних природних речей, набуаючи при цьому значення фiлософського (свiтоглядного) мислення (пiзнання, iдентифiкацiї) [Див. 1, 3, 21, 26, 27].

Розглядаючи загальний генезис синергетики i синергетичного свiтовимiру як унiверсальної схеми еволюцiї в контекстi її теоретичного затвердження в рiзних галузях iзнавального знання, можемо зазначити, що з початку 90-х рокiв ХХ сторiччя, як вiдомо, почали з'являтися першi критичнi зауваження щодо iдеї абсолютної унiверсальностi синергетичних детермiнант природомислiя, але на рiвнi м о д у с н и х уточнень. Так, наприклад, Є. М. Князєва, С. П. Курдюмов, критично зауважуючи унiверсальнiй аксiологiчностi синергетичної нелiнiйностi, свiтоглядно поширили синергетичнi iдеї на с о ц i а л ь н о-ф i л о с о ф с ь к е опосередкування суспiльних проблем i завдань, якi актуально виникли перед наукою i наукознавством перехiдного (девiантного) посттоталiтарного суспiльства [Див. 15]

Але методологiчної альтеративи синергетицi як мiждисциплiнарної моделi та теорiї, спроможної розумово-унiверсально пояснювати “живу”, не завжди зрозумiлу реальнiсть будь-якого плану, поки ще нiхто не запропонував. Нам хотiлося б методично уточнити деякi моменти з приводу функцiональної дiї та можливого застосування синергетицi для пояснення максимально-кризової або критичної трансформацiї соцiальної природи, а також визначити тi умови i обставини, за яких вона може бути унiверсальною теорiєю i базою дiєвих змiн.

Хочемо пiдкреслити, що, за нашою думкою, сиiнергетично зорiєнтована еволюцiйна трансформацiя або орiєнтацiя, яку найбiльш повно спроможно функцiонально зрозумiти та змоделювати, наприклад, на феноменi соцiальної с а м о о р г а н i з а ц i ї, найбiльш традицiйно присутня перехiдному (девiантному), системно i структурно кризовому суспiльству, яке альтернативно розвивається за законами, принципами i критерiями синергетики i синергетичної свiтоглядостi i яке має домiнантними нелiнiйнi, об'ємнi синергетичнi характеристики, риси, параметри, цiнностi та напрямки розвитку, тобто є за розвитковою моделлю - с и н е р г е т и ч н и м. Одже, таке перехiдне, кризове суспiльство, а також будь-який вiдповiдний феномен буття, зокрема правовий, є девiантним, з завершеними буттєвими девiантними, сiнергетично налаштованими характеристиками.

А саме, аксiологiчно перосмислюючи критичнi зауважання С. П. Курдюмова i Є. М. Князєвої, зазначаємо про те, що феномен синергетики може бути дiєво функцiональним не у будь-якому середовищi, а лише у девiантно зорганiзованому або зорiєнтованому, яке вiдбиває у своїх характеристиках потребу об'ємного нелiнiйного розвитку певних лiнiйнiй процесiв, явищ, вимог, якi мають перехiднi, кризовi риси i завдання еволюцiї за законами синергетики. У нас - це перехiдне, системно-кризове, посттоталiтарне суспiльство, а також його правова культура як той субстрат, який на рiвнi самоорганiзацiї спромоджний визначити конкретно-iсторичну i д е ю своєї правозаконодавчої трансформацiї як природну iдею пiзнаного (мислимого) права.

Таке перехiдне (девiантне) суспiльство спроможно об'ємно висвiтлити свої правосинергетичнi можливостi як цiлепокладальнорозвитковi, а також методологiчно дозволити фiлософiчно використати вже iснуючий досвiд синергетичного осмислення будь-якої родової та видової природи правових речей, свiторуху i свiтовимiру.

Давайте же подивимось, що являють собою закони синергетики. Як можна використовувати закони синергетики у контекстi осмислення означеної тематики, яку iдейну синергетичну трансценденцiю як методологiчне пiдгрунтя можемо запропоувати для розв'язання такого актуального завдання як, наприклад, синергетичої соцiалiзацiї девiантного суспiльства, його соцiально-правового розвитку?

За нашою думкою, найбiльш влучну вiдповiдь на цi питання дали на сторiнках росiйського журналу “Вопросы философии” вiдомi дослiдники Є. М. Кязєва i С. П. Курдюмов. [Див. 15;3-21]

Спробуємо замислитись над їх аргументовними критичними розмiрковуваннями з приводу синергетики та її можливостей.

Дослiдники пiдкреслюють: “Синергетика вражає незвичайними iдеями й уявленнями. Обертаючи магiчний кристал знання iншою гранню, вона вчить нас бачити свiт по-iншому.

По-перше, становиться очевидним, що складнозорганiзованим системам не можна нав'язувати шляхи їх розвитку. Скорiше необхiдно зрозумiти, як сприяти їх тенденцiям розвитку, як виводити на цi шляхи. У найбiльш загальному планi важливо зрозумiти закони спiльного життя природи i людства, їх коеволюцiї. Проблема керуємого розвитку набуває, таким чином, форму проблеми самокеруємого розвитку.

По-друге, синергетика демонструє нам, яким чином i чому хаос може виступати у якостi созiдаючого початку, конструктивного механiзму еволюцiї, як з хаосу власними силами може розвиватися нова органiзацiя.

Через хаос здiйснюється зв'язок рiзних рiвнiв органiзацiї. У вiдповiднi моменти - моменти нестiйкостi - малi збурення, флуктуацiї можуть розростатись у макроструктури. З цього загального уявлення виходить, частково, що зусилля, дiї окремої людини не безплiднi, вони нi у якому разi не завжди повнiстю розтворенi, нiвельованi у загальному русi соцiума. У особливих станах нестiйкостi соцiального середовища дiї кожної окремої людини можуть впливати на макросоцiальнi процеси. Звiдки витiкає необхiднiсть усвiдомлення кожною людиною величезного вантажа вiдповiдальностi за долю усiєї соцiальної системи, усього суспiльства.

По-третє, синергетика свiдчить про те, що для складних систем, як правило, iснує декiлька альтернативних шляхiв розвитку. Неєдинiчнiсть еволюцiйного шляху, вiдсутнiсть жорсткої передвизначеностi звужує основу для позицiї песимiзма есхатологiчного толку. Збiльшується надiя на можливiсть в и б о р у (пiдкреслено нами) шляхiв подальшого розвитку, причому таких, якi улаштовували б людину i разом з цим не були б руйнiвними для природи.

Хоча шляхiв еволюцiї (цiлей розвитку ) забагато, але з вибором шляху у точцi гiлкування (точках бiфуркацiї), тобто на певних стадiях еволюцiї, проявляє себе якась передвизначенiсть, переддетермiнованiсть розгортання процесiв. Сучасний стан системи визначається не тiльки їїминулим, її iсторiєю, але й будується, формується з м а й б у т н ь о г о, згiдно з п р и й д е ш н i м порядком. Що стосується людини, то дiйсно явнi усвiдомленi та прихованi пiдсвiдомi установки визначають його поведiнку сьогоднi.

По-четверте, синергетика вiдкриває новi принципи суперпозицiї, збирання складного еволюцiйного цiлого з часток, побудови складних розвиваючихся структур з простих. Об'єднання структур не зводиться до їх простого ускладнення: має мiсце перекриття галузей локалiзацiї структур з д е ф е к т о м енергiї. Цiле вже не дорiвнює суммi частин. Говорячи загалом, воно не бiльше i не менше суммi частин, але якiсно iнше. З'являється i новий принцип узгодження частин у цiле: установлення загального т е м п у розвитку вхiдних у цiле частин (спiвiснування структур рiзного вiку у єдиному темпосвiтi).

Розумiння загальних принципiв органiзацiї еволюцiйного цiлого має велике значення для вироблення правильних пiдходiв до побудови складних с о ц i а л ь н и х, геополiтичних цiлосностей, до об'єднання держав, якi знаходяться на рiзних рiвнях розвитку, у свiтову спiльнiсть.

По-п'яте, синергетика дає знання про те, як належним чином оперувати зi складними системами та як ефективно керувати ними. Виявляється, головне - не сила, а правильна топологiчна конфiгурацiя, архiтектура впливу на складну систему (складне середовище). Малi, але правильнозорганiзованi - резонанснi - впливи на складнi системи надзвичайно ефективнi. Дивовижно, але цi властивостi складної зорганiзацiї були вгаданi ще тисячолiття тому родоначальиком даосiзму Лао-цзи та визначено у вiчно несподiванiй для нас формi: слабке перемогає сильне, м'яке перемогає тверде, тихе перемогає голосне та iн.

По-шосте, синергетика розкриває закономiрностi та умови протiкання швидких, лавиноподiбних процесiв i процесiв нелiнiйного, самостимулюючого росту. Важливо зрозумiти, як можливо iнiцiювати такого роду процеси у вiдкритих нелiнiйних середовищах, наприклад, у середовищi економiчної, i якi iснують вимоги, дозволяючi позбавлятися ймовiрнiсного розпаду складних структур поблизу моментiв максимального розвитку”.

Повертаючись знову до оцiнки психоаналiзу як iдейної-теоретичної альтернативи “вульгарним” iдеологiчним методологiям пiзнання в контекстi синергетики, додамо, що не можна не узгоджуватись з позицiєю П. Бергера про фiлософське значення теорiї психоаналiзу та її прикладних психоаналiтичних вiдбиткiв, а також загальної свiтоглядної психоаналiтичної культури як своєрiдного релiгiйного культу, який виконував функцiї морального еквiваленту (синергетично - альтернативної доповненостi- підкреслено нами) тим iдеологiчним течiям, що починали тотально переважати над м е н т а л ь н о ю культурою мислення i парадигмою свiтосприйняття.

В цьому планi еволюцiйно-розвитковий синергетизм “неусвiдомленого” з З. Фрейда, свiтоглядно лiнеаризованого (контекстуально соцiалiзованого до потреб i вимог тогочасного буття) синергетичного осмислення рубiжних змiн авторiв журналу “Вiри i Розум”, методологiї дескриптивної (описової) психологiї Е. Гусерля до екзистенцiйної аналiтики М. Хайдегерра, де об'єктивний свiт розтворюється у теоретичнiй свiдомостi, перебуває у затiненнi буттям фiлософської думки, коли мiж буттям i су-щим здiйснюється гносеологiчний розрив, створюються “онтологiчнi” розрiзнення, обгрунтовується i адаптується модернiзм iнтенцiоналiзацiї свiдомостi Сартра - поступово набуває нелiнiйного осмислення в тiй чи iншiй мiрi, особливо в площинi сiнергетичої “транскрипцiї” еволюцiй-них процесiв, свiтоглядно знятих з емпiрично доказового буттєвого субстрату i знання у iдейно поширенi апрiорнi iстини соцiального свiтопiзнання й його сутнiсть.

Розглядаючи iсторiю сiнергетики як наукової течiї, зазначимо, що фундаментально проблеми синергетизму почали вивчати у другiй половинi ХХ сторiччя у Брюсельському вiльному унiверситетi, iнформацiйно заана-тованi у Шпрiнгеровськiй серiї видань з синергетицi пiд загальною редакцiєю Г. Хакена. Видання системно репрезентує полiвекторнi аспекти дослiджень динамiки самоорганiзацiї в рiзних природних, соцiальних i когнiтивних системах, а також у методологiчних засадах науки, наукового мислення, несiнергетичних iдей та їх свiтоглядних наслiдкiв. На вiтчизняному теренi синергетичнi явища i процеси дослiджувались i дослiджуються та розвиваються у Iнститутi прикладної математики iменi М. В. Кєлдиша, Iнститутi математчного моделювання, нинi Росiйської Академiї Наук, на факультетах вищої математики МГУ, Київського нацiонального унiверситета та iн.

У такому вiдношеннi суспiльна сутнiсть пiзнавальної активностi науково-критичного, фiлософсько-правового осмислення та спiввiдношення правової iдеї у минулому до реальної правової дiйсностi, що має конкретно-iсторичний характер, а також до суперечливих вимог рубiжного соцiуму, iдейного вiдбиття та гносеологiчного вивiрення потреб i вимог не лише часу, а i простору у вiдповiдному модернiстському дусi й практичнiй актуалiзацiї радикального вiровчення i просвiтництва, православного мислення i загалом правового поля православного маркера свiтопiзнання, як нам здається, резонансно рефлексивний соцiальному рiвню загальних граничних девiацiй пiзнання i як прагматизованих модернiстських тенденцiй. Останнi виникають внаслiдок iдейно-iдеального переосмислення майже усiх можливих свiтоглядно-полiвекторних рухiв пев-ного iсторичного часу як з точки зору сучасникiв, так i з точки зору дослiдникiв рiзних часiв. Думаємо, що з часом оцiночна динамiка рухомих соцiальних трансформацiй мала тенденцiю наближення до зразкiв типово маргiнального правосвiтосприйняття, яке сполучало та поєднувало не строго суперечливi або радикально-неантогонiстичнi властивостi позитивних (лiнiйних) i телеологих, iдейних (нелiнiйних) змiн iсторико-гносеологiчного плану.

Маргiнальнi характеристики соцiальних i правових трансформацiй, вважаємо також, спроможнi певною мiрою вiртуально знiмати гетерофоннi, ситуацiйно-собитiйнi перетворення рiзних типiв нелiнiйної iдейностi у методологiчну сутнiсть та iстину традицiйного лiнiйного сприйняття психiкою людини свiту, особливо на його низькому технiко-iнформацiйному забезпеченнi. Як бачимо, iдейне осмислення руху свiтового права у минулому вiдбувається у дореволюцiйному (1917 р) просторi загалом у напрямку критичного аналiзу у с i х зовнiшнiх розвиткових рухiв, iмпульсiв i напрямкiв, якi мали для Росiйської Iмперiї нетрадицiйний i неспадкоємний, нелiнiйний змiст i характер.

Узагальнюючи методологiчно-пiзнавальне значення розвиткових девiацiй правоосмислення, створених фiлософсько-правовою думкою у результатi осмислення та усвiдомлення унiверсального значення правової iдеї для зародження нової, комплексної, структурно-системної моделi засвоєння нових нетрадицiйних цiнностей i норм на парадигмальному (але нелiнiйно-девiантному) рiвнi, зазначимо, що внаслiдок такого правоосмислення створювалась локальна парадигма (етнотериторiально самозорганiзована як правокультурне с е р е д о в и щ е) девiантного свiтопiзнання як нетрадицiйний напрямок мислення, радикально сформульований, сформований та структурований з часом у завершенiй теорiї синергетичного свiтовимiру у другiй половини ХХ сторiччя.

Думаємо, що актуальне застосування прогресивних надбань синергетики у сферу фінансового й економічного життя держав перехідного періоду спроможно швидко розв’язати гострі проблеми, які є першочергово невідкладними, наблизити час цивілізованого розв’язання завдань посттоталітарного розвитку.

Список лiтератури:

1. Баблоянц А. Молекулы, динамика и жизнь. Введение в самоорганизацию материи. - М., 1990;

2. Барбежкина З. А. Справедлiвость как соцiально-фiлософская категорiя. М. : Мысль, 1983.

3. Binswanger L. Heidegger's analytic of existence and its Meaning for psychiatru. - Being in the World. - London, 1951

4. Гурова Т. В. К вопросу о государстве как источнике позитивного права // Вестн. Междунар. акад. бизнеса и банк. дела. Сер. : Юриспруденция. - Тольятти, 1996. - N 6. - С. 15-16

5. Давид Рене. Основные правовые системы современности. - М. :Прогресс, 1988.

6. Дмитрiєнко Ю. М. До питання генезису української нацiональної самосвiдомостi в її спадкоємностi // Науковий вiсник. Фiлософiя. Випуск 1. - Х: ХДПУ, 1998. - С. 107-114

7. Дмитрiєнко Ю. М. Нацiональна iдея в контекстi духовного оновлення України (до проблеми генезису пострадянської правосвiдомостi) //Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської України: фiлософiя, релiгiя, культура. Збiрник наукових статей. - Х. : Курсор, 1999. - С. 35-41;

8. Дмитриенко Ю. М. “Осевое время” и правовое сознание (в контексте исследований философов права Национальной юридической академии им. Я. Мудрого) // Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської України: фiлософiя, релiгiя, культура. Збiрник наукових статей. - Х. : Курсор, 1999. - С. 41-43;

9. Дмитрiєнко Ю. М. Проблема спадкоємностi в нацiональнiй самосвiдомостi: монографiя. - Х. :Основа, 1998. - С. 291-292

10. Дмитрiєнко Ю. М., Дмитрiєнко I. В., Чефранов В. О., Орлов I. О., Оробець К. М. Журнал “Вiра i Розум” в духовному вiдродженнi України (1999-2000 рр. ) // Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської України: про часопис “Вiра i Розум”, його проблематику. Ювiлейний збiрник наукових праць. N 2. - Х. :Курсор, 1999. - С. 10-15

11. Дмитрiєнко Ю. М. Деякi методологiчнi проблеми соцiальної полiтики у контекстi девiантної правосвiдомостi // Формування суспiльної полiтики: теоретичний, практичний та правовий аспекти. Х Харкiвськi полiтологiчнi читання. - Х. :Нац. Юр. акад. iм. Я. Мудрого, 2000. С. 57-58

12. Иеринг Р. Цель в праве. - СПБ. : Изд. Н. В. Муравьева, 1882.

13. Кистяковский Б. А. Причина и цель в праве (Задачи науки о праве) //

14. Кистяковский Б. А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. - М., 1916.

15. Князєва Е. Н., Курдюмов С. П. Синергетика как новое мировидение: диалог с И. Пригожиным //Вопросы философии. - 1992. - N 12. - С. 3-21

16. Козловський А. А. Право як пiзнання. - Чернiвцi:Рута, 1999. - 296 с.

17. Козюбра Н. И. Понятие и структура методологии юридической науки //Методологические проблемы юридической науки. - К., 1990.

18. Лейст О. Э. Сущность и исторические типы права // Вестник Моск. ун-та. - Серия 11. - Право. - 1992. - N. 1. - С. 3-13

19. Михайлов П. Е. О реальности права. - М., 1914.

20. Медведев А. М. Правовое регулирование действия закона во времени //Государство и право. - 1995. - N 3. - С. 69-76

21. Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. Введение. - М., 1990;

22. Петрова Л. В. Нариси з сучасної захiдної фiлософiї права. - Х., 1997. - 146 с.

23. Петрова Л. В. Фундаментальнi проблеми методологiї права: фiлософсько-правовий дискурс. - Х. : Право, 1998. - 413 с.

24. Петрова Л. В. Фундаментальни проблеми методологiї права: фiлософсько-правовий дискурс: Автореф. . . дисс. докт. юр. наук. - Х., 1998. 36 с.

25. Петров А. В. О единстве основных направлений теоретического познания права // Труды ВЮЗИ. - Т. 45. - М., 1976.

26. Пригожин И. Переоткрытие времеи // Вопросы философии. - 1989. - N8. - С. 3-19; Он же. От существующего к возникающему. Время и слож-ность в физических науках. - М., 1985;

27. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. - М., 1986;

28. Ролз Д. И. Теория справедливости. - Новосибирск: Изд-во Новосиб. ун-та, 1995. - С. 30

29. Руткевич А. М. От Фрейда к Хайдеггеру. - М., 1985.

30. Уэлс Г. Крах психоанализа. От Фрейда к Фромму. - М., 1968

31. Фрейд З. О психоанализе. - М., 1913

32. Фрейд З. Тотем и табу. - М. - П., 1924

33. Чефранов В. А. Правовое сознание как разновидность социального отражения. - К., 1975. - 210 с.

34. Шудрик И. А., Щедрин А. Т. Журнал “Вера и Разум” в контексте культуры конца ХIХ - начала ХХ веков // Науково-теоретичнi здобутки Слобiдської України: фiлософiя, релiгiя, культура. Збiрник наукових праць. -Х. :Курсор, 1999. - с. 28-32;


назад Зміст далі
Hosted by uCoz